Друзі!

Цього дня у 1954 році у містечку Мужен на півдні Франції помер перший український прем’єр, письменник, талановитий митець Володимир Винниченко. Він – одна з найцікавіших постатей української історії. Суперечливий та неоднозначний лідер, який понад усе хотів бути корисним своїй нації та «собою возвеличити українське».

Володимир народився в Єлисаветграді. Батько хлопця Кирило працював по панських економіях, займався чумацтвом, мати тримала постоялий двір. Крім Володимира, вона мала ще трьох дітей від попереднього шлюбу, але йому приділяла найбільше уваги – він був її улюбленцем. Безліч моментів зі свого дитинства Володимир пізніше описав у своєму відомому оповіданні «Федько-халамидник», та й сам головний герой у багатьох рисах нагадує автора.

Володимир рано почав читати, а у народній школі виявив надзвичайні здібності до навчання. І попри те, що фінансове становище батьків було надзвичайно скрутним, хлопця все ж віддали до Єлисаветградської гімназії. Там над Винниченком часто насміхалися через походження та вимову. На уроки він міг прийти у вишиванці і солом'яному брилі, відповідав українською, тоді як навчання велось російською. Глибока образа на погане сприйняття відобразилася на його поведінці, він став протестувати усіма можливими засобами: бився з учнями, сварився із вчителями. Згодом навіть долучився до революційної організації у гімназії, написав поему, за яку отримав тиждень «карцеру» і, врешті, був відрахований.

Та здібний хлопець не полишав навчання. Отримав атестат зрілості у Златопільській чоловічій гімназії. У 1901 році вступив до Київського університету святого Володимира на юридичний факультет, там його революційна діяльність сягнула нової віхи. Революціонером він буде до 1917 року а це – арешти, виключення з університету, акції, знову арешти, каторги, еміграція..

Перше оповідання автора «Сила і краса» надрукували у 1902 році в журналі «Кіевская старина». Він продовжував писати, за кордоном разом з Михайлом Грушевським видавав часопис «Промінь». Після Лютневої революції 1917 року повернувся до України, аби почати будувати державу. Став членом Центральної Ради, був автором усіх найважливіших політичних документів, виступив ініціатором прийняття історичного IV Універсалу про незалежність України в січні 1918 р. Та вже скоро перший український прем’єр разом з усім урядом УНР був змушений втікати. Спершу – до Житомира, згодом – до Бердянська. У період гетьманату Винниченко жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де написав одну з найвідоміших своїх п’єс – «Між двох сил». Та гетьманська варта не дала йому жити спокійно, незабаром Винниченка затримали «за підготовку державного перевороту». Але відпустили. Тоді Володимир почав знову боротися за українську державу, очолив Український національний союз, наполягав на відновленні УНР та створенні Директорії, яку він сам і очолив. Та суперечки із Симоном Петлюрою змусили Винниченка емігрувати.

У еміграції він написав ще один свій визначний твір – «Відродження нації», де намагався викласти усі деталі пережитих ним історичних перепитій. І досі там можна прослідкувати особливі риси революцій в Україні. До речі, саме Володимир Винниченко є автором відомого вислову про те, що «російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

За 32 роки еміграції він встиг написати безліч визначних робіт, відмовитись співпрацювати з гітлерівцями, бути кинутим до концтабору, почати малювати.

Та те, що ніколи не відняти у Винниченка – він завжди залишався собою. Любов усього свого життя він чекав дуже довго. І знайшов її – Розалію Лівшиц, жінку, з якою він навіть не був офіційно розписаний, бо вважав інститут шлюбу чимось застарілим. Жінку, з якою вони 40 років прожили у вільних та гармонійних стосунках, хоча б як це не засуджували інші. До неї він маніпулював багатьма іншими, які закохувались у нього та вимагали того самого у відповідь. «Кохання – це зойк крові, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов – це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».