Друзі!

Друзі! Сьогодні я хотів би розповісти вам історію надзвичайно сильної жінки, яка понад усе любила свою Батьківщину та свій народ. Її звали Шуламіт Коен і в 44 роки вона була засуджена до смертної кари. Але вижила.

Шуламіт Кішик, або просто Шуля, народилася у 1917 році в Аргентині. Її батько займався текстильним бізнесом, був справжнім сіоністом. Мав велику родину – 13 дітей! За кілька років після народження Шулі усі вони репатріювалися на Землю Ізраїльську, де поселилися в новому кварталі Єрусалиму. Дівчинку відправили вчитися до престижної школи Евеліни де Ротшильд, яка походила з відомої сім’ї британських банкірів. Найголовніше – мовою викладання у навчальному закладі був іврит.

Батько та брат Шулі активно боролися за відновлення єврейської державності, дівчина мріяла підтримати їх у цій боротьбі. Але щойно їй виповнилося 16 років, до батька приїхали свати із Бейрута. Майбутній чоловік Шулі Жосеф Коен був удвічі старшим, але гарним та успішним. Вона розуміла – тепер її доля бути просто дружиною. Вона весь вечір проплакала у своїй кімнаті.

Молода родина поселилася у єврейському кварталі Бейрута. В житті Шулі усе могло бути просто – статки чоловіка дозволяли жити у спокої, займатися господарством та піклуватися про родину. Але Шуля була іншою, вона відчувала – її доля кличе до дій. Пані Коен дуже швидко стала популярною у єврейській громаді, а потім і за її межами. У неї було безліч впливових знайомств.

Шуля стала часто відвідувати вечірки, завжди тримала руку на пульсі усіх новин Близького Сходу. Особливо уважно вона слухала військових та політичних керівників, які у таких закладах нерідко були напідпитку. Таким чином наприкінці 1940-х вона дізналася про лівансько-сирійський план із вторгнення на територію підмандатної Палестини одразу після того, як Ізраїль оголосить про незалежність. Почувши цю жахливу новину, Шуля зрозуміла – саме заради цього вона стільки років прожила у Бейруті, аби попередити катастрофу.

Тоді вона написала листа брату у Єрусалим. Абсолютно звичайна річ, на перший погляд. Але там вона поміж рядків заховала прохання – вийти на людей з «Хагани» - єврейської партизанської організації. Так Шуля Коен стала шпигункою на прізвисько «Пніна» - «перлина» і довгих 14 років була головним агентом ізраїльської розвідки у Лівані. Шуля збирала секретну інформацію та допомагала євреям з арабських країн утекти від переслідування та безпечно дістатися Ізраїлю. Таких людей були тисячі, але ніхто не знав ім’я своєї героїні. Жінка справлялася з усіма задачами – там, де не спрацьовувала її харизма, у хід йшли хабарі. Вона була сильнішою за більшість чоловіків. Через це другим прізвиськом Коен було «мсьє Шуля».

Звісно, така небезпечна робота не могла тривати довго. У 1961 році Шулю Коен заарештували. Затримували тендітну жінку цілою ротою солдат, а вулицю біля її будинку перекривали бронетранспортери.

Два роки ізраїльську шпигунку катували у в’язниці. Її ненавиділи просто за те, що жінка змогла перехитрити військових мужів. Але не зважаючи на усі страждання, вона не зізналася. У 1963 році Шулю Коен засудили до страти.

Утім пізніше вирок змінили на 7 років ув’язнення. Існує версія, що влада Лівану боялася, що у своєму фінальному слові Шуля розкаже про хабарі та кволість верхівки країни. Жозефа Коена, чоловіка шпигунки, теж кинули за ґрати.

Але навіть у такому страшному місці, як жіноча колонія, сильна Коен не втратила своє обличчя. Вона була єдиною єврейкою серед двох тисяч ув’язнених. Попри це зробила так, аби її поважали усі і отримала третє прізвисько – «пані Шуля».

Колі Ізраїль переміг у Шестиденній війні, подружжя Коенів повернули на Батьківщину в рамках домовленостей щодо обміну полоненими. Дітей подружжя (а їх було 7!) таємно переправили у Ізраїль через Кіпр. Вони, до речі, навіть не підозрювали, ким була їхня мама. А коли дізналися – надзвичайно пишалися.

Померла агент «Пніна» у травні 2017-го. Їй було 100 років. Ось така вона, героїчна історія ізраїльської шпигунки.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1937 році народилася Лариса Кадочникова – відома українська акторка, зірка фільму «Тіні забутих предків», народна артистка України.

Лариса Кадочникова народилася, без сумніву, у кінематагрофічіній атмосфері. Її мама – відома акторка Ніна Алісова, киянка. Батько – за однією з версій, режисер Протазанов. Він був автором фільму «Безприданниця», який зробив Алісову відомою. Рідний брат Кадочникової був відомим кінооператором, який знімав кінофільми Ельдара Рязанова.

Не дивно, що дівчина, яка росла у богемному суспільстві, теж вирішила стати акторкою. Вона закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії в 1961 році. Згодом стала актрисою Московського театру «Современник», а пішла звідти заради свого коханого чоловіка – кінооператора Юрія Іллєнка. А ще – заради ролі у фільмі «Тіні забутих предків». Майбутній чоловік учився з Ларисою в одному виші. Саме він познайомив її з Параджановим, а той з першого погляду зрозумів, що це його акторка.

Виконавши головну роль у «Тінях», Лариса стала відомою. Постійну актуальність фільму вона завжди пояснювала не лише талановитою роботою режисера, а й високими навичками чоловіка Юрія, який завдяки новаторським підходам до операторської зйомки зміг привнести щось нове до кінематографу.

Лариса Кадочникова також зіграла ролі у таких відомих фільмах, як «Вечір на Івана Купала», «Комісари», «Білий птах з чорною ознакою» та багатьох інших.

З 1964 року Кадочникова була примою Київського театру російської драми імені Лесі Українки. Там вона зіграла безліч чудових ролей. Коли після 18 років шлюбу стосунки із Юрієм Іллєнком вкрай зіпсувалися і вони розлучилися, саме у театрі Кадочникова знайшла своє нове кохання. Вона закохалася у директора театру Михайла Саранчука, а він – у неї. Саранчук був змушений залишити посаду через своє кохання. А Лариса завжди розуміла та цінувала це.

У День народження чарівної акторки я хотів би побажати їй довгих років життя, натхнення, здоров’я та любові. Зі святом!

Друзі!

Друзі! Я неодноразово підкреслював, що Ізраїль - це нація стартапів. Ідеї успішних проектів з'являються там чи не щогодини. Але особливість поведінки ізраїльтян у тому, що вони одразу реалізують свої думки. Наприклад, якщо хочуть запросити дівчину на побачення - роблять це одразу і йдуть вечеряти у той самий день. Так само і з ідеями стартапів - коли якась одна з'являється, її починають втілювати без страхів, перевірок та інших умовностей.

І це приносить успіх. Кілька днів тому американський фармацевтичний холдинг Gilead Sciences купив ізраїльський медичний стартап Kite Pharma за величезну суму - $11,9 млрд.

Компанію Kite Pharma у 2009 році створив доктор Ар'є Берллдегран для проведення досліджень. Чому ж за неї заплатили такі колосальні гроші? Ця ізраїльська компанія розробила експериментальний імунотерапевтичний препарат Axi-cel, який виявився високоефективним засобом для лікування агресивної неходжкінської лімфоми. Усе завдяки технології CAR-T, яка передбачає модифікацію імунних клітин пацієнта шляхом додавання Т-клітин антигенного рецептора. Коли ці змінені клітини повторно вводять у організм пацієнта, вони цілеспрямовано знищують ракові клітини. Зараз препарат чекає на схвалення для продажу у США.

Друзі! Україна має шалений потенціал для того, аби стати наступною стартап-нацією. Тут є свої успішні ідеї та працелюбні інноватори. Я впевнений, що вже за кілька років і так успішна в Україні галузь покаже зріст та якісно нові результати.

Друзі!

Друзі! Сьогодні українці святкують Горіховий Спас.

За легендою, одного разу до Ісуса прийшов художник з Едесси зі звісткою про невиліковну хворобу царя Авгария. Він попросив Христа написати з нього портрет, щоб зображення Ісуса допомогло зцілити владику. Христос дав свою згоду, але художнику не вдавалося це зробити. Тоді Син Божий взяв полотно і витер своє обличчя. А на тканині дивом з'явилися риси його обличчя. Згодом нерукотворний портрет Ісуса зцілив не тільки царя, але і багатьох інших. З тих пір християни всього світу відзначають Перенесення Нерукотворного образу Христа Спасителя 29 серпня. В народі свято має більш просту назву – Горіховий Спас.


Пов'язано це з тим, що кінця серпня достигають горіхи і починається їх збір. Перші зібрані горіхи обов'язково освячують у церкві, і вже потім готують з них страви. Горіховий Спас має ще одну назву – Хлібний. Традиційно до цього дня закінчувалася прибирання зернових і пекли перший коровай. Хліб святили у церкві, їли за святковим столом, а останній шматочок загортали в полотняний клапоть і ховали за іконою для сімейного благополуччя і достатку на весь наступний рік.

Бажаю вашим родинам тепла, радощів, благополуччя та сил на весь наступний рік!

Друзі!

Друзі! Сьогодні українці святкують Успіння Пресвятої Богородиці, яке в народі називають Першою Пречистою.

