Друзі!

Я часто наголошую на тому, що Україна має брати приклад з Ізраїлю, зокрема, у питаннях, які стосуються оборони країни. Коли ворог завжди чатує поряд, потрібно завжди бути напоготові. А ще – мати в своєму розпорядженні нову та надсучасну зброю. Раніше я розповідав вам про ізраїльські безпілотники і танки, а сьогодні хочу розказати про історію створення автомату TAR-21, або «Тавор». Саме у цей день у 2004 році його прийняли на озброєння Армії оборони Ізраїлю.

До речі, існує й український варіант цієї гвинтівки, що має назву «Форт-221». Виробляти його почали ще у 2009 році на заводі «Форт» у Вінниці згідно з домовленостями з ізраїльською компанією-виробником. Випускають зброю частково з ізраїльських комплектуючих у військовому та громадянському варіантах. «Форти» виробляють на замовлення підрозділів спеціального призначення СБУ, СЗР і МВС, а також української армії.

У 1993 році командування ЦАХАЛу вирішило замінити застарілий автомат Galil на більш сучасний американський М16. Та концерн Israel Military Industries (нині Israeli Weapons Industries), вивчивши потреби ізраїльської армії, вирішив не стояти осторонь та розпочати виробництво свого автомату. Попри те, що закупівлю американської зброї вже розпочали, проект визнали перспективним і підтримали.

Назвали гвинтівку «Тавор» на честь однойменної гори на півночі Ізраїлю, яка згадується в Старому Завіті. Головною особливістю було те, що цей автомат був абсолютно новим і не став переробкою або модернізацією іншої зброї.

Військові випробування TAR-21 відбулися в кінці 1990-х-початку 2000-х років. Спершу виявили недоліки, згодом зброю доопрацювали і, врешті, «Тавор» продемонстрував свої переваги над М16, зокрема, влучніше стріляв та був зручнішим. Спершу гвинтівкою озброїли кілька рот в піхотній бригаді «Гіваті». Вже у 2002 році її почали використовувати у спецопераціях, а за два роки – офіційно була обрана для озброєння Армії оборони Ізраїлю.

Таким чином ізраїльський автомат витіснив у країні американський аналог. Це чудовий приклад того, що якщо підходити до вирішення викликів, перед якими стоїть країна, якісно та професійно, можна не лише допомогти їй у захисті, а й розбудувати виробництво. Українці мають реалізовувати свій потенціал та втілювати свої ідеї щодо модернізації озброєння, аби допомогти тим, хто зараз воює на Донбасі. Разом ми – сила!

Друзі!

А чи знали ви, що у 1964 році у Київському університеті був створений унікальний вітраж, що зображував Тараса Шевченка? На жаль, побачити його у живу ніхто з нас не зможе. Бо рівно 53 роки тому його розтрощили майже одразу після створення. Таким було особисте розпорядження секретаря Київського обкому Компартії України Бойченка. За переказами, одним із виконавців був і тодішній ректор Київського університету Іван Швець, він сам гатив молотком по різнобарвному склу. Чому ж вітраж викликав таке занепокоєння радянської верхівки?

Авторами мистецького твору були художники Алла Горська (про долю якої я вам вже розповідав), Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та Галина Севрук. Днями і ночами вони працювали над дивовижним вітражем, який мав прикрасити вестибюль червоного корпусу Київського університету. Та найголовніше те, що промовляв цей твір мистецтва без будь-яких слів. На ньому був зображений розгніваний Тарас Шевченко, який однією рукою пригортав скривджену жінку-Україну, а другою рукою піднімав у височінь книжку. Могутній образ доповнювали слова Кобзаря: «Возвеличу малих отих рабів німих, а на сторожі коло їх поставлю слово». Цей вітраж назвали «Шевченко. Мати» та приурочили до 150-річчя Тараса Шевченка.

Та закрити очі на таке вільнодумство радянська влада не могла. «Заднім числом» була скликана комісія, яка оголосила мистецький твір «ідейно хибним». Аллу Горську і Людмилу Семикіну виключили з членів Спілки художників УРСР, за усіма художниками, які брали участь у створенні роботи – слідкували. Врешті за антирадянську агітацію Опанаса Заливаху відправили у Мордовські табори, а Аллу Горську – убили.

Але твори мистецтва не палають у вогні владної ненависті. Фото вітража вийшло друком у Варшаві, у журналі «Український календар», який видавався Українським суспільно-культурним товариством і ми маємо змогу побачити, яким він був.

Друзі!

Друзі! Сьогодні ми згадуємо сумну дату - 45 років тому помер Іван Огієнко – український церковний і громадський діяч. Він прожив довгі та нелегкі 90 років, але крізь все життя він проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви.

Іван Огієнко народився в містечку Брусилів на Житомирщині в звичайній селянській родині. Але він прагнув вчитися і вже у 1896 році закінчив початкову школу і вирішив вивчитись на фельдшера  у Києві. Він працював у лікарні і згодом став студентом медичного факультету Київського університету. Але зрозумів, що цікавіть його не медицина, і перейшов на історико-філологічний факультет. Ще юнаком Огієнко почав писати вірші російською мовою. Та потім під впливом українського театру він переосмислив своє ставлення до мови та культури, його національна свідомість пробудилася та розквітла. Після цього він почав активно займатися науковою та громадською роботою. Він писав статті у київські видання, співпрацював з «Просвітою», брав участь у діяльності Наукового товариства імені Тараса Шевченка. За два роки після закінчення навчання 1911  Огієнко став стипендіатом на кафедрі російської мови та літератури Київського університету, пізніше став там приват-доцентом. У 1917 році Іван Огієнко став першим викладачем Київського університету, що перейшов на викладання українською мовою і створив новий курс - «Історія української мови».

У 1918-1920 Іван Огієнко одночасно займав посади ректора Кам’янець-Подільського державного університету та міністра освіти в уряді УНР. Він  підготував проект українського правопису, працював над впровадженням літературної мови в освіту, церковне життя, державні установи, торгівлю, медицину і військо. У Києві він видавав навчальні посібники, які написав для популяризації української мови: «Рідна мова в українській школі» (1918), «Українська граматика» (1918), а також «Наглядна таблиця українського правопису» (1917).

У 1919 році Огієнко став міністром віросповідань, переклав українською мовою богословську літературу, наказав перевести богослужіння із церковнослов’янської на українську. Саме тоді майбутній митрополит вперше сформулював основи української автокефалії. Від імені уряду УНР він написав і обґрунтував вимогу до Вселенського патріархату про надання Українській церкві автокефалії.  У 1920 році він був змушений переїхати до Західної України, викладав  українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові. У 1926 році Огієнка запросили на роботу до Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті. У Варшаві він не полишив свою основну справу, всебічно сприяв розвитку та популяризації української культури, був активним противником русифікації. Заснував і редагував журнали «Рідна мова» і «Наша культура».

У жовтні 1940 року на соборі українських православних єпископів Івана Огієнка під іменем Іларіона висвятили  архієпископом Холмським і Підляським. Всього за рік Митрополит Іларіон повернув 62 церкви та відновив 117 парафій, які у довоєнний період було забрано у православних і переосвячено у католицькі храми. Завдяки його старанням вдалося знайти Холмську Чудотворну ікону Божої Матері. Саме Іван Огієнко  першим зробив автентичний переклад Святого Письма українською мовою. Таким чином Митрополит Іларіон дав змогу українцям звертатися до Бога рідною мовою. Крім цього, цей переклад визнано одним із кращих у світовій біблеїстиці.

Улітку 1944 Огієнко змушений був емігрувати в Словаччину, потім до Швейцарії а у вересні 1947 — до Канади. До самої смерті він жив у канадському місті Вінніпег, редагував літературно-науковий місячник «Слово істини». У Канаді Іван Огієнко продовжував справу свого життя, робив те саме, що в Україні та Польщі – розбудовував українське національно-культурне життя, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Наукову й творчу спадщину Івана Огієнка становлять майже 2000 різноманітних праць. Серед них – «Історія української культури», «Український стилістичний словник», «Історія українського друкарства», двотомник «Українська церква» та ін.

Помер Іван Огієнко 29 березня 1972 року. Похований він на кладовищі Глен Іден у Вінніпезі.
Друзі, думаю, приклад життя цього мудрого чоловіка доводить, що де б людина не жила, її любов до Батьківщини може проявлятися у вчинках та приносити користь.

Друзі!

Сьогодні минає 92 роки від дня народження видатного українського співака Дмитра Гнатюка – людини, що є символом могутньої української пісні.

Дмитро Гнатюк народився в українському селі Старосілля, що тоді входило до складу Румунії. Нині це село Мамаївці Чернівецької області. Батьки його були звичайними селянами, але з дитинства вони виховували Дмитра чемним, порядним та людяним хлопцем. Підтвердженням цьому є одна з найулюбленіших дитячих історій Гнатюка: «Їхали ми у Чернівці на підводі й десь за 10 кілометрів від нашого села раптом із машини, що промчала повз, висипалися гроші. Просто хмара якась! Тато відразу зупинив коня, і ми почали все збирати. Вийшов десь мішок грошей. Виникло питання: що з ними робити? Батько каже: „Хочу віддати тому, хто загубив!“. І що думаєте — він таки знайшов потім тих людей. Вони втішилися, хотіли віддячити нам, мовляв, ви ж знайшли. А тато ніяк: „Не хочу я ваших грошей. Живіть собі в любові та злагоді, а мені чужого щастя не треба!“».

Малий Дмитро багато вчився, а разом з тим – багато працював. Його батько був хліборобом, але у Першій світовій війні він втратив ногу, тому працювати по дому йому було важко. Дмитро ж завжди допомагав, був працьовитим, і саме ця його якість вплинула на майбутнє, бо видатний співак завжди запевняв: «Успіх приходить до тих, хто багато працює та має талант».

