Дорога на той світ...

Дорога на той світ... ніхто ніби не знає, як вона виглядає. Але 76 років тому її бачили тисячі людей. Вона вела у Бабин Яр – місце, де у людей насильно відбирали життя.

«Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші і цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний.
Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний».

Вони всі прийшли зранку – жінки та діти, люди похилого віку та ті, хто з різних причин не змогли піти на фронт. Але це був їх останній шлях. Тих, хто потрапляв за дріт назад уже не випускали. У людей забирали документи і цінні речі. Вишикували у шеренги на схилах яру і … розстрілювали… Свинцеві кулі впивалися у тіла людей, вони падали донизу і останнє, що відчували в житті – страх, який не можна передати словами. Тих, хто вижив, добивали у ямі. Після кількох таких розстрілів тіла присипали землею, щоб знову скидати туди нові. Бабин яр тоді, здавалося, був бездонним – тисячі тіл падали у нього, мов у чорну діру. Аби заглушити крики людей, які все розуміли, убивці голосно вмикали музику, а над яром безперервно кружляв літак.

За 2 дні 29 і 30 вересня 1941 року було вбито 33771 особу (і це не враховуючи дітей до трьох років, яких теж розстрілювали, але не рахували). Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці розстріляли майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. В яру убивали не лише євреїв - в'язнів Сирецького концтабору, заручників, засуджених до смерті підпільників та українських патріотів, ромів. Загалом за період окупації за різними оцінками тут було знищено від 70 до 200 тисяч людей. Найстаршою жертвою трагедії стала 103-річна жінка, наймолодшою - триденна дівчинка.

Декому все ж вдалося вижити. Але ця цифра мізерна – 29 людей. Серед врятованих була й тридцятирічна актриса лялькового театру Діна Миронівна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман). Вона розповідала про побачене так: «Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».

Масштаб злочину, вчиненого тут, усвідомити дуже складно, настільки він гігантський. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Аби позбутися спогадів про жахіття, влада вирішила позбутися самого яру! Туди закачали глину з розташованого неподалік цегельного заводу, а на його місці влаштували парк атракціонів. Але у 1961 дамба, яка стримувала глину, не витримала. Лавина з бруду в сотні тисяч кубометрів, заввишки до 14 метрів бурхливим потоком пішла на Куренівку і забрала життя десятків людей – працівників депо, пацієнтів та персонал Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 імені академіка І.П.Павлова, мешканців району. За офіційними даними загинуло 145 чоловік. За неофіційними – півтори тисячі. Так одна трагедія потягнула за собою другу через мовчання.

Тишу навколо трагедії Бабиного Яру одними з перших порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів».

Час минає і стирає ті страшні деталі, той невимовних жах, з яким асоціюється трагедія Бабиного Яру. Ми не маємо права забути це. Ми не маємо права допустити повторення подібних злочинів. Ця страшна сторінка спільної україно-єврейської історії нагадує, що воля однієї людини може забрати тисячі життів. Але коли тисячі людей гуртуються навколо одне одного – немає тих, кого вони не зможуть побороти.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1872 році на світ з’явилася «Найпрекрасніша Баттерфляй», «Неперевершена Аїда», «Єдина Джоконда», яку за життя визнали найвидатнішою співачкою світу. Усе це – про українку Соломію Крушельницьку.

Вона народилася у селі Білявинці на Тернопільщині у родині священника. Дівчинка походила зі старовинного роду Крушельницьких гербу Сас. Першим досвідом співу для Соломії був домашній хор - у ньому співали всі восьмеро дітей Крушельницьких. Голос дівчинки був надзвичайно сильним для її юного віку. Вперше вона виступила на публіці, коли їй було всього 10. У дитинстві співачка знала дуже багато народних пісень, які вона вивчала безпосередньо від селян.

Прекрасна Соломія завжди розвивала свій дар, пішла вчитися у Львівську консерваторію. Не забарився і її дебют на оперній сцені. 15 квітня 1893 року вона зіграла роль Леонори у виставі італійського композитора Гаетано Доніцетті «Фаворитка» на сцені Львівського міського театру Скарбека. Соломія прагнула виконувати українську опери, якої на той час не було. Для того, щоб продовжити навчання, співачка вирішила їхати до Італії. На її рішення вплинула знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні, яка в той час гастролювала у Львові.