Успіння – одне з найдавніших і найвеличніших християнських свят. Воно присвячене Богородиці – Матері Ісуса Христа. Цей день ще називають Богородичною Пасхою, або «літньою Пасхою» і йому передує строгий двотижневий піст. Як всезагальне свято встановлене з 582 року. Церква називає смерть Богородиці сном, успінням, тому що Вона першою серед людей стала безсмертною і душею, і тілом. Згідно з церковними переказами, після вознесіння Ісуса Христа Богоматір жила в оселі апостола Іоанна Богослова, як то й повелів Ісус. Вона поділяла з апостолами їхню щоденну працю з проповіді християнства, постійно молилася й гаряче прагнула перебувати зі Своїм Сином. Про наближення кончини Їй сповістив за 3 дні до цієї події архангел Гавриїл. Після успіння Богородиці апостоли дивовижним чином були зібрані в Єрусалим на Її погребіння. Відсутній був тільки апостол Фома. Коли ж він потрапив в Єрусалим і висловив бажання попрощатися з тілом Діви Марії, то печера, де Вона була похована, виявилася порожньою – Богородицю воскресив Ісус Христос і возніс на Небо. Смисл цього свята полягає в тому, що Богоматір, знаходячись поряд з Христом на небі, не полишає живих на землі християн, безперервно молячись за них і за весь світ.


У багатьох храмах існує традиція здійснення обряду погребіння Плащаниці Богородиці, коли для поклоніння віруючим виноситься Плащаниця – ікона на прикрашеній полотняній основі, на якій зображена Богородиця, котра лежить у домовині. З особливими пісноспівами Плащаницю обносять навколо храму хресною ходою. Для українців Богородиця здавна була першою Заступницею і Помічницею, Пречистою Владичицею. Саме до Неї зверталися за будь-якої потреби, особливо ж у ситуації цілковитої безвиході – особливо українське жіноцтво і ченці. Богородиці присвячували ікони, будували на її честь храми.

Зі святом, дорогі українці! Миру, добра, злагоди та здоров’я!

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1941 році народився Богдан Ступка – геніальний український актор, який підкорив серця мільйонів людей своєю щирістю, справжністю та непересічним талантом.

Народився Богдан Сильвестрович у Куликові неподалік Львова. Його батько був оперним співаком, мати – активісткою місцевої «Просвіти». Уся родина Ступки так чи інакше була пов’язана зі сценою – крім батька у оперному був солістом мамин старший брат, а тітка працювала головним концертмейстром. За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева.

Але спершу Богдан і не прагнув акторської кар’єри, хотів вступити на хімічний факультет Львівського університету, але іспити склав невдало. Тому влаштувався в обсерваторію, працював певний час у Баку, вступив на заочне відділення філологічного факультету Львівського університету. Він закінчив акторську студію при Львівському академічному драмтеатрі ім. М. Заньковецької.

Львівському театру Ступка присвятив 17 років, а з 1978-го перейшов до Національного академічного українського драматичного театру ім. Івана Франка. На його рахунку понад 100 театральних ролей, зокрема Король Лір в однойменній виставі за Шекспіром, Микола Задорожний в «Украденому щасті», цар Едіп у постановці за Софоклом.

Богдан Сильвестрович завжди викладався на повну, люди йшли в театр спеціально для того, щоб подивитися на гру маестро. За головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом Богдан Сильвестрович отримав Шевченківську премію. Ця вистава протягом 20 років була візитівкою театру Франка, а після смерті геніального актора її взагалі зняли з репертуару на знак пошани до Ступки.

Не менш переконливим був видатний актор і у кінороботах. Першою у кіно для Ступки стала роль у картині Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», що отримала 4 престижні нагороди міжнародних конкурсів. Потім Ступка зіграв ще понад 100 різних ролей у кіно, серед яких гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»), Олександр Керенський («Червоні дзвони»), Борис Годунов («Кремлівські таємниці») та Остап Вишня («Із житія Остапа Вишні»).

На першому плані для Богдана Ступки завжди була родина. На сцені досі грають його нащадки – син Остап, онук Дмитро, можливо актором буде і найменший – теж Богдан Ступка, на сцену він виходив на ювілей дідуся. Богдан Сильвестрович казав, що не ролі його спадок, найважливіше, що він залишить після себе – це нове покоління, в театрі молодих акторів він їх називав позашлюбними дітьми. Їх, сина і онуків, він вчив бути не акторами, а справжніми людьми, людьми, які мають за спиною розправлені крила.

Геніальний український актор помер від раку 22 липня 2012 року. Він по-справжньому любив Україну, свою землю, свою Батьківщину, своїх глядачів. «Український глядач - найкращий глядач у світі, і його вдячність і оплески є найкращою нагородою для акторів і меценатів. Ми - громадяни однієї країни, і обов'язок кожного - зберегти її культурне багатство. Вважаю, що люди, які допомагають в цьому, - патріоти України». Вічна пам’ять талановитому митцю.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1972 році розпочалися ХХ Літні олімпійські ігри у Мюнхені. Це була не звичайна Олімпіаді. Саме під час неї стався кривавий теракт, який забрав життя 11 ізраїльтян.

Ці Олімпійські ігри чекала уся Німеччина, аби реабілітувати своє ім’я у світі. Бо Олімпійські ігри – це спосіб об’єднати увесь світ завдяки спортсменам, які приїздять для участі у змаганнях з усіх куточків планети. Ізраїльська команда їхала туди із змішаними почуттями, але навіть у страшному сні не могла уявити, якою кровопролитною трагедією завершаться ці Олімпійські ігри.

У ніч на 5 вересня до Олімпійського містечка увірвались бойовики терористичної організації «Чорний вересень». Вони готувались до нападу заздалегідь і мали потрібні ключі. Першим, кого вони зустріли, був суддя з боротьби Мойше Вайнберг. Він намагався зчинити галас, тож його розстріляли на місці. На звук вийшов Йосеф Романо – штангіст. Він був ветераном Шестиденної війни, людиною виняткової відваги ти мужності. Але і його розстріляли. Терористом вдалося захопити 9 ізраїльських спортсменів. Захоплювачі вимагали звільнити 234 терористів з ізраїльських тюрем та ще 16 – з європейських. Аби утекти після цього, вони просили літак до Каїру. Уряд Голди Меїр відмовився від перемовин з терористами, бо це стало б підґрунтям до майбутніх атак. Міністр внутрішніх справ ФРН натомість узявся до налагодження діалогу. Він завірив, що терористам буде надано військове летовище для втечі. Насправді там німці планували провести спецоперацію та звільнити полонених. Та з незрозумілих причин ізраїльському спецназу заборонили брати участь у операції.

На летовищі знаходились німецькі снайпери. Але ті не мали потрібних прицілів та пристроїв нічного бачення, через що їхня атака була невдалою. Розв’язалася страшна бійня. П’ятьох терористів вдалося ліквідувати, ще трьох – арештувати. Але до цього терористи вбили усіх затриманих ізраїльських олімпійців – їх підірвали та розстріляли. Під час недолугої спецоперації загинув німецький поліцейський та пілот літака.

За збігом обставин, троє арештованих убивць згодом опинилися на волі – «Чорний вересень» незабаром захопив літак «Люфтганзи» і вимагав відпустити їх. Влада ФРН погодилася на ці умови.

Ізраїль, який вимагав видати злочинців їм, не міг просто стояти осторонь. Тодішня прем’єр Ізраїлю Голда Меїр дізнавшись про те, що полонених спортсменів катували, звертаючись до очільника Моссаду, сказала легендарну фразу: «Здається, час посилати хлопців». Тоді генерал Цві Замір відібрав 15 кращих з кращих, яким наказали забути усе минуле задля єдиної мети – покарати винних у смерті олімпійців. Спецоперація з ліквідації терористів тривала 9 років. Спецпризначенці змогли ліквідувати 9 представників «Чорного вересня», включно з їх очільником, у різних куточках світу.

Ця страшна трагедія не раз описувалася у книжках та фільмах. Зокрема, у фільмах «Один день у вересні» та «Мюнхен».
Вічна пам’ять загиблим.

Друзі

Друзі, цього дня у 1924 році народився Павло Загребельний – відомий український письменник. Він автор понад 30 романів і повістей, зокрема «Диво», «Роксолана», «Я Богдан». За сценаріями Загребельного знято 7 художніх фільмів. Він – Герой України, який пройшов крізь концтабори і до останнього дня вмів бути вільним попри усі обставини.

Народився Павло Архипович у селі Солошине на Полтащині. Його мати померла, коли він був ще малим. Закінчивши у 1941 році школу, в 16 років добровільно пішов на фронт. У серпні того ж року отримав поранення. Він вилікувався, але не став відлежуватись – повернувся на війну. У 1942 Загребельний отримав нове поранення, потрапив у полон і до 1945 року був у німецькому концтаборі, а потім ще й у радянському.

Здібний та ерудований Павло мав волю до свободи. Тож опинившись на ній він пішов вчитися і у 1946 році вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, по закінченні якого працював журналістом майже півтора десятиліття. Загребельний був головним редактором «Літературної газети», секретарем правління Союзу письменників України, Головою комітету Державної премії імені Тараса Шевченка, депутатом Верховної Ради.
Вміння бути вільним навіть тоді, коли це неможливо – те, що хотів донести Павло Загребельний до кожного. Тому у часи, коли «шістдесятникам» приходилось нелегко, він підтримував їх та друкував їхні твори у «Літературній газеті». Зокрема, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича, Юрія Щербака, Івана Дзюбу, Євгена Гуцала, Володимира Дрозда та інших письменників. Так він підтримував нову хвилю в українській літературі.

Мало хто може зрівнятися із Павлом Загребельним через його фантастичну працездатність. Майже 50 років він писав прозу, публіцистичні статті і працював до останнього часу.

Більшість своїх романів Загребельний написав у 60-70-х роках, зокрема «Шепіт», «Диво», «Роксолана», та багато інших. За його сценаріями на Київській кіностудії імені Олександра Довженка знято художні фільми «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено – мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний умів описувати історичні події так, аби вони були цікаві сучасному читачу і змушували його переоцінювати все, що є навколо. Тому Загребельному, як письменнику, не загрожує забуття.

