Друзі, цього тижня минув 121 рік від дня народження відомого українського композитора та диригента Григорія Верьовки!

Батько Григорія був звичайним селянином, мав величезну родину – аж 12 дітей! Гурій Верьовка був регентом у церковному хорі, тому саме він надихав своїх дітлахів любити музику.

Вже у 10 років Григорій почав співати у архієрейському хорі в Чернігові. А до цього, уявіть собі, сам навчився грати на скрипці. Пов’язати своє життя із музикою хлопець вирішив, коли почав учитись у Чернігівській духовній семінарії.

Тоді Григорій Гурійович вперше зустрівся з Павлом Тичиною, з яким вони потоваришували. Пізніше разом створили великий самодіяльний хор. Тичина писав про Верьовку та його дружину: «Що в народнім хорі Золота опора? Гурович Григорій І Елеонора.»

У 1918 році Григорій розпочав кар’єру диригента, за кілька років відкрив професійну музичну школу і став її директором, викладав диригування у Київській консерваторії.

Під час Другої світової війни Григорій Гурійович почав створювати чудові патріотичні пісні на вірші Тичини, Рильського, Бажана.

В 1943 і створили той самий Державний український народний хор, яким йому й доручили керувати. І це був надважливий крок. Завдяки таланту Григорія Верьовки хор став висококласним музичним колективом.

Вони виступали не лише у СРСР, а й за кордоном – у Румунії, Польщі, Фінляндії, Бельгії, Люксембурзі, Німеччині. Перед цією публікою ансамбль виконував виключно українські пісні, старанно уникаючи російського репертуару.

Помер видатний композитор та диригент у 1964 році у Києві. Похований на Байковому кладовищі.

Друзі, Григорій Верьовка – це особистість-символ. Усі й досі знають, що «Хор Верьовки» - це марка професійності. Його ім’я носять вулиці, ним досі пишаються. Потрібно завжди пам’ятати чому та за що.

Любі друзі!

Ось і настає кінець 2016 року. Він був непростим в усіх сенсах. Було безліч різноманітних злетів та падінь, перемог та поразок. Ми витримали усі випробування і зараз маємо залишити їхній тягар у минулому.

Новий рік – це нова сторінка життя, почати яку потрібно на приємній хвилі. Радісно, з чистим серцем та світлими думками. Сподіваюся, ви вже налаштувалися на це та зустрічаєте свято у доброму гуморі, не зважаючи ні на що.

Цього року Україна та Ізраїль стали ще ближчими країнами. Звісно, все не минулося просто, поряд із значними досягненнями були й такі, що викликали суперечки. Але це стосунки, а стосунки ніколи не бувають простими. Тим паче на такому високому рівні. Я впевнений, що у майбутньому році співпраця між Україною та Ізраїлем стане ще більш плідною, усі ініціативи успішно реалізуються.

Друзі, хочу побажати кожному з вас щастя. Щоб ваші серця були сповнені любові, а у домівках оселились злагода та взаєморозуміння. Щоб ви та ваші близькі були здорові, а в Україні нарешті запанував мир.

З Новим Роком усіх!

Друзі!

Саме у цей день понад 100 років тому відомий український авіаконструктор Ігор Сікорський встановив світовий рекорд! На літаку власної конструкції С-6 разом з двома пасажирами він досяг максимальної швидкості польоту — 111 км/год!

Цей легендарний чоловік ще у студентські роки почав розроблювати авіатехніку. Першими були гвинтокрили. Єдине, чого не вистачало Сікорському, аби втілити мрію про залізні крила - потужний двигун. Аби знайти його, він їздив у Париж. Після візиту він не лише отримав нові знання щодо польотів, але і потрібний, мов повітря, «Анзані».

Та перший його гвинтокрил, на жаль, у повітря так і не злетів. Сікорський довго працював, збудував новий.. але й він не злетів. Тоді він взявся за розробку аероплану. Справа була серйозною, для цього Ігор Іванович разом з другом по інституту побудував спеціальні ангари, взяв на роботу студентів та робітників. Результатом кропіткої праці стало створення літаків БіС-1 та БіС-2.

Рекордсмена С-6 Сікорський будував уже без допомоги товариша. Надзвичайно допомогли аеродинамічні досліди, завдяки яким авіаконструктор переробив місце пілота, шасі, бензобаки та радіатор. Це допомгло розвинути небувалу на той час швидкість!

Пізніше були й інші рекорди. Та головною місією своїх гвинтокрилів Ігор Сікорський вважав порятунок людей. Саме завдяки йому, своєчасну допомогу змогли отримати мільйони людей в усіх куточках світу. Існує навіть премія Сікорського, якою відзначають героїв-рятувальників.

До речі, у 2019 до 130-річчя авіаконструктора у Києві планують відкрити музей історії авіації. Розташовуватиметься він у колишньому будинку Сікорського.

Друзі, не бійтеся втілювати свої мрії! Важка праця та жага до підкорення нових обріїв можуть змінити ваше життя назавжди.

Друзі!

Сьогодні день народження першого історика української літературної мови, педагога і громадського діяча Павла Житецького!

Рівно 180 років тому він народився в Кременчуці у родині священика. Згодом вступив до Полтавської духовної семінарії, пізніше навчався у Київській духовній академії та Київському університеті. Був талановитим публіцистом, писав українською мовою. У статті під назвою «Російський патріотизм» наполягав на життєздатності незалежної української літератури та культури.

Та на Батьківщині борця не цінували. У Києві університет відмовився надати йому кафедру, зате до Петербургу запросили. Кілька років він викладав у тамтешньому університеті. За видатні заслуги в галузі філології Петербурзька Академія наук обрала Павла Гнатовича членом-кореспондентом. У Києві ж гідним докторського ступеня його визнали лише за кілька місяців до смерті. Відомий журналіст Сергій Єфремов писав з цього приводу: «було вже пізно: сили пішли на боротьбу з житейськими незгодами».

А життя у Житецького справді було непросте. Він був активним учасником українського політичного руху, членом київської «Громади». Це була організація української інтелігенції у Києві, яка займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю. Її діяльність була заборонена Емським указом. До складу «Громади» входили такі важливі для України постаті, як Володимир Антонович, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький та Павло Чубинський. Також Павло Гнатович писав для видання «Киевская Старина».

Павла Житецького називали «гросмейстером від філології». Говорили, що він був надзвичайно живим та чуйним громадянином, любив Батьківщину. Вболівав за Україну настільки, що усі незгоди, які переживала країна, пропускав крізь себе. Волів, аби всі, як він сам, розуміли особливості українського фольклору та правопису.

Він став першим істориком української літературної мови і написав понад 30 праць. Серед них «Нарис літературної історії української мови в XVII ст.», «Про українські народні думи» та інші.

У травні 1909 Павла Житецького вразив інсульт. Він повністю втратив рухомість, його світлий розум виявився заручником хворого тіла. Після цього Павло Гнатович прожив ще майже два роки. Поховали видатного українця на Байковому кладовищі у Києві.

Друзі, пам’ятаймо таких людей, як Павло Житецький – вірних своєму народові, відданих науці патріотів, які готові весь час працювати заради покращення стану на Батьківщині.

Друзі!

У цей день 43 роки тому помер Соломон Ґольдельман – визначний діяч української єврейської громади, людина, що вболівала за цілісність та незалежність України.

Він народився в місті Сороки Бессарабської губернії. Був журналістом, спершу працював у керченській газеті «Західний кур'єр», займався театральною критикою. Свої публікації підписував псевдонімом «Сіг» - від перших літер імені, по батькові та прізвища.

Соломон Ізраїлевич, до речі, був палким прибічником самостійності України. Він був членом єврейської робітничої партії Поалей-Ціон, яка саме за його ініціативою першою з неукраїнських партій визнала Центральну Раду.

Він був добре обізнаним у економіці, закінчив Київський комерційний інститут та кілька років працював там викладачем.

У 1917 році Тимчасовий уряд призначив Соломона Ґольдельмана завідувачем українським відділом міністерства праці. Саме Соломон Ізраїлевич завдяки своїм проукраїнським поглядам зайняв місце у Крайовому комітеті охорони революції в Україні.

За часів Гетьманату Ґольдельман жив у Одесі, був редактором газети «Наше життя», що друкувалася мовою ідиш. Також писав статті українською, підписував їх прізвищем «Золотаренко», бо саме так дослівно перекладав своє прізвище.

Двічі він був заступником міністра праці в уряді Директорії, спершу в уряді Володимира Чехівського, Згодом – Ісаака Мазепи. Подав у відставку, коли головний отаман Симон Петлюра на переговорах у Польщі відмовився від Західної України. Це аж ніяк не підпадало під уявлення Соломона про цілісну державу.

Тож у 1920 Ґольдельман виїхав до Австрії. Там він написав свою найвідомішу працю «Жидівська національна автономія в Україні. 1917-1920» та «Листи жидівського соціял-демократа про Україну. Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції». Наведу вам одну яскраву цитату: «…росіяни в Петрограді, а жиди в Києві не вірили своїм очам, просто не могли повірити, що справді існує велика нація, що її люди звуться українцями, і велика країна, яка має назву Україна».

Соломон Ізраїлевич був противником більшовизму, перебуваючи в еміграції у Чехословаччині він був членом редакції часопису «Нова Україна» і не раз закликав не піддаватися пропаганді СРСР.

У 1939 році Прагу окупували німецькі війська. Тому Ґольдельман з дружиною Маріам Афонівною були змушені виїхати звідти. Спершу жили у Хайфі, згодом - в Єрусалимі. Він активно листувався з українською еміграцією, писав в українські видання, критикував антисемітизм в УРСР та українських колах за кордоном. Відомий громадський діяч помер в Єрусалимі.