Вчити доньку за кордоном для сільського священника було занадто дорого, але задля великого майбутнього доньки Амвросій Крушельницький був здатний на все. Він пішов у банк і взяв позику, щоб профінансувати навчання доньки.
І вона виправдала батькові надії. Їй викладачі були кращими з кращих, а сама дівчина займалася по шість годин на день, а у вільний час вчила іноземні мови. Вже за рік вона вийшла на італійську сцену і це був тріумф. Унікальне сопрано Крушельницької зачаровувало усіх слухачів. Вона виступала у кращих театрах світу. Тоді оперними зірками були чоловіки - Енріко Карузо, Маттіа Баттістіні, Тітта Руффо та Федір Шаляпін. І лише одна жінка – Соломія Крушельницька.
Утім видатна співачка щороку поверталася поспівати на Батьківщину, де, як кажуть, гріли навіть стіни. Більше того, не зважаючи на надзвичайну популярність у всьому світі, співачка завжди пам’ятала про своє походження, та виконувала на біс лише українські пісні. У 30 років Соломія Крушельницька віддала татусеві свій борг – вона стала годувальницею родини, і навіть купила рідним будинок у Львові.

Найвідомішою оперою Соломії Крушельницької стала «Мадам Баттерфляй». Після прем’єри публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після дійства автор твору Пуччіні надіслав українці свій портрет із написом: «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй».
Крушельницька була неймовірним професіоналом та абсолютно працелюбною людиною. У день виступу, шануючи голос, вона ні з ким не розмовляла. А у театр приїздила за 2 години до вистави й сама себе гримувала. У неї не було жодної «зіркової хвороби», ні натяку на гординю чи марнославство.

Чоловіки ставали у чергу, аби поборотися за серце Соломії. Ще в юності її руки попросив семінарист Гутковський. Батьки погодились, але вона попросила батька не віддавати її заміж. І попри всі норми, священник Крушельницький зробив так, як просила донька. За її кохання боролися найбагатші та найзнаменитіші, а вона відмовляла всім. Замість цього, вражала італійських жінок своєю самостійністю та вмінням водити авто.

Своє кохання Соломія зустріла у місті Віареджо. Мер міста Чезаре Річчоні був на 20 років старший за неї. Але саме він зумів захопити співачку так само, як її покликання – сцена. Разом вони прожили 28 щасливих років. Їхнє щастя закінчилося, коли чоловік помер. А за кілька тижнів Крушельницька дізналася, що не стало брата і батька – вони померли від тяжкої хвороби.

Соломія поїхала додому, у Львів, а би підтримати рідних. Але виїхати звідти вона вже не змогла. Після початку радянської окупації Крушельницькій заборонили виїжджати в Італію. Італійську віллу конфіскували, згодом забрали і будинок, який вона купила у Львові для батьків.

Але Соломія була не з тих, хто опускає руки. Разом з сестрою вона оселилась у невеличкій двокімнатній квартирі і продовжувала займатися співом, давала приватні уроки.

Останній концерт оперної легенди відбувся у Львівській філармонії. Крушельницькій було 77, вона вийшла на сцену із паличкою та зачарувала усіх своїм голосом.
Соломія померла через рак горла 16 листопада 1952 року. Поховали легенду у Львові, на Личаківському кладовищі поряд із Іваном Франком.

Соломія Крушельницька – незрівняна особистість, про яку має пам’ятати кожен українець. Вічна пам’ять легенді!

Друзі!

Друзі! Сьогодні із першою зіркою іудеї всього світу святкуватимуть Рош га-Шана – єврейський Новий рік, настання 5778 року від створення світу.

Рош га-Шана – голова року, іудеї вірять, що в цей день Бог судить весь світ по його справах і що майбутній рік буде для кожного таким, яким буде цей день. Саме тому багато хто приїздить на могилу цадика Нахмана, бо це гарантує щастя наступного року. Побачити святиню бодай раз у житті має кожен іудей, а деякі з них роблять це на Рош га-Шана щороку. Велике значення це паломництво має для найменших – таким чином їх виховують у любові до історії, традицій та релігії.
На Новий рік, як і в Україні, накривають щедрі столи та не працюють. За традицією, їдять солодке. Спершу куштують по шматочку традиційного єврейського хліба – хали, продовжують трапезу яблуками, які занурюють у мед. Завдяки цьому весь рік має бути солодким. Бажають одне одному: «Шана това у метука!» - «Щасливого і солодкого року!».

