Друзі!

Друзі! В Ізраїлі кажуть: «Людина є ніщо інше, як зліпок ландшафту її Батьківщини». Саме ці слова спадають на думку, коли вперше потрапляєш в один з найбільш незвичайних парків Ізраїлю – «Парк Олив» у південній частині Єрусалиму.

До 1967 року поряд із цим місцем знаходився кордон між Ізраїлем та Йорданією. Тут проходили важкі бої в період Шестиденної війни. Минув час і до 30-річчя перемоги Ізраїлю у цьому протистоянні скульптор Ран Морін зумів втілити незвичайну ідею. Він вирішив встановити три 15 метрові колони, а на самій горі посадити три дерева оливи.

Коріння олив, що тягнеться до землі, означає вічну тягу єврейського народу до своєї Батьківщини. А острівець з дерев символізує Єрусалим.

Уся ця краса будувалася доволі довго – 10 років. Спершу привезли окремо дерева, що призначалися для верхівки скульптури. Їх посадили в окремі резервуари, де вони пройшли акліматизацію. Поряд висадили 200 інших олив з різних країн. Врешті встановили колони зі спеціальною системою поливу та закінчили композицію. Зараз парк складається з 27 рядів дерев і цієї могутньої скульптури.

Це не перша цікава робота Рана Моріна. Якщо ви бували у старому Яффо, то одразу пригадаєте іншу його роботу – «Апельсинове дерево». Це дерево у прямому сенсі парить над землею.

Друзі! Варто завжди пам’ятати хто ти є і з якого ландшафту зліплений.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День пам’яті видатного українського співака та композитора Миколи Мозгового. Його серце перестало битися сім років тому, але любов до цього великого таланту не згасає у серцях шанувальників і досі.

Народився Микола Петрович 1 вересня 1947 в селі Сарнів, Хмельницької області. Закінчив Чернівецьке музичне училище імені Сидора Воробкевича. Згодом одночасно начався у двох вишах – Харківському юридичному інституті та Республіканській студії естрадно-циркового мистецтва у Києві. Закінчив і Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського.

З 1971 впродовж 23 років Микола Мозговий був солістом «Укрконцерту». Пізніше став художнім керівником у франківському ВІА «Беркут». У 1977 році Мозгового запросили до Київського мюзик-холу. Але гучна слава прийшла до нього спершу не як до співака, а як до композитора. В 1979 році Софія Ротару заспівала його пісню «Рідний край».

Микола Петрович співав тільки свої пісні. Він подарував слухачам такі хіти, як «Моя перша любов», «Горянка», «Вперше», «Минає день», «Зачаровані слова», «Дві качелі» та безліч інших. Його голос був могутнім, щирим та справжнім. Жодної фонограми, Мозговий її просто ненавидів, а тих, хто під неї співав – зневажав.

Микола Мозговий підтримував молоде покоління справжніх музикантів. Він очолював Український мистецький фонд імені В. Івасюка. Був засновником і незмінним головою журі двох міжнародних телевізійних фестивалів: «Пісня буде поміж нас» (фестиваль сучасної української пісні імені Володимира Івасюка, який проводили у Чернівцях) та «Море друзів» ( Ялта), де обирав кращих з кращих молодих виконавців. Вчив він і як викладач – був завідувачем кафедри теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

З 2005 року він працював як генеральний директор-художній керівник Національного палацу мистецтв «Україна». У маестро був складний характер, він часто міг грубо висловитися стосовно стану української естради та окремих виконавців. Але йому це пробачали, бо які б гіркі слова він не казав – вони були правдою. В одному зі своїх інтерв’ю Микола Мозговий сказав: «Справжнє мистецтво не постає на пустирищі. Воно вимагає праці. І не має значення що за вікном – день чи ніч. Воно, те мистецтво, вимагає самопожертви, обмеження. Спершу треба вчитися, купу літ прожити, аби збагнути хто ти і що ти, чого, власне, вартий…»

Сподіваюся, наступне покоління митців буде пам’ятати ці пророчі слова. Вічна шана, Миколо Петровичу.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1817 році народився Іван Айвазовський – відомий художник-мариніст. Море, яке він малював, неповторне. Його картини – світові шедеври.

Іван Айвазовський народився у місті Феодосія. Його батько Костянтин – вірменин, тривалий час разом з дружиною вони жили на території Галичини поблизу Львова. Згодом переїхали до Криму. Але за кожної можливості батько приймав у себе мандрівних бандуристів, що приходили з материкової України. Їхні мелодії залишили значний слід у пам’яті Айвазовського, і в майбутньому він не раз їх відтворював.

Сім'я жила дуже бідно, тому вже у 10 років Іван був змушений піти працювати. Спершу – у кав’ярню. Але це не заважало хлопцю розвиватися – він прекрасно грав на скрипці і співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Ці малюнки помітив архітектор Яків Кох, який подарував Івану перші олівці і папір. Згодом Кох показав твори хлопця градоначальнику Олександру Казначеєву. Коли той став губернатором, він перевіз Айвазовського з собою до Сімферополя та віддав вчитися у гімназію.

Першим його учителем малювання Айвазовського був Йоганн Людвиг Гросс. У 1833 Іван вступив у Петербурзьку Академію мистецтв. Його талант був беззаперечним, завдяки йому та тяжкій праці Айвазовський став кращим випускником.

Після навчання Іван кілька років мандрував Європою, працював у Римі, Неаполі, Парижі, Лондоні, Амстердамі. А ще – на особисте запрошення турецького султана приїздив у Стамбул. Після цього візиту Айвазовський повертався туди вісім разів.

У 27 років Іван Айвазовський вже був художником зі світовим ім’ям. За його картинами полювали. У цей час він повернувся до Феодосії – раз і назавжди.

Для свого міста він був справжнім героєм. Там він звів собі будинок та майстерню, де проводив різноманітні виставки. А гроші від них забирав не собі, а віддавав на благочинність. У 1880 році Іван Айвазовський відкрив картинну галерею. Завдяки йому спорудили торговий порт, залізницю, музеї, а головне водопровід, який щодня надавав місту 50 тисяч відер джерельної води.

Звісно, головне натхнення для своїх картин Айвазовський брав з морської природи. Але чимало у його творчості і українських мотивів: Дніпро, степ, чумаки або ж весільні сценки. До всього, митець вільно розмовляв українською мовою. Це допомогло йому познайомитися з Миколою Гоголем у Венеції.

Айвазовський був надзвичайно працьовитою людиною. Він творив до самої смерті, до останніх годин життя – тоді він працював над картиною «Вибух турецького корабля». За життя він створив понад 6000 творів. І взяв участь у 131 виставці – справжній рекорд!

Друзі! Іван Айвазовський – це справжній талант, який назавжди залишиться в історії світового мистецтва. Але його історія – це історія свідомого чоловіка, який обожнював свою Батьківщину настільки, що віддавав їй усе можливе і під час життя, і після смерті – залишив своєму місту у спадок і будинок, і майстерню. Цей приклад надзвичайно надихає.

Друзі!

Друзі! Сьогодні 15 роковини Скнилівської трагедії – однієї з найбільших аварій під час авіашоу. Тоді на глядачів впав винищувач Су-27. 78 осіб загинули ( з них 28 – діти), понад 500 – постраждали.

У суботу, 27 липня 2002 року на аеродромі у Скнилові святкували 60-річчя 14-го авіаційного корпусу ВПС України. Подивитися захоплююче шоу прийшло понад 10 тисяч людей.