Помер Павло Архипович 3 лютого 2009 року від туберкульозу. Колись він казав про історію України таке: «Відбирають у нас навіть цей гіркий спадок. Спершу піддаються сумніву, нехтуються, а то й просто відкидаються традиційні цінності культури, а тоді вже проголошується й кінець світу, історії взагалі. Мовляв, зникають споконвічне змагання за визнання, готовність ризикувати життям заради ідеалів, всі високі поривання, які вимагають відваги, уяви й ідеалізму. Натомість настає ера економічного розрахунку, безкінечних технічних проблем, клопоти з екологією, вдоволення найвитонченіших споживацьких запитів. У постісторичний період немає ні мистецтва, ні філософії, лишається тільки технологія споживацтва і безнадійна перспектива багатовікової нудьги та жахливого духовного занепаду». Мені здається, варто завжди

Друзі!

Друзі! Від щирого серця вітаю усіх з найбільшим святом в історії України – Днем Незалежності!

Довгі роки наші пращури боролися за те, щоб Україна стала самостійною, суверенною державою, щоб вона позбулася тиску та гніту. Сьогоднішня незалежність України – це наслідок важкої кровопролитної боротьби попередніх поколінь, це висока мета, яку зараз так само зі зброєю у руках охороняють найвідважніші українці на Сході.

День Незалежності – це справді велике свято, тому що воно символізує усі найкращі якості українців. Їхню могутність, силу волі, сміливість. Але це має бути й святом вміння робити свій незалежний вибір та відповідати за нього. Не бути нічиїм ресурсом, не слугувати нічиїм інтересам, а робити все задля розвитку своєї держави.


За роки незалежності Україна пройшла багато перемог та поразок. Усі вони мають стати живим прикладом того, що не має повторитися, а також причиною, через яку ми не можемо скласти руки.

День Незалежності – це велике свято, це можливість відкрито, вголос говорити і собі, і світові, що ти – українець, що в тебе є держава, і що ти можеш пишатися своїм народом. Але за словами має стояти та сама воля, воля важко працювати для того, щоб робити свою країну могутнішою, успішнішою, квітучішою.

Незалежність – це відповідальність за власну долю. І люди у цей день мають розуміти – лише тримаючись разом, можна привести країну до успіху. Бо разом ми непереборна сила.

У День Незалежності я бажаю усім бути сильними та вільними. Щиро дякую українським військовим, які боряться за Україну на Донбасі. Я переконаний, що мир обов’язково запанує на цій землі. Будьте мужніми! Зі святом!

Друзі!

Друзі! Вітаю вас з Днем Державного Прапора України!

Державний прапор – невід’ємний атрибут кожної країни, що уособлює самобутність та спадкоємність її державотворчих традицій. Його еволюція у своєрідний спосіб відображає багатовікові процеси розвитку, становлення та життєдіяльності державних утворень. Серед прапорів Київської Русі переважним був червоний колір – найбільш зручний для сигналізації під час бою.

Перший по-справжньому державний прапор у сучасному розумінні цього слова з’явився у часи існування козацької держави. Тодішній загальновійськовий або гетьманський прапор відігравав роль державного. Саме козаки на своїх стягах першими поєднували блакитний та жовтий кольори, особливо у період XVIII століття. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами, образами православних святих або ж козаків.

У 1848 році Головна руська рада проголосила загальноукраїнським гербом старовинний герб князів Романовичів, на якому був зображений золотий лев, що спирається на скелю, на блакитному тлі. Такого самого лева зображали на своїх прапорах загони Національної гвардії в Яворові та інших містах Галичини.

Утвердження синьо-жовтого прапора як державного відбулося із проголошенням Української Народної Республіки (УНР). У часи СРСР про національний прапор і не згадували – за нього могли і запроторити до в’язниці. Лише поодинокі сміливці вивішували їх на своїх будинках.

Справді історична подія відбулась 27 липня 1976 року. У Монреалі на Олімпійських Іграх під час футбольного матчу між збірними Німецької Демократичної Республіки та СРСР (у складі команди більшість гравців була з київського «Динамо») українці вивісили плакат із надписом: «Свобода Україні!». А українець Данило Мигаль, який жив у Канаді, наважився вибігти із синьо-жовтим прапором просто на футбольне поле та ще й станцював гопака. Акція тривала 15 секунд, після чого поліція вивела його зі стадіону. Тоді чи не вперше весь світ побачив український прапор.

У новітні часи національний синьо-жовтий прапор уперше офіційно замайорів на ратуші міста Стрий 14 березня 1990 року. У Києві прапор було піднято над міською мерією пізніше – 24 липня 1990 року. 23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будівлею парламенту. 18 вересня 1991 року була підписана постанова про дозвіл «у протокольних заходах використовувати синьо-жовтий прапор», а постанова ВР України від 28 січня 1992 року надала йому статусу Державного. Остаточно Прапор Держави Україна затверджено статтею 20 Конституції України 1996 року.

В кінці 1980-хх синьо-жовтий прапор знову стає символом вільної України. 23 березня 1990 національний прапор був піднятий над будівлею Тернопільської мерії, ініціативу підхопив Львів, а в липні український прапор майорів біля Київської міськради на Хрещатику. 28 січня 1992 Верховна Рада затвердила синьо-жовтий стяг як державний прапор України.

Друзі! Українці мають шанувати головні символи своєї держави, одним з яких безперечно є прапор. Саме під ним зараз воюють мужні українці, які захищають Україну від агресора. Не забувайте про це та робіть усе, щоб прославляти свою державу, щоб прапор України частіше майорів у зв’язку з перемогами на новими досягненнями.

Друзі!

Друзі! Цієї неділі я мав велику честь відкривати Всеукраїнський Саміт Єврейської Молоді.

За кожної нагоди я не перестаю повторювати, що саме молодь – це майбутнє країни. Від її активності, обізнаності, ініціативності залежить те, як буде змінюватись навколишній світ. Тому я вважаю, що надзвичайно важливо підтримувати ініціативи молодого покоління. Люди мають гуртуватися для того, щоб вирішувати нагальні питання та виклики, які стоять перед суспільством. Свідома молодь завжди була рушієм змін. І далі це повинно бути так.

Я надзвичайно пишаюся своєю донькою ( Анна Вишнякова), яка завжди чує та розуміє наскільки важливо зараз не сидіти склавши руки, а акумульовувати власні сили та сили інших активних молодих людей для того, щоб безпосередньо брати участь у вирішенні проблем, які постають як перед єврейською громадою, так і загалом перед українцями. Я щасливий, що ти стала Президентом Української спілки єврейських студентів і молодих професіоналів (Uujs) і тепер плідно працюватимеш для того, щоб гідно представити українську єврейську молодь серед світового співтовариства.

Друзі! Наші з вами діти – це наша країна в майбутньому. Підтримуйте їхні ініціативи, допомагайте брати участь у різноманітних проектах, заохочуйте до особистісного розвитку та самовдосконалення. Радійте кожному моменту, коли ваша дитина перевершує вас і підтримуйте цей вогонь у її очах.

Друзі!

Друзі! Вчора у Лас Вегасі помер один з найуспішніших коміків Голлівуду Джеррі Льюїс. Йому був 91 рік. Талановитий актор страждав від діабету та вже кілька років боровся з онкологічним захворюванням.

Джозеф Левіч, а таке справжнє ім’я зірки, народився 16 березня 1926 року в Ньюарку, що у Нью-Джерсі. Його батьки були євреями, які емігрували з Російської імперії через погроми. Батько хлопця – Даніель Левіч – був співаком та артистом, мати Рахіль – піаністкою на радіо. На сцену Джо вийшов, коли йому було усього 5 років.

Коли юнак підріс, він вирішив взяти псевдонім «Джо Льюїс». Пізніше змінив його на «Джеррі Льюїс», аби його не плутали з боксером Джо Луїсом та коміком Джо Е. Льюїсом.

Всередині 1940-х років Льюїс познайомився зі співаком Діном Мартіном. Разом вони вирішили виступати як комедійний дует. Він приніс їм неабияку популярність. Спершу чоловіки виступали у нічних клубах, згодом їх покликали на радіо, а пізніше – на телебачення. У підсумку, їх дует став легендарним – студія Paramount Pictures зняла серію фільмів за участі коміків, а видання DC Comics навіть випустило комікси під назвою «Пригоди Діна Мартіна та Джеррі Льюїса».

У 1956 році комедійний дует припинив своє існування, але актори лишились друзями і, звісно, зірками Голлівуду. Джеррі Льюїс продовжував зніматися у кіно і навіть випустив власний музичний альбом. Він з’явився у таких фільмах, як «Цей божевільний, божевільний, божевільний, божевільний світ», «Схиблений професор», «Арізонська мрія» і багатьох інших. Пізніше Льюїс став режисером, зняв кілька комедій, серед яких: «Коридорний», «Залицяльник», «Хлопчик на побігеньках» та інші. Джеррі Льюїс викладав режисуру в Університеті Південної Каліфорнії, а його студентами були такі відомі нині творці, як Стівен Спілберг та Джо Лукас.

У 1972 році Льюїс поставив фільм «День, коли клоун плакав» та знявся у головній ролі клоуна Хельмута Дорка, якого змусили виступати перед єврейськими дітлахами у концтаборі Аушвіц перед їх відправленням у газові камери. Кінцевий варіант роботи не сподобався Льюїсу і він заборонив демонструвати фільм на широких екранах. Цей фільм вважається найбільш знаменитим твором кінематографу, який не вийшов у прокат. Попри те, що критики, які бачили стрічку, не згодні з режисером та вважають її шедевром.

За понад 60 років роботи у кіно Джеррі Льюїс зіграв у 64 фільмах, ще 15 зняв як режисер, виконував і інші ролі, а в одному фільмі був навіть композитором. У Франції актору присудили орден Почесного легіону, за те, що він «улюблений клоун французького народу».

Комік був двічі одружений. Першою дружиною Льюїса стала співачка Патті Палмер, яка народила йому шестеро дітей. Після розлучення він одружився з Сенді Пітник, з якою актор вдочерив дівчинку.