Родина пережила й тяжку трагедію. Коли радянська влада прийшла на їхні землі, брат Дмитра Іван саме навчався у Румунії і підтримував ідею українського націоналізму. Коли він хотів перейти кордон та повернутися до родини, його схопили та відправили у тюрму, де його закатували. Це було великим ударом для Гнатюків.

Співати Гнатюк почав в евакуації, в Свердловській області. Спершу працював там кочегаром, згодом — металургом. Там після мутації його голос зміг «розкритися». Гнатюк керував заводським хором.

По закінченню Другої світової війни – Гнатюк став артистом Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені О. Кобилянської, згодом закінчив Київське музичне училище та Київську консерваторію.

У 1951 році Гнатюк став солістом Київського театру опери і балету. Присвятив йому 37 років свого життя, був не лише співаком, а і його директором та режисером. Пізніше завідував кафедрою оперної підготовки Київської консерваторії. Залишив справи лише за чотири місяці до смерті – трудоголік від народження, він отримував життєві сили від праці.

А ще – від української пісні, бо саме їй він віддав усю свою любов та майстерність. За життя він записав понад 15 платівок, 6 компакт-дисків. Його «Два кольори» - пісня, що стала по-справжньому народною і досі торкає душі українців. Дмитро Гнатюк активно популяризував українську класику, частина якої була заборонена і навіть у часи СРСР він був символом українства.

Гнатюк часто виступав за кордоном – у США, Канаді, Німеччині та інших країнах. Любив пожартувати. Розповідав чи то байки, чи то справжні оповідки про своє гастрольне життя. Одна була про Індонезію: «Виступали там перед якимось племенем. Так їм сподобалися українські пісні, що на знак пошани вирішили подарувати мені дитину. Довго відмовлявся, але вони й слухати не хотіли. Казали: "Це — найбільший вияв нашої поваги. Своєю відмовою ви можете нас образити". Але я таки викрутився. Сказав, що заберу подарунок, коли повертатимусь».

Дружина Дмитра Галина також підтримувала проукраїнські ідеї. Гнатюк не раз казав, що йому пощастило з дружиною, а покохав він її саме за «шевченківський дух» - бо родом Галина була з Черкащини, села Козацького, що неподалік від Батьківщини Тараса. Досліджувала питання лексикології, лексикографії, термінології, граматики, історії української мови.

Разом вони любили свою країну понад усе. Дмитро Гнатюк найбільше бажав їй незалежності та успіху. Тому брав участь у Помаранчевій революції, виступав з народними піснями перед учасниками цілодобових мітингів на сцені Майдану Незалежності. Згодом підтримував і Євромайдан. З перших днів молився за Євромайдан. Засуджував окупацію Криму та війну на Донбасі. В одному з інтерв’ю казав «Навіщо Росія полізла туди? Стільки мають своєї землі, з якою ради не можуть дати. Жирують лише Москва і Петербург, а решта — бідося. Чого лізете до нас, своїх проблем замало? Дайте українцям пожити нормально та спокійно. Скільки можна знущатися з нас!»

Помер видатний співак 29 квітня 2016 року у Києві, через проблеми з серцем. Та пам’ять про цього надзвичайно талановитого чоловіка та його пісні житимуть у наших серцях завжди.

Друзі!

Сьогодні хотів би пригадати з вами одну страшну подію в історії Ізраїлю. Саме у цей день у 2002 році в готелі «Парк» у Нетанії стався теракт, який забрав життя 30 людей. Ще 140 тоді отримали поранення. Ця трагедія стала кульмінацією серії терактів, які «Хамас» організував на території Ізраїлю.

Уявіть собі – вечір, пасхальний седер. 250 людей зібралися у приміщенні готелю на святкову трапезу. За згадками очевидців, терорист був переодягнений у жінку, за іншими версіям – просто непримітно вдягнений, спокійно увійшов до обідньої зали та підірвав себе прямо посеред неї. Постраждали цілі родини: жінки, діти, люди похилого віку. Відповідальність за страшний злочин взяли на себе терористичні організації «Хамас» та «Бригада мучеників аль-Акси».

Ви знаєте, що держава Ізраїль високо цінує життя кожного ізраїльтянина, тому організатори терористичної атаки були покарані: у січні 2006 року організатор терактів у готелі «Парк» та торговельному центрі «ха-Шарон» в Нетанії Аббас ас-Саїд був засуджений до 35 довічних позбавлень волі. Окрім нього, той самий строк відбувають ще 5 причетних до організації теракту.

Та не тільки страшним горем я хотів би поділитися з вами. А й повчальними історіями людей, які пережили справжнє пекло. У теракті помер директор готелю «Парк» - 44-річний Амірам Хамамі. У нього залишилося 6 дітей, на щастя, в результаті трагедії було поранено лише одного з них. Після вибуху від будівлі готелю залишилися самі стіні. Але дружина Амірама Карін після страшної трагедії, яку їй довелося пережити, взяла себе у руки та провела реставрацію готелю і почала керувати справами – заради дітей. Зараз готель працює та приймає гостей, а сама Карін не дозволяє собі сумувати навіть 27 березня, в найстрашніший день свого життя. Вона каже, що онуки не повинні бачити бабусю зі сльозами.

Інша постраждала від теракту – Ганна Вайшбейн. Вона тоді приїхала до Ізраїлю з України та працювала у готелі офіціанткою, аби підзаробити грошей. Після вибуху через отримані поранення Ганна стала інвалідом. Але вона теж не впала духом. Вона професійно зайнялася танцями на інвалідних візках та встигла вибороти кілька нагород на чемпіонатах Європи та світу.

Я хотів би, аби ці історії нагадали вам, що за будь-якою чорною полосою буде біла, а люди, які шкодять іншим, рано чи пізно будуть покарані.



Вічна пам’ять загиблим.

Друзі!

Сьогодні надзвичайно важливе свято – День Національної гвардії України.

Це військове формування створили усього три роки тому, але воно одразу зайняло місце на передовому рубежі боротьби за територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України. Як більшість ізраїльських військових формувань, українська Нацгвардія гартувалася в бою. За три роки існування бійці пройшли крізь вогонь та воду. І зараз вони продовжують захищати Україну від російських загарбників та їх найманців. Честь та хвала відважним воїнам!

Окремо я хотів би відзначити тих нацгвардійців, які у віддали свої життя за те, аби ми з вами жили у мирі та спокої. Ваш подвиг не буде забутий ніколи. Ми пам’ятаємо, пишаємося та шануємо.

Україна зараз на шляху розбудови свого могутнього війська, у якому бійці Національної гвардії займають одне з головних місць. Я вірю, що над Україною вже скоро буде мирне небо. Бо саме ви, пліч-о-пліч з іншими відчайдушними бійцями, докладаєте до цього максимум зусиль.

Дорогі нацгвардійці! Вітаю вас, ваші родини, вклоняюся за все, що ви робите. Бажаю здоров’я, удачі та миру. Ми – переможемо!

Друзі!

Сьогодні свій День народження відзначає видатний український боксер, «Доктор Сталевий Молот» - Володимир Кличко!

Володимир народився 25 березня 1976 року в місті Семипалатинську (зараз місто Семей, Казахстан) у родині військового - Володимира Кличка. Коли хлопцю було 9, родина переїхала до України.

Займатися боксом Володимир почав у 13 років. Вже за 5 років завоював титул чемпіона Європи з боксу серед юніорів. У 1996 здобув золоту медаль на XXVI Літніх Олімпійських іграх в Атланті. В Україні за цю перемогу Володимир здобу відзнаку «За мужність». Після цього розпочав професійну кар’єру боксера, разом з братом приєднався до німецького клубу «Universum Box-Promotion». Їм навіть пропонували змінити прізвища на німецький манер, але хлопці – відмовились.

Перший титул чемпіона світу Володимир виборов 14 жовтня 2000 року в бою проти Кріса Берда, який до цього переміг брата Володимира – Віталія. Усього провів 68 боїв, у 64 – переміг, у 53 – нокаутом.

Володимир Кличко - чемпіон світу за версіями IBF, WBA, WBО, IBO і журналу «The Ring Magazine». На жаль, усі свої пояси він втратив 28 листопада 2015 року у Дюссельдорфі у бою з британцем Тайсоном Ф'юрі, якому судді віддали перевагу у двобої. Але я вірю, що найближчим часом Володимир знову отримає пояси чемпіона світу за версіями IBF і IBO у суперважкій вазі, а також пояс WBA Super та перможе британця Ентоні Джошуа. Бій з ним відбудеться 29 квітня на стадіоні «Вемблі» у Лондоні.

Я щиро вітаю українську зірку боксу! Бажаю нових перемог, звершень та радощів. Бо перемоги Володимира – це перемоги всієї України. Дякую за популяризацію здорового способу життя та гідний приклад для наслідування!

Друзі!

Цього дня 117 років тому народився видатний український співак Іван Козловський. Попри те, що велику частину свого життя він прожив у Москві, він завжди любив та цінував свою Батьківщину. «Моя душа в Україні» - говорив він. І підтверджував це на ділі: записував платівки з українськими піснями, виступав з оркестром українських народних інструментів, відкрив музичну школу у рідному селі та щороку запрошував дітлахів-співаків у гості. Він не боявся виконувати пісні, які співала його душа, попри те, що його могли за це покарати, наприклад, за «Мені однаково» на слова Шевченка.

Іван Козловський народився 24 березня 1900 року у селі Мар’янівка біля міста Васильків. Батько Івана був кравцем, любив грати на гармоні. Син теж любив музику – від народження був обдарований винятковим слухом та мелодійним голосом. Тому вже у 8 років хлопця віддали до Києва, де він почав співати у хорі Михайлівського Золотоверхого собору. Кажуть, саме там його почув Микола Лисенко та відзначив його винятковий талант.