Команду військових пілотів представляла пілотажна група "Українські Соколи", створена у 1995 році, що спеціалізувалась на виконанні фігур вищого пілотажу на бойових літаках. На літаку Су-27 виступали полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Під час виконання фігури «коса петля з поворотом» літак опустився на критично низьку висоту і зачепив стабілізатором дерево. Після цього вдарився об бетонне покриття, врізався у літаки, що стояли на аеродромі і тоді вже впав у натовп глядачів. Екіпаж встиг катапультуватися. Обидва пілоти вижили.

Розслідуванням авіакатастрофи займалася Генеральна прокуратура України і спеціальна комісія Міністерства Оборони України. Розслідування довело, що були порушені правила проведення авіашоу. Крім того, через заміну літака, пілот Володимир Толонар неправильно оцінив його вагу, через що допустив небезпечне наближення до землі. Але навіть зараз, через 15 років після трагедії, немає одноголосної думки відносно причин, що призвели до настільки жахливих наслідків.

До відповідальності за трагедію було притягнуто 10 осіб, з яких 5 були виправдані. Зокрема, Володимир Топонар отримав 14 років ув'язнення і штраф 1,3 млн доларів, Юрій Єгоров - 8 років і штраф 450 тисяч доларів, командувач 14-го авіаційного корпусу генерал-майор Анатолій Третьяков - 6 років і 130 тисяч доларів, керівник польотів на землі підполковник Юрій Яцюк - 5 років і 130 тисяч доларів, начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолій Лукіних - 4 роки і 35 тисяч доларів. Жоден із засуджених свою провину не визнав.

7 листопада 2007 року Президент Віктор Ющенко помилував Анатолія Третьякова і скоротив строк ув'язнення Юрію Єгорову з 8 до 3 років, а 11 червня 2008 року Військовий апеляційний суд виправдав ще чотирьох генералів, обвинувачених по справі трагедії у Скнилові, а також суттєво зменшив суми штрафів засудженим.

Постраждалі, яким вдалося вижити у той страшний день та родичі жертв і досі нарікають на те, що не отримали ні моральної допомоги, ні адекватної матеріальної компенсації. Незважаючи на те, що у багатьох постраждалих й досі спостерігаються психологічні проблеми, вони не мають статусу постраждалих і нічого не можуть отримувати від держави.

Деякі потерпілі вирішили звернутися зі скаргами у Європейський Суд з прав людини. Нарікали на якість розслідування справи та організацію роботи медичної служби. За словами очевидців, під час евакуації медпрацівники не могли ані дістатися до травмованих, ані виїхати з ними з аеропорту. Розгляд справи в ЄСПЛ тривав 10 років. У підсумку, заяви потерпілих визнали не обґрунтованими.

Сьогодні усі, хто пам’ятають цей чорний та страшний день, вшанують пам’ять загиблих біля пам’ятника на місці падіння літака. Львів’яни щороку приходять сюди з квітами та лампадками, звучить поминальний молебень.

Вічна пам’ять усім, чиї життя забрала ця страшна трагедія. Здоров’я та сил тим, хто вижив у один з найважчих днів в історії сучасної України.

Друзі!

Друзі! Сьогодні виповнюється 86 років Івану Дзюбі - українському літературознавцю, дисиденту радянських часів, громадському діячу, Герою України та академіку.

Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року на Донбасі у селі Миколаївка, нині – Волноваського району. Його батьки були звичайними селянами. За рік після народження сина, сім’я була змушена переїхати спершу у селище Новотроїцьке, згодом – в Оленівські Кар’єри, рятуючись від Голодомору. Там Іван Дзюба закінчив середню школу №1. До 17 років говорив російською, вступив вчитися на філолога у Донецький педагогічний інститут. Після закінчення вишу продовжив навчання у аспірантурі Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка.

У 1957 році став редактором відділу критики у журналі «Вітчизна», через два роки – членом Спілки письменників України. У 1963-1964 pp. Дзюбу кілька разів звільняли з роботи «за ідеологічні помилки».
Тоді ж Іван Михайлович почав брати участь у «несанкціонованих» заходах, зокрема, у творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

На прем’єрі «Тіней забутих предків» у 1965 році Іван Дзюба разом з Василем Стусом та В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену кінотеатру «Україна» з першим у Радянському Союзі публічним протестом проти політики влади. Вони розповіли усім про таємні арешти української творчої інтелігенції. В той рік Дзюба написав свій чи не найвідоміший твір - «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що став викликом тоталітарній системі. Його переклали англійською, італійською, французькою, російською та китайською мовами. Цікаво, що Іван Михайлович особисто надіслав свою роботу до керівництва УРСР, сподіваючись, що буде переглянута національно-культурна політика радянської влади в Україні. Проте арешти тільки посилювались.

Арештовували усіх побратимів Дзюби - Стуса, Сверстюка, Світличного, Ігоря та Ірину Калинців. Виключили зі Спілки письменників України та заарештували й самого Дзюбу. Через рік його звільнили, але кілька років він перебував під офіційним наглядом і був позбавлений права писати й виступати за фахом.

Восени 1989 року Іван Дзюба був одним зі співзасновників Народного Руху України. З 1991-го – був головним редактором журналу «Сучасність», згодом - головою редакційної ради. В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Він їздив на роботу на громадському транспорті, бо соромився користуватися службовим авто. Мені здається, цей факт так само вдало описує його, як людину.

Можна перерахувати ще безліч регалій цього величного та відданого державі українця. Та я хотів би поділитися цитатою з його праці «Інтернаціоналізм чи русифікація»: «Національна справа — це справа всього народу і справа кожного громадянина; це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів». Пам’ятайте ці слова Івана Дзюби.

Щиро вітаю Івана Михайловича з Днем народження! Міцного здоров’я, сил та можливостей ділитися мудрістю з усіма нами й надалі.

Друзі!

Друзі! Сьогодні день пам’яті видатного співака, поета та актора Володимира Висоцького. Його досі пам’ятатють усюди, де він виступав. І з Україною метра пов’язує чимало.
Він народився 25 січня 1938 року у Москві. Але батько Висоцького Семен Володимирович (Вольфович) Висоцький був родом із Києва. Тут жили і дідусь з бабусею хлопчика – Вольф Висоцький та Дора Бронштейн. Рід Висоцьких мав єврейське походження, а прізвище, за однією з версій, пов’язують з селом Висоцьк, що на Рівненщині.
Мало хто знає, але бував Висоцький і у Мукачево, і не лише з концертами. Там жив його дядько і хлопчик навідував його із гостинами.

Дитинство Володимир провів у комунальній квартирі. Деякий час із мамою хлопець жив у Оренбурзькій області через евакуацію, після розлучення батьків – у Німеччині з татом. У 1949 році Висоцький повернувся до Москви. Після закінчення школи юнак вступив у Московський інженерно-будівельний інститут імені В. В. Куйбишева. Але не минуло й року, як він покинув виш. Усі були проти, крім бабусі Дори. Вона обожнювала театр і ходила чи не на всі п’єси, що їх ставили у Києві. Тому вона підтримала онука, який в один момент зрозумів, що це – не його, що він хоче вступати на театральний факультет.