Вічна пам’ять талановитому актору, який робив усе, аби люди забували свої проблеми та частіше посміхалися.

Друзі!

Друзі! Сьогодні свій День народження святкує Валерій Шевчук - український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного бароко. Своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака». Він написав 18 романів, найвідоміші з яких — «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном».

Валерій Шевчук народився 20 серпня 1939 року в Житомирі. Його батько був шевцем. Хотів стати геологом, але згодом вирішив вступити у Львівську політехніку. Поїхав у місто Лева, але не пройшов, тому повернувся додому і почав працювати підсобним робітником під час ремонту Житомирського сільськогосподарського інституту. Весь час Валерій займався саморозвитком, захопився українською літературою.

У 1957 році Валерій Шевчук закінчив технічне училище, його відправили на роботу на бетонний завод. Але все ж чоловік зміг втілити свою мрію, і за рік він вступив на історико-філософський факультет Київського університету.

У 1961 році вийшло перше оповідання Валерія Шевчука під назвою «Настунька». Цього ж року написав 18 новел і першу статтю. Деякі з них переклали іноземними мовами, а одна — «Вона чекає його, чекає» — була навіть пізніше екранізована.

Після закінчення університету Шевчук став кореспондентом газети «Молода гвардія». Пізніше його призвали до армії, Валерій служив у Мурманській області. Повернувся додому у 1965 році, саме в тоді,, коли почалися масові політичні арешти серед української інтелігенції. Шевчук був у кінотеатрі «Україна», протестував проти масових репресій. У вересні влаштувався в науково-методичний відділ музеєзнавства, який містився в Києво-Печерській лаврі. Та працював він там не довго – через арешт брата Валерій був змушений звільнитися з роботи.

Герої Шевчука аж ніяк не подобалися цензурі. Тому у важкі сімдесяті роки твори письменника майже не друкували, він змушений був писати «для себе».

«Незалежність України дала мені передусім свободу, та й не тільки мені, а всім, хто відчував на собі насильство й диктатуру імперії зла. Можу вільно мислити, творити й відчувати, що моя земля, хоч і перебуває в економічній та, певною мірою, політичній залежності від Росії, вже твердо ступила на свій шлях за даним Богом природним правом жити кожному народові за своїми законами і волею. А народ мій, хоч і не переборов культурної агресії сусідньої держави, все-таки вступив між інші народи як вільний і рівний.

Справжньою вартістю незалежності вважаю те, що мій народ вийшов з колоніального рабства, що тривало століттями і, хоч наша духовна самодостатність певною мірою здеформована, ми здобули надію не зникнути як соціумне тіло зі світової системи народів, а таки ствердити, оздоровити й піднести себе до рівня вільних, на що й сподіваюся, хоча розумію, що швидко таке не робиться», - розповідав Валерій Шевчук.

Від щирого серця вітаю Валерія Шевчука з Днем народження, бажаю здоров’я, довгих років життя, сил та натхнення!

Друзі!

Друзі! Сьогодні українці відзначають Преображення, або Яблуневий Спас – одне з дванадцяти головних та найдавніших церковних свят.

У цей день апостоли Петро, Яків та Іоанн разом зі своїм Учителем Ісусом Христом піднялися на високу гору (за повір’ям, гора Фавор). Тут Христос преобразився: обличчя засяяло, як сонце, а одяг зробився білосніжним і сяючим як денне світло. Поряд були двоє старозавітних пророків – Моїсей та Ілля. Вони розмовляли з Христом про майбутні страждання, які йому доведеться пройти. При цьому з хмари почувся голос Бога: «Це Син мій Улюблений, Його слухайтеся!» Після цієї чудесної події апостоли разом з Ісусом зійшли з гори вниз. Дорогою він суворо заборонив учням розповідати про побачене і почуте аж до Воскресіння. Сенс свята полягає в тому, що в преображенні Христос виявив свою Божественну природу, що поєднувалася з людською.

Традиція його відзначення цього свята походить з ІV століття. Тоді рівноапостольна імператриця Єлена побудувала на горі Фавор храм на честь Преображення Господнього.

Тому у цей день кожен вірянин має прагнути до власного преображення. Священики на богослужіння вдягають білі одежі, що символізує те світло, яке побачили апостоли. За давнім звичаєм, у храмах цього дня після святкової літургії освячуються різні плоди – яблука, виноград, груші, сливи тощо. Цей звичай перейняли від Старого Завіту, який приписував приносити перші плодів до Господнього Храму (традиція юдейського свята Шавуот, про яке я вам вже розповідав).

Зі святом, дорогі українці! Гарного врожаю, здоров’я, щастя та добробуту!

Друзі!

Друзі! Сьогодні День народження Володимира Конкіна – відомого актора, який отримав звання Заслуженого артиста України раніше за усіх – у 23 роки. Він – зірка легендарних фільмів «Як гартувалась сталь», «Втеча з палацу», «Марина», «Переходимо до любові», «Ати-бати, йшли солдати», «Пригоди Тома Сойєра і Гекльберрі Фінна» та інших.

Народився актор у Саратові. В дитинстві Конкін пережив страшне горе – коли йому було всього два роки, від невиліковної хвороби помер його 17-річний брат. Ця трагедія надзвичайно вплинула на Володимира.

Конкін хотів бути істориком. Але одного разу зустрів свого друга дитинства, який збирався вступати у театральний інститут. Тоді вирішив спробувати себе, але серед допущених до другого екзамену свого прізвища не знайшов. Хлопець вирішив – доведе справу до кінця та дізнається, чому він не пройшов далі. Звернувся до приймальної комісії, а та дала йому другий шанс. Так Володимир Конкін став студентом Саратовського театрального училища. Батьки любили театр, тому вибір сина – підтримали.

Саме у студентські роки Володимир зустрів свою другу половину – дівчину Аллу. На четвертому курсі одружилися і прожили у щасливому шлюбі майже 40 років. Одразу після весілля дівчина завагітніла і народила Конкіну близнюків.

Після закінчення навчання Володимира запросили стати актором Харківського театру юного глядача. Він з радістю пристав на цю пропозицію. А згодом отримав друге, найважливіше у його житті запрошення – на проби фільму «Як гартувалась сталь». Тоді його взяли на роль другого плану, але Сергій Параджанов, який був членом художньої ради, що передивлялася відзняті кадри, побачив хлопця і запитав режисера: «А хто це в тебе там? На задньому плані? Ось хто має грати Корчагіна!».

Конкін мріяв познайомитись із Параджановим особисто, але у день, коли він запросив молодого актора на чай, його заарештували.

Фільм став надзвичайно гучним і успішним. Але найбільше хлопця хвилювало, що скажуть батьки. Вони прийшли і від щирого серця подякували Конкіну за цю роль.

Після цього Володимир ще 5 років працював на Кіностудії Довженка. Загалом зіграв у більш як 40 кінофільмах. Під час одного з останніх візитів до Києві він відвідував колишнє місце роботи і був дуже засмучений його станом. «У Києві я хочу дивитися українське кіно і слухати тріо бандуристів. Але я не бачу їх на афішах», - казав Конкін в одному з інтерв’ю. Та й сам Володимир Конкін не знімається у кіно – бо там немає гідних ролей.

Вітаю цього відомого актора з Днем народження і щиро сподіваюся, що відродження чудового українського кінематографу було вже не за горами.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1968 році народився Андрій Кузьменко – музикант, письменник, телеведучий, продюсер, улюбленець усіх без винятку, справді «народний» артист України.

Кузьма народився у Самборі Львівської області. Згодом його родина переїхала у Новояворівськ, де він і почав свій творчий шлях. У дитинстві Андрій мріяв стати водієм сміттєвоза. Мати хлопця була вчителькою музики, тож не дивно, що Кузьменко закінчив музичну школу. Він завжди жартував з того, що планував стати стоматологом, закінчив відповідний факультет Львівського медінституту. Юнак одразу зрозумів, що це йому не цікаво, але продовжував навчатись, підкорюючись волі батьків.

У 1989 році Кузьма створив свій гурт, який називався «Скрябін». Він та його друзі стали першими україномовними музикантами у жанрі альтернативної електроніки. Станом на сьогодні гурт видав сімнадцять студійних альбомів, два збірники, дев'ять макси-синглів, один концертний альбом та багато інших музичних проектів.

Але популярність була не раптовою. Андрій Кузьменко дуже багато працював та віддавав для того, щоб стати таким, яким ми його знаємо. У цьому йому допомагали дружина та донька, які завжди були поряд, підтримували у часи повного безгрошів’я, терпіли і розуміли. В одному з інтерв’ю Андрій сказав: «Якби нинішній Кузьма побачив тодішнього Кузьму, сказав би: «Хлопець, стисни зуби. Через двадцять років все буде — зашибісь!».

З 2003 року Кузьменко протягом всіх десяти сезонів працював телеведучим музичного телепроекту «Шанс» разом зі співачкою Наталею Могилевською, згодом і програми «Шиканемо». Він сам почав керувати гуртом, що відзначилося на матеріалі – пісні стали зовсім іншими, глибокими та близькими кожному.

Під час Помаранчевої революції Кузьма агітував за Віктора Януковича: відповідно до контракту з «Інтером» Кузьменко був зобов'язаний брати участь у всіх акціях телеканалу. Тоді його засудили усі – друзі, близькі, фанати. Музикант назвав цей інцидент досвідом і травмою, після якої його вже «ніхто в житті не перекупить», і що він отримав тоді багато ворогів — «процентів 50 країни».

У 2006 році Кузьменко видав свою першу книжку – «Я, Побєда і Берлін», яка настільки сподобалася читачам, що її кілька разів перевидавали.

Співак та шоумен не раз показував, що має активну громадську позицію. Наприкінці січня 2014 року записав пісню, присвячену подіям Євромайдану, зауваживши, що він підтримує людей на Майдані, але не опозицію.