Пізніше його зацікавив театр – вже з 15 років Іван Козловський брав участь у постановках Товариства Українських Акторів як хорист. У 1917 хлопець вступив до Київського музично-драматичного інституту. Дебютував Козловський у театрі Садовського - в ролі Андрія в опері "Запорожець за Дунаєм". Крім цього, Іван співав у хорі Олександра Кошиця. Брат Івана Федір у складі хору відправився на гастролі закордон, а сам Іван не поїхав, бо його мобілізували до Червоної армії. Хор не повернувся в Україну, бо там запанувала Радянська влада. Побачилися брати аж через пів століття, а через те, що брат не повернувся, Івана не випускали на гастролі закордон.

Коли служба добігла кінця, голос Івана знову залунав – тепер вже у Харківському та Свердловському театрах опери, а згодом – у Великому театрі СРСР. Першою роллю для нього стала невелика партія Юродивого в опері «Борис Годунов». Він перетворив цього героя з другорядного чи не на головного завдяки своєму голосу та харизмі. І зараз актори по всьому світу намагаються повторювати його манеру зображення цього образу, бо тоді він зчинив фурор.

У 1920 році Козловський одружився із акторкою Олександрою Герцик. Вона чудово грала ліричні ролі, була на 14 років старша за коханого. Лірично закінчилися і їхні стосунки - через 14 років шлюбу Іван пішов від дружини до молодої кінозірки – 20-річної Галини Сергєєвої. Але і їх шлюб згодом розпався. Галина мала ще кількох чоловіків і востаннє вийшла заміж у 76 років, але Козловський залишався один. Та мав безліч запеклих шанувальниць і двох вірних подруг – секретарку Ніну та наукову помічницю Ольгу.

У 1954 Козловський залишив Великий театр, продовжував виступати з сольними концертами. У 1970 році, до свого ювілею Іван сам зробив собі подарунок – записав платівку «Українські колядки». Але значну частину цього тиражу в Український РСР було знищено.

Іван Козловський помер 24 грудня 1993 року від запалення легенів у Кремлівській лікарні. Остання книжка, яку він читав, була про містечко Васильків. Ми з вами, друзі, маємо пам’ятати про те, що Іван Козловський – це видатна для України людина. Як би не хотіли зараз росіяни привласнити його талант у скарбницю своєї історії, Козловський завжди підкреслював, що він – українець. Про це не пишуть у російських біографіях співака, але ми знаємо це зі слів близьких йому людей.

Все життя Іван Козловський мріяв, щоб українській фольклор, всі народні пісні і розповіді – поширювалися. Думаю, найкращою шаною його пам’яті буде те, що ми маємо робити щодня – любити та декламувати українське.

Друзі!

Друзі! Сьогодні справді визначний день - 175 років тому народився Микола Лисенко - неперевершений український композитор, фундатор української класичної музики.

Він автор таких неперевершених шедеврів, як опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», музика гімнів «Молитва за Україну» та «Вічний революціонер».

Микола Віталійович народився у 1842 в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Лисенка. Мати Миколи закінчила інститут шляхетних дівчат, чудово говорила французькою, саме вона навчила грати сина на фортепіано. Учився хлопець спершу у 2-гій Харківській гімназії – місці привілейованому. Микола не припиняв захоплюватись музикою і весь вільний час присвячував тому, щоб вдосконалювати навички гри на фортепіано. Вже скоро він став знаним у місті піаністом, його запрошували грати на різноманітних заходах. Хлопець вже тоді міг не лише майстерно виконувати класику, а й імпровізувати на теми українських народних пісень.

Після гімназії він вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, але за рік через матеріальну скруту родина переїхала до Києва, тож Микола перевівся до Київського університету. Під час навчання Лисенко захопився атмосферою патріотизму, що панувала у виші. Він цікавився усім українським, був частиною об’єднання «Київська Громада». А ще – саме в студентські роки очолив свій перший хор. Микола закінчив університет у 1864-му, захистив дисертацію "О половом размножении нитчатых водоростей". Вже як кандидат природничих наук він зайняв посаду помічника мирового посередника в Таращанському повіті. Та відпрацювавши рік зрозумів, що це – не його покликання. Тож повернувся до Києва і став учителем музики.

Пізніше Микола Лисенко навчався в консерваторіях Лейпцига та Петербургу. Незважаючи на те, що він багато вчився, намагався зануритись у все, що допомогло б його розвиткові, Лисенко був активним пропагандистом українства в Європі. Не дивно, що минуло зовсім небагато часу, і 28 грудня 1867 року у Празі Микола Лисенко відіграв надзвичайно успішний концерт. Головною «родзинкою» вечора стали саме українські пісні у авторських аранжуваннях Лисенка.

За рік на Миколу Віталійовича чекала інша важлива подія – одруження. Ольга О‘Коннор була донькою поміщиків шотландсько-французського походження. Вони жили неподалік, багато листувалися, поки Лисенко був на навчанні, а під час його візиту влітку додому – повінчалися. Він забрав її з собою в Лейпциг, згодом – у Петербург. Разом подружжя прожило 12 років, але народити дітей – не вдавалося. Тому врешті вони розлучилися, хоча й неофіційно. Вважається, що романс "Коли розлучаються двоє" Лисенко присвятив саме своїй першій дружині.

Попри те, що композитор міг залишитися працювати закордоном та стати зіркою там, бо музичний світ в Україні був менш розвинутий, Микола Лисенко повернувся додому. У 1880 він почав писати один зі своїх найважливіших творів – оперу «Тарас Бульба». Микола Римський-Корсаков та Петро Чайковський вважали, що вона більш ніж достойна та має бути презентована на імператорській сцені, але за однієї умови - "это должно быть, разумеется, на русском языке". Лисенко не захотів і так і не побачив прем’єру на власні очі. Він навіть не закінчив оркестрування твору, та її все ж поставили – через 44 роки після написання.

Музою для подальшої творчості Лисенка стала його друга дружина – Ольга Липська. Вона хотіла вступити до консерваторії і прагнула навчитися гри на фортепіано. Та замість цього – знайшла кохання. Микола та Ольга почали жити разом, вона народила йому п’ятьох дітей. Померла у 1900-му році при народженні останнього - Тараса. Лисенкові важко було навіть всиновити своїх же дітей. Оскільки вони були невінчані, нащадки вважалися незаконними. Та перша дружина приклала усіх можливих зусиль, аби Микола врешті зміг отримати усі права.

В 1904 році Лисенко відкрив у Києві Музично-драматичну школу, а у 1908 році заснував і очолив «Український клуб». Він був не лише україномовним композитором №1, лобістом української культури у світі, але й був її центральною постаттю. Його гостями були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Микола Садовський та інші. Найбільше Микола Лисенко та його творчість страждали від цензури. «Треба Вам знати, що цензура… з новим царствуванням стала скаженою і лютою, як ніколи до того. Вже дійшло до того, що забороняються звичайні збірки побутових пісень, щоб і звука не було українського. Вони прагнуть до повного знищення слова, звука, всього, що тільки має дух український», - писав він. 

Помер Микола Лисенко 24 жовтня 1912 року. На дворі була осінь, він прокинувся, збирався йти до Музично-драматичної школи, аж раптом стався серцевий напад. Через півгодини Микола Віталійович помер. Ховали маестро аж через п’ять днів – стільки збиралися його рідні та друзі. Великого українського композитора в останню путь проводжали тисячі людей. Час минув, але й зараз у серцях всіх українців його ім’я та творчість – знані, улюблені та шановані.

Друзі!

Цього дня у 1895 році народився Лазар Йосифович Вайсбейн, якого ми з вами знаємо під гучним та дуже відомим ім’ям – Леонід Утьосов.

Перший український джазмен, відомий співак та талановитий кіноактор народився в Одесі. Здається, саме лише місце народження зіграло велику роль у подальшому житті хлопця, якого вдома ласкаво називали Льодечкою. Родина була багатодітною, утім сина змогли віддати у приватне комерційне училище Файга. Вгадайте, хто став єдиним учнем за всю історію існування навчального закладу, якого виключили через «вільнодумну поведінку»? Лазар Вайсбейн.

Тоді він вирішив не чекати батьківського гніву і просто втік з мандрівним цирком, який саме гастролював Україною. Взяли його через те, що Лазар вмів писати – інші артисти театру були безграмотними, а Вайсбейн міг оформити афішу. Хлопець швидко вивчився цирковим секретам і став гімнастом, ходив по канату під самим куполом без страховки. Лазар часто жартував, що удача на його стороні, бо в нього немає ані родини, ані статків. Та відчайдушний хлопець швидко знайшов собі наречену. Від мандрівного життя Вайсбейн захворів, а у місті Тульчин познайомився із дівчиною на ім’я Ганна Кольба. Родина дівчини прихистила артиста, вилікувала його і, звісно, звикла. Красуня мала придане – 100 карбованців, портсигар та срібний годинник. Лазарю було усього 15 років, але він зачарував дівчину, обіцяв їй весілля та любов до скону. Напередодні весілля взяв у майбутньої тещі один карбованець сімдесят копійок у борг і… вирішив повернутися до Одеси. Ніби-то за батьківським благословенням, але правда така – більше він не повернувся і на листи дівчини не відповідав.

У 1912 році влаштувався в Кременчуцький театр мініатюр. Там він і вигадав свій відомий псевдонім. З тих пір хлопця знали як Леоніда Утьосова. Під ним він продовжував виступати і в інших театрах, зокрема, у Великому та Малому Рішельєвському театрах в Одесі, Херсонському театрі мініатюр, пересувному театрі мініатюр «Мозаїка».