І це йому вдалося. Влітку 1956 він став студентом акторського відділення Школи-студії МХАТ. Тут він зустрів і першу свою дружину – Ізольду Жукову.
Після закінчення навчання Висоцький працював у Московському драматичному театрі імені О. С. Пушкіна і декілька місяців — в Московському театрі мініатюр. Тоді ж став зніматись у кіно.

З молодою дружиною чоловік розлучився через сварки. Але довго один не був – на зйомках зустрів Людмилу Абрамову, з якою вони незабаром побралися. Абрамова народила Володимиру двох синів — Аркадія і Микиту.
Тоді ж Висоцький почав писати пісні. Перше визнання прийшло до Володимира у 1967 – коли вийшов фільм «Вертикаль» з його піснями. Цього ж року актор зустрів свою майбутню третю дружину – Марину Владі.

Пісні Висоцького припали до душі багатьом. У 70-тих він вже менше знімався, але його музики у фільмах ставало все більше. Але це не могло не хвилювати Держкіно. Тамтешні чиновники перестали давати згоду на участь Висоцького у фільмах. Усе тому, що голос Висоцького був голосом мільйонів – тих, хто звик мовчати за правилами режиму. Поки люди боялися проронити зайве слово, він вкладав його у свої пісні. Саме Висоцький поновив кастровані комуністичною пропагандою поняття громадянської гідності й мужності. І люди вірили, що вони можуть побороти власний страх.

29 листопада 1971 року відбулася прем'єра «Гамлета» в Театрі на Таганці, головну роль в якому виконав Висоцький. Ця роль була чимось особливим для актора. Стала його «візитною карткою». Та інколи – навіть витягала з прірви.
22 травня 1980 відбувся один з останніх концертів Висоцького (в Калінінграді), на якому йому стало зле. За рік до цього, він, ймовірно, пережив клінічну смерть.

Помер видатний актор, співак та поет 25 липня 1980 приблизно о 3–4 годині ранку у своїй квартирі на Малій Грузинській, 28. Висоцький не впорався із власним ритмом життя, не витримало серце. Левову частину подробиць свого похорону й встановлення пам'ятника на могилі Володимир навіть передбачив, вони описані в пісні «Пам'ятник». Його ховали усім світом і цим самим світом – пам’ятають.

У Києві нещодавно з’явився Музей Володимира Висоцького. Перший пам’ятник музиканту в Україні з’явися у Маріуполі у 1998 році. Пізніше – в Одесі та Харкові. У Ізраїлі шанувальники Висоцького висадили гай у Північному Негеві на честь улюбленого артиста.

Друзі! Сьогодні ми згадуємо людину, голос якої був голосом внутрішнього протесту. Людину, яка підіймала важливі теми, не зважаючи на заборони. Його «відчаєм зірваний голос» назавжди залишиться в пам’яті тих, хто відчував його музику. Вічна пам’ять.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1907 році народився Василь Мисик – український поет та перекладач, в’язень сталінських концтаборів. Саме його українською ми знайомилися з творами Вільяма Шекспіра, Роберта Бернса та Омара Хайяма. Він – той, хто попри все вижив на Соловках. Давайте згадаємо цього талановитого чоловіка.

Народився Василь Олександрович 24 липня 1907 року в селі Новопавлівка Межівського району Дніпропетровської області. Його батько був священником, він дуже хотів, щоб і син був освіченим, тому Василя віддали у школу-семирічку. Вчитель Аркадій Казка за цей час зрозумів – хлопець має поетичний талант. Зошит з віршами школяра Казка відправив своєму другу Павлу Тичині, а той поділився ними з Миколою Зеровим, Максимом Рильським та Павлом Филиповичем. За їх допомоги перші вірші Мисика з’явилися у журналі «Червоний шлях».

У 19 років Василь Мисик переїхав до Харкова. Влаштувався коректором у друкарні, а згодом став бібліотекарем у Будинку літератури імені Василя Блакитного. Вже у 1927 році він надрукував свою першу поетичну збірку під назвою «Трави».

Ще одним захопленням Мисика був переклад. Ще під час навчання у школі він самотужки вивчив німецьку та французьку. У Харкові почав вивчати англійську. Далі – вступив до технікуму і вивчав сходознавство. Тож після навчання робив переклади творів з російської, білоруської, івриту, польської, німецької, французької, а найбільше — з англійської, перської і таджицької. Саме Василь Мисик вважається першим перекладачем з есперанто на українську.

Василь Мисик був членом Спілки селянських письменників «Плуг». У 27 років мав чималий доробок, до якого входили збірки поезій «Трави», «Блакитний міст», «Чотири вітри», «Будівники», збірки оповідань, численних перекладів.

Грянув 1934 рік – страшний період для усієї української інтелігенції, яку нищили, кидали за грати, розстрілювали. Уночі 4 листопада 1934 року Василя Мисика заарештували у його ж квартирі.

Прикрий жарт долі, але за однією з версій – прийшли навіть не за ним, а за його сусідом, Василем Минком. Та його не було вдома, але прийти ні з чим кати не могли. Тому взяли того, хто був. За іншою версією, йшли саме за Мисиком – за доносом того самого Минка.

Звинувачення ті самі, що і в інших – «підготовка терактів проти керівних діячів партії та уряду». Пізніше 28 звинувачуваних у цій справі були засуджені до розстрілу — зокрема Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Влизько, Іван і Тарас Крушельницькі та інші.

Мисик натомість не визнавав себе винним, не підписав жодного документу і з ще 8 звинуваченими потрапив у список на додаткове розслідування. Через брак доказів вирок Василю Олександровичу був інший – 5 років на Соловках, які він відсидів.

Після відбуття каторги Василь Мисик повернувся у рідне село. Після війни, у 1956 році з Мисика зняли обвинувачення. Тоді він знову почав писати. З 1958 року виходили поетичні збірки Василя Олександровича.

Але й про переклади він не забув, за свою майстерну діяльність на цьому полі навіть був нагороджений премією імені М. Рильського.

Помер поет на сімдесят шостому році життя 3 березня 1983 року.

Друзі! Василь Мисик – чи не єдиний український інтелігент, що пережив сталінські табори та чиє життя закінчилось відносно щасливо після всіх випробувань, які випали на його вік. Його історія – ще одне нагадування нам про віру, надію, стійкість характеру та переконань, а також любов до своєї справи.

Друзі!

Друзі! Днями був день народження видатного хіміка українського єврейського походження Роалда Гоффмана. Він - Лауреат Нобелівської премії (1981) — «за розробку теорії протікання хімічних реакцій», що значно розширює можливості для планування хімічних експериментів.

Руал Сафран, а саме так звали Роалда при народженні, народився 18 липня 1937 року у Золочеві. Батько майбутнього науковця — Хіллель Сафран — після закінчення Львівської політехніки працював дорожнім інженером, а мати — Клара Розен — була вчителькою.

«Це були добрі роки у щасливій єврейській родині, але незабаром настав жахливий час», — написав у автобіографії Роальд Гоффман. Коли хлопцю було усього 4 роки, коли у Золочів вступили гітлерівські війська. Вся родина опинилася у гетто, а згодом - у таборі примусової праці.

У січні 1943 батько зміг таємно вивести дружину і сина на волю. Їх врятував український вчитель Микола Дюк із села Унева, що на Львівщині. Він переховував мати з сином на горищі школи. Прямо там, мама почала займатися навчанням сина, викладала йому різні науки.

У червні того ж року Хіллель Сафран підготував втечу з табору ще кількох чоловік, але нацисти розкрили змову і вбили організатора.