Пізніше Андрій Кузьменко взявся до волонтерської діяльності. Навіть після смерті Кузьми українські бійці отримували його допомогу. Буквально напередодні смертельного ДТП Кузьма приймав участь у покупці позашляховика, який відправився до українських військових вже після його трагічної загибелі. Андрій Кузьменко завжди був людиною з великої літери – він ніколи не хворів «зірковою хворобою», виступав у найменших містах, де на нього чекали слухачі. Одного разу, коли Кузьма прийшов до військового шпиталю у Києві і побачив, що там взагалі немає місць, солдати лежать в коридорах, він почав брати тих, кого можна було, до себе додому.

Андрій Кузьменко загинув 2 лютого 2015 року у ДТП на трасі Кривий Ріг – Кіровоград. Його позашляховик зіткнувся з молоковозом. Відомий співак помер на місці.

Після смерті Кузьми його дружина Світлана Бабійчук заснувала благодійний фонд і стала допомагати дитячим будинкам, лікарням, а також українським військовим, продовжила справу свого чоловіка.

«Змінюйте світ на краще, піклуйтеся про нього, тому що ви в ньому живете!» - заповідав Кузьма Скрябін. Вічна пам’ять Андрію – надзвичайно талановитому, людяному та справжньому чоловіку. Ти назавжди у наших серцях.

Друзі!

Друзі! Сьогодні день пам’яті класика сучасної української дитячої літератури – Всеволода Нестайка. Саме він через свої твори вчив дітей найважливіших життєвих принципів – людяності, доброти, ставлення до проблем із гумором. Найпопулярніший твір автора — трилогія «Тореадори з Васюківки», який мають знати усі без винятку дітлахи.

Народився Всеволод Нестайко 30 січня 1930 року у Бердичіві. Існує навіть сімейна легенда про те, що мати народила хлопця у перерві між читанням Ремарка. Акушер, старий єврей, приймаючи в неї пологи, буцімто сказав: «Мадам! У вас, здається, з’явився письменник!». А з пологового будинку маму Нестайка перевезли не куди-небудь, а на вулицю Пушкіна. Родина у Всеволода теж була незвичайна. Батько – колишній «січовий стрілець», мама – викладачка російської словесності. У 1933-му тата Нестайка репресували органи НКВД. Ця трагедія надзвичайно вплинула на сім’ю. А ще – Голодомор, який тоді ширився українськими землями. Мати забрала Всеволода та переїхала у Київ до сестри.

Жінка під час нацистської окупації організувала маленьку підпільну школу. Мамина постійна зайнятість та страшні реалії, у яких доводилось жити, залишили свій слід у пам’яті Нестайка: «Можу повторити за Чєховим: у дитинстві в мене не було дитинства», - казав він. Натомість хлопець багато читав – любив історії про мандрівки авторства Джека Лондона, Жюля Верна, Миколи Трублаїні. Нестайко мріяв стати капітаном далекого плавання, але не судилося – через особливості зору. Те, що хлопець не міг побачити, малювала його уява. І вже у вісім років він написав перше оповідання.

Всеволод закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу вивчив самостійно за два місяці. Після школи вступив на слов'янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка, яке закінчив у 1952 році.

Пізніше Нестайко працював у редакціях журналів «Дніпро», «Барвінок», видавництві «Молодь».

З 1956 по 1987 рік завідував редакцією у видавництві дитячої літератури «Веселка».

Перше оповідання для дітей Всеволод Нестайко надрукував у журналі «Барвінок» в 24 роки. Через два роки вийшла його перша книжка під назвою «Шурка і Шурко».

Всього за понад п'ятдесят років праці у дитячій літературі Нестайко видав близько сорока книжок оповідань, казок, повістей і п'єс. Твори Нестайка перекладено двадцятьма мовами світу - від англійської до бенгалі. За ними поставили кілька прекрасних фільмів – «Одиниця з обманом», «Чудеса в Гарбузянах», короткометражна стрічка «Тореадори з Васюківки».

Помер видатний український письменник 16 серпня 2014 року. Світла пам’ять та щира подяка за безсмертні твори, на яких приємно виховувати дітлахів!

Друзі!

Друзі! Сьогодні минає 75 років від дня народження відомої української актриси театру і кіно Валерії Заклунної. Вона – зірка фільмів «Місце зустрічі змінити не можна», «Дума про Ковпака», «Весільні дзвони» та багатьох інших. З 1966 року і до кінця життя Валерія працювала в театрі ім. Лесі Українки.

Народилася Валерія Заклунна у Сталінграді 15 серпня 1942 року. Її батьки були вихідцями з України: батько Гаврило родом з Київщини був військовим, мати Маргарита – з Полтавщини, працювала медсестрою. Невдовзі після народження Валерія разом з мамою була евакуйована до міста Енгельса.

Після звільнення міста Суми родина Заклунних переїхала туди, а 1950 року Гаврила Павловича перевели до Києва. У Києві дівчинка пішла в 51 школу. Валерія була слухняною, розумною і допитливою дівчинкою — добре вчилася в школі, займалася гімнастикою і волейболом, захоплювалася художнім читанням і навіть ходила заради цього до спеціального гуртка, яким керувало подружжя Любові Григорівни Шах та Павла Россі. Крім того, Валерія регулярно відвідувала драматичну студію при клубі МВС.

Після закінчення школи Заклунна спершу вступила до технікуму водного транспорту. І успішно закінчила його, після чого два роки працювала у науково-дослідному інституті «Квант» креслярем-конструктором. А потім раптово вирішила змінити життя і піти за покликом душі – стати актрисою.

У 1962 році Валерія Заклунна вступила у Школу-студію ім. В. І. Немировича-Данченка при МХАТі ім. М. Горького. Там познайомилась із Володимиром Висоцьким та іншими представниками творчої еліти 60-х. Заміж Валерія вийшла за майбутнього 5-разового володаря «Ніки» аніматора Гаррі Бардіна. Цей шлюб тривав усього місяць.

Після закінчення навчання Заклунна могла влаштуватися у будь-який московський театр, вона отримала безліч запрошень, але вирішила повернутися у рідний Київ. Тому 1 серпня 1966 року Валерія стала частиною трупи Київського російського драматичного театру імені Лесі Українки. Цьому місцю вона віддала усю свою майстерність, любов та талант, віддано та на повну силу грала до останніх своїх днів. Заклунна стала зіркою театру, глядачі ходили вже не просто на вистави, а саме «на Заклунну».



Того ж року Валерія Заклунна вдруге вийшла заміж – за актора Валерія Сівача. Цей шлюб тривав цілих 18 років, але акторка вважала його «нещасним випадком» та не розуміла, кого кохала — Дона Карлоса, Рощина чи актора, який виконував ці ролі.



Після розлучення з Сівачем, вона все ж знайшла свою другу половину – далекого від мистецтва Олександра Мироненка – правника, з яким вони у 1985 році побралися.



Валерія Заклунна надзвичайно любила приймати у своєму домі друзів, готувала їм смачні українські страви, вміла робити і борщ, і навіть солоні кавуни. Ще гарно в’язала, любила читати, та найбільше обожнювала займатися господарством на дачі.



Талановита артистка померла 22 жовтня 2016 року – через день після того, як її театру виповнилося 90 років. Її колеги зітхали – Валерія настільки любила його, що не хотіла псувати свято. Поховали Заклунну на Байковому кладовищі поряд із чоловіком Олександром Мироненком.

Друзі!

Друзі! Українська тенісистка Еліна Світоліна стала 4 ракеткою світу! Вона перемогла у представницькому турнірі Жіночої тенісної асоціації (WTA) Premier 5 Rogers Cup у Торонто.

У фіналі Світоліна перемогла колишню першу ракетку світу Каролін Возняцкі з Данії - 6:4, 6:0. Вона стала першою українською тенісисткою у історії, якій вдалося виграти п’ять турнірів за сезон. Завдяки цьому, українка сьогодні вкотре оновила національний рекорд у світовому рейтингу та посідає у ньому 4 місце. «Просто неймовірно стати четвертою ракеткою світу. Мені залишилось ще трохи, щоб побити рекорд Андрія Медведєва, що є однією з моїх цілей. Я хочу встановити новий рекорд у світовому рейтингу для України. Я мотивована, і, сподіваюся, зможу зробити це вже до кінця цього року. Це важливо для мене, для мене велику роль грає підтримка українців, я дуже її ціную», - сказала сама Еліна.

Секрет успіху українки простий: важка праця, скромність та удача. Я пишаюся Еліною Світоліною!

Українська зірка тенісу народилася 12 вересня 1994 року в Одесі, пізніше разом з родиною переїхала до Харкова. Займатися спортом дівчину надихнула родина – батьки Олена та Михайло і брат Юліан. Батьки дівчинки теж спортсмени – тато займався боротьбою, мама – водними видами спорту.

Друзі, це – тільки початок. Я впевнений, попереду у Еліни багато нових звершень і вона зможе втілити свою мрію. Тож підтримаймо її! Вперед до нових перемог!

Друзі!

Друзі! Сьогодні українці відзначають Маковія, або Медовий Спас!

Цього дня церква згадує сім мучеників Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма і Маркела, їхньої матері Соломії та їхнього вчителя Єлеазара, які в 166 р до н. е. за часів царя Антіоха Єпіфана, були страчені за відмову вклонятися язичницьким богам.

Мученицька смерть братів Маккавеїв згодом надихнула Іуду Маккавея на повстання проти жорстокого правителя. Іуда Маккавей переміг Антіоха й очистив Єрусалимський храм від грецьких ідолів. В народі мученики Маккавеї трансформувалися на Маковія.

