Друзі!

А чи знали ви, що у 1964 році у Київському університеті був створений унікальний вітраж, що зображував Тараса Шевченка? На жаль, побачити його у живу ніхто з нас не зможе. Бо рівно 53 роки тому його розтрощили майже одразу після створення. Таким було особисте розпорядження секретаря Київського обкому Компартії України Бойченка. За переказами, одним із виконавців був і тодішній ректор Київського університету Іван Швець, він сам гатив молотком по різнобарвному склу. Чому ж вітраж викликав таке занепокоєння радянської верхівки?

Авторами мистецького твору були художники Алла Горська (про долю якої я вам вже розповідав), Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та Галина Севрук. Днями і ночами вони працювали над дивовижним вітражем, який мав прикрасити вестибюль червоного корпусу Київського університету. Та найголовніше те, що промовляв цей твір мистецтва без будь-яких слів. На ньому був зображений розгніваний Тарас Шевченко, який однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а другою рукою піднімав у височінь книжку. Могутній образ доповнювали слова Кобзаря: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Цей вітраж назвали «Шевченко. Мати» та приурочили до 150-річчя Тараса Шевченка.

Та закрити очі на таке вільнодумство радянська влада не могла. «Заднім числом» була скликана комісія, яка оголосила мистецький твір «ідейно хибним». Аллу Горську і Людмилу Семикіну виключили з членів Спілки художників УРСР, за усіма художниками, які брали участь у створенні роботи – слідкували. Врешті за антирадянську агітацію Опанаса Заливаху відправили у Мордовські табори, а Аллу Горську – убили.

Але твори мистецтва не палають у вогні владної ненависті. Фото вітража вийшло друком у Варшаві, у журналі «Український календар», який видавався Українським суспільно-культурним товариством і ми маємо змогу побачити, яким він був.