Кульмінація свята наступає, коли під час вранішньої молитви звучить шофар – традиційний єврейський інструмент, зроблений з баранячого рогу. Він попереджає, що з цього моменту починаються Судні дні та на землю прийде Месія.

Ввечері іудеї читають молитву Ташліх, причому потрібно робити це біля водойми з рибою. Під час цієї молитви слід викинути все зі своїх кишень, що символізує звільнення від гріхів.

Цього дня кожен має переосмислити свої вчинки та усвідомити помилки. Вибачитися, якщо помилився. Пишатися, якщо було чим. У Новий рік кожен має увійти зі світлими думками та намірами. Я від щирого серця бажаю Ізраїлю та Україні миру і процвітання, спокою та сили. Щоб усі були здорові, щасливі, жили у достатку. Нехай вас береже Бог!

Друзі!

Друзі! Зазвичай я не пишу про таке, але сьогодні – важлива дата.
Сьогодні виповнюється рік від старту проекту «Кіно для дітей», який я втілюю разом з директором благодійного фонду «Допомога заради майбутнього» Кирилом Озірним та волонтером Катериною Шевченко. Рівно рік два рази на місяць дітлахи, які лікуються у «ОХМАТДИТі», дивляться дитячі прем’єри в РЦ «Ультрамарин».

Знаєте, для мене було великим відкриттям, як багато такі заходи означають для дітлахів. До та після кінопереглядів до мене часто підходили батьки та лікарі, які розповідали про своїх дітей. Більшість вже кілька років поспіль борються з невиліковними хворобами. Деякі з них – сироти та напівсироти, які взагалі до цього не були у кіно і не куштували поп-корну. Для них кожен цей захід – це вікно у світ зі свого лікарняного ліжка. І навіть найпростіші радощі допомагають їм відчувати себе краще. Одного разу головний лікар написав мені, що після частувань навіть у дітей з діабетом цукор був у нормі, хоча вони наїлися смаколиків досхочу.

Але я отримав багато у відповідь. Теплі слова, малюнки, щирі дитячі посмішки. Зробити щасливішими дітей, будні яких проходять у боротьбі з важкими та надокучливими хворобами – це велика честь. Я радий, що можу у цьому їм допомогти.

Сьогодні ми провели чудовий ранок разом. Веселилися, сміялися, залишили усі проблеми позаду. Я зичу своїм маленьким друзям якомога скорішого одужання, світлих днів та яскравих вражень!

І вас, шановні друзі, закликаю не бути байдужими. Простягайте руку допомоги тим, хто її потребує і ви точно станете багатшими. Принаймні, духовно.

Друзі!

Друзі! Сьогодні мав честь поспілкуватися з Міністром внутрішніх справ Ізраїлю Ар’є Дері.

Дехто з вас писав мені у особисті повідомлення про випадки, коли звичайним туристам відмовляли у в’їзді в Ізраїль. Я розумію, що це викликає обурення і сприяє появі негативного враження про країну. На жаль, зарадити цій проблемі – не в моїх силах. Але у силах Міністра внутрішніх справ Ізраїлю. Тому зустрівшись із ним, я спитав, чи знає він про цю проблему.

Він запевнив мене, що вона відома йому і зараз вирішується. «Станом на сьогодні в Ізраїлі з 13 тисяч українських громадян, які залишилися в країні, половина чекає на статус біженця, інша – знаходиться у країні незаконно. На сьогоднішній день прийнято рішення, яке дозволить прискорити відповідь на отримання статусу біженця до 2-3 днів. Це зменшить кількість незаконних трудових біженців, які будуть знаходитися в Ізраїлі. Крім того, вчора на зустрічі з прем'єр-міністром України було вирішено створити робочу групу, яка розглядатиме проблему відмов у в'їзді в країну та її рішення, аби кожен українець міг без перешкод в'їхати в Ізраїль, а наявні проблеми міг вирішити не під час в'їзду, а до виїзду з України», - розповів Ар’є Дері.