Друзі, варто завжди пам’ятати, що дружба між народами та взаємне порозуміння – те, чого слід прагнути якнайбільше. Завжди були та є люди, що вірять у розвиток держави, варто лише послуговуватись їхніми ідеями та застосовувати їх.

Друзі!

Зараз у Досі, столиці Катара, триває чемпіонат світу з швидких шахів. Україна вже встигла вразити світ – шахісти продемонстрували блискучі результати з самого старту!

Сенсацією турніру став львівський гросмейстер Василь Іванчук. Зараз він є лідером змагань серед чоловіків, бо набрав 8 очок у 10 партіях. Йому вдалося вибороти перемогу навіть у чемпіона світу з класичних шахів норвежця Магнуса Карлсена. Це беззаперечна сенсація!

Гарно представив країну й інший шахіст з України Антон Коробов. Йому вдалося обіграти одного з кращих бліц-шахістів – кубинця Леньєра Домінгеса.

Перше місце турнірної таблиці серед жінок теж займає, хто б ви думали? Українка! Анна Музичук показує чудові результати і утримує лідерську позицію.

Я зичу українським шахістам сил та натхнення, бо впевнений – вони доводять усім, що найрозумніші та найталановитіші люди живуть тут. У них є усі шанси, аби стати переможцями турніру і я щиро вболіваю за них! Вперед, до перемоги!

Друзі!

У цей день у 1840 році народився видатний український філолог і громадський діяч Костянтин Михальчук. Він був одним із основоположників української діалектології, людиною, яка боролася за розвиток української мови до кінця своїх днів.

Кость народився в селі Зозулинці, нині – Вінницька область. Спершу навчався в Житомирській чоловічій гімназії, згодом вступив до Київського університету. Там він став одним з ініціаторів «хлопоманства» - громадського руху, що виник серед шляхетської молоді, яка прагнула зближення із «простим українським народом». Представники руху вважали, що майбутня демократія на теренах України може існувати тільки якщо буде встановлено спільність між інтелігенцією та селянством. Незабаром Михальчука виключили з університету, проте ці ідеї завжди жевріли в його серці.

З 1867 та до самого кінця життя працював бухгалтером Київської броварні. Та це не завадило йому написати безліч надзвичайно важливих для української мови праць. Наприклад, він першим зробив структурний опис українських діалектів на основі порівняння, підготував першу карту українських говорів. Більше того – стверджував право української мови на безперешкодний розвиток. У всіх своїх статтях, надрукованих в газетах і журналах, виступав на її захист а також прагнув розвитку культури. За наукові праці з української філології Петербурзька академія наук іменувала його своїм членом-кореспондентом.

Вже тоді Кость Михальчук задавався питанням, яке стоїть перед нами усіма зараз. Одна з його статей на сторінках видання «Діло» називалася «Чого хотять від нас Росияни», і я думаю, що ви здогадується, про що йшлося.

Історики вважають, що вклад Костя Михальчука у мовознавство – безмежний. Мовляв, він був філологом рівня Олександра Потебні, не просто видатним науковцем, а й щирим українським громадянином.

Друзі, українська мова пережила доволі складну історію розвитку, пройшла крізь утиски і те, що ми можемо вільно нею спілкуватися – великий дар. Тож цінуймо його!

Друзі!

У цей день понад три століття тому народився відомий мандрівник-пішоход Василь Григорович-Барський. Якщо ви не знаєте його історію, ви багато втратили.

Василь Григорович-Барський народився у родині купця. Дуже хотів вчитися, тому аби вступити до Києво-Могилянської академії, він таємно від батька пішов до її префекта Феофана Прокоповича. Той зарахував юнака, та потім відзначав, що у науці він був «не сильний». Продовжити навчання Василь хотів у єзуїтській академії, для цього навіть вигадав прізвище – Панський, та там швидко викрили, що хлопець – православний і вигнали його.

Найбільше юного Василя пекло бажання бачити інші землі. Тому одного дня в одязі римського пілігрима киянин вирушив у мандрівку. Вона тривали цілих 24 роки! Він крокував через Кошице, Пешт, Відень, Барі, Рим та Венецію. Згодом – на острів Корфу через Кефалонію, звідти досяг острова Хіос, а потім — Солуня й гори Афон. 10 вересня 1726 року він відплив звідти до Палестини, побував у Єрусалимі, на горі Синайській, відвідав острів Кіпр. Вісім місяців жив у Єгипті, на подвір’ї александрійського патріарха Козми в Каїрі. Крім цікавості, поштовхом для далекої та тривалої подорожі стало бажання відвідати Святі місця. Ще з XV ст. в Україні великою популярністю користувалися саме паломницькі твори. Серед них “Житіє i хождiння Даниїла, руської землі ігумена”, “Слово про буття Єрусалимське” Арсенія Селунського, “Поклоніння святому граду Єрусалиму”, “Книга бесід в мандрівці єрусалимській…” та інші. Тож не дивно, що Василь Григорович-Барський вирішив пережити та написати власні “Странствованiя”.

Про Мертве море у своїх оповідках Василь Григорович-Барський писав так: “Вода там така солонюча, що місцями кристали солі збираються на поверхні, ніби крига. В такій воді ні риба, ні водорості не водяться. А от для людського тіла та вода дуже корисна, бо лікує сверблячку й коросту”.

За роки мандрівки Василь вивчив безліч різних мов. Він був пострижений у ченці, вивчав грецьку мову та літературу. Служив священником при посольстві у Константинополі, звідти й вирушив у мандрівку додому, коли дізнався звістку про загибель батька. Через Болгарію, Румунію та Польщу мандрівник повернувся до Києва. Ще у дорозі йому запропонували зайняти кафедру грецької мови в Києво-Могилянській академії. Та зробити це він не зміг – тяжко захворів.

Роки подорожі не минули безслідно. Під час подорожі мандрівника били до напівсмерті, грабували. Зміни клімату, холод та недоїдання давалися в знаки. Але його було не зупинити – він все одно продовжував свій шлях.

Помер Василь Григорович-Барський одразу по поверненню додому. Його поховали у Богоявленському соборі Київського Братського монастиря. Його подорожні записки разом із цікавими малюнками надрукували вже після смерті. Твір став дуже популярним i перевидавався сім разів.

Друзі! Історія життя мандрівника доводить, що не існує нічого неможливого, коли є мета та бажання. Бо подолавши усі труднощі можна знайти своє власне щастя.

Друзі!

Чи знаєте ви, що свято Хануки, яке зараз святкують усі іудеї, має співочі традиції?

Це сімейне свято зазвичай відзначають, співаючи пісень біля палаючої менори. Одним із основних символів свята є дзиґа, яка називається «дрейдл». Нею полюбляють грати не лише діти, а й дорослі.

На кожній стороні зображено букву єврейського алфавіту – «Нун», «Гімел», «Хей» та «Шин». Разом вони утворюють абревіатуру, яка перекладається: «велике чудо сталося там». За правилами гри, Нун означає нічого, Гімел – все, Хей – половина, Шин - додати ставку. Гравці кладуть до горщика ставки (це можуть бути солодощі, родзинки, копійки, тощо) та крутять дзиґу. Яка літера випаде – стільки вони й забирають з «призового фонду».

Не дивно, що одна з головних пісень Хануки називається «У мене є маленька дзиґа».

Музику для цієї дивовижної пісні написав Самуель Гольдфарб у 1920 році. Ця композиція стала чимось на кшталт «Jingle Bells» для євреїв.

Гольдфарб народився у Нью-Йорку в родині з 11 дітьми. Його батьки емігрували з Галичини. Змалку він почав грати музику та любити її. У 23 роки Самуель писав композиції для єврейського театру. Пізніше він став музичним керівником прогресивного Бюро єврейської освіти Нью-Йорка. Своєю місією він визначив представлення модернізованих версій канторських (духовних) пісень для американських євреїв, аби вони могли переосмислити їхній сенс.

«У мене є маленька дзиґа» - композиція, що стала беззаперечним хітом. Існує думка, що її мелодика вплинула на тогочасну популярну музику Бродвею та Голлівуду. Та й досі родини по всьому світу люблять співати її у дні Хануки.

Друзі, бажаю вам у ці святкові дні співати своїх улюблених пісень. Бо вони не лише піднімають настрій, а й зміцнюють дух!

Друзі!

Сьогодні у інтерв’ю телеканалу «112 Україна» я прокоментував усі нагальні питання щодо ситуації, яка склалася після голосування антиізраїльської резолюції ООН між нашими країнами.

Я впевнений, що нам вдасться якнайшвидше пройти цей непростий період у відносинах між Україною та Ізраїлем, щонайменше, ми будемо вживати усі потрібні заходи для цього.

http://112.ua/video/vishnyakov-ukraina-i-izrail-druzhestvennye-strany-situaciya-posle-golosovaniya-v-oon-ureguliruetsya-222151.html

Друзі!

Вітаю усіх католиків та протестантів з одними з найважливіших свят – Різдвом Христовим!

Сподіваюсь, що цей різдвяний ранок сповнений особливим світлом саме для вас.

Сьогодні на площі Святого Петра у Ватикані Папа Римський Франциск закликав усіх християн жити скромніше визволити Різдво з полону матеріалізму. Я згоден з ним, бо такі великі свята – це, в першу чергу, свята душі та віри, а не свята подарунків. Найголовніше, що потрібно зробити у цей день – проявити свою любов. До родини, своїх близьких та друзів. Але й не забувати про тих, хто немає цієї любові і вкрай її потребує.

