вівторок, 31 жовтня 2017 р.

Друзі!



Друзі! Справжнє покликання можна знайти, коли ти знаєш, чого хочеш. Сьогодні я розповім вам історію чоловіка, який знав не лише, чого хоче він, а й чого хочуть… жінки.

Чарльз Хаскелл Ревсон народився 11 жовтня 1906 року у Массачусетсі, в містечку Сомервілль. Батько хлопця Семюел до еміграції жив на литовській землі, що входила до Російської імперії. Свою майбутню дружину – Джейнет – Чарльз зустрів вже в США. Вона з родиною емігрувала з Австро-Угорщини. Молоді люди швидко подружилися – мали спільні інтереси, симпатію, обидва походили з єврейських сімей. Незабаром вони вирішили побратися, а згодом у них з’явилося троє синів, середнім з яких був Чарльз.

Родина жила небагато, батько та мати не мали стабільної роботи, через що часто змінювали домівки. Головною місією батьки вважали дати освіту своїм дітлахам, бо це допомогло б їм не поневірятися Америкою, а знайти собі серйозну професію. Чарльз зруйнував мрію своїх батьків і після закінчення школи вирішив не вступати у коледж. Вони були у розпачі – хлопець був дуже здібним, а отже міг досягти висот… та він просто вибачився перед ними і став продавцем у магазині жіночого одягу.

Це був магазин фабрики Pickwick Dress Company, що займалася, зокрема, виготовленням одягу на замовлення. Кілька років Чарльз допомагав жінкам підбирати сукні, тканини, фасони, кольори. Його полюбили клієнтки – здавалося, він міг читати їхні думки. Ревсон вирішив не зупинятися на досягнутому – він експериментував, і щоб фінальний результат замовлення був ідеальним, часто замовляв різні відтінки тканин, відмовлявся, якщо бодай щось йому не підходило. Таким чином він не заробляв на сукнях, а навпаки – загнав фабрику у борги. Чарльза звільнили за марнотратство. Утім, йому не довелося довго бути безробітним.

Вже скоро він став торговим представником фірми Elka, яка виготовляла емаль для нігтів. Юнак мав продавати лаки. Чарльз чудово знав підхід до жінок, і у будь-якому салоні краси, куди він заходив, збирався цілий натовп, аби подивитися на його товар. Тоді жінки користувалися пудрами та іншими засобами для того, аби доглядати за нігтями. Лак, який допомагав прискорити довгі жіночі процедури, був унікальним продуктом.

Ревсон помітив, що продажі можна збільшити і вирішив піти до керівництва з пропозицією – він зробить це, за що отримає нову посаду та більшу зарплатню. Його вислухали і… знову звільнили.

Тоді Ревсон вирішив домовитись із хіміком, який займався виготовленням лаків, що віддасть 50% заробітку своєї новоствореної компанії, якщо той поділиться з ним формулою. Той погодився і вже у

1932 році на американському ринку з’явилася нова компанія – Revlon (Чарльз замінив у назві одну літеру свого прізвища).

В той самий час виготовленням лаків, крім компанії Elka, вирішив зайнятися і відомий усім Макс Фактор. Але обидві ці фірми боялися експериментувати з кольорами та пігментами. А Чарльз Ревсон витрачав довгі дні у лабораторії з хіміками. Над Ревсоном жартували, що він став першим чоловіком у світі з нафарбованими нігтями – Чарльз мав бути впевнений, що його продукт найкращий і часто тестував лаки на собі. А ще він вдавався до цього у салонах краси, де став живим тестером для клієнток.

Ревсон зробив неймовірне – завдяки магії маркетингу він змусив жінок, які раніше купували лак для нігтів лише коли він закінчувався, ставитись до нього не як до косметики, а як до аксесуару. Компанія Revlon набрала обертів – за лаками стала випускати помади, інші засоби. Всі вони мали успіх, бо Чарльз Ревсон дійсно знав, чого хочуть жінки.

Може тому він тричі був одружений, мав двох рідних і двох прийомних синів.

У 1956 році Ревсон заснував благодійний фонд, який фінансував школи, лікарні та інші організації єврейської спільноти. Після смерті він залишив фонду у спадок 68 мільйонів доларів.

Чарльз Ревсон був головою компанії Revlon до самої смерті 24 серпня 1975 року. Він був легендарним бізнесменом, одна з найвідоміших цитат Чарльза: «На фабриках ми виготовляємо косметику, а у магазинах продаємо надію». Надія – ось, чого прагнула кожна жінка від часів Ревсона і до сьогодні.