Якось, відпочиваючи після виступу у кафе на Хрещатику він побачив дівчину, яка співала циганські романси. Утьосов вирішив пригостити її і запросив красуню до столу, хоча для нього цей вчинок був великим винятком. Дівчина погодилася, та попри те, що Леонід запропонував обрати все, що їй заманеться, замовила страву за карбованець і сімдесят копійок. Мовчки з’їла, а після підвелася і промовила: «Я — Ганна, ваша наречена. Ви були винні карбованець сімдесят моїм батькам, вважайте, тепер розрахувались».

Утьосов справді був одеським серцеїдом – у Одеському театрі мініатюр він познайомився з манекенницею, яка була жінкою поліцейського пристава. Той дізнався про стосунки і Утьосову довелося втікати. Він переїхав у Херсон. Там познайомився із своєю майбутньою дружиною – Оленою Голдіною. Їй не було де жити, тож Леонід прихистив молоду жінку. Незабаром пара взяла шлюб. Олена народила Утьосову його єдину дитину – доньку Едіт. Чоловік обожнював її, згодом вони разом співали у оркестрі Утьосова.

Олена оточила чоловіка теплом. А до Леоніда став приходити гучний успіх. У 1917 році Утьосов зайняв 1-е місце на конкурсі куплетистів в Гомелі, за два роки – стався його дебют у кіно. І всюди його супроводжувало визнання. Серед шанувальників Утьосова був навіть відомий одеський кримінальний авторитет на прізвисько «Япончик». За легендами, одного разу, коли перед виступом у Утьосова викрали фрак, він прийшов до ресторану «Фанконі», де любив відпочивати Мишко. Він пожалівся про крадіжку, а поки повертався у театр, Япончик відправив туди 18 фраків, аби Утьосов мав, з чого вибрати.

Своє покликання Утьосов знайшов у джазі – він приніс цей жанр в Україну після подорожі до Франції. Та вже перед смертю жалів, що не присвятив своє життя симфонічній музиці, мовляв, саме вона – це вершина мистецтва.

Дружина Утьосова, Олена Голдіна, померла у 65 років. Попри те, що на той час він вже майже 40 років мав роман на стороні із Антоніною Ревельс, ця втрата дуже вплинула на нього. Він не хотів виходити на сцену, зачинився у собі. Згодом важко захворіла дочка Едіт. Їй діагностували рак крові і мозкову пухлину. На жаль, і вона пішла на той світ раніше за батька.

Страшне горе змусило Леоніда Утьосова жити кожен день так, ніби він – останній. Тоді він запропонував Антоніні Ревельс одружитися після десятиліть таємних стосунків. Працівниці РАГСу приїхали просто додому до Утьосова, через його поважний вік. Жіночки раділи, що бачили справжню зірку на свої очі, та навіть не знали, що вони чи не останні люди, які бачили його живим – Леонід Утьосов помер через кілька тижнів після того, як взяв шлюб вдруге.

Цікаве та яскраво розфарбоване життя Леоніда Утьосова повністю відповідало його особистості. Він жив, як справжній одесит, серед історій, які не вигадаєш, та подій, яких не повториш.

Друзі!

Сьогодні свій день народження відзначає видатна українська поетеса Ліна Костенко.

Вона народилася 19 березня 1930 року у мальовничому місті Ржищеві на Київщині в родині вчителів. Згодом родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу, після чого вступила до Київського педагогічного інституту. Згодом Ліна Костенко продовжила навчання у Московському літературному інституті імені Горького.

Костенко стала однією з найвпливовіших українських поетес епохи «шістдесятників». Першу збірку випустила у 1957, вона називалася «Проміння землі». Її слово було сильне та нетипове, не могло не зачепити читача. Але так само це не могло залишитися без уваги тодішньої влади. Через «аполітичність» припинили знімати фільм «Дорогою вітрів», до якого Ліна Костенко написала сценарій. У 1963 просто з друку зняли її книжку віршів «Зоряний інтеґрал», а «Княжу гору» - у 1972 з верстки.

Довгі роки на її твори було оголошено заборону. Але весь цей час її продовжували читати у «самвидаві». Тож коли друком вийшла збірка «Над берегами вічної ріки», її прийняли надзвичайно тепло. Згодом було видано знаменитий роман у віршах «Маруся Чурай», за який Ліна Костенко у 1987 отримала Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Але до цього наважитися виступити на публіці із твором могла лише відчайдушна людина. Такою була українська актриса Ніла Крюкова. Вона читала «Марусю Чурай» у Київській філармонії, коли з’явилася міліція і намагалася зупинити артистку. Ліна Костенко тоді підвелася і дала ляпаса директору філармонії. Вона завжди була сильна, чесна та справедлива. Це був не просто жест – а символ ставлення до усієї тодішньої системи.

Ліна Костенко завжди була принциповою. Сама вийшла зі Спілки письменників, відмовилася від звання Героя України, яке їй хотів дати президент Віктор Ющенко. Він приїхав до неї додому саме в день народження із нагородою. Але Костенко на неї навіть не подивилася. Сказала: «Політичної біжутерії не ношу».

Друзі, давайте у цей день в коментарях поділимося улюбленими віршами цієї талановитої української письменниці. І всі разом подякуємо їй за безцінний вклад у розвиток української літератури. Многая літа!

Друзі!

Сьогодні у новому Ізраїльському культурному центрі в Києві відбулася презентація книжки «Держава Ізраїль. Політика і суспільство» за авторством двох професорів: Зеєва Ханіна та Анатолія Романюка. Це перший сучасний підручник для студентів, що допоможе їм краще пізнати Державу Ізраїль.

Курси юдаїки зараз викладають в абсолютно різних вишах по всій Україні. Та, на жаль, якісного джерела, яке могло б сформувати у студента не тільки уявлення про Ізраїль, а й допомогло б йому проаналізувати процеси, які зробили країну величною у різноманітних сферах, досі не було. Чому цей підручник особливий? По-перше, він україномовний. По-друге, для його написання автори брали інформацію з усіх можливих першоджерел, доступ до яких надало Міністерство закордонних справ Ізраїлю. По-третє, перші примірники видання виші зможуть отримати безкоштовно.

Я щасливий, що доклав руку до видання цього надзвичайно потрібного видання. Мені здається, актуальне розуміння історії та реалій Ізраїлю серед молоді не лише поглибить її знання, а й допоможе в майбутньому застосувати вивчені факти на практиці.

Друзі!

Учора ми відсвяткували Пурім – одне з найвеселіших єврейських свят.

Я дуже вдячний почесним гостям, які завітали на захід, влаштований з моєї ініціативи, та від щирого серця привітали усіх присутніх. Це – Міністр алії та абсорбції Держави Ізраїль Софа Ландвер, Міністр закордонних справ України Павло Клімкін, Надзвичайний та Повноважний Посол Держави Ізраїль в Україні Еліав Бєлоцерковські, Голова парламентської групи дружби Україна-Ізраїль Георгій Логвінський, головний рабин Києва Йонатан Маркович, народні депутати України, члени єврейських спільнот та організацій.

Свято Пурім – дуже символічне, бо уособлює те, що надія та віра у світле майбутнє перемагає темні сили, що неодноразово хотіли знищити євреїв. Але завдяки вірі та єдності цей народ завжди перемагав. Історія це довела. Євреї пронесли свою віру, культуру, традиції та мову крізь віки і передали своїм нащадкам.

Зараз, як ніколи, віра та надія необхідні і євреям, і українцям. Я впевнений, що ми переможемо наших ворогів і над нашими країнами буде мирне небо.

Друзі! Ще раз дякую усім, хто завітав на свято. До нових зустрічей!

Друзі!

Друзі! Сьогодні виповнюється 85 років Альбіні Дерюгіній – відомій українській тренерці з художньої гімнастики, легендарній жінці, що стала символом цього виду спорту в Україні.

Альбіна Миколаївна народилася у 1932 році у Макіївці в багатодітній родині. Її батько загинув на фронті за декілька місяців до закінчення Другої світової війни, а мати докладала усіх можливих зусиль для того, аби виховати дітей гідно. Альбіна Дерюгіна закінчила Дніпропетровський технікум фізичної культури, згодом Київський інститут фізичної культури. Стати тренеркою тоді ще юну Альбіну надихнула її не менш легендарна наставниця - Валентина Зінченко. Запевнила свою ученицю, що бути тренером з художньої гімнастики її покликання.

З тих пір Дерюгіна не знає про те, що таке відпочинок та відпустка, робота стала головним сенсом її життя. Вона продовжує працювати і зараз, не зважаючи на вік. Каже, що саме працелюбність допомагає їй жити, бути у формі та виховувати нові таланти у художній гімнастиці. Альбіна Дерюгіна виховала таких всесвітньо відомих українських гімнасток, як Олександра Тимошенко, Оксана Скалдіна, Ірина Дерюгіна, Тамара Єрофеєва, Ганна Безсонова, Наталя Годунко, Ганна Різатдінова.

Вже завтра у Палаці спорту у Києві після 4-річної перерви стартує 22 «Кубок Дерюгіної» - міжнародні змагання з художньої гімнастики. У них візьмуть участь представники 28 країн.

Друзі! Альбіна Миколаївна – приклад працелюбної, талановитої жінки, яка досі допомагає втілювати у життя мрії дівчат, що займаються художньою гімнастикою. Вона уособлює собою постулат: «Якщо людина націлена на результат і віддана своїй професії, то вона обов’язково досягне успіху». З днем народження, пані Альбіно! Радості, щастя та здоров’я.

Друзі!

Сьогодні я хотів би розповісти вам історію успіху. Мова йде про ізраїльську компанію Mobileye. Напередодні її придбала всесвітньо відома американська корпорація Intel за рекордну для ізраїльського хай-тек сектору суму – понад $15 млрд.