Папа Римський також говорив про дітей, які зараз переживають тяжкі страждання в усьому світі. Страждання дітей – найгірше, що можна собі уявити. Ніколи не забувайте, що Їм потрібна підтримка. Нам усім є про кого піклуватися, робити добрі вчинки – найменше, що ми з вами можемо.

Друзі! Бажаю вам, аби дива ставали реальністю, щастя та злагода назавжди оселилися в вашій оселі!

Друзі!

На жаль, запланований офіційний візит прем'єр-міністра України Володимира Гройсмана в Ізраїль відмінили.

Причиною стало голосування України за резолюцію ООН, що зобов'язала Ізраїль зупинити будівництво поселень на палестинських територіях. Ізраїль дуже болюче сприйняв це рішення. Країна відкликала послів з Нової Зеландії та Сенегалу, які повторно внесли резолюцію на розгляд. Найбільше шокувала ізраїльтян позиція США. Країна завжди накладала вето на подібні рішення, та цього разу просто "утрималася". Дональд Трамп пообіцяв переглянути це рішення після інавгурації.

Друзі! Я сподіваюся, що українські дипломати винесуть урок із цієї ситуації і більше ніколи не голосуватимуть за антиізраїльські резолюції. Бо це псує відносини між країнами, те, над чим люди працюють роками. Коли Ізраїль підставляє плече Україні, голосуючи за резолюцію ООН по Криму, Україна має підставляти плече у відповідь - не голосуючи за подібні рішення. Саме так будується дружба між країнами.

Друзі!

Сьогодні день народження святкує «київський д’Артаньян», знаменитий фехтувальник Григорій Крісс.

Він – людина-легенда. Шпажист-лівша, володар чотирьох олімпійських медалей, триразовий чемпіон світу, керівник ДЮСШ олімпійського резерву «Динамовець». Це все лише частина його досягнень.

Неабиякий чоловік. Він народився у 1940 році у Києві, в єврейській родині. Був шибеником і нібито не давав жодних надій. Але став кращим із кращих. Він тренувався у спортивному клубі армії, тренер Семен Колчинський надзвичайно вірив у хлопця, попри те, що його навіть виганяли із секції фехтування.

Григорій Крісс виправдав цю довіру. Став великим спортсменом. В одному з інтерв’ю він розповідав: «Я людина запальна та емоційна. Але розлютити мене може лише несправедливість. Я ніколи не міг змовчати чи стриматись. У Токіо перед фінальним поєдинком мене хотіли підкупити, аби я програв. Я послав цю людину під три чорти. За це він потім мене кілька разів засудив.

«Зіркової» хвороби у мене ніколи не було. Це не моя натура, та й не дозволили б друзі, дружина. Так ми були виховані».

Мені здається, це якнайкраще характеризує образ цього відомого фехтувальника. До речі, у 1989 році Крісса долучили до Міжнародної єврейської спортивної зали слави.

Більше про цю легендарну людину ви можете дізнатися, подивившись український фільм «Поєдинок заради майбутнього».

Бажаю Григорію Яковичу міцного здоров’я, довгих років життя, чудового настрою та наснаги! Дякую Вам за приклад.

Друзі!

Вітаю всіх із Ханукою!

Ханука – це єврейське свято свічок, які запалюють на честь дива, що сталося під час освяти Храму.

Сирійський цар Антіох IV у 167 році до н.е. засудив іудаїзм. Тора стала забороненою книгою, слідування єврейським законам – злочином. Більше того, двох єврейок та їхніх малюків, яким вони потай зробили обрізання, стратили. Через це спалахнуло єврейське повстання. Армія була невеликою, погано оснащеною. Утім їй знадобилося усього три роки, аби витіснити Антіоха із військом зі своїх земель. Після того, як контроль над Єрусалимом встановило військо Юди Маккавея, євреям вдалося відновити Храм.

У день його освяти потрібно було запалити менору та підтримувати її вогонь. Але олії для лампад не було, лишився лише один глечик. А виготовлення достатньої кількості зайняло б цілих вісім днів. Та все одно вирішили запалювати свічки. І вони горіли на тій олії цілих 8 днів. Це було просто диво! Тому Ханука триває саме 8 днів.

В пам’ять про це кожен вечір запалюють свічки. Розпочинається Ханука по закінченню шабату – ввечері 24 грудня. Сім’ї збираються за великим столом, бо у ці святкові дні заборонено постувати. Ласують пончиками з варенням, що називаються суфганієт та, уявіть собі, дерунами! Щоправда, вони називаються «латкес». Дітлахи саме відпочивають на канікулах, тому найбільше люблять свято саме вони. За традицією, малечі дарують безліч іграшок та грошей!

Друзі, існує мудрий єврейський вислів: «Трохи світла достатньо, аби розсіяти велику темряву.» У це велике для єврейського народу свято я закликаю вас ніколи не розчаровуватись та не зневірюватись. Дива знаходяться зовсім поряд із нами, потрібно лише сильно вірити. І вони справдяться.

Хаг урім самеах! Радісного свята світла!

Друзі!

У цей день рівно 183 роки тому народилася «українська Жорж Санд», одна з найбільш талановитих та таємничих українських письменниць Марко Вовчок! Її особу й досі шанують в усьому світі, тому на честь свята Google сьогодні розмістив дудл із українкою на головній сторінці.

Справжнє ім’я авторки - Марія Олександрівна Вілінська. Вона народилася у польсько-українській дворянській сім’ї. Жила із мамою та вітчимом, який був пияком та картярем. Аби донці жилося краще, мати відправила її до приватного харківського пансіону.

Марія була надзвичайно вродливою дівчинкою. Свого майбутнього чоловіка вона зустріла у місті Орел, де жила у тітки. Ним став Опанас Маркович з Полтави, який саме відбував там заслання через причетність до Кирило-Мефодіївського братства. Марії було усього 17, чоловік був на 11 років старшим за неї. Він дуже любив фольклор – збирав народні пісні та звичаї. Це сподобалося і самій Марії, вона, російськомовна від народження, почала писати оповідання українською. Першим критиком творчості молодої письменниці став Пантелеймон Куліш. Саме він вигадав псевдонім авторки – Марко Вовчок та видав її «Народні оповідання», що одразу принесли письменниці успіх.

Вона швидко завоювала популярність, зокрема, завдяки своїй загадковості. Навіть власний портрет вона приховувала від широкого загалу аж до 1902 року. Особливий протекторат Марко Вовчок отримала від відомого російського письменника Івана Тургенєва. Він переклав її твори російською мовою.

Навесні 1859-го жінка із сином Богданом переїхала до Німеччини. З чоловіком Опанасом, якого вона насправді не кохала, як зізналася пізніше, стосунки закінчилися. Вони жили нарізно, через 8 років він помер, так і не побачивши своїх близьких.

Пізніше Марія отримала славу «фатальної жінки». Про її романи пліткувала уся Європа. Донька графа Толстого писала: «Усі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою». Історії кохання авторки дійсно були трагічними. Олександр Пассек, із яким Марія шість років жила під Парижем, помер у неї на руках від сухот. Через палке та невзаємне кохання до письменниці застрелився польський хімік Владислав Олевінський. Останнім штрихом її образу стала раптова загибель публіциста Дмитра Писарєва, який був не лише коханцем Марко Вовчок, а й її троюрідним братом.

Але жінка все одно шукала своє кохання до останнього. І знайшла, в особі морського офіцера Михайла Лобача-Жученка, що був на 17 років молодшим. Вони навіть побралися. Коханий підтримував її, не зважаючи на депресію, що почалася у письменниці після звинувачення у плагіаті, який вона, нібито, друкувала в своїх перекладах.

Померла Марко Вовчок 10 серпня 1907 року на Кавказі, де тоді служив чоловік. Причина смерті відомої української письменниці страшна – пухлина мозку.

Утім, ця загадкова особа залишила особливий та невмирущий вклад в українську літературу. Наприклад, повість «Маруся», де йдеться про дівчинку, яка гине, допомагаючи запорожцям, рекомендована для обов’язкового читання у французьких школах.

«Моцарт любовних історій» - так ще називали цю талановиту жінку. Друзі, я впевнений, про таких авторів, як вона, потрібно згадувати якомога частіше. Читати її твори – надзвичайно цікаво, вони сповнені невмирущого фольклору та тієї особливої любові, яку відчувала лише Марко Вовчок.

Друзі, я думаю, що всі ви вже чули про варварську атаку, яку невідомі вчинили сьогодні вночі у синагозі цадика Нахмана в Умані.

Вони бридко лаялися, викрикували антисемітські гасла (щоправда, російською мовою). Одну з найбільших єврейських святинь облили червоною фарбою та підкинули свинячу голову з вирізаною свастикою. Після чого – втекли.

Люди, що були всередині, лишилися неушкодженими. Вони саме молилися, коли стався напад та думали, що це іноземці завітали до історичного місця.

Друзі, я просто шокований. Звісно, антисемітизм – це чума, яка вирує в Україні, як в усьому світі. Вирішувати це має держава, боротися з проявами релігійної нетерпимості на всіх рівнях. Але й кожна людина – теж.

Найбільше мене хвилює, що ця атака сталася зараз, коли Ізраїль та Україна зближуються між собою. Ізраїль нещодавно підтримав суверенітет України у голосуванні Резолюції ООН по Криму. Незабаром прем’єр-міністр України Володимир Гройсман із офіційним візитом поїде в Ізраїль. Комусь дуже не подобається міцна дружба двох країн. І ось такі підлі зрадники своєї держави роблять усе, аби сколихнути антиукраїнську хвилю у світових засобах масової інформації та погіршити ставлення світу та євреїв, зокрема.