Я впевнений, що візит Ар’є Дері стане поштовхом для вирішення цієї серйозної проблеми, яка останнім часом стояла на шляху відносин України та Ізраїлю. Ми раді, що Міністр знає про проблему і вона стоїть на порядку денному, а це означає, що українці вже зовсім скоро зможуть подорожувати в Ізраїль без найменшого дискомфорту.

Друзі!

Друзі! Вже скоро перший ізраїльський місяцехід відправиться на Місяць. В Ізраїлі, на заводі авіапромисловості, вже почали збирати скелет новітнього космічного корабля у формі конуса.

Основну роль у розробці місяцехода відіграє некомерційна організація SpaceIL. Троє інженерів – Ярів Башем, Кфір Дамарі та Йонатан Вайнтрауб створили її у 2011 році з однією метою – відправити на Місяць космічний корабель саме з Ізраїлю. Компанія вже вийшла у фінал міжнародного конкурсу Google Lunar X PRIZE, де змагається 5 команд з провідних країн. Тепер їхній місяцехід має першим сісти на супутник, пройти по поверхні не менше 500 метрів та відправити на Землю фото звідти. Якщо ізраїльський космічний корабель переможе, компанія отримає 20 мільйонів доларів на подальші розробки.

Космічний корабель отримав назву «Інтеграція». На нього вже встановили 8 двигунів. Найближчим часом пройдуть випробування, а вже наприкінці 2017 – у 2018 планують запустити місяцехід у космос.

Але головне для засновників SpaceIL – не перемога і навіть не участь. Головна мета – виховна. Молодь має знайомитися з ініціативами щодо вивчення космосу, надихатися ними, а завдяки цьому – цікавитись наукою, глибинно вивчати математику та інженерне мистецтво. Бо що, як не живий приклад досягнень може розбудити бум цікавості?

Друзі!

Друзі! Чи чули ви гумористичну пісеньку про школу танців Соломона Шкляра?

«Это школа Соломона Шкляра,
Школа бальных танцев,
Вам говорят.
Две шаги налево,
Две шаги направо,
Шаг впирод и две назад».

Щоправда, у різних версіях прізвище Соломона різниться, його називають то Пляром, то Фляром. За однією з версій, автором цього хіта-жарту був відомий виконавець гумористичних мініатюр з Одеси Володимир Хенкін. Одесити обожнювали його, цю пісню і завжди намагалися довести, що й сам Шкляр жив на сусідніх вулицях.

Але це не правда. Соломон Шкляр – реальний персонаж, але жив він у Києві, на Великій Васильківській вулиці. Він дійсно відкрив свою школу танців, хоча, як і співається у пісні, сам танцювати не вельми вмів.

Насправді Шкляр був відомим перукарем, працював на Бібіковському бульварі ( нині – бульвар Тараса Шевченка). Його клієнти, часто вже не молоді, але до глибини серця самотні, скаржилися на те, що не знають, де знайомитись з порядними дівчатами та зустріти своє кохання. Крім цього, чоловіки часто були невпевненими у собі, незграбними, не мали потрібних на той час ідеальних манер.

Соломон слухав історії самотніх чоловіків щодня, коли раптом йому прийшла ідея – відкрити школу танців! Туди могли б приходити і чоловіки, і жінки. Приміщення перукар шукав не довго, відкрив заклад прямо у своєму домі на Великій Васильківській, 10. І попри те, що конкуренція була чимала – у Києві вже було 6 таких шкіл, одна з яких – надзвичайно популярна, бо у ній був буфет і викладачка танців, що фліртувала з чоловіками, школа Шкляра стала найпопулярнішою.

Ніхто не розумів, у чому секрет Соломона. У великій клієнтській базі? В «помірній» ціні, як вказували у оголошенні? Чи у «короткому терміні навчання»?


Ні. Просто Соломон вчив танцям людей будь-якого віку. Сам він не танцював, а показував рухи на пальцях, або залучав своїх асистентів. Але при цьому створював у класі незабутню атмосферу – завдяки своєму почуттю гумору, жартам. Саме вони лягли в основу усім відомої пісні.

До танцювальної школи Шкляра стояла справжня черга! Його головна конкурентка, та, що мала клас із буфетом, навіть заслала до Соломона «таємного агента» - свою доньку, щоб та дізналася секрет успіху, але їй це не вдалося. Натомість, як більшість клієнтів Соломона, вона там закохалася.

Школа танців Соломона Шкляра була школою життя. Під кінець навчання найчастіше у двері до танцюристок стукали свати від танцюристів. І всі були задоволені.