Компанія була заснована у 1999 році у Єрусалимі. Вона займається розробкою сенсорів, камер переднього і заднього виду для автопілота. Серед її клієнтів 27 світових автовиробників, зокрема Audi, BMW і іншими.

Чому ж Intel виклав такі гроші за технології Mobileye? Компанія вже встигла винайти особливе програмне забезпечення для обробки даних, що збираються з встановлених на автомобілі датчиків і камер, і використовуються їх для запобігання ДТП і для розробки систем сприяння водієві. Найголовнішим елементом стала «розумна» відеокамера, яка визначає відстань до об‘єктів на дорозі, стежить за розміткою і дає рекомендації щодо запобігання зіткнень.

У Intel розповіли – використовуватимуть Mobileye для створення безпілотного авто. Кажуть, що таким чином подарували машині «розумний мозок». Після завершення угоди з продажу ізраїльська компанія стане частиною групи з автономного водіння, яка з того моменту базуватиметься в тому ж самому Ізраїлю, і очолить її, як не дивно, голова того ж вже майже «екс- Mobileye» Амнон Шашнуа.

Друзі, що я хотів донести до вас цією історію? По-перше, майбутнє настало вже зараз. По-друге, основне, що зараз потрібно світові – це новітні технології. Як бачите, за це готові платити неймовірні гроші. В України, так само, як і в Ізраїлю, є величезний потенціал до створення таких технологій. Тож будь-які стартапи та інновації мають підтримуватись та розвиватись.

Друзі!

Друзі, сьогодні минає 130 років від дня народження Василя Атаманюка, відомого за псевдонімом Василь Яблуненко. Він був чудовим письменником. На жаль, помер Атаманюк рано, у віці 40 років, став жертвою сталінського терору, як й інші видатні представники української інтелігенції того часу.

Він народився у селянській родині у містечку Яблунів, нині Косівського району Івано-Франківської області. В сім’ї було п’ятеро дітей, родина жила дуже бідно. Вчився хлопець у Коломийській гімназії, та на початку Першої світової війни переїхав до Відня, де продовжив вчитися. Саме там Атаманюк видав свою першу збірку «Як сурми заграли до бою». Підчас служби в австрійській армії вступив на юридичний факультет Львівського університету. Пізніше влаштувався перекладачем у Пресбюро, згодом — у легіоні Українських Січових Стрільців. У часи Центральної Ради Василь був секретарем газети «Боротьба», завідувачем «трудової школи».

У 1922 Атаманюк переїхав до Києва, став одним з організаторів літературної спілки «Західна Україна». Але автор таких рядків не міг залишитися поза увагою радянської влади:

«Коли ж той ворог намагаєсь
Загарбать мову, скарб святий,
Тоді мовчати ти не важся!
Тоді терпіти ти не смій!
Бо знай: втерявши рідну мову,
Ти й сам пропав! Тебе нема!
Ходить будеш в ярмі чужому,
Не бачучи того ярма».

Василя Атаманюка заарештували 31 січня 1933 в Києві. Звинуватили у тому, що «Атаманюк був одним із керівників київської ланки «Української військової організації». Нібито його організація «Західна Україна» мала на меті організацію контрреволюційних повстанських сил.

1 жовтня 1933 його засудили до п'яти років ув'язнення та відправили спершу до концтабору «Карлаг», згодом у «Соловки». Він просив помилування, ще вірив, що справедливість може взяти гору: «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, двадцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. ін., помістили серед польських шпигунів. Мене довели до безвольного несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неіснуючих злочинах», - писав він.

Натомість, Особлива трійка НКВС 9 жовтня 1937 змінила його вирок. Він звучав: «Атаманюка-Яблуненка Василя Івановича розстріляти».

Василя Атаманюка розстріляли в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

Сьогодні ми маємо пам’ятати про всіх тих людей, чиї імена зараз не на слуху, але вони закарбовані в історії України та кривавих розстрільних списках.

Друзі!

Сьогодні свій День народження відзначає відомий український письменник, один з найвпливовіших творців сучасної української літератури – Юрій Андрухович. У серпні 2016 він отримав медаль Ґете за те, що доклав руку до «міграції культур» - завдяки своїй авторській та перекладацькій діяльності. Андрухович – людина, яка є уособленням «українськості». До того ж, багато з нинішніх подій в Україні він передбачив ще у 2010.

Юрій Андрухович народився 13 березня 1960 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ), навчався в спеціалізованій школі № 5 з поглибленим вивченням німецької мови. Вивчився на редактора в Українському поліграфічному Інституті у Львові. Працював у газеті, служив у війську. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки українського поета Богдана-Ігоря Антонича.

Багато хто знає Андруховича як лідера відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»). Її тодішня творчість стала відгуком на соціальні події 1980-тих років, опозицією існуючій офіціозній літературі.

Разом із колегою по угрупованню Юрієм Іздриком вони почали видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер».

Юрій Андрухович – автор романів «Рекреації», «Московіада», «Перверзія», книг віршів та есе. Крім цього, він переклав українською «Гамлета» Шекспіра, твори німецьких та американських поетів. Самі ж твори письменника теж неодноразово перекладалися.

Саме Юрій Андрухович під час Євромайдану зачитав «Завдання 5.12» від мистецької громади, адресоване як тодішній владі, так і опозиції, де закликав їх дати змогу просто жити та будувати свою країну.

«Бо всі ми живемо приблизно так, що коли не вступаємо у щоденну боротьбу з чудовиськами, то вони, чудовиська, нас поглинають. Байдуже які - персоналізовані чи роздуті до розмірів цілих країн», - казав він.

З Днем народження, Юрію! Здоров’я, натхнення та гармонії.

Друзі!

Сьогодні іудеї всього світу святкують Пурім - свято в пам'ять про чудесне спасіння євреїв у часи перського царя Ахашвероша (5 сторіччя до н.е.) Назва свята походить від слова «пур», що означає «жереб».

У Книзі Естери оповідається історія цього свята. Одного разу цар Ахашверош влаштував великий бенкет, на якому хотів похвалитися красою своєї дружини Вашті. Але та відмовилася виходити до гостей, що неймовірно образило правителя.

Тоді до його палацу привезли безліч гарних дівчат, аби він обрав собі іншу дружину. Йому сподобалася Естер, дівчина-єврейка, до всього – сирота. Вона росла із двоюрідним братом – Мордехаєм. Естер стала царицею, але не розповіла Ахашеврошу про своє походження.

Одного разу Мордехай дізнався, що на царя готують замах. Він розповів про це Естер і таким чином врятував життя цареві.

Натомість, Ахашеврош призначив своїм радником ненависника євреїв – Амана. Його боялися усі, крім Мордехая. Той ніколи не схиляв перед ним голови, за це Аман вирішив покарати не тільки бунтівливого чоловіка, а й усіх євреїв. Він кинув жереб, аби визначити, коли слід фізично винищити усіх іудеїв. Це був 13 день місяця Адар. Та Мордехай дізнався про його задум і розповів Естер.

Вона, попри заборону приходити до царя без запрошення, що загрожувало їй смертю, пішла на розмову. Запросила правителя разом з Аманом на бенкет. Розповіла Ахашеврошу про своє походження та загрозу, під яку потрапив увесь єврейський народ і попросила не вбивати нікого. Цар виконав її бажання і наказав стратити Амана. За іронією долі, на тій самій шибениці, яку Аман приготував для брата цариці.

Цар видав окремий указ, за яким усі євреї Персії мали встати на захист свого життя. 13 Адара, у день, який Аман обрав днем смерті іудеїв, вони винищили тисячі своїх ненависників. А наступного дня – відзначали своє спасіння.

І нині Пурім – одне з найголовніших свят року. Протягом двох днів проводяться веселі бенкети, маскаради і карнавали. За традицією, готують особливу страву – «вуха Амана» - трикутні пиріжки з джемом. А ще слід напитися вина так, щоб не відрізняти імені Амана від Мордехая.

Друзі! Це ще раз доводить, що опускати руки не варто ніколи, слід вірити у спасіння та боротися за нього. Бажаю всім веселощів та щастя у цей святковий день!

Друзі

Друзі, сьогодні я хочу розповісти вам про страшна трагедію, яка сталася в Ізраїлі 11 березня 1978 року. В історію події цього дня увійшли, як теракт на Прибережному шосе, внаслідок якого загинули 39 ізраїльтян (з них 13 – діти), ще 70 зазнали поранень.

Що ж сталося того страшного дня? 13 бойовиків організації ФАТХ планували теракт у Тель-Авіві. Вони мали дістатися у місто морем на гумових човнах. Але їм не вдалося дотриматись маршруту. Двоє терористів потонули у морі, одинадцятеро зійшли на берег неподалік Зіхрон-Яакова. Керувала групою дев’ятнадцятирічна Далаль аль-Муграбі.

Першою на шляху терористів стала фотограф – американка Гейл Рубін. Вона дуже любила пейзажну зйомку, саме робила знімки, коли сталася доленосна для неї зустріч. Бойовики розпитали жінку про місцезнаходження і застрелили. Один з терористів ФАТХу згодом розповів, причиною була віза. Гейл розповіла, що отримала її від уряду Ізраїлю, а Далаль заявила, що просити її потрібно було особисто в неї, бо земля – її, а не Ізраїлю.

Після цього вбивства терористи розділились. Одні – захопили автобус, інші – маршрутне таксі. Автобус був туристичний, у ньому з екскурсії поверталися працівники кооперативу «Егед», які вперше отримали змогу поближче познайомитись із колегами та взяти свої родини у неформальну поїздку до сталактитових печер..