Я впевнений, що більшість українців засуджує цей напад так само, як я. Зараз ізраїльтяни мають зрозуміти, що українці – їхні близькі друзі. Тому ми не можемо допустити, аби такі ниці люди впливали на наші відносини. Злочинці мають сидіти за гратами, аби ніхто не хотів наслідувати їхній приклад.

Друзі!

Учора я мав велику честь вручити нагороду «Майбутнє нації» двом талановитим співачкам із Ізраїлю – Талі та Емілі Купер.

Талі усього 9 років, Емілі – 13, але вони вже встигли взяти участь у кількох десятках різноманітних конкурсів та талант-шоу. У них чарівні голоси, сильні та яскраві. Я отримав особливу насолоду, коли слухав їхній спів. Не дивно, що дівчата отримали гранд-прі в рамках проекту «Музична академія Junoir».

Церемонія нагородження відбулася під час новорічного концерту «Карнавальна феєрія». І, повірте, це було дійсно дивовижно. Талановиті діти з усієї України, що змогли гідно представити свою країну на різноманітних конкурсах у Європі, виконували новорічні хіти.

Я слухав їхні голоси, довго спостерігав за дійством на сцені і отримав величезне задоволення. Бо майбутнє України – чудове. Це наші з вами талановиті діти, яких ми маємо цінувати.

Я пишаюся тим, що дівчата з Ізраїлю змогли гідно виступити в Україні, але так само пишаюся українськими дітьми, які не менш гідно представили свою державу закордоном. Це і є той самий культурний обмін, що може змінити сучасні уявлення народів один про одного.

Друзі!

Вітаю усіх з Днем святого Миколая! Сьогодні, як ніколи варто повірити у те, що дива трапляються.І вони зовсім близько. Розповім вам трохи цікавих фактів про це свято.

Народився Миколай у Малій Азії в родині заможних людей. Ще змалку він відчув своє призначення – служити Богу. Юнак був ученим, тож коли він переїхав до Мири, аби продовжити навчання, дядько-єпископ висвятив його на священика. Є версія, що родина Миколи була пов’язана із рибальством, тому його вважають покровителем моряків та подорожуючих. Та найбільше він відомий як Чудотворець, захисник дітей, сиріт та простого люду.

Увесь спадок батьків Миколай віддав біднякам. Існує безліч легенд і про інші його добрі справи. Наприклад, одного разу він вирішив допомогти трьом сестрам із якими ніхто не хотів одружуватись через бідність. Вночі Миколай викинув до труби димоходу три мішечки із золотими монетами, аби врятувати їхні долі. Допомагав й іншим, потай носив до будинків іграшки та теплі речі для дітей, ліки для хворих. Мовляв, саме за цю щиру допомогу його й обрали єпископом. Ще, під час паломництва до Єрусалима, Миколай на прохання подорожніх заспокоїв розбурхане море. Завдяки його молитві ожив матрос, що впав із щогли і розбився на смерть. І це – лише маленька частина історій про дива Святого Миколя.

На українській землі святого почали шанувати дуже давно. В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам'яті святого Миколи відбувалося причастя. Ще у 10 сторіччі у Перемишлі з’явилася ротонда, присвячена святому Миколаю. Пізніше на Аскольдовій могилі боярин Ольма теж збудував йому церкву. У Львові храм Святого Миколая звели у 13 сторіччі.

Відзначати День святого Миколая на Західній Україні почали у 19 сторіччі. Там традиція збереглася і у часи СРСР. Натомість у Києві вперше офіційно згадали про нього у 1990 – тоді влаштували свято для 700 діточок із багатодітних сімей.

Друзі! Я упевнений, для всіх нас цей день надзвичайно приємний. Зранку ви вже встигли потішити своїх дітей, тому маєте піднесений настрій. Та не забувайте привітати тих, кому не вистачило батьківської уваги. Ми маємо робити добрі вчинки та намагатися долучитися до виконання мрій інших людей.

«Ой, хто, хто Миколая любить,
Ой, хто, хто Миколаю служить,
Тому святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю!»

Друзі!

Сьогодні день народження відомого українського письменника, драматурга, режисера та громадського діяча Миколи Куліша. Усі ми маємо обов’язково згадати про нього, я розповім вам, навіщо.

Микола народився у Чаплинці, у родині наймитів. Вже у школі проявив здібності, бо був розумним хлопчиком з гарною пам’яттю. Завдяки своїм знанням, ініціативі місцевого вчителя та матеріальній допомозі заможних селян у 100 карбованців, Микола зміг продовжити навчання в Олешківському міському чотирирічному училищі.

Мати хлопця померла, батько вдруге одружився, а сам він мешкав у притулку. Тут він вперше почав писати. Саме за творчість, зокрема, сатиричні вірші до дня народження опікунки, його вигнали. Так повторювалося не раз. Навчання Куліш продовжив у чоловічій гімназії. Там він зумів знайти спільну мову з Іваном Дніпровським – людиною, що пізніше вплинула на усе його життя.

Микола оселився у кімнаті в родини Невеллів, закохався у їхню доньку Тосю і згодом одружився із нею. Вонанародила йому двох чудових дітей – доньку Ольгу та сина Володимира. Поки дружина сиділа із дітьми, Микола Куліш устиг взяти участь у Першій світовій війні і повернутися. Щоправда, вже іншим.

Жінка, що сиділа вдома з дітьми, вже мало цікавила його, вона не була його музою. Тож, повернувшись до Одеси, він зустрів директорку дитячого садка Ладушку, з якою закрутив роман. Та покинути родину не зміг. Але за цим любовним трикутником тужив усе життя.

У 1925 разом із родиною він переїхав до головного культурного центру – Харкова. Там мешкав у будинку для малолітніх злочинців. Через це, до речі, бездомність теж стала однією з тем його творчості.

Саме у Харкові Куліш познайомився з найвідомішими українськими письменниками, зокрема, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, Аркадієм Любченком. Та, певно, найголовнішою була зустріч із Лесем Курбасом.

Їх творчий тандем був надзвичайним, знання Курбаса та інтуїтивні почуття Куліша дозволяли творити шедеври. Наприклад, п’єсу «97». Усі були вражені їхніми задумками та вмінням показувати душу крізь театр, відчувати образами.

Останнім твором стала «Маклена Ґраса». Соціально-психологічна драма оповідала про протистояння людини і суспільства. Нажаль, для Куліша це протистояння було вирішене. 7 грудня 1934 р. його заарештували, згодом засудили до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Під арештом він захворів на туберкульоз. Але помер не від нього.

Разом з другом Курбасом його розстріляли 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.

«Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, — ідеї», писав Куліш. Він правда лишився у нашій пам’яті ідеєю. Українського таланту, новаторства, екстравагантності. Це людина-ідея, яку усі ми маємо пам’ятати та поважати.

Друзі!

Рівно 150 років тому на світ з’явився чудовий український художник Євген Буковецький. Якщо ви про нього не чули, ви багато втратили!

Євген Буковецький народився в Одесі, у родині дворян. Його батько був справжнім бізнесменом: тримав європейські мармурові лазні, «Слов’янський готель», типографію та літографію.

Перший потяг до знань хлопчик відчув у чудовій батьківській бібліотеці. Учився він добре, тому легко закінчив реальне училище, художню школу, вступив до Петербурзької Академії мистецтв. Але жити в місті вітру та холоду довго не зміг, здоров’я ставало все гірше, Євген вступив у справжній двобій із постійним головним болем. Але вирішив відступити та переїхати.

Куди? Звісно, у Париж! Там він учився у західних майстрів. Та по закінченню навчання повернувся до Одеси, став членом Товариства художників.

Сам Євген Буковецький був чоловіком цікавим. Мовчазним, але гострим на язик, коли було потрібно. Він дуже любив чоловічі посиденьки, влаштовував регулярні обіди у себе вдома. Спершу у четвер, згодом у неділю до його будинку приходили найталановитіші митці та науковці! Олександр Купрін, Олексій Толстой, Володимир Філатов, Корній Чуковський, Іван Бунін та інші. У народі оселю художника називали «культурним гніздом». Він довіряв друзям, усі особисті справи Євгена Буковецького вів живописець Петро Нілус.

А от з коханням Євгенові не пощастило. Його перша дружина, з якою у них була донька Ірина, одного дня вирішила все змінити. Вона пішла від художника і вийшла заміж за рідного небожа! Пізніше емігрувала з дочкою до Франції. Вдруге чоловік одружився аж у 57 років, з Олександрою Алексєєвою.

Працював художник у побутовому жанрі, малював портрети видатних людей, своїх близьких. У той час його називали головним портретистом Одеси. Проте Євген дуже любив писати пейзажі. Його головною метою було яскраве зображення дійсності, що відбувається зараз, прямо тут.

Євген Буковецький малював до останнього дня свого життя. Йому був 81 рік, коли він пішов на той світ. Митець залишив по собі сотні робіт, що вплинули на розвиток побутового жанру в Україні. А ще – приємні спогади і чудову художню колекцію.

Я впевнений, що такі талановиті українці – гарний взірець для наслідування, тож ми маємо згадувати їхні історії повсякчас.

Друзі!

Я вже розповідав вам про єврейські кібуци, та навряд чи ви знаєте, що спершу вони з’явилися не в Ізраїлі, а саме на українській землі.