Цього дня віряни йдуть до церкви, святять мед, воду, мак, букети з різнотрав'я. Святковий букет називають «маковійчики» або «маковійка», зберігають його за іконами, бо він оберігає житло та господарство від нечистої сили. У давнину саме цього дня українці починали збирати мед, тому на святковому столі були саме вироби з меду і маку: медові пряники, макові та яблучні пироги. Крім цього, медовий спас називали «Спасом на воді», бо у цей день освячували колодязі та здійснювали хресний хід на водойми та джерела для освячення води.

Відсьогодні починається Успенський піст – Спасівка, що закінчиться одним із найбільших свят серпня – Успінням Пресвятої Богородиці.

Зі святом Медового Спаса! Щастя, добробуту та злагоди вам і вашим родинам!

Друзі!

Друзі! У США знімуть фільм про єврея-мафіозі, який боровся з нацистами на півдні Італії. Мова про Деві Бермана – уродженця Одеси, який вважається одним із засновників ігорного Лас-Вегасу. Кінокартина має назву «Бригада диявола» і вразить тих, хто не знає історію життя Деві.

Берман народився у 1903 році в Одесі. Його родина жила бідно. Втікаючи від єврейських погромів вони переїхали у США, оселилися у Північній Дакоті, де хотіли жити мирним та спокійним життям. Але часи були інші.

У середині 1910-х років родина переїхала у Су-Сіті, що в Айові. А Деві почав проявляти таланти – утім зовсім не там, де чекали його батьки. Вже в 13 років він очолив банду підлітків, які займалися рекетом. Згодом хлопець переїхав до Міннеаполіса. Місто вважалося одним з найбільш антисемітських у Америці. Євреї не могли отримати роботу, їм не дозволяли селитися ніде, окрім району, який відвели під їхнє гетто. Ба більше – з часом місцева фашистська організація «срібних сорочок» почала проводити збори, аби вигнати євреїв з міста назавжди. Та не так сталося, як гадалося. На одне з зібрань завітав Деві Берман із бригадою – і попри те, що їх було набагато менше, вони влаштували величезну бійку. Бригада Бермана перемогла, тоді її очільник вийшов до мікрофону і сказав: «Не чіпайте євреїв. Інакше буде гірше». Після цього «срібні сорочки» просто зникли.

Попри те, що у місті було безліч різних мафіозі – і італійців, і ірландців, саме Берман став босом мафії у Міннеаполісі. Потім була війна – в американську армію Деві не взяли через його злочинне минуле, тому Берман подався у Канаду, де врешті зміг піти на фронт. Він був розвідником, а історія про те, як він допомагав американцям вигнати фашистів з Італії та став національним героєм, лягла в основу «Бригади диявола».

Після війни Деві повернувся у Міннеаполіс, але там уже все змінилося. Г'юберт Гамфрі, тодішній мер міста (а згодом – президент США), поклав край азартним іграм та іншим нелегальним видам бізнесу. Тому Деві поїхав у Лос-Анджелес, де став одним з тих, хто зробив Вегас містом, яке ми знаємо сьогодні.

Коли першого інвестора Вегаса – Багсі Сигела (який теж мав українське коріння) вбили, Берман став на чолі міста. Але невдовзі помер – 16 червня 1957 року, під час операції з видалення поліпів у кишківнику. Його жінку невдовзі отруїли – вона не погодилася продати акції в одному з казино. Донька Бермана, Сьюзен фактично лишилася на вулиці – мафіозі забрали все батькове майно.

Але згодом вона стала відомою, видала книгу: «Ізі Стріт. Справжня історія гангстерської родини», де з позиції дитини розповіла, як воно, жити у мафіозній сім’ї.

Авторський дебют був вдалим – у народі талановиту письменницю назвали «принцесою мафії» і чекали нових шедеврів. Але їх не було. Після пережитої травми у дитинстві Сьюзен була дуже дивакуватою, але доброю дівчиною. Не зважаючи на це, одного вечора Сьюзен вбили просто у неї вдома – випустивши кулю у потилицю. За основною версією, зробив це мільярдер Роберт Дерст, у якого дівчина працювала помічницею. Його дружина зникла за кілька років до цього. Ймовірно, він вбив її, а Сьюзен знала про це, за що її вбили у 2000. Але справу проти Дерста розпочали лише у 2015-му, коли під час зйомок фільму про власне життя для телеканалу HBO мільярдер зайшов у вбиральню, і, забувши про мікрофон, промовив сам до себе: «Ось такі справи. Ти попався» та «Якого дідька я це зробив? Убив їх, звісно».

Але поки мільярдера засудили тільки на 7 років за незаконне володіння зброєю. Справу вбивства Берман ще розслідують.

Чи цікаво вам було б подивитися кіно про Бермана та його життя?

Друзі!

Друзі! Сьогодні весь світ відзначає Міжнародний день молоді.

Це свято запровадили у 1999 році. Цьогорічна тема Міжнародного дня молоді – «На шляху до 2030 року: ліквідація злиднів і досягнення відповідального споживання і виробництва». На сьогодні у світі нараховується до 2 мільярдів жителів віком до 25 років. Найбільше молоді мешкає в Азії, зокрема у Китаю та Індії.

«Старі завжди радять молодим заощаджувати гроші. Це погана порада. Не збирайте копійки. Вкладайте в себе. Я в житті не заощадив і долара, поки не досяг 40 років». Так казав відомий американський винахідник та промисловець Генрі Форд. Сьогодні я хочу побажати кожній молодій людині йти за своєю мрією, щодня займатися самоосвітою, приділяти свій час розвитку особистості та завжди брати активну участь у громадському житті. Немає нікого сильнішого за молодь, яка гуртується. Я часто розповідаю на своїй сторінці історії видатних українців і найчастіше всі вони були частиною молодіжних організацій, що прагнули просвітництва.

Ізраїль – нація стартапів, левову частку яких створюють саме ті, хто же вчиться у вишах. В Україні теж багато розумної молоді, і я щиро сподіваюся, що її будуть чути та підтримувати.

Я бажаю вам сил, знань, здоров’я та мудрості. А ще – наснаги, бо за вами – майбутнє!

Друзі

Друзі, сьогодні День народження Стіва Возняка – одного із співтворців першого персонального комп'ютера, легендарного технологічного гіганта компанії Apple, що має українське коріння.

Стів народився 11 серпня 1950 року в місті Сан-Хосе, що у Каліфорнії, в сім'ї інженера і домогосподарки. Першим, хто дослідив родовід Возняка, був український журналіст Віталій Абліцов. У своїй книзі «Галактика Україна. Українська діаспора: видатні постаті» автор розповів, що Батьки Возняка – вихідці з Буковини: «Його батько — виходець із Буковини, звідки переїхав до США після Другої світової війни. Мати — німецького походження. Він це визнає. Але оскільки його інтернаціональна сім'я в Америці ніколи не дотримувалась українських традицій, а на момент виїзду батьків до Сполучених Штатів частина Буковини належала Польщі, то на запитання про їх походження Стів, не вдаючись до подробиць, відповідає: «Моя мати приїхала з Німеччини, а батько — з Польщі». Сам Возняк відповідаючи на питання про власне походження каже так: «Я деякою мірою бажав би бути українцем. Ці люди здаються найбільш подібними до американців, як я сам, з усіх інших європейців».

Після закінчення школи Стів вступив до Каліфорнійського університету – Берклі. Закінчивши навчання він влаштувався на роботу у Hewlett-Packard, де проектував калькулятори. Разом з шкільними друзями – Стівом Джобсом та Джоном Дрейпером хлопці займалися різними технологічними витребеньками – зокрема, вигадували засоби для злому телефонних автоматів, щоб дзвонити безкоштовно.

На початку 1975 року у продажі з'явився перший персональний комп'ютер Altair 8800. Возняк не міг собі його купити – він коштував 400 доларів, яких у Стіва не було й близько. Тоді він вирішив зібрати комп'ютер сам. Пізніше Стів Джобс запропонував Возняку серйозно спробувати себе у цій справі та створити модель ПК для пересічних користувачів. У гаражі, який належав батькам Джобса, вони створили плату, що стала частиною прототипу комп'ютера Apple I. Місцевий торговець електронним обладнанням замовив їм 25 таких пристроїв, після чого Возняк залишив колишню роботу, щоб стати віце-президентом нової компанії.

1 квітня 1976 Джобс і Возняк заснували компанію Apple Computer, Inc. Назва сама впала в око – улюблений гурт хлопців The Beatles часто використовував зображення яблука на обкладинках своїх альбомів.

Першим комп’ютером став Apple I ціною в 666,66 доларів, що відрізнявся простотою і компактністю. Всього було продано 600 таких машин. Apple II, що з'явився незабаром, став ще компактнішим і зручнішим у використанні. У 1980 році Apple II вийшов у публічний продаж і зробив Джобса і Возняка мільйонерами. Комп’ютер здобув неймовірну популярність і згодом став найбільш розповсюдженим ПК десятиліття.

У 1981 році Возняк потрапив у аварію на своєму літаку. Він отримав амнезію, проходив важкий період реабілітації і тоді вперше вирішив не повертатися назад у Apple, де він був віце-президентом. Усе через постійні конфлікти з Стівом Джобсом. Та врешті його вмовили. Але терпіти сварки Возняк зміг всього кілька років і 6 лютого 1987 року Стів пішов з компанії, після 12 років плідної роботи. Але й досі він лишається консультантом Apple і має свій пакет акцій.

Після припинення активної роботи в Apple Стів Возняк заснував низку високотехнологічних компаній. У вересні 2000 року Возняк увійшов до Національного залу слави винахідників. Стів дійсно став частиною комп’ютерної революції. Про свій внесок він детально розповів у автобіографічній книзі iWoz.

До речі, вже у вересні Стів Возняк може приїхати до Києва - він планує взяти участь у форумі Olerom Forum 1, що відбудеться у Палаці спорту. «Я б із задоволенням зустрівся з багатьма українцями. Я відчуваю спорідненість із Україною через своє ім'я» - відповів він на запрошення на захід.

З Днем народження, Стіве!