Після звільнення у червні 1944 року Роалд разом з матір'ю переїхав у Польщу. Там Клара зустріла Пола Гоффмана, з яким вони побралися. У 1949 році родина переїхала в Америку.

З дитинства Роалд був дуже здібним до навчання, його навіть перевели у навчальний заклад для особливо обдарованих дітей у Нью-Йорку. Восени 1955 року Гоффман вступив до Колумбійського університету, аби стати лікарем, як того хотіла мама. Але після завершення навчання Роалд отримав відзнаку за успіхи у хімії. Через це Гоффман вирішив вступити в аспірантуру Гарвардського університету. І став надзвичайно талановитим хіміком-теоретиком.

Крім хімії,у 40 років Гоффман відкрив свій інший талант - він пише чудові вірші.

На Батьківщині науковця, у Золочеві, видатному науковцю теж підготували подарунок - там відкрили інформаційну дошку на «будинку Гоффмана» (Золочів, вул. С. Бандери, 8), а у Золочівському замку відбулися «Гоффманівські наукові дискусії».

Під час наукових дискусій усі мали змогу переглянути відеозвернення Гоффмана до українців. Воно дуже емоційне, слова, які каже відомий науковець, нагадують про нашу спільну історію. А ще - він говорить про українські перспективи. Я впевнений, що це відео має побачити кожен. Тому ділюся їм з вами, аби ви мали змогу переглянути та поширити його.

Мої найкращі побажання нашому талановитому земляку!  

Друзі!

Друзі! Нещодавно почув фразу з інтерв'ю з Юрієм Рибчинським- одним з основоположників української естради, прекрасним поетом, драматургом та сценаристом. Його пісні в різні часи виконували такі зірки, як Назарій Яремчук, Микола Мозговий, Ніна Матвієнко, Василь Зінкевич, Павло Зібров, Тамара Гвардцителі та інші.

Ведучий спитав його: "Скажіть, будь ласка, в Україні світло наприкінці тунелю є чи ні, на вашу думку?", на що Рибчинський відповів: "Ще до тунелю треба доїхати. Але я думаю, що є. Дивно жити на одній із найкращих земель, що надав людям Господь, і не вірити, що, рано чи пізно, буде добро і правда. Уже сьогодні ми вже живемо в іншій Україні, ніж 40–50 років тому. Я думаю, що іспитів на право жити у самостійній Україні в нас ще буде багато. І до цього треба готуватися і бути завжди. Але світло завжди є. Над Україною кожен день сходить сонце, і я вірю в майбуття нашої країни більше, ніж у майбутнє Росії". І додав: "Рано чи пізно до влади в Україні прийде людина, яка буде гідна свого народу. Яка не буде красти, брехати, яка зробить усе для того, щоб Україна стала найкращою державою в Європі. Прийде час, і Україна стане країною, де росіяни будуть жити краще, ніж у Росії, євреї – краще, ніж в Ізраїлі, а українці житимуть краще від своїх співвітчизників у Канаді й Америці. Запам'ятайте моє передбачення. І років через тридцять скажете, пророк я чи ні".

Юрій Рибчинський - надзвичайно талановитий митець, людина, яка бачила у житті чимало. Він народився у Києві 22 травня 1945 року. Свій перший вірш написав у восьмому класі, тоді ж юний поет познайомився з Лесем Танюком, який відкрив Рибчинському українську культуру. Вірші дев'ятикласника Юрія друкувалися в республіканській пресі. Вже тоді у своєму щоденнику поет записав: "Я не хочу жить в стране, которую построили Ленин и Сталин, я не хочу жить в стране, где столица находится за пределами моего государства, я хочу жить в стране, которая будет называться Украина".

Після закінчення школи Юрій Рибчинський вступив до Київського університету імені Тараса Шевченка, де вперше спробував написати текст для пісні попри те, що про кар'єру поета-пісняра і не думав. Твори Рибчинського продовжували друкувати у газетах. У 1964 році померла мати поета. Це залишило серйозний відбиток на чоловікові. Змінилися і його твори - з'явився власний авторський стиль.

Після закінчення університету Рибчинський пішов у армію. Потрапив у один ансамбль з композитором Ігорем Покладом. Там вони й написали свою першу пісню разом.

У 1971 році на Буковині поет познайомився з Володимиром Івасюком. У них були спільні ідеї - обидвоє прагнули піднести українську естрадну пісню на новий рівень, вдосконалити її якість та філософію. Разом вони написали дві пісні "Кленовий вогонь" та "У долі своя весна". Юрій Рибчинський присвятив Івасюку кілька віршів - "Минає день, минає ніч" (разом з Миколою Мозговим), "Скрипка грає" (з Ігорем Покладом), реквієм "Пісня пам'яті" (з Геннадієм Татарченком). А на концерті до 55-ти річчя Івасюка поет прочитав свій вірш "Я — велетень з блакитними очима".

З роками зростали популярність й авторитет Юрія Рибчинського, розширювалося коло композиторів, з якими він працював. Загалом їх понад 150. Зірки вставали у чергу за його піснями. Такі його твори, як "Дикi гуси", "Тече вода", "Кленовий вогонь", "Зелен клен", "Минає день" "Белая ворона", "Пилигримы", "Виват, король!" любили та продовжують слухати шанувальники різного віку.

Тому чим більше людей буде не лише бажати кращого майбутнього для України, а й працювати над тим, щоб зробити щось корисне для своєї Батьківщини, тим скоріше настане той хеппі-енд, який пророкує Юрій Рибчинський.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1920 році в Кременці на Тернопільщині народився Ісаак Стерн - всесвітньовідомий скрипаль.

Коли хлопець був ще малим, його родина переїхала до Америки.

У 1928 році Ісаак вже почав вчитися у консерваторії Сан-Франциско. Свій перший концерт Стерн зіграв у 13 років. Дебютував в 1936 із Симфонічним оркестром Сан-Франциско, уперше виступив у нью-йоркському Карнегі-холі в 1943. Стерн мав власний стиль, грав емоційно та переконливо, за що його обожнювали слухачі.

Крім цього, Ісаак зіграв помітну роль у порятунку історичного залу Карнегі-хол, що на початку 1960-х років мав бути знесений через будівництво нових залів у Лінкольн-центрі. Він активно виступив за збереження Карнегі-холу і домігся цього. Після чого Стерна обрали президентом Ради Карнегі-холу. Він сприяв тому, щоб саме в цьому залі проходили найпрестижніші концерти.

Ісаак був активним прибічником ідеї незалежної єврейської держави. Починаючи з 1949 року Стерн часто виступав в Ізраїлі й надавав підтримку музикантам-емігрантам єврейського походження. Стерн не раз виступав на теренах молодої держави у найскладніші для неї моменти. Наприклад, під час Шестиденної війни. Тоді між концертами Ісаак на власні очі побачив усі жахи. А ще - сотні підбитих танків СРСР, що свідчили про велику підтримку країною війни проти Ізраїлю. Після цього скрипаль відмовився їхати в Радянський Союз на вже сплановані гастролі. Не їздив музикант так само і в Німеччину - через власні переконання.

Ісаак Стерн постійно виступав для тих, хто отримав поранення під час військових конфліктів. Також скрипаль взяв участь у концерті Ізраїльського філармонічного оркестру на горі Скопус. Це був перший виступ у Єрусалимі, який було проголошено єдиною та неподільною столицею Ізраїлю.