Кінцевою метою бойовиків був готель у Тель-Авіві. Згодом обидві групи об’єдналися у автобусі, де вони тримали заручників. По дорозі терористи обстрілювали автівки, які проїжджали повз.

Врешті, ізраїльським силам безпеки вдалося зупинити автобус, вони вистрелили по його колесах. Один з водіїв кооперативу «Егед» хотів виступити посередником, бо знав арабську мову. Та коли він пішов у бік кордону силовиків, бойовики поцілили йому у живіт. Він помер у лікарні.

Перемовини було зірвано, пасажири впали у відчай і спробували утекти. Тоді терористи відкрили вогонь по беззбройних людях.. І наостанок – підірвали автобус.

9 бойовиків були ліквідовані, серед них – Далаль аль-Муграбі. Ще двох узяли в полон живими. Їх обміняли через сім років ув’язнення в ізраїльській тюрмі. Один з них згодом став членом Революційної ради організації ФАТХ. З Далаль палестинці зробили справжню ікону. На її честь назвали вулиці, військове та поліцейське училища, дитячі табори та школа. Здається, до цього немає що додати.

Ізраїль пам’ятає страшне горе. Навіть страшний автобус зберігся дотепер – він стоїть у Музеї автобусів в Холоні. Бо є трагедії, поряд із якими найтрагічніші сценарії фільмів – ніщо. Бо це реальність.

Вічна пам’ять загиблим.

Друзі!

Цього дня у 1787 році народився Устим Кармалюк – українська легенда, наш «Робін Гуд» - шляхетний розбійник та національний герой. Історії про нього збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко, йому навіть присвятили оперу. Хто ж він, людина-легенда?

Устим Якимович Кармалюк народився в подільському селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Вінницької області). Його батьки були селянами, кріпаками місцевого поміщика Андрія-Йосифа Пігловського. Устим був непокірним з самого дитинства, саме за повстанський характер його вперше арештували в панській економії. Тоді ж, у 1811 він вперше втік з-під варти. Поміщик не міг змиритися з тим, що його кріпак такий норовистий, вирішив віддати хлопця в царську армію – на 25 років. Та й звідти він утік майже одразу і вирішив повернутися на рідні землі та навести там лад.

Кармалюк зібрав таких самих норовливих та відважний чоловіків, як він сам і спалив садибу поміщика Пігловського. Панське майно він роздав селянам. Устима швидко спіймали члени карального загону. Він був засуджений до 500 ударів прутом та ув’язнення у Криму. Та невловимий Кармалюк і на цей раз втік. Тоді він розпочав справжній повстанський селянський рух на українських землях. Пани усього Поділля знаходились у страху. Селянські бунти спалахували у різних містах. Прості люди підтримували Кармалюка, пропонували йому допомогу та харчі. Цікавий факт – до руху Кармалюка долучилися не тільки українці, а й поляки та євреї. Деякі з них були його найближчими помічниками, ніколи не зраджували Устима, за що їх катували та вивезли до Сибіру. Сам Кармалюк завдяки такій дружбі знав не лише російську, а й польську та ідиш.

У 1817 році московські жандарми врешті схопили Кармалюка, і вперше Кам’янець-Подільським військовим судом він засуджений до страти. Але в останню мить вирок змінили – на 25 ударів батогом, тавруванням розпеченим залізом, і засланням на 10 років до Сибіру. Але Кармалюк… втік із етапної в’язниці і знову продовжив свою справу. Кармалюк був надзвичайно популярним, до нього приєднувалися нові прибічники.

Важко було його родині: Устим був двічі одружений. Перша дружина Євдокія померла, залишила йому двох дітей. Друга – Марія, вона народила ще трьох. Саме її та дітей повсякчас переслідували. Саме діти, а точніше – найменший син Остап видав батька, коли його вкотре схопили. Устим намагався видати себе за росіянина, коли на очній ставці син кинувся йому в обійми. Кармалюка кинули у Кам'янець-Подільську фортецю, але він… організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу! Під час неї його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі, яку згодом назвали на його честь.

Згодом Кармалюка відправили до Сибіру, звідти – у Тобольск. З місцевої каторжної в’язниці Устим знову тікав - восени, під час нічної бурі, він виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні, залишивши порожню камеру.

Він завжди повертався, аби продовжити свою боротьбу. Одного разу Кармалюк відібрав золото у чергового пана-здирника і став роздавати його бідним жінкам, які йшли дорогою. На прощання він сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть… Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка…».

Він був справжнім історичним супергероєм, невловимим месником, за життя він ще кілька разів був ув’язнений та утікав – настільки сильним було його бажання боротися.

Загинув Устим Кармалюк у ніч на 10 жовтня 1835 року в с. Шляхові Кориченці. Він потрапив у засідку, бо його зрадили. Вбив Кармалюка шляхтич Рудковський. За переказами Кармалюка було вбито не кулею, а срібним ґудзиком, бо тільки так можна було убити чаклуна(бо інакше пояснити його втечі та перемоги не могли). Тіло вбитого Устима ще кілька днів возили селами, аби селяни злякалися і ніколи не бунтували. Поховали героя в Летечеві, за огорожею міського кладовища, а московський цар Микола I особисто викликав вбивцю Кармалюка у Петербург, щоб нагородити його діамантовим перснем.

Можливо, за роки, що минули, історія Устима Кармалюка перетворилася скоріше на легенду та мало схожа на просту біографію. Але головне, що ми можемо дізнатися з неї – по-справжньому мужній дух ніколи не згасає, не зважаючи на будь-які перепони.

Друзі!

9 березня 1814 року – дата, яку пам’ятають усі українці. Бо саме у цей день народився Тарас Григорович Шевченко – найвідоміший український поет, національний герой та символ України.

Думаю, усі ви добре знаєте його біографію і мені навряд чи вдасться здивувати вас цікавими фактами з його життя. Тому сьогодні варто поговорити не про те, як жив Тарас Шевченко, а про пам’ять, яку він залишив.

Здавалося б, минуло понад два сторіччя, та речі, про які він писав, актуальні і досі.

«Молітесь богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь. Все брехня —
Попи й царі...»

Тарас Шевченко залишається символом України та її боротьби. Його «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає» - стало невмирущим гаслом українського народу. Молодь досі гартується навколо його постаті. Сьогодні тільки у парку Шевченка, біля пам’ятника Тарасу, стояв натовп із півтисячі людей. І це – тільки початок! О 16.00 вони одночасно зачитають вірш «В казематі» (Мені однаково, чи буду...). Разом з Києвом, цей вірш лунатиме і в інших куточках України та світу. Це – фінальна акція флешмобу «Global Shevchenko», який став дійсно міжнародним. До дня народження Кобзаря понад 3500 учасників із 25 країн світу та 132 населених пунктів України зробили фото поряд із пам’ятником Шевченку у своєму місті. Навіть у окупованому Криму, попри заборону святкування дня народження Тараса Григоровича, знайшлися люди, які прийшли покласти квіти до пам’ятника Кобзарю у Сімферополі. І це попри те, що їх усіх фотографувала поліція.

Друзі, така активність ще раз доводить – українці – сильна нація, яка пам’ятає свою історію та героїв. Тож давайте сьогодні у коментарях пригадаємо цитати та вірші Тараса Григоровича, які найбільше вас «чіпляють».

Друзі!

 Від щирого серця хочу привітати усіх своїх читачок з Міжнародним жіночим днем.

Цей день світ відзначає з 1977 року – тоді ООН спеціальною резолюцією закликала усі країни світу проголосити 8 Березня днем боротьби за жіночі права. Історія свята давня – першою ластівкою вважається страйк текстильниць, що відбувся 8 березня 1857 року у Нью-Йорку. Жінки вимагали таку саму заробітну платню, як у чоловіків, виборче право. А також – 10-годинний робочий день та нормальні умови праці. Друга хвиля боротьби за права жінок розпочалася наприкінці 19 століття у Англії, це був так званий рух суфражисток.

Попри те, що в Інституту національної пам’яті вважають, що в рамках декомунізації це свято має бути скасоване, як пережиток Радянського Союзу, безліч українок вважають, що 8 березня зараз повертає собі той первинний правозахисний характер та дає змогу жінкам вийти цього дня на мітинги. Сьогодні їх проведуть у Києві, Львові, Харкові та деяких інших містах на ряду з мистецькими заходами і публічними дискусіями. Зокрема, у Києві марш проходить під гаслом боротьби проти насильства над жінками з боку держави.

Друзі! У цей день я хочу висловити своє захоплення та повагу усім жінкам. Ви – сильні, цілеспрямовані, подекуди більш відчайдушні та рішучі, ніж чоловіки. Хочу окремо подякувати тим жінкам, які зараз несуть службу у зоні АТО. Бажаю вам сил, добра, світла та злагоди!

Друзі!

Сьогодні минає 85 років від дня народження Володимира Дахна, відомого українського художника-аніматора, «батька» мультсеріалу «Як козаки..»

Володимир Авксентійович народився у Запоріжжі у 1932 році. Батько був полковником, мама – бібліотекарем. Вона навчила хлопця любити книжки. Він гарно вчився і спершу хотів стати медиком, та згодом перевівся до Київського інженерно-будівельного інституту на факультет архітектури. Одногрупники Дахна згадували, що на парах він часто малював козаків та їхні кумедні пригоди. Одного разу навіть підклав малюнок у проектор, аби розважити студентів.

Вивчившись, Володимир почав працювати за фахом – архітектором. Та його незвичний підхід до роботи привернув увагу відомих мультиплікаторів Марка Драйцуна і Давида Черкаського, які теж закінчили Київський інженерно-будівельний інститут. Вони запросили Дахна на роботу у нове творче об’єднання мультиплікаційних фільмів на студії «Київнаукфільм» (нині «Укранімафільм»).