Настільки, що потім, коли минув час і деякі з учнів Шкляра емігрували до США, а в Російській імперії розпочалася нова хвиля утисків, вони зібрали гроші для того, щоб забрати учителя до них. І він поїхав. Існують легенди про те, що в Америці Шкляр став відомим балетмейстером і саме після його еміграції почався танцювальний бум у країні. У кожній легенді є доля правди, як ви думаєте?

Друзі!

Друзі! Сьогодні я розповім вам цікаву історію про щедрість, кохання та значення «особливих» для пари місць.

Елізабет Рейхерт зараз 93 роки. Вона живе у Філадельфії, але народилася та виросла у Кельні. У цьому ж місті вона зустріла кохання усього свого життя – Арнульфа Рейхерта, єврея, який переховувався від нацистів. Елізабет та Анрульф разом працювали у підпільній організації. За рік після закінчення Другої світової війни закохані побралися.

Найбільше подружжя любило прогулянки разом. У них навіть було «своє» місце – Кельнський зоопарк. Там вони проводили увесь вільний час.

Наприкінці 1940-х Рейхерти емігрували до США. Там Арнульф розпочав свій бізнес, продавав зоотовари. А Елізабет працювала перукаркою. Вони були дуже працелюбними. Єдина біда – дітей у подружжя не було. Тому все вони віддавали роботі. Рейхерти змогли заробити непоганий капітал та стати мільйонерами.

Вони часто поверталися у «своє» місце. У 1954, заробивши перші гроші, приїхали на кілька днів у Кельн аби подарувати зоопарку трикігтеву черепаху.

Перед смертю Арнульфа у 1998 році подружжя вирішило пожертвувати свої статки тому самому зоопарку, де любили гуляти в молодості. А це – аж 22 млн доларів! У 2015 році Елізабет почала щомісяця переводити Кельнському зоопарку по 6 тисяч євро. Коли там дізналися про цю новину – не повірили. Вирішили, що спадок від мільйонера – це якийсь типовий жарт. Але виявилось, що це зворушлива правда. Зараз Елізабет планує створити фонд, який переводитиме зоопарку по мільйону доларів на рік, коли її не стане. Гроші віддаватимуть частинами, аби їх не використовували у корупційних цілях.

На знак подяки зоопарк назвав секцію тварин з Латинської Америки на честь Арнульфа Рейхерта. На жаль, Елізабет не змогла поїхати та погуляти знайомими місцями у такий важливий день – зізналася, що вже застара для подорожей.

Чи є у вас такі «особливі місця»? Розкажіть свою історію у коментарях.

Друзі!

Друзі! Український боксер Олександр Хижняк став чемпіоном світу з боксу. Від щирого серця вітаю його з такою важливою перемогою! Хижняк єдиний з українських боксерів, хто завоював на ЧС-2017 в Гамбурзі медаль. Крім того, цього року 22-річний Олександр Хижняк уже переміг на чемпіонаті Європи.

У фінальному поєдинку категорії до 75 кг українець здолав казахського боксера Абілхана Аманкулова. Олександр Хижняк протягом усього бою мав велику перевагу і в підсумку всі п'ять суддів віддали йому перемогу – 5:0.

Талановитий український боксер народився 3 серпня 1995 року у Полтаві. Тренер хлопця – його батько, якого також звуть Олександр Олександрович Хижняк. Він – заслужений тренер України, і саме завдяки його настановам Хижняк-молодший почав займатися боксом. Зараз тато 24 години на добу проводить із сином: вчить, тренує, підтримує. Молодий спортсмен надзвичайно любить своїх батьків та цінує їхню підтримку, так само як підтримку глядачів та шанувальників боксу.

Секрет успіху Олександра Хижняка простий – важка та копітка праця. Він ніколи не сидить склавши руки, займається навіть тоді, коли має час перепочити, бо зарядка та фізичні навантаження – це важлива складова кожного дня. Від боксу Олександр відпочиває, займаючись іншим спортом, зокрема, їздить на велосипеді або плаває.

Друзі! Ось такі талановиті, цілеспрямовані, працьовиті люди, як Олександр Хижняк – майбутнє української нації. Я зичу молодому боксеру підкорення нових вершин, перемог, сил та міцного здоров’я!