Музикант продовжував підтримувати Ізраїль і під час війни Судного дня. У 1973 році всі гроші від його концертів пішли на благодійність, і пізніше того року коштом Стерна вдалося побудувати музичний центр у Єрусалимі.

Саме в Ізраїлі Стерн знайшов своє кохання - дівчину на ім'я Віра. Вона була людиною нелегкої долі - втікала від нацистів з Берліну до Парижу, її батько загинув у Освенцимі. Їхнє кохання було міцним та щасливим - пара прожила разом 45 років, мала трьох дітей. Двоє синів Стерна - Майкл та Девід стали відомими диригентами.

Ісаак залишив по собі понад 200 записів своєї гри, за них у 1987 він отримав премію Греммі за «визначний артистичний внесок у сфері записів протягом життя». За 60 років своєї кар'єри виступав майже по всьому світу. Серед нагород Ісаака Стерна почесні звання та відзнаки, зокрема, Гарвардського, Нью-Йорського, Колумбійського, Оксфордського, Тель-Авівського університетів.

У 2001 Стерн почав скаржитися на серце, переніс операцію на ньому, але продовжував працювати та викладатися на всі сто. Помер видатний скрипаль у Нью-Йорку, 22 вересня 2001 року.

Вічна пам'ять талановитому маестро, який залишив слід не лише в історії музики, а й у людських серцях.

Друзі!

Друзі! Сьогодні офіційне 81-річчя видатного українського кінорежисера, сценариста та оператора Юрія Іллєнка. Він походив із кінодинастії Іллєнків, здобув світову славу завдяки операторській роботі у стрічці Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1964). Як режисер поставив стрічки: «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «Свято печеної картоплі», «Легенда про княгиню Ольгу», «Солом’яні дзвони», «Лебедине озеро. Зона». Одна з останніх робіт – «Молитва про гетьмана Мазепу» (2001), була показана на Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Юрій Іллєнко народився 9 травня 1936 року в Черкасах, та народження дитини зареєстрували лише 18 липня. Під час Другої світової війни Юрій з двома братами та мамою опинився у Сибіру. У 1944 родина повернулася до Черкас. Батько хотів дати дітлахам найкращу освіту, тому завербувався на роботу на важкому підприємстві у Москві, щоб дати дітям гідні знання. Юрій закінчив школу і вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії на операторський факультет. Його дебют, як оператора, відбувся у фільмі Якова Сегеля «Прощавайте, голуби» у 1960 році. Вже перший фільм приніс йому нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу.

У 1963 році Іллєнко отримав важливе запрошення – зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Пізніше він пишася тим, що доклав руку не просто до легендарної кінострічки, а до акту відродження слави українського духу, збудником української ідеї.

Фільм-дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села, був заборонений постановою ЦК КП України на 22 роки. Наступний фільм «Вечір на Івана Купала» — алегорична історія України, був знятий з екрану рішенням міністра культури СРСР Романова, його не показували довгих 18 років.

У 1967 році дирекція Венеціанського кінофестивалю запрошувала особисто Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» , але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує.

Третій фільм Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» - теж заборонили, як «найбільш шкідливий фільм, що колись було зроблено в Україні, особливо шкідливий для молоді». Але тоді «Білого птаха» показали на Московському міжнародному кінофестивалі. Фільм виборов Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. Але фільм все ж потрапив в опалу, його показували по всьому світу, але не в Україні.

Юрія Іллєнка двічі запрошували знімати у Голлівуд. Він розповідав у одному з інтерв’ю про це так: «КДБ повідомило, що ніде не може знайти Іллєнка, щоб передати йому пропозиції Голівуду, бо він постійно знімає фільми «десь у горах». Сильно реготав. Другий контракт передав мені чорногорський продюсер Чедо Вулевич у порту Бар і провів мене на паром, що йшов в італійський порт Барі. Дав двісті доларів і сказав: з капітаном узгоджено, замовляй кожні 15 хвилин порцію віньяку, і за три години дістанешся Італії. Я зійшов з парому, бо знав, що коли рушу в Голівуд, моїх двох братів у Києві — Вадима і Михайла, теж кінематографістів, рушать туди, куди й Стуса».

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам. Ці постійні заборони залишили свій слід на здоров’ї Юрія – у нього стався інфаркт. У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки (постановка якої була здійснена двадцять років потому). Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Нарешті секретар ЦК з ідеології Маланчук, відомий українофоб, заборонив перший варіант сценарію про Мазепу зі словами: «Якщо Іллєнко не хоче, щоб з ним трапилось те, що трапилось з Мазепою після Полтави, то хай закопає свій сценарій в себе на городі!» Був заборонений навіть сценарій фільму для дітей, комедії (за жанровими ознаками) про ліквідацію бандитами Запорізької Січі. Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.

Але й із здобуттям Україною незалежності легше кінематографісту не стало.

Він написав свій найкращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя. Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів. Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи»

Юрій Іллєнко завідував кафедрою кінорежисури у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Захоплювався живописом. Помер видатний режисер 15 червня 2010 року від раку.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1849 році народилася велика українка Ольга Петрівна Косач-Драгоманова, яку ми знаємо під псевдонімом Олена Пчілка. Вона – відома письменниця, справжня українська жінка, активна громадська діячка, мати шести дітей, двоє з яких відіграли свою роль в українській літературі.

Ольга Петрівна народилася у місті Гадяч на Полтавщині у дворянській сім’ї. У родині поважали українські традиції – говорили рідною мовою, підтримували звичаї. Діти навчалися вдома. В родині їх було п’ятеро, та двоє – Ольга та її брат Михайло Драгоманов – залишили свій слід у історії України.

Навчатися Ольга продовжила у Київському пансіоні шляхетних дівчат Нельговської. У 17 років вона написала своє перше гумористичне оповідання, яке пізніше надрукували у німецькомовному журналі. Таким був початок літературного шляху великої української письменниці.
Брат Михайло залучив сестру до активного громадського життя. Вона була українофілкою – обіцяла служити на благо країни та народу до кінця свого життя. Носила чудове українське вбрання, брала участь у культурних заходах. Там і познайомилась із Петром Косачем – студентом права Київського університету, членом «Громади». 22 липня 1868 року вони взяли шлюб в Хрестовоздвиженській церкві в селі Пироговому, біля Києва.

Разом пара переїхала у Новоград-Волинський. Там народилися їх перші діти: Михайло, Лариса й Ольга. Ольга Петрівна почала збирати історію українських вишивок і видала їх книжкою «Український орнамент». Вона так багато працювала, що чоловік називав її «пчілкою». Згодом це звернення стало її псевдонімом.

На Волині Олена Пчілка відкрила бібліотеку з українських книжок. Пізніше родина переїхала до Колодязного, де народилося ще троє дітей — Оксана, Микола та Ізідора. Виховання дітей – справа, якій Ольга Петрівна віддавалася не менше, ніж літературі, бо за батьківським прикладом знала, як багато це значить. Вона вчила дітей сама і казала про це так: «Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний шлях, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не руйнує».

Але піклувалася Пчілка не лише про своїх дітей, а й про всіх маленьких українців. Вона випустила цілий збірник «Українським дітям», бо завжди вважала, що майбутнє України залежить від того, як ми виховаємо своїх нащадків.
Олена Пчілка писала чудову поезію. У 1883 році в альманасі «Рада» з’явилася поема «Козачка Олена», в якій авторка зобразила горду і волелюбну жінку, яка вміє постояти за себе і за свій народ.