Друзі

Друзі, чи знали ви, що колись звичайна українська дівчина Катерина була принцесою Сіаму (нині Таїланд)? Ні? Тоді я розповім вам цю захоплюючу історію про українську Попелюшку із унікальною вдачею та міцним характером.

Катерина Десницька народилася 9 травня 1886 року у Луцьку. Її батько був головою місцевого суду. Але коли дівчинці було усього 2 роки, тато помер. А у його вдови Марії Михайлівни залишилось 12 дітей! Жінка продала все, що мала та переїхала з сім’єю до Києва. Вона була впевнена, що найголовніше – дати дітям гарну освіту, тому старші вступили до Київського університету, молодші – у гімназію. Катерину мати віддала у найкращий заклад освіти для дівчат – Фундуклеївську жіночу гімназію неподалік Хрещатика. Та за рік до випуску мама дівчинки померла від раку. У 1904 році Катерину забрав до себе старший брат Іван, який саме влаштувався у Петербурзі. Дівчина не сиділа без діла, влаштувалася на курси медсестер у шпиталі імператриці Марії Федорівни на Фонтанці.

У Києві в дівчини лишився залицяльник на ім’я Ігор. Одного разу він написав їй листа, що йде на фронт – саме почалася війна з Японією. Катерина теж вирішила не стояти осторонь і піти сестрою-жалібницею, аби лікувати поранених. Та перед тим, як відбути на війну, сталося доленосне знайомство. За однією з версій, на одному з святкових балів вона познайомилася з гвардійським гусаром. Він виявився принцом Сіаму на ім’я Чакрабарон. У Петербурзі хлопець жив та вчився з 1898 року, його батько таким чином хотів вбити двох зайців – налагодити стосунки з Росією та дати синові гарну освіту. У серпні 1902 року принц став корнетом лейб-гвардії імператорського гусарського полку і вступив до Академії Генштабу.

Дізнавшись про рішення відважної українки, Чакрабон теж попросився на фронт, але Микола ІІ його не пустив. Тоді принц вирішив вразити Катерину інакше - до шпиталю імператриці Марії Федорівни під"їхала карета з імператорськими гербами. Катерина працювала там медсестрою. Весь медперсонал вийшов на ґанок, подивитися що ж це буде. Тоді принц Чакрабон подарував Катерині сумочку з емаллю роботи ювеліра Карла Фаберже. На ній стояли ініціали красуні — «К.Д.». Але це не зупинило ініціативну дівчину. Оки вона лікувала поранених, безтями закоханий хлопець писав їй любовні листи. Коли дівчина повернулася, Чакрабарон запропонував їй одружитися. Але робити це доводилось таємно, бо батько принца – король Рама V ніколи б не дав дозвіл на шлюб із «фаранг» - білою іноземкою.

Але Чакрабарон, який був буддистом, навіть погодився на православне вінчання, таким було його кохання. Молодята провели медовий місяць у Єгипті. Король, не здогадуючись про синове одруження, подарував принцу щойно збудований палац Парускаван. Туди принц і привіз Катерину. Як і очікували, дівчину при дворі не прийняли. Не врятувала ситуацію навіть народження дитини - королівського онука Чули.

У 1910 році раптово помер король Рама V, і престол під іменем Рами VI посів його старший син. Він офіційно визнав шлюб свого брата, а Десницька одержала титул принцеси Сіаму вищого рангу під іменем На Пхітсанулок (за назвою провінції, шефом якої був її чоловік). Чакрабарон став спадкоємцем престолу, бо новий король не мав дітей. До всього – його призначили очільником Генерального штабу сіамської армії.

Родина жила щасливо, Катерина намагалася впровадити у країні інновації, як на своїй батьківщині. Разом з королем у 1911 вони навіть відвідали Київ. Та минали роки, а «фаранг» досі лишалася чужою у Сіамі. А ще кудись поділося кохання і Чакрабарон завів коханку - принцесу Чаваліт, дочку принца Роді, свого далекого родича. Катерина важко це переживала, адже в королівській родині Сіаму практикували багатожонство, і чоловік просив її змиритися із суперницею. Та вони вирішила – ділити його ні з ким не зможе. І стала вимагати розлучення. Відмовилася від великих аліментів, згодилася лише на 1200 фунтів річних.

Подружжя розлучилося. Їхній син Чула залишився у Сіамі, бо був сином спадкоємця престолу, а Катерина Десницька влітку 1919 року виїхала до свого брата-дипломата в Шанхай. Там працювала у Червоному Хресті.

Та і Чакрабарон не отримав жаданого щастя – король заборонив йому одружуватися з Чаваліт, бо вона була його племінницею. Пара жила в цивільному шлюбі. Одного разу закохані вирішили влаштувати собі відпочинок на яхті. Чакрабарон застудився, а за кілька тижнів помер від запалення легень. Усе своє майно він заповів лише синові й Чаваліт. Проте король наказав розділити статки на трьох.

Катерина придбала в Шанхаї будинок. Одним із її квартирантів був американський електрик Ґарі Клінтон. Невдовзі вони побралися. Із сином Чулою Катерина бачилася 1923 року (він навчався в приватній школі в Англії). Син не вибачив матері того, що вона покинула батька.

Через японсько-китайські воєнні дії у 1930-х роках Катерина і Ґарі переїхали в Америку, у Портленд. Невдовзі вони розлучилися. Після закінчення Другої світової війни Катерина переїхала до Франції. Оселилася біля Парижа, де мешкала вдова її брата Івана з дітьми.

Катерина Десницька померла від серцевого нападу 3 січня 1960 року у Парижі. Її син Чула закінчив Кембридж, став істориком. У Лондоні одружився з англійкою Елізабет Хантер. У 1950-х роках він був коментатором лондонського радіо, а ще - написав історію сіамської королівської династії Чакрі, до якої належав сам, де розповів про долю своїх батьків – романтичну та трагічну одночасно.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1819 році народився визначний український письменник Пантелеймон Куліш. Він – автор першої фонетичної абетки української мови - кулішівки, що заклала підвалини українського правопису. Крім абетки, Куліш створив і перший україномовний історичний роман – легендарну «Чорну раду».

Пантелеймон Куліш народився у містечку Вороніж на Сумщині. Його батько походив з відомого козацького роду Кулішів, був дрібним маєтковим дворянином. Для нього шлюб із матір’ю Пантелеймона був другим. В дитинстві Панько, як усі діти, любив слухати казки, легенди та особливо – народні пісні, які співала мама. Одна з маминих оповідок лягла в основу першого оповідання Куліша під назвою «Циган».

Була у хлопця і «духовна мати». Сусідка Уляна Мужиловська привила хлопцю любов до книги та наполягла на його навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Вчитися Пантелеймону було важко. Попри те, що він був надзвичайно здібним та розумним, Паньку складно було говорити російською мовою.

Наприкінці 1830-х Куліш став слухачем лекцій у Київському університеті. Там він познайомився з професором Михайлом Максимовичем. Той усіляко підтримував студента, давав йому читати додаткову літературу. Але мрії Куліша стати студентом вишу не судилося збутися - чоловік не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — не мав права навчатися в університеті. Утім він продовжував слухати лекції. Тоді почав писати свої перші оповідання російською — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

Пізніше Куліш став викладачем у Луцькому дворянському училищі. Там він продовжив весь свій вільний час віддавати письменницькій праці. Згодом Пантелеймон працював у Києві та Рівному. У 1845 році в журналі «Современник» почали виходити перші розділи його роману «Чорна рада» - і це стало значущою подією у літературному світі. Тоді ректор Петербурзького університету запросив Куліша на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво. На навчання він поїхав зі своєю дружиною Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок). Вони побралися 22 січня 1847 року. Нареченій було 18. А боярином на їхньому святі був друг Куліша Тарас Шевченко.

У Варшаві Пантелеймона Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Одразу повернули до Санкт-Петербурга. Там кілька місяців допитували, але членство у братстві довести не змогли. Та все ж постановили: «за те, що був дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Пізніше покарання переглянули, Куліша два місяці тримали у арештантському відділенні військового шпиталю, Після цього – понад три роки на засланні у Тулі. Для подружжя Кулішів це стало важким випробуванням. Вони бідували, жили впроголодь. Попри це Пантелеймон продовжував писати. Минув час і Куліш навіть здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Пізніше Пантелеймону дозволили повернутися у Санкт-Петербург. Але перший час йому було заборонено друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікував у «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Найбільшим своїм творчим успіхом Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Про неї Т. Г. Шевченко писав: « Цю книгу скоро напам' ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.» Саме ця збірка була написана кулішівкою - першим українським фонетичним правописом, який вигадав Пантелеймон Куліш.

Зоряним роком для Куліша був 1857 – «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Крім цього, Куліш відкрив власну друкарню. А от відкрити український журнал Пантелеймону не дозволили. Тому він створив альманах «Хата». Коли з’явилося видання «Основи», він усі свої сили поклав на те, щоб готувати матеріали, які мали на меті історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина».

У 1862 році Куліш випустив у Петербурзі поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми». Тоді про нього дізналися і на Галичині. Після впровадження Валуєвського циркуляру, який забороняв друк українською мовою, Куліш переїхав до Варшави.

Та у Варшаві він кинув всі свої сили на написання дуже суперечливої праці під назвою «История воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Останні роки свого життя Куліш провів на хуторі Мотронівка. Там продовжував писати, підготував цілу збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу.

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шіллера, Гейне, готував до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», до видання у Відні — повний український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши». Пішов з життя видатний український письменник на тому ж хуторі – 14 лютого 1897 року.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День народження голлівудської кінозірки Віри Фарміги. Вона зіграла десятки чудових ролей, зокрема, у фільмах «Суддя», «Початковий код», «Вище неба» та інших. А ще – вона чудово говорить українською, може затанцювати гопака та має активну проукраїнську позицію.