Ще на початку 19 сторіччя 48 єврейських сімей з Могильовської губернії попросили губернатора Михайла Бакуніна дозволити їм переїхати. Вони хотіли займатися сільським господарством. Серед переселенців відзначилися двоє лідерів – Ізраїль Лентпорт та Нохім Фінкенштейн. Саме вони вели перемовини. Врешті їм вдалося досягти бажаного. Їм дозволили оселитися біля річки Інгул на Херсонщині.

Свою нову домівку вони назвали «Єфингар», що означає «гарна річка». Нохім Фінкенштейн став першим старостою селища, він був дуже впевненим та рішучим, тож його обрали на цю посаду одноголосно.

Справа виявилася дуже нелегкою. Земля, на якій ще ніхто не працював, не хотіла приймати своїх новоспечених обробників. Урожай був, але невеликий. Взагалі, життя переселенців у Єфингарі було важким, бо вони не звикли до подібного клімату. Люди часто хворіли, жили переважно у землянках. Деякі навіть втікали з такого «сільськогосподарського раю». Та інші лишилися.

Минуло 35 років і поселення розквітнуло. Там побудували 60 будинків, 39 землянок. У них мешкали 111 родин. Також з’явилися магазин, лазня та два доми молитви. Справи йшли добре, люди не лише поралися із землею, а займалися тваринництвом і виноградарством. Жінки почали ткати, чоловіки теж освоювали різноманітні ремесла. Не дивно, що в кінці сторіччя тут вже була школа і, уявіть собі, метеорологічна станція.

Пізніше у Єфингар почали селити німецьких колоністів, мовляв, аби ті змогли навчитися, як вести господарство. Та поступово їх почали ставити старостами, навіть дозволили бити євреїв. З приходом Радянської влади краще не стало – Єфингаром, так само як іншими українськими землями, прокотилася хвиля голоду. Пережила колонія і колективізацію, навіть боротьбу з релігією. Останній молитовний будинок закрили у 1936.

У 1941 Єфингар окупували нацисти. 10 вересня 519 євреїв зібрали поблизу школи. Звідти, нібито заради евакуації, їх повели за піщаний кар’єр. Там їх і розстріляли. Саму колонію просто знищили.

У 1945 Єфингар перейменували у Плющівку. Вшанувати пам’ять загиблих змогли лише після загибелі Сталіна. У 1953 у поселенні звели пам’ятник закатованим односельчанам.

Ось така історія одного з перших найуспішніших кібуців, що був знаний своїм смачним хлібом, молоком та маслом в усіх сусідніх містах та селах.

Друзі!

Сьогодні варто пригадати одну із страшних сторінок історії України. Саме у цей день у підвалах Жовтневого палацучерез вирок виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР почалися розстріли 28 відомих українців – письменників, громадських діячів. Їх звинуватили в участі у вигаданому чекістами «Об'єднанні українських націоналістів», яке мало на меті «підготовку терористичних актів проти зверхників російських комуністів».

Усе розпочалося з убивства першого секретаря Ленінградського міського комітету ВКП(б) Сергія Кірова. Його застрелили просто у коридорі. Ця подія стала каталізатором чисток усіх, хто був небажаним для більшовицького режиму. Не виключено, що це вбивство було скоєно під патронатом самої влади, яка використала його у своїх інтересах.

Підсумком події стало схвалення Всеросійським центральним виконавчим комітетом СРСР постанови «Про порядок ведення справ про підготовку або здійснення терористичних актів». Згідно з нею, «слідство» у справах проводилося усього 10 діб.

Спершу почали засуджувати росіян. Розстріляли 66 осіб і заслали 5. Згодом дійшла справа й до українців. Загалом засудили 37 осіб. Це були яскраві представники української інтелігенції, люди, які могли багато зробити для розвитку українства. Серед них відомі письменники Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій, Григорій Косинка, Іван та Тарас Крушельницькі, про яких я розповідав вам раніше.

Перед смертю Григорій Косинка встиг написати дружині листа. «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба!». Саме вона, Тамара Мороз-Стрілець, першою дізналася, де похований чоловік. Це - місце на дільниці №7 у північно-східному кутку Лук’янівського кладовища у Києві. Там, у братській могилі, лежать усі страчені за тією справою «терористи». 18 грудня 1994 року на цьому місці встановили дерев’яний хрест із табличкою з іменами усіх несправедливо закатованих людей.

На жаль, відлуння цих страшних подій і досі чутно у наших реаліях. Страшна антиукраїнська політика тоді призвела до повного винищення української інтелігенції, яку не так вже й просто відновити навіть через сторіччя. А саме такі люди мали б стати біля керма держави, бо любили Україну понад усе. Сподіваюся, що українська молодь, вивчаючи такі сторінки історії, зможе винести з них потрібний нам усім урок та наслідуватиме приклад своїх предків.

Друзі!

Сьогодні в Україні День вшанування пам'яті учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Людей, що намагалися врятувати світ від страшної техногенної катастрофи й нині називають «воїнами Чорнобиля».

Лише відвага та самопожертва ліквідаторів змогли мінімізувати наслідки однієї з найстрашніших техногенних катастроф у світі. Утім, заради цієї мети багатьом довелося пожертвувати власним життям та здоров’ям. Це були працівники АЕС, пожежники, військові та наймані працівники. Усього за час ліквідації через страшний радіаційний майданчик пройшли понад 650 тисяч осіб. Працювали так: приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації, їхали звідти, а на зміну їм приїздили наступні. І так по колу.

На жаль, Чорнобильська катастрофа лишила свій відбиток не лише на ліквідаторах, а й на усіх українцях. Значно погіршилося здоров’я нації. Крім цього, безліч років країна жила під загрозою руйнації саркофагу, що призвела б до чергового викиду радіоактивних відходів.

На щастя, 29 листопада завершили насування нової арки, що накриває 4 енергоблок. Цей саркофаг називається «Укриття», його будівництво тривало цілих 4 роки, а тендер на зведення взагалі оголосили ще у 2004. Будували арку за останніми технологіями декілька компаній з США, Франції та України. Коштувала нова «оборона» від радіації 1,5 млрд євро. Тепер українці зможуть спокійно зітхнути. Щоправда, лише на 100 років.

Друзі, сьогодні ми маємо вшанувати хвилиною мовчання пам’ять мужніх та відважних людей, які віддали свої життя в обмін на наші з вами. Хоча не для всіх це день печалі, бо самі ліквідатори-чорнобильці вважають його святом. Саме 14 грудня вдалося повністю підкорити радіаційного монстра та звести саркофаг над четвертим енергоблоком. Вічна вам шана, дорогі герої!

Друзі!

Сьогодні минає 160 років від дня народження корифея українського театру, актора та режисера Миколи Садовського (Тобілевича).

У 1856 році в селі Кам'яно-Косуватому, що на Херсонщині, у дружній та скромній родині народився хлопець Микола. Сім'я була вельми скромна. Батько Карпо працював прикажчиком у різних панських маєтках, а мати Євдокія була кріпачкою. Щоправда, коханий чоловік викупив її, тож дружина піклувалася про родину та співала дітям чудових пісень, які, ймовірно, відкрили їм любов до мистецтва.

Здавалося, це була звичайна хутірська сім'я, та четверо з шести дітей Тобілевичів присвятили своє життя українському театру та його становленню. Це драматург Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський і Панас Саксаганський, та відома актриса - їхня сестра Марія Садовська-Барілотті. Як же так сталося?

Микола Тобілевич учився у повітовій школі, згодом в херсонській гімназії, потім у Єлисаветградському реальному училищі. Коли почалася війна із Туреччиною, хлопчина пішов добровольцем на фронт, брав участь у найзатятіших битвах, дійшов до самого Константинополя. З війни повернувся унтер-офіцером, служив у Бессарабії.

Та театр глибоко жив у його серці. Тож він не розгубився і організував при офіцерському зібранні драматичний гурток. Саме там він зустрів кохання усього свого життя - дружину артилериста Марію Адасовську-Хлистову, більш відому як Заньковецьку. Саме Микола Садовський відкрив їй шлях на сцену, запросив на перші гастролі, став для неї єдиним чоловіком та сенсом буття.

Нажаль, однолюбка Занковецька не знала про доволі розважливий характер чоловіка. Той повсякчас розпочинав різні романи на стороні, одній з жінок взагалі подарував дитину. Але коханка відмовилася від позашлюбного сина, якого назвала Юрком. Як ви думаєте, хто його виховував? Марія Занковецька. Коли хлопець загинув від запалення легенів, жінка пережила страшну трагедію. В неї так і не вийшло збудувати своє особисте життя з Садовським, але вона кохала його до скону.

Микола Садовський віддав театру сорок років, зіграв сотні чудових ролей. А у 1907 створив в Києві постійний український театр, що проіснував 14 років.

Помер актор у Києві, похований на Байковому кладовищі. Багато експертів вважають, що театрального митця такого рівня в Україні після Садовського не було. Але це означає лише одне – є простір та запит на нього, тому нове покоління українців має заповниту цю нішу новим талантом.

Друзі!

Розповім вам про один випадок, який стався нещодавно у Дабурії. Батько та син виходили із супермаркету, коли на них напав молодий 24-річний хлопчина. Він направив на них рушницю та погрожував. Та чоловіки не злякалися нападника, вони першими дістали пістолети та відкрили вогонь. Злочинця-невдаху, що раніше вже притягався до кримінальної відповідальності, доставили до лікарні. Поліцейські ж, натомість, допитали батька з сином та просто відпустили, коли зрозуміли, що стрілянина була самообороною.