Після того, як родина переїхала до Києва, Ольга Петрівна активно долучилася до громадського життя, була справжньою національною вихователькою, намагалася розбудити у людях національну свідомість.
У 1905 році Олена Пчілка стала частиною делегації від українства до міністра внутрішніх справ Російської імперії задля скасування заборони на український друк (Емського указу). Після цього візиту у Полтаві почав виходити часопис «Рідний край». Олена Пчілка була спершу його дописувачем, а згодом і редактором. Він відкрив читачеві можливість читати талановитих українських письменників.

Згодом у житті Олени Пчілки почалася темна смуга. У 1903 році помер син Михайло, у 1909 році – чоловік, у 1913 – донька Леся Українка. Тоді вона переїхала з Києва до Гадяча, редагувала «Рідний край» та інші видання.
Після революції 1917 року Олена Пчілка, якій на той момент було уже 68 років, знову взялася за свою справу – виховання національно свідомих громадян.

Коли у 1929 році почали масово арештовувати представників української інтелігенції, за Оленою Пчілкою теж прийшли. Але було вже пізно – тяжка хвороба прикула її до ліжка. Арешт не вдався, а велика письменниця прожила до 4 жовтня 1930 року.

Через страх нової влади з цією жінкою, яка зробила неоціненний вклад у розвиток України та всього українства, навіть не попрощалися як слід. За її труною йшов лише невеликий гурток людей.

Добре, що зараз українці мають змогу вшанувати пам’ять Олени Пчілки. Згадайте її історію та вірші у цей день.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День народження неперевершеної української акторки Ади Роговцевої.

Ада Роговцева народилася 16 липня 1937 року у Глухові. Навчалась в школі № 10 у Полтаві. Талант до акторської майстерності Роговцева отримала в спадок від бабусі. Професію обрала свідомо і у 1954 вступила у Київський театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого. Вистава «Варшавська мелодія» враз зробила жінку зіркою. Уявіть, за роки кар’єри Роговцевій довелося зіграти свою героїню Гелену 670 разів! Булі й інші, не менш яскраві головні ролі. У театрі жінку обожнювали всі.

Але потім змінилось керівництво і акторка вирішила піти звідти. В одному з інтерв’ю Ада Роговцева розповідала, що коли йшла з театру, торкнулася кожного глядацького стільця. Пізніше акторка гастролювала з різними концертними програмами та камерними театрами.

Великим щастям та прикладом для всіх стали стосунки Ади Роговцевої із чоловіком – Костянтином Степанковим. Він був викладачем у театральному виші, вона – студенткою. Вони покохали одне одного і увесь час були поряд: підтримували, розуміли, надихали та любили.

На жаль, Костянтин Степанков помер у 2004 році – через рак підшлункової залози. Через 8 років рак забрав і сина Роговцевої – Костянтина Степанкова-молодшого. У 27 років він допомагав ліквідовувати аварію на Чорнобильській АЕС, тоді почав хворіти. Ці дві трагедії значно вплинули на відому акторку і залишили великі шрами на її серці. Але вона продовжила жити і творити. Своє кохання вона дарує донці Катерині, теж акторці та режисерці, та онукам.

Крім того, Ада Роговцева завжди вирізнялася своєю свідомою громадянською позицією. Після окупації Криму та початку війни на Сході України вона почала активно допомагати бійцям АТО, виступала з концертами перед воїнами, організовувала збір коштів на шпиталь для українських військових і зібрала 52 тисячі на лікування поранених, за що у вересні 2015 в Росії проти неї було порушено кримінальну справу. Але акторка все одно не збирається їхати туди, тому не боїться бути персоною нон ґрата.

«Найголовніше в житті людини – зберегти свою людську гідність всупереч усьому. Тому що людина без гідності – неповноцінна людина, а народ без гідності – це вже не народ», казала Ада Роговцева. Від усього серця я хочу привітати цю талановиту жінку з 80-річчям, побажати міцного здоров’я, радості, родинного тепла. 

Дякую за талант, за мистецтво, за позицію та приклад. 

З Днем народження!

Друзі!

Друзі! Сьогодні День українських миротворців.

В Україні його почали відзначати у 2013 році. Саме 15 липня 1992 року українські військові приєдналися до місії з підтримання миру і безпеки у Боснії. Батальйон було сформовано в рекордно короткий термін, всього за три тижні. Командиром того самого 240-го окремого спеціального батальйону був полковник Володимир Сидоренко, який пізніше став співавтором проекту Постанови про святкування цього дня.

15 липня 1992 року два літаки з передовою групою з 42 військових на борту вилетіли з дніпропетровського аеродрому у напрямку Боснії. Після приземлення у Сараєво українські миротворці одразу опинилися в епіцентрі бойових дій. Місто і аеродром обстрілювали артилерія та снайпери. Майже одразу 7 військових отримали тяжкі поранення. Старший лейтенант Сергій Топиха помер від поранень в шпиталі. Але українські військові продовжували виконувати миротворчу місію, усього за чотири місяці вони провели більше 800 конвоїв з гуманітарним вантажем.

Відтоді майже 40 тисяч українських військовослужбовців взяли участь у різних міжнародних миротворчих операціях по всій планеті – у Косово, Боснії і Герцеговині, Анголі, Македонії, Гватемалі, Таджикистані, Афганістані, Хорватії, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Придністров’ї, Іраку, Лівані, Ефіопії, Еритреї, Грузії, Судані, Кот-д’Івуарі, Демократичній Республіці Конго, та інших країнах.

За цей час загинуло 50 військовослужбовців Збройних Сил України.

Ці українські герої, які боролися за встановлення миру у «гарячих точках», заслуговують на нашу вічну шану та повагу. Славетні герої-миротворці мають назавжди залишитись у пам’яті українців. Зі святом вас, здоров’я та наснаги. Вічна пам’ять тим, хто загинув у боротьбі за мир.

Друзі!

Друзі! Сьогодні поблизу Левових воріт на території Храмової гори у Єрусалимі стався теракт. Троє терористів відкрили вогонь по поліцейським, після чого намагалися сховатися у мечеті неподалік. Під час переслідування злочинців ліквідували правоохоронці.

Теракт здійснили мешканці ізраїльського арабського міста Умм ель-Фахм, і були не лише родичами, а й тезками. Усіх трьох звали Мухаммад Джабарін. Їм було 30, 20 та 19 років. Двоє з них за день до теракту виставили у Facebook своє фото з написом: «Посміхніться. Завтра буде краще». Цей знімок опублікував сайт, що належить терористичній організації ХАМАС. Але сам ХАМАС відповідальність за теракт на себе не взяв. Там стверджують, що терористи були активістами «Ісламського руху».

Після нападу троє поліцейських потрапили до лікарні, двоє – у критичному стані. На жаль, вони померли. Прапорщику Хаілю Сатауі було 30 років, він служив у прикордонній поліції, згодом працював у підрозділі, що підтримував безпеку на Храмовій горі. Я хочу висловити співчуття усій його родині – батькам, трьом братам, дружині та дитині, якій виповнилося три тижні.

Інший загиблий – Каміль Шанан, йому було 22 роки. Він вступив до лав поліцейських усього 7 місяців тому. Співчуваю його батькам, брату та сестрам.

Сьогодні Храмова гора буде безлюдною та мовчазною – її закрили для відвідувачів, п’ятничну молитву відмінили.