субота, 14 жовтня 2017 р.

Дорогі друзі



Дорогі друзі! 14 жовтня – особливий день для всіх українців, бо споконвіку він був святковим та мав важливе значення.
За легендою, у цього дня у 860 році князь Аскольд узяв в облогу Константинополь. Мешканцям міста нічого не лишалося, як просити порятунку у Бога. Тоді перед людьми з’явилася Богородиця і вкрила усіх своїм покровом, що по-церковному зветься омофором. Після цього військо Аскольда вже не могло побачити цих людей.

Крім цього, Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорізьких козаків. Вони надзвичайно шанували ікону Покрови, будували однойменні храми. Першу церкву на честь Покрови козаки побудували в 1659 році на Чортомлицькій Січі. За свідченням українського історика Дмитра Яворницького, за час існування Січі було побудовано 13 церков Покрови Богородиці.


Французький дипломат Жан-Бенуа Шерер ще у далекому 1788 році видав історичну працю, де йшлося, зокрема, про важливість цього дня для усіх українців. Він розповідав, що Покрова – найбільше свято для мужніх та хоробрих козаків. Вони настільки цінували його, що саме цього дня обирали нових членів старшини, дії яких мала благословити Богородиця.

На Покрову українці одружувались, бо саме до цього дня мав випасти перший сніг, який нагадував вбрання нареченої. Крім цього, чоловіки ремонтували хату перед святом, бо якщо не встигнеш до свята – проведеш зиму у холоді.

Сьогодні ми відзначаємо і свято наймужніших, найпатріотичніших та найхоробріших чоловіків сучасної України – її захисників. В Україні зараз немає людей, яких би поважали, шанували та цінували більше за тих, хто вже четвертий рік боронить Батьківщину на Сході України. Ви – найбільший скарб цієї нації.

На Покрову будь хто може звернутися за благословенням до Пресвятої Богородиці, бо Вона все чує та готова захистити. Я впевнений, що сьогодні найважливіше, чого ми можемо просити – здоров’я та сили нашим воїнам, які відважно захищають Україну.

Я бажаю справжнім українським захисникам сили, мужності та віри. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя за те, щоб ми з вами жили у безпеці. Нехай всіх береже Господь.

середа, 11 жовтня 2017 р.

Друзі!



Друзі! Сьогодні з першою зіркою добігає кінця найбільш радісне іудейське свято Суккот. На цьому фото з родиною головного рабина міста Києва Йонатана Марковича я тримаю головний символ цього свята – лулав, букет з чотирьох рослин, які збирають спеціально на Суккот.

Кожна з цих рослин символізує певний тип людей: етрог (вид цитрусових, який ви можете сплутати з лимоном), має і смак, і запах – це євреї, що знають Тору і роблять добрі справи. Лист фінікової пальми, яка дає солодкий плід без запаху, - це євреї, які знають Тору, але не роблять добрих справ. Мирт - рослина неїстівна, але з приємним запахом - це євреї, від яких, як аромат, виходять добрі справи. І наостанок верба, у якої немає ні смаку, ні запаху, - це євреї, які не знають Тору і не чинять добра. Та не зважаючи на це, бог об’єднав усі ці рослини в один букет, а людей – в один народ, щоб допомагали один одному, підставляли плече, вчили.

Я хочу щоб усі ви ще раз згадали, що сила нації у єдності, в підтримці, у взаєморозумінні.

З першою зіркою в Ізраїлі святкуватимуть останні осінні свята – Шміні-Ацерет та Сімхат-Тора. В Ізраїлі вони неподільні, а от діаспора відзначає їх окремо.

Розповім вам про кожне із свят. Шміні-Ацерет у перекладі з івриту дослівно означає «восьмий день, хтось затримався». Усе тому, що відзначають свято на восьмий день Суккот, щоправда зі спільного у них лише атмосфера радості та щастя. Шміні-Ацерет – окремий день, записаний у Торі: «На восьмий день у вас буде свято». Саме зараз євреї закінчують читати П’ятикнижжя Мойсеєве. Крім того, свято має й інший сенс. Тисячі років тому мудреці були упевнені, що саме цього дня Небесний суд вирішує, чи буде йти дощ наступного року. Тижнем раніше дощ був би карою для євреїв – не сильно радітимеш йому, коли живеш у курені на Суккот. Тож молитися про потрібні погодні умови починали на 8-ий день, священні слова для цього записані у молитві Мусаф, яку повторюють усі – від малого до старого.