Я впевнений, що ця ситуація вдало зображує, навіщо людям потрібно право на вільне володіння зброєю та як ним користуватися. А ще описує механізм дій поліції, яка швидко встановлює факт того, чи зловживала людина самообороною, чи ні. І може відпустити додому усього за кілька годин після інциденту, а не через місяці слідства. Нажаль, зараз в Україні панує складний криміногенний стан, коли лише сама люди може гарантувати свою безпеку. Звісно, право на зброю повинні отримувати люди, які готові нести відповідальність за свої дії. У Ізраїлі, наприклад, вогнепальну зброю можуть придбати ті, кому виповнилося 27 років, або ж ті, хто відслужив у армії. Крім того, вдома можна зберігати лише 50 набоїв.

Відповідно до статистики, кількість загиблих внаслідок застосування вогнепальної зброї у країні – 150 людей на рік, при тому, що володіють нею півмільйона ізраїльтян.

Дискусія про те, чи потрібно легалізувати зброю в Україні, точиться вже кілька років. Особливо актуальним це питання стало після Революції Гідності. На мою думку, право на самозахист – невід’ємна потреба кожного українця. Слід лише налагодити вдалий механізм його реалізації. Тоді вдасться провести ту потрібну грань між готовністю українців до володіння зброєю і вмінням застосувати його.

Друзі!

У грудні 1889 у дивовижному місті Вінниця на світ з’явився талановитий художник - Натан Альтман. Він малював у доволі нетиповому стилі кубізму, був скульптором, майстром книжкової графіки, карикатуристом. Його доля, як і у багатьох талановитих людей, була дуже нелегкою. Я розповім вам його історію.

Натан народився у родині купця, нажаль, коли хлопчику було усього 4 роки, батько помер від туберкульозу. Згодом загинув і другий головний чоловік, що утримував родину – дідусь. Матері Натана було непереливки, за деякий час вона взагалі втекла із Російської імперії, бо боялася погромів. Хлопчик лишився жити із бабусею. У нього було нелегке дитинство, яке щодня затьмарювалося боротьбою за шматок хлібу. Єдина втіха – бажання малювати, яке прокинулося у його душі.

У 1902 році Натан переїхав до Одеси, де почав учитися в художньому училищі, яке відкрило йому дорогу у світле майбутнє. По-перше, імениті вчителі змогли розгледіти талант хлопця, по-друге, саме там він познайомився з однокурсником, з яким пізніше переїхав у Париж.

Там йому пощастило втрапити до елітних кіл, він познайомився з Марком Шагалом, Осипом Цадкіним, Давидом Штеренбергом. Саме у цій компанії Натан остаточно зрозумів, що хоче малювати та як. За легендами, у цей час парубок познайомився з Анною Ахматовою, портрет якої він написав згодом. Ця картина визнана кращим зображенням поетеси, у ньому вдало поєднано її красу та особливий внутрішній драматизм.

З Парижу він знову повернувся у Вінницю і там створив серію чудових картин «Вінниця в карикатурах», аби увіковічнити та трохи саркастично поглянути на місто. Довчився Натан у Бердичіві, після цього – поїхав працювати у Петербург.

Там йому знову вдалося увійти в коло творчих людей, де вирувало інше життя. Відомий поет Осип Мандельштам навіть присвятив йому вірш, де назвав, розшифровуючи прізвище, «дуже старою людиною».

Натанові Альтману імпонувала ідея революції. Він був першим, хто на замовлення виконав скульптуру – бюст Володимира Леніна. Але радість зміни режиму дуже швидко минула. Спершу Натан Альтман поїхав на гастролі з Єврейським театром, де був декоратором аж на… сім років. Коли повернувся та застав радянську машину у дії, був просто шокований. Він бачив, як усі художники замість того, аби творити, змальовували лише сталінські перемоги на гігантських полотнах та зрозумів, що так він не зможе. Він повністю заглибився у роботу в театрі і впадав у повний розпач, коли зникали та гинули його друзі – спершу Всеволод Меєргольд, згодом – Соломон Міхоелс. І хоча йому, певним чином, пощастило, бо репресії його оминули, творчість його фактично убили. Він так і не зміг створити гідні нові роботи.

Друзі, жити у клітці чиїхось бажань та поглядів – це майже те саме, що померти. Не дозволяйте нікому обмежувати себе, розвивайтеся та щодня робіть те, що любите, бо це і є сенс життя.

Друзі!

Цього року відомому письменнику-фантасту Станіславу Лему могло б виповнитися 95 років.

Народився він у Львові, який тоді був польським, у родині військового лікаря Самуїла Лема та Сабіни Лем. У місті родина брала активну участь у розбудові єврейської спільноти. Також батько Лема та його брат підтримували єврейську молодь у отриманні вищої освіти. Станіслав любив це місто, він хотів йти шляхом батька, тому вступив до Львівського медичного інституту. Та хрест на цій мрії поставила німецька окупація.

Хоча під час неї Станіслав відчував себе вельми вільно. Бо був блондином і не викликав багато питань, ще й мав фальшиві документи. Але радянська окупація була нічим не краща від німецької, тому у липні 1945 всій родині довелося переїхати до Кракова. Втративши все майно, вони були змушені починати життя спочатку.

Але Станіслав знову обрав той самий шлях - вступив на медичний факультет Ягеллонського університету. Та під час навчання він почав писати. Спершу - оповідання. Згодом написав перший роман під назвою "Шпиталь перетворення". За ним ще два, які він включив до трилогії "Незмарнований час". Але реалістичну прозу не пропустили у тому вигляді, в якому вона була. Утім, перший крах не лише не зневірив Станіслава Лема, а навпаки - дозволив йому змінити стиль та досягти висот. Наступним кроком став перший фантастичний роман "Астронавти". Сам автор вважав його наївним, але це не завадило твору принести авторові шалену популярність. Станіслав Лем був надзвичайно працьовитим, тож майже щороку він видавав нові книжки. А головне - вкладав у них цікаві, вічні думки. Наприклад: "Але ж Бог, що впав у відчай, - це ж людина..."

Йому належать понад 9 тисяч неологізм, один із них - слово "Солярис" , що означає "Мислячий океан".

Помер великий фантаст 27 березня 2006 року, залишивши по собі величезний вклад у жанр фантастики в літературі, та гарного сина на ім'я Томаш.

Друзі, не бійтеся ніколи шукати себе, бо скільки б доля не ставила вам перевірок, лише минувши їх, можна відшукати справжній сенс життя.

Друзі!

Цього дня 76 років тому народився відомий український хоровий диригент, засновник хору хлопчиків та державної академічної хорової капели “Дударик".

Народився Микола Кацал 10 грудня 1940 року у Проскурові.
Батько працював на цукровому заводі машиністом паровоза, а мама — секретарем в адміністрації заводу. В родині ще було двоє хлопців — Едуард та Леонід. Та головне - у всієї родини спостерігався талант до співів, вони дуже любили музику. Батько Миколи Кацала був навіть солістом заводського аматорського хору.

Сам хлопець більше любив грати музику - вивчися вправлятися із гітарою, контрабасом.
Та вчитися він пішов зовсім іншого, вступив на факультет геодезії Львівського політехнічного інституту.Але місто, куди він переїхав, змінило все. Воно завжди було бурхливим, таким собі центром української культури і мистецького життя. Не дивно, що велику шану тут віддавали саме музиці. Цей вир з головою захопив Миколу Кацала, який починав любити цей вид мистецтва все більше та більше. В студентські рокивін керував інструментальним ансамблем, студентським хором факультету, який створив у 1961 році.

Своє справжнє покликання Микола Кацал віднайшов, коли за направленням працював керівником пошукової групи у військовому проектному інституті в Читі. Там він вирішив вивчитись на диригента. Саме у музичному училищі він зустрів своє інше велике кохання - майбутню дружину Любов Савченко.

Утім, коханий Львів весь час кликав Кацала повернутися. Врешті він зробив це. Спочатку почав займатисяансамблем хлопчиків при Львівському будинку культури залізничників. В той самий час він закінчивдиригентський факультет Львівської державної консерваторії ім. М.Лисенка.

Найбільше його шанують за заснування хору хлопчиків “Дударик”. Його діяльність у межах цього проекту не була просто музичною, а просвітницькою. Бо Микола Кацал казав про походження української пісні так: "А пісня — з Поділля, того краю, що дзвенить шаблями Северина Наливайка, Устима Кармалюка та Івана Богуна, бринить голосом Соломії Крушельницької, мелодіями “Щедрика” і “Дударика”, які, мов дорогоцінні діаманти, огранені рукою генія, подарував нам і світу Микола Леонтович…". Він хотів, аби якомога більше людей знали про українську культуру та історію.

Тому крім музики, займався ще й педагогічною діяльністю, читав різноманітні лекції. Він був палким патріотом України, тому навіть у часи панування радянської антинаціональної ідеології він відстоював назву та репертуар хору “Дударик”. І це працювало - ідеальні концертні номери здобули міжнародне визнання.

Інший здобуток Миколи Кацала - створення у Львові в 1989 році першої державної хорової школи. Його мастерня була не гірша за відомі світові - польську, литовську, німецьку.

Не дивно, що того ж року Кацал став лауреатом Шевченківської премії за свої концертні програми. Він заслужив цю нагороду, бо був вічним двигуном просвіти, українства, мистецтва.

Нажаль, він пішов із життя 24 травня цього року. Друзі, ми маємо пам'ятати про таких людей, бо саме вони творять Україну та звеличуюють її!

Друзі!

Рівно 55 років тому ізраїльський суд виніс вирок у справі Адольфа Айхмана, завідувача відділу гестапо, який відповідав за "остаточне вирішення єврейського питання". Цей процес мав велике значення як для Ізраїлю, так і для всього світу, бо довів, що історична справедливість існує, а безсердечні кати врешті отримують свою кару.