У цей скорботний для Ізраїлю день я хотів би подякувати за щоденний героїзм тим, хто обороняє державу. І в Ізраїлі, і в Україні добре розуміють ціну відповідальності, яку беруть на себе ці люди – вони виконують найважливішу місію, охороняють нашу з вами безпеку, інколи ціною свого життя. Вічна пам’ять героям, що померли, боронячи Батьківщину.

Друзі!

Друзі! Сьогодні виповнився 41 рік Олегу Сенцову – українському кінорежисеру, якого три роки тому у Криму затримала ФСБ. Сенцова звинуватили у підготовці терористичних актів у Сімферополі, Севастополі та Ялті. 25 серпня 2015 року російський суд виніс вирок українцю – 20 років позбавлення волі з відбуванням у колонії суворого режиму, у лютому 2016 його етапували до Якутії.

Олег Сенцов народився 13 липня 1976 року в Сімферополі. Вчився у Київському національному економічному університеті, потім відкрив власний комп'ютерний клуб. Утім у 2008 році він вирішив присвятити життя кіномистецтву і став співзасновником компанії Край Кінема. Того ж року він зняв свій перший повнометражний фільм – «Гамер» про хлопців-гравців у комп’ютерні ігри. Згодом на Одеському кінофестивалі Олег представив ідею фільму «Носоріг» і почав працювати над ним. Але почався Євромайдан, Сенцов намагався організувати акції «За єдину країну» в Криму, займався постачанням продуктів українським військовим частинам, які були заблоковані.

Звісно, проукраїнська позиція митця не залишилася непоміченою. Тому Сенцова затримали 11 травня 2014 року за підозрою в тероризмі. З вимогою звільнити політв’язня виступили чимало зірок світу кіно– режисери Педро Альмадовар, Кшиштоф Зануссі, Анжей Вайда. У рамках акції Voice Project з вимогою звільнити Сенцова виступив актор Джонні Депп. Підтримала українця і акторка Меріл Стріп. 16 березня 2017 року Європарламент прийняв резолюцію «Політичні в’язні в тюрмах Росії і ситуація в Криму». У тексті резолюції міститься перелік з 30 громадян України, які «незаконно утримуються» в тюрмах на території РФ, серед них – Олег Сенцов.

У цей день я хотів би побажати лише одного, щоб українські політв’язні якомога скоріше отримали свободу та повернулися на Батьківщину. Наснаги Олегові, ми підтримуємо його та чекаємо на рідній землі. 

З Днем народження. #FreeSentsov

Друзі

Друзі, сьогодні виповнюється 79 років всесвітньо відомому українському композитору Мирославу Скорику.

Мирослав Михайлович народився у Львові 13 липня 1938 року. Його батьки були представниками української інтелігенції. Дідусь Скорика, Володимир Охримович, був відомим українським фольклористом, громадським та політичним діячем. А бабуся Олена Крушельницька-Охримович була рідною сестрою відомої оперної співачки Соломії Крушельницької. Батько Мирослава - Михайло - навчався у Віденському університеті, був високоосвіченою людиною. Часто на сімейних вечорах разом з мамою Михайла вони грали – він на скрипці, вона – на фортепіано. Тому у музику Скорик закохався з самого дитинства. До занять музикою Михайла заохочувала сама Соломія Крушельницька – за її порадою він вступив до Львівської музичної школи-десятирічки.

У 1947 році родину Скориків було репресовано та вислано в Сибір. Але й там Михайло продовжував займатись музикою – вчився гри на фортепіано в учениці легендарного композитора Сергія Рахманінова.

Лише через 7 років родина змогла повернутися до Львова. Він підготувався і вступив до Львівської державної консерваторії. Мирослав Михайлович грав в студентському оркестрі, організував ВІА «Веселі скрипки», для якого писав естрадні пісні. Його дипломною роботою стала кантата «Весна» на слова Івана Франка. У 1963 році Мирослав Скорик став наймолодшим на той час членом Спілки композиторів України, разом з тим і наймолодшим педагогом у консерваторії. У свої 25 він спершу викладав у Львівській, а з 1968 року і в Київській консерваторіях.

1964 рік став знаковим для Мирослава Скорика. Тоді він написав музику до стрічки Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Вона зчинила справжній фурор і Мирослав Михайлович враз став відомим композитором. Згодом з музики до фільму виник один з найвідоміших творів композитора - «Гуцульський триптих» для симфонічного оркестру.

Мирослав Скорик – яскравий талант, композитор, якого знає увесь світ. В його доробку безліч чудових творів : опери, балети, концерти (для оркестру, для віолончелі з оркестром, 3 фортеп’янові, 2 скрипкові). Найголовніше – він закладає у свою музику той самий неперевершений український колорит і вдало поєднує його із сучасним звучанням.

Скорик – єдиний в Україні композитор, який пише знакові віолончельні концерти. За Концерт №1 він був удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка в 1987 році. А через майже 30 років відбулася світова прем’єра Другого Концерту для віолончелі з оркестром. Крім цього, Мирослав Михайлович ініціатор і співзасновник багатьох міжнародних музичних фестивалів, серед яких «Музика українського зарубіжжя», Дні американської й української музики у Львові, «Пам'яті жертв голодомору – композитори України», Міжнародний фестиваль сучасної музики «Контрасти».

Від усього серця я вітаю Мирослава Михайловича із Днем народження! Бажаю довгих років життя, міцного здоров’я та натхнення для написання нових творів.

Друзі!

Друзі! У цей день в 1876 році народився Сергій Уточкін – відомий льотчик-випробувач, піонер та пропагандист авіації.

Сергій Ісайович народився 12 липня в Одесі. Батько Сергія — Ісай Кузьмич — був будівельним підрядником і купцем. У 1881 році, коли Сергію було п'ять років, його мати померла при народженні молодшого брата Сергія. Незабаром від туберкульозу помер і батько. Сергія та його братів відправили у різні родини, де дітей виховували на гроші батька.

Учитися Сергій пішов у реальне училище святого Павла. Один з опікунів Уточкіна купив йому велосипед фірми «Діана». І з часом навчання почало цікавити Сергія все менше, а подарунок – все більше. Вже через чотири місяці на цьому ж велосипеді Сергій вирішив взяти участь у місцевому чемпіонаті Одеси. У 15 років Сергій Уточкін покинув училище і став заробляти на життя велоперегонами. І вони принесли хлопцю успіх - він досяг чемпіонства країни, а також вийшов на міжнародну арену, вигравши Великий приз на змаганнях у Лісабоні.

На черзі після велоперегонів був автомотоспорт. Уточкін неодноразово перемагав на перегонах у Санкт-Петербурзі, Москві, Лісабоні та Брюсселі. Сергій був вигадливим хлопцем та справжнім екстремалом. Наприклад, він спускався з Потьомкінських сходів на мотоциклі та автомобілі, а також проїжджав по арках Горбатого моста. Він обігнав міський трамвай на десятикілометровій дистанції, одним з перших катався на роликових ковзанах. Сергій опускався у водолазному костюмі на дно Чорного моря, а також власноруч побудував яхту, на якій брав участь у регатах.

У 17 років Уточкін став одним з найперших футболістів відомої місцевої команди — Одеського британського атлетичного клубу (ОБАК). У футбол він грав до 34-х років, заснував в Одесі два футбольні клуби і був капітаном одного з них. Уточкін також писав статті у відому на той час місцеву газету — «Одесские новости».