Віра народилася 6 серпня 1973 року в окрузі Пассаїк, Нью-Джерсі, в сім'ї українських іммігрантів. Її мати Любов Спас була вчителькою, батько Михайло Фарміга – аналітиком комп'ютерних систем. Сім’я голлівудської зірки чимала – троє братів і три сестри. Бабуся та дідусь акторки по маминій лінії – Надія та Федір – зустрілися у таборі для переміщених осіб у Німеччині під час Другої світової війни. У 1946 році вони одружилися у Мюнхені, а через чотири роки переїхали у США. Батько Віри народився в Україні, а виріс в Аргентині. Він хотів стати професійним футболістом, але через травму коліна переїхав до США.

Віра росла в українській громаді в Ірвінгтоні (Нью-Джерсі), вивчала українську як рідну. Вона стала вчити англійську тільки коли їй виповнилося шість. Коли дівчинці було 12, її сім'я переїхала в інше місто, де Віра почала вчитися в українській католицькій школі. Крім цього вона ходила в український ансамбль народних танців під назвою «Сизокрилі». Фарміга була членом «Пласту», знаменитої організації української скаутів, заснованої ще в 1911 році.

У 1991 році Фарміга закінчила Центральну окружну середню школу Хантердон. В одинадцятому класі Віру не взяли у шкільну футбольну команду, що дуже її засмутило. Тоді подруга, аби розрадити дівчину, порадила їй взяти участь у шкільному спектаклі. На сцені Віра Фарміга виглядала настільки впевнено, що їй одразу дали головну роль. Після закінчення школи майбутня зірка кіно вступила на факультет візуальних і виконавських мистецтв до престижного Сирак`юзського університеті в Нью-Йорку, закінчивши в 1995 році.

У 1996 році Віра дебютувала на Бродвеї – зіграла роль Еммі Штраубе за п'єсою англійського драматурга Роналда Харвуда «На чиєму боці» про проблему нацизму в Америці. На телебаченні Фарміга дебютувала на каналі Fox в фантастико-пригодницькому телесеріалі «Рев» з Хітом Леджером. Справжній успіх до Віри прийшов після фільму «До мозку кісток». За свою акторську майстерність у цій стрічці Віра Фарміга отримала визнання від Асоціації кінокритиків Лос-Анджелесу як краща актриса. Думаю, у кожного є улюблені фільми, де грає Віра. Мій - «Хлопчик у смугастій піжамі», сильна картина про Голокост.

Перший чоловік актриси - французький актор Себастьян Роше, з яким вона знялася в серіалі «Рев». У 2005 році після восьми років шлюбу вони розлучилися. 13 вересня 2008 відбулося її весілля з музикантом Ренном Хоукі, якого Віра підкорила… своїм борщем! У пари є син та донька.

Віра активно підтримувала українців у період Євромайдану, після побиття студентів вона записала відеозвернення, де заявила, що повністю підтримує активістів: «Як американка, що пишається своїм українським походженням, я хочу висловити свою солідарність з українським народом», - казала вона. Фарміга різко засудила і вторгнення російських військ на Донбас. Тоді вона згадала український фольклор: «В українській мові є багато приказок, зокрема, «Не рухай лайно — не буде смердіти».

Вітаю з Днем народження цю талановиту, неймовірно красиву та розумну актрису. Зичу довгих років життя, цікавих ролей, нових звершень!

Друзі!

Друзі! У цей день у 1893 році народилася Віра Холодна - найвідоміша кінодіва початку ХХ століття, зірка німого кіно.

Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві. Її батько, Василь Андрійович Левченко був учителем. Коли дідусь Віри помер, родина переїхала у Москву. Там дівчинку відправили у балетне училище Большого театру. Але згодом вона була змушена кинути цю справу – бабуся була проти. Утім дівчина не припинила марити сценою.

Вірі було 17, коли на випускному вечорі вона познайомилася з юнаком — Володимиром Холодним. Він був дуже цікавим хлопцем – правник за фахом, захоплювався автоспортом, брав участь в автоперегонах, навіть видавав газету «Авто». На перше побачення хлопець запросив Віру у кіно, де вона побачила німий фільм. Тоді Віра по-справжньому закохалася: і у Володимира, і у кіно. Незабаром вони побралися, попри те, що батьки обох молодих були проти раннього шлюбу. А у 1912 у Віри та Володі народилася донька, яку назвали Євгенією. Під час пологів лікарі попередили подружжя, що народження другої дитини може бути небезпечним для життя Віри. Тому вони вирішили всиновити ще одну дівчинку. Життя було щасливим, якби не одне але – Володимир страшенно ревнував Віру до інших.

Під час Першої світової війни Володимир Холодний пішов на фронт. Вірі було дуже тяжко – вона змушена була опікуватися і доньками, і матір’ю, і сестрами… Вона вирішили випробувати долю і піти на кінопроби. Але давати молодій дівчині без досвіду гри у кадрі бодай якусь роль режисери не хотіли. Один, побачивши проби, навмисно відправив Холодну до свого конкурента Євгена Бауера. А той, раптово, вирішив дати їй головну роль у своєму фільмі. Бауер віддав роль Вірі через яскраву зовнішність, а вона виправдала надії режисера. Стрічка принесла акторці приголомшливий успіх.

Актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із зізнаннями в коханні. Були навіть такі, які писали, що вкоротять собі віку через почуття до неї. До Віри залицялися усі – від простих робітників до князів. Закохався у Холодну і видатний співак Олександр Вертинський. Але ніхто не міг зайняти місце у її серці, бо там завжди був Володимир.


Коли Віра отримала звістку про те, що чоловіка поранили, вона покинула зйомки і поїхала шукати шпиталь під Варшавою. Шанси вижити у чоловіка були незначні, але завдяки старанням лікарів та цілодобовому догляду дружини Володимир одужав.

Він повернувся додому з контузією і планував зайнятися бізнесом, але прогорів. Віра повернулася до роботи і перейшла у нове кіноательє до Дмитра Харитонова, де більше платили, аби утримувати сім’ю.

У 24 роки Віра поїхала на зйомки до Одеси, та чоловіка не пустили із нею – більшовики закидали Володимиру Холодному шпигунство.

У Одесі жінка вперше відчула себе не просто актрисою, а справжньою королевою. У захваті від неї були усі. Але щастя загального визнання було недовгим. 8 лютого 1919 року у Віри Холодної діагностували «іспанку». З цього моменту їй залишилося жити усього кілька днів. Тоді під вікнами зірки на Соборній площі стояла вся Одеса.

16 лютого Віра Холодна померла. Їй було усього 25 років. Ця смерть викликала багато здогадок. Хтось вважав, що насправді Холодна жива і просто втекла закордон, інші казали, що її отруїли. Чоловік Віри Володимир прожив лише кілька місяців після смерті дружини та помер від тифу.

Поховали Віру Холодну 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі в Одесі. У 1937 році тодішня влада зруйнувала цвинтар та відкрила там «Парк Ілліча» і, частково, зоопарк.

Друзі! Ось така вона, цікава та печальна історія життя діви німого кіно, чудової українки Віри Холодної. Обов’язково розкажіть історію життя української легенди кінематографу тим, хто ще її не знає.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1854 році народилася Марія Заньковецька, провідна зірка українського театру, «цариця української сцени».

Марія Костянтинівна Адовська (а таке справжнє прізвище Заньковецької) з’явилася на світ у с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської області. Вона стала 5-тою дитиною у родині збіднілих дворян. Навчалася дівчинка у Чернігівському пансіоні Осовської. Разом з батьком Марія виступала на сімейних вечорах – вони чудово співали дуетом.

Коли дівчині було 17 років, вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова і опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. Саме там її вперше побачив чоловік, який став коханням усього життя майбутньої королеви українського театру – Микола Садовський. Він почув, як співає Марія, і закохався у неї. Разом вони співали на концертах.

У 1882 році Марія отримала запрошення до української трупи. Чоловік був проти, але рідний брат акторки його переконав. Тоді вона назвалася Заньковецькою, в пам’ять про рідне село Заньки. 27 жовтня у Єлизаветграді, де тоді жив Садовський, відбувся дебют Марії у «Наталці Полтавці» під орудою Кропивницького. Останній був настільки зворушений її грою, що після вистави зняв свій перстень та віддав зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Цю обручку Заньковецька носила все життя.

Вона знайшла себе у житті. Ось – улюблена справа, коханий чоловік Микола Садовський – поряд. Її запрошують працювати у найпопулярніші й найпрофесійніші українські трупи Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. Її гра вражала всіх. Антон Чехов казав про неї: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде!». Вона давала кожному образу, який грала, щось від себе, наповнювала його атмосферою та національним колоритом. Вона незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.

Здавалося, ось воно, щастя. Але Марія Заньковецька була однолюбом, а ось Садовський – ні. І попри те, що перший чоловік Хлистов дав жінці розлучення після семи років її роману з Садовським, бути «разом та назавжди» вони не могли. Стосунки акторів були схожими на поєдинки, де хтось один залишається у програші. У 1905 році на зло акторці Садовський одружився з Євгенією Базилевською. Жінка народила йому двох синів, а він заснував у Львові театр, став його директором і режисером. Та невдовзі чоловік повернувся до Заньковецької і разом вони заснували перший стаціонарний театр.

Заньковецька багато зробила для українського театру не лише як акторка, а й як активістка. Вона домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру, у 1918-му організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької».

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Саме туди, до дверей її квартири часто повертався Садовський, прохаючи: «Маню, впусти!». Але вона не могла пробачити чергову зраду.

Коли Садовський помер, його труну спеціально пронесли повз будинок Заньковецької, щоб вона могла попрощатися. Вона плакала та пробачила. Через кілька місяців, 4 жовтня 1934 року не стало і самої акторки – вона померла у Ніжині. Поховали Марію Костянтинівну на Байковому кладовищі.

Друзі! Марія Заньковецька була надзвичайно талановитою акторкою, яка залишила значний слід в історії українського театру. Шануймо її пам’ять!