Ізраїль із самого моменту свого становлення визначив одну з основних своїх задач - переслідування та покарання тих, хто винен у Голокості. Держава не збиралася ані забувати, ані прощати смерті понад 6 мільйонів євреїв, замордованих нацистським режимом. Задля цієї мети працювали сотні активістів, та головну роль відіграла розвідка Ізраїлю - "Моссад".

Саме їй вдалося знайти Адольфа Айхмана, який був головним виконавцем рішень щодо депортації євреїв та їх фактичного знищення у концтаборах. Знаєте, що він думав про це? Вже перебуваючи в Ізраїлі під арештом, він описував убивства євреїв у Хелмно так: " Те, що я побачив там, викликало у мене жах. Я бачив, як голих євреїв та єврейок женуть до закритого автобусу без вікон. Після того, як двері зачиняли, ввімкнули двигун. Вихлопний газ надходив до зачиненого автобусу..Я більше не міг. У мене не було слів, аби описати мої відчуття. Все це здавалося фантастикою". Але це не заважало йому "остаточно вирішувати" долю тисяч євреїв саме таким чином.

По закінченню війни Айхман втік до Аргентини. Там він збирався спокійно доживати життя під іменем Рікардо Клемента. Він вважав себе настільки недоторканним, що не побоявся вдруге одружитися на власній дружині, вже під новим іменем, та перевезти родину до себе. Як не дивно, саме член сім'ї й видав його. У Аргентині жив сліпий німецький єврей - Лотар Герман. В нього була дочка. Одного разу вона повернулася та розповіла про нового знайомого, Ніколаса, батько якого займав високий пост у Третьому Рейху. Хоча Лотар був сліпим, та не дурним - він зумів здогадатися, про кого йде мова та передав інформацію ізраїльтянам.

Тут настала черга "Моссаду". Захоплення цього нахабного злочинця тривало усього 20 секунд. Після чого його відвезли під Буенос-Айрес та допитали. Айхман зізнався в усьому. Спецоперація тривала, а колишні нацисти, яких було чимало у країні, вже почали розшукувати зниклого. Тоді розвідці довелося вигадати, яким чином перевезти злочинця до Ізраїлю. Вони влаштували фальшиву автоаварію за участю пілота Рафаеля Арнона, аби саме під його виглядом Айхмана вдалося посадити у літак. Через кілька годин він був уже в Ізраїлі. Тоді ж прем'єр-міністр країни Давид Бен-Гуріон проголосив, що Адольф Айхман предстане перед ізраїльським судом.

Смертну кара у країні скасували ще 1954-го, але у цьому випадку зробили єдине виключення. Адольфа Айхмана засудили до повішення. Помер він 1 червня 1962 року у в'язниці міста Рамла. Тіло його спалили, а попіл розвіяли над морем далеко від берега.

Друзі, ця історія вчить одному - тяжкі злочини завжди несуть за собою тяжку кару. І кожен, хто чинить горе іншому рано чи пізно сам затягне собі зашморг на шиї. Справедливість існує, і наведений мною приклад це підтверджує.

Друзі!

Сьогодні минає 140 років від дня народження відомої української актриси і письменниці Марії Степанівни Крушельницької.

Марія народилася 8 грудня 1876 р. у селі Ульгівці Рава-Руського повіту на Львівщині, зараз - це територія Польщі. Її батько був звичайним поштовим службовцем на ім'я Степан Слобода. Родина була чималою - аж п'ятеро дітей. З часом батько настільки втомився від своєї роботи, що вирішив кинути її та податися в музиканти! Грав він при українському театрі товариства “Руська бесіда”.

Не дивно, що й дочка загорілася театром. По закінченню української гімназії у Львові, під псевдонімом Марія Слободівна вона вийшла на сцену того ж театру. Марія виконувала головні жіночі ролі в різноманітних відомих п’єсах. Шалений успіх актрисі принесла роль Наталки Полтавки. Її гру відзначила навіть видатна зірка сцени Марія Заньковецька. І не дивно, бо Марія Крушельницька була не звичайною акторкою. Вона обожнювала театр, об'їздила з ним усю Галичину та Польщу.

Це кохання росло та примножувалося. Коли Марії було усього 23 роки, вона написала власну п'єсу на три дії - "Мачуха". Там прямо проголошувався маніфест українського жіноцтва: "Коли будемо любитися з рівнею, у парі, будемо працювати задля себе, будемо одне одного підтримувати, заохочувати до боротьби з недолею, осолодимо собі кожну прикру хвильку, то й Бог буде допомагати, благословити нас!"

Так вона почала писати. Її оповідання - інше мистецтво, яке припало до душі багатьом.

Та найбільше Марію Степанівну характеризувало її кохання. Коли їй було 24, вона зустріла талановитого літератора Антіна Крушельницького, який теж щойно видав збірку оповідань. Його всесвіт, переповнений ідеями, новими поглядами захопив Марію. Не дивно, що Антін був таким, бо тоді він вчився на філософському факультеті Львівського університету, де історію викладав сам професор Михайло Грушевським, майбутній очільник Української Народної Республіки.

Молоді побралися. Разом вони створили ідеальну родину, хоча сім’я самого Антіна Крушельницького була проти шлюбу із актрисою, яка до всього ще й змусила чоловіка письмово укласти присягу: мовляв, він дасть освіту і шмат хліба усім її молодшим братам і сестрі. Та не за горами було щастя. Марії випала роль матері. Разом з Антіном у них було п'ятеро дітей! Чоловік став міністром освіти УНР. Та й вона не сиділа, склавши руки - брала участь у громадсько-культурному житті, укладала читанки для сільських шкіл, створювала театральні гуртки. Потім родину відправили у відрядження до Відня. Де вони й застрягли - суверенітет УНР похитнувся, Україну роздирали на шматки різні люди, що жадали влади. Ще й виявилося, що в усієї родини не стало громадянства! Бо УНР не існувало, а Галичина відійшла Польщі.

В кінці свого життя родині вдалося стати частиною України. Щоправда, Радянської. За що вони, запеклі патріоти, заплатили велику ціну. У липні 1934 року сім’я Крушельницьких переїхала до Харкова. І майже одразу потрапила в лещата сталінської репресивної машини. Обидва сини Марії Степанівни – Іван і Тарас були репресовані. Їх розстріляли у Києві. Одному було 29 років, іншому – 25. Марія Степанівна не змогла пережити смерті дітей. Наступного року вона пішла за ними на той світ. А її коханий чоловік Антін загинув на Соловках у 1937 році.

Ось такий сумний кінець має історія цієї талановитої родини. Зараз нам з вами частіше потрібно згадувати подібні моменти, аби те, що вже трапилось, було невмирущим уроком сьогодення.

Друзі!

Завтра у широкий прокат виходить цікавий український фільм «Моя бабуся – Фані Каплан». Ця кінострічка вже встигла кілька разів зібрати повні зали на кінофестивалях у Будапешті, Лондоні та Одесі. Глядачам дуже подобається ця історія, і я розповім вам, чому.

Історія життя Фейги Хаїмовни Ройтблат-Каплан дуже заплутана. З того, що точно відомо – вона народилася в Волинській губернії в родині вчителя єврейської початкової школи. Назвав він доньку дуже романтично, з івриту її ім’я перекладається як «фіалка». Так само, під зіркою кохання, пройшло й усе життя Фані. У 1905 році в Одесі вона зустріла Віктора Гарського. Їй було усього 15, хлопець був на кілька років старшим, але почуття були шаленими. Саме він, ніби-то, надихнув її долучитися до лав анархістів.

Коханці готували замах на генерал-губернатора Сухомлинова, привезли саморобну вибухівку до готелю «Купецький», що у Києві, де жили під іншими іменами. Раптом – вона спрацювала прямо там. Через це Фані була поранена і частково втратила зір. Тим часом Гарський утік. А жінку затримали та відправили на каторгу.

В неволі жінка пробула не один рік. Аж раптом – Лютнева революція, амністія. І їй, і її коханому вдалося вийти на волю. Зустрілися вдруге вони вже через 11 років, та любов минула. У цей час Фані встигла познайомитись із братом Леніна – Дмитром Ульяновим. Той допоміг влаштувати їй операцію для відновлення зору. Які стосунки пов’язували їх зараз неможливо достовірно дізнатися, та режисер фільму Олена Дем’яненко розповіла, що коли вони зі знімальною групою шукали інформацію про зв’язок цих двох людей: «Ми змогли знайти про це інформацію тільки у слідчій справі Фані Каплан, яка до 1993 року була під грифом «Цілком таємно». Цікаво, що з цієї справи вирвано десять сторінок». Чи не дивно?

Особливо, якщо врахувати, що найбільше Фані Каплан відома своїм замахом на Леніна, який було скоєно на задвірку після мітингу робітників у серпні 1918. Зробила це саме вона чи ні – зараз невідомо. Але гірку ціну заплатила саме Каплан. Через три дні після замаху її вивели у двір Кремля та розстріляли. Потім тіло запхали у діжку та підпалили.

Сама режисерка називає свій фільм актом декомунізації. І вчить, що життя людини – це надважлива річ, яку потрібно цінувати, з усіма стражданнями та перемогами. Держава ж немає жодного права втручатися у нього.

Інший факт про цей фільм, який я теж не можу не згадати - за день до завершення зйомок помер виконавець ролі Леніна актор Олексій Девотченко. Його смерть відбулася при дуже незрозумілих обставинах. Російська правозахисниця Ольга Курносова вважає, що його «прибрали» російські спецслужби. Ось вам і аналогія.