Саме там він намалював свій перший мультфільм – «Пригода перцю». Згодом він створив свій найвідоміший мультсеріал «Як козаки..», був його режисером та сценаристом.

Легендарний мультсеріал, до речі, міг називатися просто – «Три запорожці». Для автора ця тематика була знайомою, бо він сам – із Запоріжжя. Але у Держкіно Володимиру Авксентійовичу підкинули ідею підібрати більш цікаву назву. Через тиждень він її вигадав. Так перший мультфільм серії «Як козаки куліш варили» вийшов у 1967 році. Думаю, кожен з вас добре знає головних героїв. Це – три козаки: довгань, коротун і силач, яких у сценарії звуть Грай, Око і Тур, хоча у мультфільмі їх ніколи не називають. Дахну вдалося зобразити у своїх персонажах той самий справжній український характер, завдяки чому герої стали пізнаваними в усьому світі. Різні серії «Як козаки..» отримували міжнародні відзнаки у Єревані та Швейцарії.

Розповім вам кілька цікавих фактів про мультфільм «Як козаки у футбол грали». Як не дивно, але у ньому Володимир Авксентійович передбачив склад «української» групи на Євро-2012, змалював її перших суперників та розклад виступів. Щоправда, рахунок не відгадав. Крім цього, воротар «Динамо» Віктор Банніков розповідав, що після виходу мультфільму «синьо-білі» взяли за традицію дивитися його перед грою, «на успіх».

Загалом Володимир Дахно створив 23 фільми, дев’ять з яких про пригоди козаків. А ще саме він став автором першого українського повнометражного мультфільму – легендарної «Енеїди», яка вийшла у 1991 році.

На жаль, поряд з творчими успіхами, особисте життя Володимира було складним. Одружився він у 42 роки, а за вісім років – розлучився. У шлюбі народилася його єдина і улюблена донька – Наталя.

Володимир Авксентійович усе своє життя мріяв та творив. Хотів випустити серію книжок про козаків, готував продовження мультсеріалу. Найбільше він переймався долею української кіноіндустрії. «Цілими днями сиджу і дивлюсь телевізор, – казав Дахно в одному з останніх інтерв’ю. – Чекаю появи кіно. Української мультиплікації як індустрії не існує. Анімацію можуть підняти тільки меценати. Меценатів теж немає. Є кілька студій, які перебиваються рекламою… Не приховую, мені зараз дуже важко. Але з часом, думаю, все встане на свої місця. Хоча ні мене, ні вас вже не буде».

Друзі!

Цього дня у 1954 році у містечку Мужен на півдні Франції помер перший український прем’єр, письменник, талановитий митець Володимир Винниченко. Він – одна з найцікавіших постатей української історії. Суперечливий та неоднозначний лідер, який понад усе хотів бути корисним своїй нації та «собою возвеличити українське».

Володимир народився в Єлисаветграді. Батько хлопця Кирило працював по панських економіях, займався чумацтвом, мати тримала постоялий двір. Крім Володимира, вона мала ще трьох дітей від попереднього шлюбу, але йому приділяла найбільше уваги – він був її улюбленцем. Безліч моментів зі свого дитинства Володимир пізніше описав у своєму відомому оповіданні «Федько-халамидник», та й сам головний герой у багатьох рисах нагадує автора.

Володимир рано почав читати, а у народній школі виявив надзвичайні здібності до навчання. І попри те, що фінансове становище батьків було надзвичайно скрутним, хлопця все ж віддали до Єлисаветградської гімназії. Там над Винниченком часто насміхалися через походження та вимову. На уроки він міг прийти у вишиванці і солом'яному брилі, відповідав українською, тоді як навчання велось російською. Глибока образа на погане сприйняття відобразилася на його поведінці, він став протестувати усіма можливими засобами: бився з учнями, сварився із вчителями. Згодом навіть долучився до революційної організації у гімназії, написав поему, за яку отримав тиждень «карцеру» і, врешті, був відрахований.

Та здібний хлопець не полишав навчання. Отримав атестат зрілості у Златопільській чоловічій гімназії. У 1901 році вступив до Київського університету святого Володимира на юридичний факультет, там його революційна діяльність сягнула нової віхи. Революціонером він буде до 1917 року а це – арешти, виключення з університету, акції, знову арешти, каторги, еміграція..

Перше оповідання автора «Сила і краса» надрукували у 1902 році в журналі «Кіевская старина». Він продовжував писати, за кордоном разом з Михайлом Грушевським видавав часопис «Промінь». Після Лютневої революції 1917 року повернувся до України, аби почати будувати державу. Став членом Центральної Ради, був автором усіх найважливіших політичних документів, виступив ініціатором прийняття історичного IV Універсалу про незалежність України в січні 1918 р. Та вже скоро перший український прем’єр разом з усім урядом УНР був змушений втікати. Спершу – до Житомира, згодом – до Бердянська. У період гетьманату Винниченко жив на хуторі Княжа Гора на Канівщині, де написав одну з найвідоміших своїх п’єс – «Між двох сил». Та гетьманська варта не дала йому жити спокійно, незабаром Винниченка затримали «за підготовку державного перевороту». Але відпустили. Тоді Володимир почав знову боротися за українську державу, очолив Український національний союз, наполягав на відновленні УНР та створенні Директорії, яку він сам і очолив. Та суперечки із Симоном Петлюрою змусили Винниченка емігрувати.

У еміграції він написав ще один свій визначний твір – «Відродження нації», де намагався викласти усі деталі пережитих ним історичних перепитій. І досі там можна прослідкувати особливі риси революцій в Україні. До речі, саме Володимир Винниченко є автором відомого вислову про те, що «російський демократ закінчується там, де починається українське питання».

За 32 роки еміграції він встиг написати безліч визначних робіт, відмовитись співпрацювати з гітлерівцями, бути кинутим до концтабору, почати малювати.

Та те, що ніколи не відняти у Винниченка – він завжди залишався собою. Любов усього свого життя він чекав дуже довго. І знайшов її – Розалію Лівшиц, жінку, з якою він навіть не був офіційно розписаний, бо вважав інститут шлюбу чимось застарілим. Жінку, з якою вони 40 років прожили у вільних та гармонійних стосунках, хоча б як це не засуджували інші. До неї він маніпулював багатьма іншими, які закохувались у нього та вимагали того самого у відповідь. «Кохання – це зойк крові, це бездумний, непереможний голос тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов – це вростання, це просякнення до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню. Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і одна душа тільки може прийняти всю істоту до кінця».

Друзі!

Цього дня у 1827 році народився Леонід Глібов – відомий український викладач, письменник і байкар.

Леонід Іванович народився у селі Веселий Поділ. Його батько Іван Назарович був управителем кінськими табунами. Згодом батько перейшов на роботу у село Горби Кременчуцького повіту, куди й забрав родину.

Спершу Леоніда вчила вдома мама, а в 13 років він вступив до Полтавської гімназії. Там він почав писати вірші. Коли Глібову було 20, вийшла його перша російськомовна збірка «Стихотворения Леонида Глебова». Це не сподобалося керівництву гімназії і за рік його відрахували. Жанр, за яким ми з вами знаємо письменника найкраще – байка. Байки він почав писати під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, друкував їх у газеті «Черниговские губернские ведомости». Під впливом «Кобзаря» Тараса Шевченка Глібов почав писати українською.

Після закінчення ліцею Леонід Глібов влаштувався на роботу вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, пізніше перейшов у Чернігівську чоловічу гімназію.

Життя педагога було не легким. Спершу померли його батьки, згодом – донька. Вона вдавилася кісткою, коли їла рибу. Дружина Параскева тим часом почала зраджувати – спершу з письменником Пантелеймоном Кулішем, згодом із землярем Іваном Андрущенком. Зрадливій дружині письменник присвятив байку «Горлиця і Горобець».

Глібов продовжував творити. Талановитий та енергійний, прибічник прогресивних педагогічних методів, він став видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». Там друкували соціально гострі матеріали, що засуджували зловживання місцевих урядовців, поміщиків, суддів. Звісно, такою роботою влада була незадоволена. Тож у 1863 Глібова заарештували «за зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» Іваном Андрущенком» та приставили до нього поліцейській нагляд, а ще – позбавили права бути викладачем.

Глібов переїхав до Ніжина. Параскева тим часом померла від раку, тож він вдруге одружився і повернувся у Чернігів. У 1867 він став управителем земської друкарні, друкував свої улюблені байки, вірші, публіцистики та інші твори. Хотів видавати все українською. Та у Чернігові це було заборонено, тому відправляв твори до Львова.

Помер Леонід Іванович 10 листопада 1893 в Чернігові, де його й поховали на території монастиря Святої Трійці. Похоронна процесія тягнулася цілих півмилі.

Друзі! Леонід Глібов був справжнім національним байкарем, він ніс глибокий народний гумор у маси. Зміст його жартівливо-іронічних творів простий та зрозумілий кожному, але у них зображено найважливіше – побут та переживання звичайних українців.

Друзі!

Цього дня у 1949 році народився чудовий український композитор та виконавець Володимир Івасюк. Його «Червона рута» - візитівка України в усьому світі. Його слова лилися, немов промені сонця, зігріваючи душі слухачів. Він прожив усього 30 років, але створив безсмертні хіти, які і сьогодні ми любимо співати повсякчас.

Володимир Івасюк народився у місті Кіцмані Чернівецької області в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Змалку любив музику, з цікавістю спостерігав за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. Музика чарувала хлопця, тож у 6 років він вступив в підготовчий клас філії Чернівецької музичної школи, де почав вчитися грати на скрипці. У Володимира був справжній хист, тож вже незабаром його почали запрошувати виступати – на шкільних заходах та навіть концертах. Його навіть відправили вчитися у Київську музичну школу, та Івасюк не витримав тягар переїзду та повернувся у Кіцмань.

