Друзі!

Друзі! Сьогодні виповнюється 86 років Івану Дзюбі - українському літературознавцю, дисиденту радянських часів, громадському діячу, Герою України та академіку.

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року на Донбасі у селі Миколаївка, нині – Волноваського району. Його батьки були звичайними селянами. За рік після народження сина, сім’я була змушена переїхати спершу у селище Новотроїцьке, згодом – в Оленівські Кар’єри, рятуючись від Голодомору. Там Іван Дзюба закінчив середню школу №1. До 17 років говорив російською, вступив вчитися на філолога у Донецький педагогічний інститут. Після закінчення вишу продовжив навчання у аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка.

У 1957 році став редактором відділу критики у журналі «Вітчизна», через два роки – членом Спілки письменників України. У 1963-1964 pp. Дзюбу кілька разів звільняли з роботи «за ідеологічні помилки».
Тоді ж Іван Михайлович почав брати участь у «несанкціонованих» заходах, зокрема, у творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

На прем’єрі «Тіней забутих предків» у 1965 році Іван Дзюба разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену кінотеатру «Україна» з першим у Радянському Союзі публічним протестом проти політики влади. Вони розповіли усім про таємні арешти української творчої інтелігенції. В той рік Дзюба написав свій чи не найвідоміший твір - «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що став викликом тоталітарній системі. Його переклали англійською, італійською, французькою, російською та китайською мовами. Цікаво, що Іван Михайлович особисто надіслав свою роботу до керівництва УРСР, сподіваючись, що буде переглянута національно-культурна політика радянської влади в Україні. Проте арешти тільки посилювались.

Арештовували усіх побратимів Дзюби - Стуса, Сверстюка, Світличного, Ігоря та Ірину Калинців. Виключили зі Спілки письменників України та заарештували й самого Дзюбу. Через рік його звільнили, але кілька років він перебував під офіційним наглядом і був позбавлений права писати й виступати за фахом.

Восени 1989 року Іван Дзюба був одним зі співзасновників Народного Руху України. З 1991-го – був головним редактором журналу «Сучасність», згодом - головою редакційної ради. В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Він їздив на роботу на громадському транспорті, бо соромився користуватися службовим авто. Мені здається, цей факт так само вдало описує його, як людину.

Можна перерахувати ще безліч регалій цього величного та відданого державі українця. Та я хотів би поділитися цитатою з його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»: «Національна справа — це справа всього народу і справа кожного громадянина; це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів». Пам’ятайте ці слова Івана Дзюби.

Щиро вітаю Івана Михайловича з Днем народження! Міцного здоров’я, сил та можливостей ділитися мудрістю з усіма нами й надалі.