Друзі, раджу усім переглянути фільм «Моя бабуся – Фані Каплан», та взагалі розібратися у цій історії, бо скільки людей – стільки й думок, а всі вони важливі.

Друзі!

Сьогодні в Україні відзначають День Збройних Сил! А саме – ювілей їх становлення – 25 років.

Саме 6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про Збройні Сили України» та «Про оборону України». Завдяки ним на документальному рівні затвердили основні принципи та напрями розбудови українського війська.

Після розпаду СРСР українське військо було надзвичайно добре оснащене. На той момент було багато сучасної техніки, понад це – ядерна зброя. Роки незалежності минали, і, нажаль, замість того, аби розвивати цю базу, усе сталося навпаки – її знищили майже вщент. Армія стала однією з найбезперспективніших галузей, військових скорочували, самі вони не бачили майбутнього у професії.

Зараз ЗСУ переживають нову віху своєї історії. Після активізації ворога, який забрав Крим та продовжує агресію на Донбасі, українській армії довелося переродитися з попелу, немов феніксу. Нажаль, безліч найвідважніших людей віддали своє життя задля захисту інших українців. Саме вони, нові відважні військові – це обличчя української армії та її гордість.

Україна вже близька до того, аби шанувати професію військового так само, як у Ізраїлі. Для ізраїльтян немає більшої шани, аніж служити у армії та обороняти державу. Я впевнений, що так само буде і в Україні, і молоді люди, замість того, щоб «косити» від служби, будуть займати черги до найелітніших батальйонів. Українська армія наразі довела, що неможливого – не існує. Шана вам, відважні українці, справжні нащадки запорізьких козаків, ви наша головна опора! Пишаємося вами!

Друзі!

Сьогодні могло б виповнитися 85 років відомому українському письменнику Григору Тютюннику. Винятковий новеліст, надталановитий прозаїк, він прожив важке життя, кожен день якого давався високою ціною.

Народився Григір у селі Шилівка Полтавської області. У автобіографії він описував родину так: «Батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в’язала, поливала і подавала снопи в барабан». Для батька це був вже другий шлюб, у першому в нього теж був син, Григорій, як не дивно – ще один відомий український письменник, автор роману «Вир».

В дитинстві Григір пережив Голодомор, цей страшний період наклав вагомий слід на все його подальше життя. Моторошні спогади про те, як пухла з голоду родина, а дідусь – помер, залишилися з ним назавжди. Минуло всього кілька років і батька Григора, Михайла Тютюнника, заарештували та відправили до Сибіру. Самого ж хлопця забрав до себе дядько, який жив на Донеччині. Так хлопець фактично став сиротою. Але побачив життя з іншого боку. Дружина дядька була вчителькою, вона привчила його читати та любити найбільше сімейне багатство - невеличку бібліотеку.

Григір учився у ремісничому училищі, після чого його направили працювати на завод до Харкова. Не відробивши належних три роки, хлопець втік до села. За це його арештували, 4 місяці він провів у колонії. Після цього відслужив у армії, радистом на флоті.

Згодом йому нарешті вдалося втілити у життя мрію. У 1961 р. в журналі «Крестьянка» вийшла перша новела Григора «В сумерках». Тоді він ще писав російською. Утім, того ж року помер його брат Григорій. Це надзвичайно вплинуло на нього, врешті, Григір вирішив далі творити лише українською.

Жилося авторові не легко. Усі його твори піддавали цензурі. А ще – за ним слідкували вірні пси КДБ. Григір Михайлович завжди був душею компанії, розповідав різноманітні історії, веселі та сумні. Він знав, усі його розмови прослуховують, тому казав: «На кожного Авеля по три Каїни». Друзі письменника розповідають, що він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, через що наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужності, він був вкрай вразливим. Це доводить його відома цитата:

«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».

Складнощі життя привели Григора Михайловича до не менш трагічного фіналу – він вкоротив собі віку. Раніше розповідали, що все через премію - за життя він отримав лише відзнаку імені Лесі Українки за свої дитячі твори, а серйозні оминули увагою. Та це не правда. Вже по смерті самі читачі висунули улюбленого автора на Шевченківську премію. Він просто не витримав усіх поневірянь, які довелося пережити. А українська література – втратила яскраву зірку.

Друзі, нажаль, мало хто зараз згадує про цього великого письменника. Раджу вам перечитати його новели, якщо ви раптом з ними не знайомі. Наостанок приведу вам, на мою думку, його пророцтво: «І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей.»

Друзі!

Сьогодні я хочу розповісти вам історію однієї з найелітніших бригад Армії Оборони Ізраїлю, що зветься «Цанханім». Це слово перекладається з івриту як «парашутист», тож думаю, що ви вже здогадалися – мова піде про парашутно-десантну бригаду.

У січні 1954 року у 890 десантний батальйон увійшов підрозділ під керуванням Аріеля Шарона. Через два роки його переформували у бригаду, яку очолив цей відомий військовий, а у майбутньому – генерал-майор ЦАХАЛу та прем’єр-міністр Ізраїлю. Перша операція «Цанахіму» пройшла 10 жовтня 1956 року. Вона називалася «Шамрон» і була надзвичайно складною. Тоді парашутисти втратили 18 людей. Особливо вирізнився боєць Ной Пінхас, який вступив у рукопашний бій із 9-ма йорданськими солдатами, за що отримав медаль «За героїзм».

З того часу бійці «Цанахіму» брали участь в тисячах рейдів, спецоперацій та повномасштабних боїв. Це – єдина бригада ЦАХАЛу, що пересувається на всюдиходах та спеціальній мобільній техніці. Не дивно, що у такий елітний підрозділ хочуть вступити безліч призовників. Конкурс на одне місце сягає 5-ти людей. Звісно, вони розуміють – служба у «Цанахімі» відкриває двері у світле майбутнє. І це не дивно, бо саме з цієї бригади вийшло 5 керівників Генштабу та 3 міністри оборони.

Насправді, високе звання бригада отримала завдяки важкій праці. Потрапити туди не легко не через привілеї, а тому, що відбувається дуже жорсткий відбір. Спершу потрібно пройти серйозні фізичні та психологічні тести. Тих, хто витримає їх, очікує наступна сходинка – над тяжкі навчання із високим навантаженням. В такому режими новобранці живуть рік. На фінальному етапі бійцю потрібно пройти 90-кілометровий марш-кидок. Саме по його проходженню новобранець врешті зможе отримати омріяний краповий берет.

Цікава і емблема бригади. Це – шфіфон, «палестинська гадюка» із крилами.

Друзі, я упевнений, що за ізраїльським зразком, українці так само мають любити та шанувати своє військо. Бо люди, які там служать сьогодні – герої. Задача на майбутнє, звісно, зрозуміла. Якомога більше різноманітних підрозділів української армії мають стати так само елітними, як «Цанахім». Аби кожен молодий українець марив служити там, а значить – захищати свою Батьківщину.

Друзі!

Саме у цей день у далекому 1722 році народився великий український діяч Григорій Савич Сковорода. Визнання цей видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст отримав ще за життя, тому не дивно, що й зараз про нього та його значний вклад у історію знають усі українці. Та на честь дня народження Григорія Сковороди я хотів би пригадати кілька цікавих фактів та легенд про нього.

Одна з найвідоміших легенд про Сковороду полягає у тому, що Григорій Савич умів передбачати долю. Доводять це двома історіями. Перша розповідає про його гостини у Києві. Мовляв, одного разу він приїздив у гості до друга Іустина. Пішов прогулятися Подолом – аж раптом відчув трупний запах. Сковорода зібрав речі і поїхав геть з міста, а за кілька тижнів у Києві розпочалася епідемія чуми, а місто закрили.

За іншою легендою, Григорій Савич точно знав дату своєї смерті. За переказами, 9 листопада 1794 року після обіду поет узяв лопату, викопав собі могилу, потім пішов у кімнату, надів чисту білизну, підклав під голову сумку з власними пожитками і ліг спати, ніколи більше не прокинувшись.

До речі, за розповідями, Георгій Сковорода був вегетаріанцем. Він дуже вірив у реальність сновидінь, одного разу у сні він побачив, як люди їдять одне одного. Тоді він і відмовився їсти м’ясо.

Є ще й історія про знайомство Григорія Сковороди із Катериною II. Мовляв, одного разу вона вирішила познайомитись із відомим філософом та запросила його до свого палацу. Сковороду завели до прийомної зали. Згодом увійшла цариця і всі присутні вклонилися їй. Один Григорій Савич стояв рівно. Катерина II обурилася та запитала, чому він не вклоняється повелительці? На що філософ відповів: «Не я бажав вас бачити, це ви хотіли на мене подивитися. Як же ви мене роздивитесь, коли я буду зігнутий удвоє?»

Як майстра слова його знали і учні Харківського колегіуму, де він викладав. У Григорія Савича була власна система оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки, наприклад "вельми туп", "справжнє безглуздя", "досить гострий", або "звєрок востроє". Попри це, він всеодно був легендарним учителем, якого любили усі.

Друзі, можливо всі ці історії про Сковороду – вікова вигадка. Та я хотів, аби ви посміхнулися та зацікавилися, читаючи їх. Бо легенди – це теж надзвичайно важлива частина українського епосу. Особливо, коли вони стосуються таких визначних людей, як Григорій Сковорода. Єдине, про що не можна посперечатися – це мудрість цієї людини. Наостанок наведу вам його цитату, яка змусить замислитися кожного: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.»