У 1964 році Івасюк створив шкільний ансамбль «Буковинка», для якого писав перші свої пісні, наприклад, «Колискову». Колектив став знаним, переміг на кількох конкурсах. Володимир Івасюк продовжував вдосконалювати свій авторський талант та шукав натхнення усюди. Він подорожував, вивчав українські пісні, записував їх. Володимир чудово вчився, претендував на золоту медаль, аж раптом трапився випадок. Івасюк з друзями гуляв парком, коли один з хлопців накинув картуза на бюст Леніна. Вони всі почали дертися його знімати – і збили гіпсового «вождя». Молодиків забрали у поліцію і відкрили справу, хотіли позбавити атестату і вигнати із школи. Та родина змогла за нього заступитися.

Родина переїхала до Чернівців. Там талановитому Володимиру вдалося вступити у медичний інститут. Родина раділа, аж раптом – новий грім гримнув серед ясного неба. В інституті дізнались про його справу і виключили хлопця. Та Володимир знову не зламався, пішов працювати слюсарем на завод «Легмаш». Він створив там хор, писав для нього пісні. Одного разу ризикнув, під псевдонімом Весняний надіслав на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки» та отримав першу премію. Не забарилася і друга перемога – за рекомендацією заводу Івасюк все ж вступив у медичний інститут. Там він пише свої хіти.

Вперше «Червона рута» була виконана 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців. Це був гучний успіх та тріумф. Згодом буде фільм «Червона рута» і багато іншого..

У 1972 році Івасюк переїхав до Львова. Він продовжував писати пісні і вчитися на лікаря. Незабаром його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка згодом першою виконала пісню Володимира на міжнародному конкурсі - «Сопот». Івасюк продовжував цікавитись новим, писав музику до спектаклю за романом Гончара «Прапороносці». За це він мав нагоду отримати Шевченківську премію, але його просто викреслили з списків номінантів. А потім згоріли і декорації до вистави... Не зважаючи ні на що, він продовжував творити. Думаю, ви зрозуміли, що це за людина. Івасюк завжди знав, що за поразкою буде перемога.

Та раптом він зник. 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу підвішеним. Слідство постановило – це самогубство, аби одразу знівелювати особу Івасюка, щирого та талановитого українця.

Лише 26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року її закрили через відсутність складу злочину. І поновили знову – вже у 2014-му. «Вбитий співробітниками КДБ»,- заявив прокурор Львівщини Роман Федик.

Друзі! Я хотів би, щоб ви усі пам’ятали цього талановитого митця і обов’язково сьогодні увімкнули одну з його пісень, яку ви найбільше любите.

Друзі!

Сьогодні я провів лекцію у Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тема лекції була «Особливості ведення бізнесу в Ізраїлі», та мені вдалося охопити значно ширший пласт інформації та розповісти першокурсникам про те, чому потрібно плідно вчитися і на прикладі показати, як щира любов до Батьківщини може привести її до успіху.

Найголовніше, що я хотів донести до студентів, це те, що нічого неможливого не існує. І не потрібно скиглити й казати, що через те, що в країні війна, немає можливостей для становлення чи розвитку особистості або країни в цілому. Бо це не правда, і Ізраїль – головний тому доказ. Країна, що з дня свого створення знаходиться у стані перманентної війни, змогла досягти висот. І що найцікавіше, у тих самих сферах, де гучного успіху може досягти й Україна: сільське господарство, оборона, високі технології. Просто треба докласти зусиль.

Студенти, як ніхто, мають це розуміти. Тому, що саме вони будуть змінювати країну, якщо зрозуміють, що все в їхніх руках. Я навів безліч цікавих прикладів про те, як у будь-якій сфері можна розпочати власну справу. Просто треба вдосконалювати свої знання щодня, бо світові потрібні світлі голови та останні технології. А для того, щоб мати можливість розвивати свої навички та досягати вершин у професії в Україні, свою державу потрібно любити. Розуміти цінність служби у армії, цінувати життя кожної людини, відмовитися від корупції навіть у найменших її проявах, сплачувати податки. Чесність, сумлінність та справедливість – головні постулати, якими мають послуговуватись молоді українці.

Друзі, я впевнений у тому, що на Україну чекає світле майбутнє – такий висновок я виніс з мого спілкування із студентами. Наша роль пояснювати молоді за будь-якої нагоди, що без труда немає плода, підтримувати будь-які ініціативи нового покоління. Тоді успіх не за горами.

Друзі!

Сьогодні на Львівщині сталася страшна трагедія. Через обвал на шахті «Степова» загинули гірники. За інформацією Голови Незалежної профспілки гірників України Михайла Волинця вже відомо про загибель 8 людей, 9 – важкопоранені. Кількість постраждалих може збільшитись, бо загалом на аварійній дільниці було 34 особи, на шахті – 172.

Зараз обвал ліквідують 50 рятувальників, до проведення аварійно-рятувальних робіт залучено 5 відділень Державної воєнізованої гірничорятувальної служби Міненерговугілля. Причина трагедії поки невідома, попередня версія – вибух метану. Дійсну причину встановить спеціальна комісія, що має визначити, чи порушувалися правила техніки безпеки на виробництві. Крім цього, після інциденту Кабінет міністрів України має провести перевірку всіх вугледобувних підприємств щодо забезпечення засобами і дотримання норм безпеки виробництва.

Президент України Петро Порошенко оголосив всеукраїнську жалобу у зв'язку із загибеллю гірників.

Друзі! Я хотів би висловити своє співчуття родинам усіх загиблих. Це невимовний біль та страшна втрата. Бажаю здоров’я та сил тим, хто отримав поранення. Ми всі подумки з вами у цю страшну мить.

Друзі!

Сьогодні виповнюється 95 років від дня народження Іцхака Рабина, видатного політичного діяча Ізраїлю, що двічі був прем’єр-міністром країни та навіть лауреатом Нобелівської премії миру.

Батько Іцхака Рабина Нехемія Рабічов був родом із села Сидоровичі, що на Київщині. Коли він був ще дитиною, його тато помер, тож родина жила у скруті. Коли Нехемії було 14, він почав працювати у пекарні, згодом вступив до партії соціалістів-революціонерів, через це потрапив під загрозу арешту. Він був змушений втікати та переїхав до США. Він не мав там ані знайомих, ані підтримки. Поневірявся країною, працював усюди, де була робота, поки не оселився у Чикаго. Там став членом сіоністсько-соціалістичної партії «Поалей Ціон». Після цього вирішив взяти участь у військових діях на близькосхідному фронті Першої світової війни в складі американської бригади. Та його не прийняли туди через плоскостопість. Тоді Нехемія змінив прізвище на «Рабин» і вдруге подався на службу. Цього разу йому все вдалося. Повертатися в Америку він не хотів, після закінчення служби у Хайфі познайомився з матір’ю Іцхака та своєю майбутньою дружиною Розою Коен. Разом вони були частиною Хагани – підпільної військової організації, що згодом стала Армією оборони Ізраїлю. Саме Роза, до речі, була першою жінкою-керівником у цьому військовому підпіллі.

Іцхак народився 1 березня 1922 року в Єрусалимі. Закінчив сільськогосподарську школу «Кадурі». Саме там познайомився із Ігалем Алоном, майбутнім керівником Пальмаху – спеціального підрозділу Хагани. В 19 років Іцхак Рабин добровільно пішов служити до його лав.

У 1944 році в якості заступника командира батальйону Пальмаху брав участь у боротьбі проти мандатного режиму. Через два роки його заарештували, він півроку провів у британському концентраційному таборі в Рафасі. Після звільнення він продовжував служити в Пальмасі, брав участь у Війні за незалежність, керував бригадою, що відіграла важливу роль у боротьбі за Єрусалим. У 1964 році Рабин став очільником Генерального штабу, саме під його керівництвом Ізраїль здобув перемогу у Шестиденній війні.

Військова кар’єра була тривалою, можна згадати безліч різноманітних операцій. По її закінченню у 1968 році Іцхака призначили послом у США. Через 5 років повернувся та став Міністром праці. За короткий час саме йому довірили посаду прем’єра. Його каденція завершилась через три роки. Його жінка Лея мала рахунок у банку в США, а за ізраїльським законом це було недозволено. Уявіть! Всього лише наявність рахунку спричинила скандал. Тоді Рабин взяв відповідальність на себе та подав у відставку.

Та згодом він знову став міністром, на цей раз – оборони, в уряді Шимона Переса. Спершу він був прибічником жорстких методів вирішення конфлікту з палестинцями, та згодом прийшов до думки, що вирішення лежить у мирній площині. Наслідком цього стали значні успіхи на зовнішньополітичній арені, яких Рабин досяг уже в якості прем’єра. Ну а вінцем стало отримання Нобелівської премії миру – разом з Шимоном Пересом та Ясиром Арафатом.

Але мир зіграв не на руку Іцхаку. Домовленості з палестинцями не залагодили конфлікт, навпаки, призвели до нового сплеску терору, коли за два роки було вбито понад сто тисяч ізраїльтян. Так Іцхак Рабин для одних став уособленням миру, для інших – зрадником. Але він не залишав своїх переконань і загинув після мітингу на їхню підтримку у Тель-Авіві. Його вбив екстреміст Ігаль Амір. Про цю трагічну подію я вже розповідав вам раніше.

Ізраїль пам’ятає свого визначного діяча, бо не зважаючи ні на що, на перше місце він завжди ставив інтереси Ізраїлю. Тому площа, де вбили Іцхака Рабина, носить його ім’я. До речі, також на його честь названа одна з вулиць Одеси.