Сімхат-Тора – свято протилежне. Перекладається як «Радість Тори». У цей день, навпаки, розпочинають читання П’ятикнижжя Мойсеєва. Для цього мають спеціальний обряд. З арон а-кодеш (місця зберігання сувоїв Тори) виносять сувої і влаштовують видовищний хоровод навколо зали синагоги. Люди різного віку та соціальних класів радіють і співають із Торою в руках. Не брати участь в хороводі – гріх. Процесію повторюють аж сім разів, щоб якомога більше охочих могли потримати сувої у руках.

В ці свята веселощів та радості хочу нагадати вам – не забувайте учитися. Бо історично, ці дні стосуються саме читання, яке є важливою частиною саморозвитку. Сила будь-якої людини у знаннях, які вона має. Тож вчіться, не зважаючи на те, скільки вам років, або як сильно ви втомлюєтесь. Знання – це сила!

вівторок, 10 жовтня 2017 р.

Друзі



Друзі, сьогодні виповнюється 70 років видатній українській співачці Ніні Матвієнко. Її голос – неповторна перлина у намисті української творчості. У всьому світі знають, що українська пісня сучасності звучить голосом цієї прекрасної та талановитої жінки.

Ніна Митрофанівна народилася 10 жовтня 1947 року у селі Неділище на Житомирщині. Була шостою з 11 дітей у родині! З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі. «Я в такій сім'ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали…»

Співочий талант дівчина отримала від мами – Антоніна Ільківна могла співати і в три, і в чотири голоси. Оскільки сім’я жила дуже бідно, Ніну вирішили віддати в інтернат. Батьки думали, що дівчина сильніша за інших дітей, а тому їй буде легше пережити розлуку з родиною. В 11 років Ніна стала ученицею школи-інтернату у селищі Потіївка Радомишльського району. Це були надзвичайно важкі часи – дівчинка була одинокою, її часто карали вихователі і змушували годинами стояти у кутку. Після закінчення цієї школи-інтернату, у 9 клас Матвієнко перевели до Коростеня. Там вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, любила співати пісні Людмили Зикіної. Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні спробувати серйозно зайнятись співом і піти на прослуховування в Український народний хор імені Верьовки. Вона мріяла про це понад усе, відвідала студію при хорі, але реальність взяла гору, і після закінчення навчання Ніна влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею.

Аж раптом їй випав шанс. У Житомирі саме набирали дівчат-учасниць в естрадний вокальний ансамбль. Ніна поїхала на проби, але їй відмовили – її голос був надто особливим і не підходив для естрадного колективу. До речі, тоді вибрали іншу відому українську співачку – Раїсу Кириченко.

Але Ніна не склала руки. У 1966 вона знову пішла в студію Хору імені Григорія Верьовки. Дівчина вчилася там два роки, після яких стала солісткою хору. Вже за рік голос Ніни Матвієнко звучав на кращих майданчиках усього світу, вона з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.

У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора і художника мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну на концерті в Києві у 1968 році. З першого погляду чоловік відчув – Ніна буде його дружиною. Згодом Петра та Ніну познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір». За рік після одруження у пари народився перший син – Іванко. А за ним ще двоє дітей: Андрійко та Антоніна. Сини пішли у батька, стали талановитими художниками, але пізніше, у 2005 році Іван здійснив постриг і став ченцем. Донька Антоніна пішла маминим слідом – вона чудова українська співачка із своїм неповторним голосом та манерою виконання, має власне коло шанувальників.

У 1975 році Ніна Матвієнко заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і почала активно займатися літературною творчістю. Мало хто знає, але ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Також вона написала біографічну книгу «Ой виорю нивку широкую», де подано пісенний матеріал з її репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів). У 2004 році Ніни Матвієнко завершила книгу спогадів «Уже так не буде, як є».

Офіційний співочий стаж Ніни Матвієнко – 50 років. Вона є уособленням цілої епохи українського мистецтва, бо Ніна Матвієнко була неперевершеною у всьому, чим займалася: музикою, театром, кіно. Ця жінка із сильною громадською позицією, гострим розумом та дуже чуйним серцем викликає захват. Не раз у інтерв’ю вона казала, що не любить голосних епітетів поряд зі своїм іменем. Але вона справді велика жінка. З Днем народження! Найщиріші та найтепліші побажання і головне – многая літа!