Друзі!

Друзі! Цього дня у 1819 році народився визначний український письменник Пантелеймон Куліш. Він – автор першої фонетичної абетки української мови - кулішівки, що заклала підвалини українського правопису. Крім абетки, Куліш створив і перший україномовний історичний роман – легендарну «Чорну раду».

Пантелеймон Куліш народився у містечку Вороніж на Сумщині. Його батько походив з відомого козацького роду Кулішів, був дрібним маєтковим дворянином. Для нього шлюб із матір’ю Пантелеймона був другим. В дитинстві Панько, як усі діти, любив слухати казки, легенди та особливо – народні пісні, які співала мама. Одна з маминих оповідок лягла в основу першого оповідання Куліша під назвою «Циган».

Була у хлопця і «духовна мати». Сусідка Уляна Мужиловська привила хлопцю любов до книги та наполягла на його навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Вчитися Пантелеймону було важко. Попри те, що він був надзвичайно здібним та розумним, Паньку складно було говорити російською мовою.

Наприкінці 1830-х Куліш став слухачем лекцій у Київському університеті. Там він познайомився з професором Михайлом Максимовичем. Той усіляко підтримував студента, давав йому читати додаткову літературу. Але мрії Куліша стати студентом вишу не судилося збутися - чоловік не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — не мав права навчатися в університеті. Утім він продовжував слухати лекції. Тоді почав писати свої перші оповідання російською — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

Пізніше Куліш став викладачем у Луцькому дворянському училищі. Там він продовжив весь свій вільний час віддавати письменницькій праці. Згодом Пантелеймон працював у Києві та Рівному. У 1845 році в журналі «Современник» почали виходити перші розділи його роману «Чорна рада» - і це стало значущою подією у літературному світі. Тоді ректор Петербурзького університету запросив Куліша на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво. На навчання він поїхав зі своєю дружиною Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок). Вони побралися 22 січня 1847 року. Нареченій було 18. А боярином на їхньому святі був друг Куліша Тарас Шевченко.

У Варшаві Пантелеймона Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Одразу повернули до Санкт-Петербурга. Там кілька місяців допитували, але членство у братстві довести не змогли. Та все ж постановили: «за те, що був дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Пізніше покарання переглянули, Куліша два місяці тримали у арештантському відділенні військового шпиталю, Після цього – понад три роки на засланні у Тулі. Для подружжя Кулішів це стало важким випробуванням. Вони бідували, жили впроголодь. Попри це Пантелеймон продовжував писати. Минув час і Куліш навіть здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Пізніше Пантелеймону дозволили повернутися у Санкт-Петербург. Але перший час йому було заборонено друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікував у «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Найбільшим своїм творчим успіхом Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Про неї Т. Г. Шевченко писав: « Цю книгу скоро напам' ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.» Саме ця збірка була написана кулішівкою - першим українським фонетичним правописом, який вигадав Пантелеймон Куліш.

Зоряним роком для Куліша був 1857 – «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Крім цього, Куліш відкрив власну друкарню. А от відкрити український журнал Пантелеймону не дозволили. Тому він створив альманах «Хата». Коли з’явилося видання «Основи», він усі свої сили поклав на те, щоб готувати матеріали, які мали на меті історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина».

У 1862 році Куліш випустив у Петербурзі поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми». Тоді про нього дізналися і на Галичині. Після впровадження Валуєвського циркуляру, який забороняв друк українською мовою, Куліш переїхав до Варшави.

Та у Варшаві він кинув всі свої сили на написання дуже суперечливої праці під назвою «История воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Останні роки свого життя Куліш провів на хуторі Мотронівка. Там продовжував писати, підготував цілу збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу.

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шіллера, Гейне, готував до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», до видання у Відні — повний український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши». Пішов з життя видатний український письменник на тому ж хуторі – 14 лютого 1897 року.