Людина, що підкорювала дороги та море, одного дня вирішила підкорити і небо. Перші польоти Уточкін здійснив на повітряній кулі. 29 липня 1908 року він досяг на ній висоти 1200 метрів. Згодом секретар Одеського аероклубу, Карл Маковецький, замовив місцевому одеському винахіднику виготовлення планера, на якому потім і літав Уточкін.

Сергій Ісайович поїхав до тодішнього серця авіації – Франції. Саме там він влаштувався слюсарем на фабрику, що робила авіамотори. В Одесу Уточкін повернувся з двома техніками та купою креслень. Але його моноплан у небо не злетів через малопотужний мотор.

Тоді він був змушений звернутися за фінансовою підтримкою. Банкір Іван Ксідіас хотів допомогти молодому авіатору, але за драконівських умов – він мав три роки поспіль злітати у повітря лише з дозволу Ксідіаса. Уточкін відмовився. Але вперше піднявся у повітря все ж на літаку Ксідіаса – другим після Михайла Єфімова, який пристав на пропозицію банкіра.

Незабаром, під час єврейських погромів у Одесі, Сергій намагався захистити одного старого місцевого єврея, однак отримав ніж у спину. Видатний спортсмен потрапив на сім тижнів у лікарню. Але вдячні представники єврейської громади прийшли, аби підтримати його та віддячити.

Після того як Уточкін видужав, він провів демонстраційні польоти у Києві та Москві. Подивитися на польоти Сергія, про якого захоплено писали газети, збиралися величезні натовпи глядачів.

Переломним у кар'єрі льотчика став 1911 рік, коли проходив перший в імперії дальній переліт з Санкт-Петербурга до Москви. Цей маршрут вважали дуже складним, особливо – за несприятливої погоди. Уточкін потрапив у катастрофу над селом Зайцево. Це сталося через несправність пропелеру. Хоча Сергій і встигнув вистрибнути з аероплана, він вдарився об крило та впав у воду. Лікарі діагностували у льотчика переломи ноги та руки, вивих ключиць, колінної чашечки, важкі забої грудної клітини, голови та інші травми.

Після аварії Уточкін хотів повернутися у авіацію, але головні болі страшенно заважали. Понад це – під час лікування авіатору почали колоти морфій, через що у нього з’явилася залежність, покинула дружина.

Його кілька разів серйозно побили, після чого у Сергія Ісайовича почалася манія переслідування. Він поїхав на лікування до Санкт-Петербурга, у психіатричну лікарню. З лікарні Сергій Уточкін вийшов лише восени 1913 року і повернувся в Одесу. Але вдома його ніхто та ніщо не чекало – ні домівки, ні грошей, ні жаги до життя. Брати Уточкіна відкрили кінотеатр «Уточ-кіно», для того щоб допомогти своєму середньому брату, а друзі Сергія звернулися до Ради Всеросійського аероклубу з проханням допомогти Сергію.

А потім – Перша світова війна. Уточкін хотів піти на фронт льотчиком. Але психічне захворювання поставило на цьому рішенні хрест. Останні роки Сергій Уточкін провів у Санкт-Петербурзі, не мав роботи. Зима 1915—1916 років була холодною, Уточкін майже усю зиму хворів. Згодом він захворів на запалення легень, з яким знову потрапив до Психіатричної лікарні святого Миколи Чудотворця. Авіатор помер 13 січня 1916 року. Йому було усього 39 років.

Сергій Уточкін – яскрава особистість, історія його життя надихає і змушує замислитись водночас.

Друзі!

Друзі! Сьогодні в Ізраїлі день жалоби і посту. 17 тамуза за єврейським календарем вважають днем лиха, бо у різні роки саме тоді траплялися страшні події.

Однією з них було спорудження євреями золотого тельця після виходу з Єгипту. У той час, коли Мойсей отримав на Синайській горі скрижалі Завіту, внизу люди встигли зневіритися і зрадити свого пророка і Бога. І це попри те, що вони щойно були звільнені від багаторічного рабства. Після того як Мойсей побачив людей, що танцюють навколо ідола, він розбив скрижалі об підніжжя гори Синай, вражений безвір'ям і малодушністю народу.

В цей же день, через багато років, ворогам Ізраїлю вдалося зробити пролом в стінах Єрусалиму. Минуло кілька тижнів і весь Храм був зруйнований.

Ще одне лихо 17 тамуза – капітан окупаційної армії Апустмус привселюдно спалив Свиток Тори, а у Храмі встановили ідола.

Минули століття, але ізраїльський народ пам’ятає про ці біди. Цього дня євреї постяться для того, аби розбудити власні серця, стати на шлях каяття та ще раз зрозуміти, як вчинки та помилки можуть призвести до великих бід. Люди намагаються спокутувати власні гріхи та гріхи своїх предків, які сталися через невігластво, жадобу чи дурість.

Друзі, коли ми визнаємо наші помилки – ми стаємо сильнішими та можемо попередити їх повторення у майбутньому. Я думаю українцям теж варто виділяти певний день для того, щоб згадувати та аналізувати усі серйозні біди, які трапилися на шляху до становлення нації. Для того, щоб зробити висновки і далі розвивати свою державу не повторюючи помилок минулого.

Друзі!

Друзі! Що робить державу успішною? Один з аспектів – жага підтримувати талановитих людей. Зокрема, розробників-новаторів, які впіймали хвилю новітніх ідей і можуть створити щось таке, у що навіть важко повірити з першого погляду.

В Ізраїлі нещодавно створили інноваційний технологічний фонд, який фінансуватиме такі винаходи. Але хто за ним стоїть? «Моссад» - політична розвідка Ізраїлю, одна з найефективніших і професійних спецслужб світу. Саме там готові витратити по півмільйона доларів на один проект задля того, щоб отримати найновіші та найбільш зухвалі технології першими.

Назвали фонд «Лібертад», що походить від латинського слова «свобода». Це означає, що приватні компанії та підприємці отримають свободу для розвитку своїх технологій. Крім того, саме так називався корабель, на якому у 1940 році репатріанти прилили до берегів ізраїльської землі.

Ініціював створення фонду 46-річний генеральний директор офісу Елі Гронер. Перед ним постала задача якомога більше задіяти стартапи у діяльності розвідки, яке він вирішив таким чином. Фонд інвестуватиме гроші в науково-дослідницькі та конструкторські розробки. Найбільше «Моссад» цікавлять розробки роботизованих, енергетичних та акумуляторних технологій, інструменти для шифрування даних та розпізнавання особистостей.

Друзі! Мені здається, що такий досвід варто було б запозичити і Україні. Бо тут теж є безліч талановитих та розумних винахідників, які могли б зробити важливі державні структури інноваційнішими та стати на підсилення безпеки України.

Друзі!

Друзі! Сьогодні свій день народження святкує Анатолій Кочерга – неперевершений український оперний співак.

Анатолій Іванович народився у селі Самгородок Козятинського району Вінницької області 9 липня 1947 року. Був звичайним хлопчаком-розбишакою. Але його батьки докладали багато зусиль для того, щоб син займався музикою. Мама навіть запросила хлопцю репетитора із гри на акордеоні. Саме цей інструмент дав старт його музичній кар’єрі. Вперше Анатолій заспівав сольно у сьомому класі – виступав з дівочим ансамблем. У 15 років його голос «зламався». І після цього альт змінився на відомий усім чарівний бас.

Кар'єру Анатолій Іванович розпочав у Київському театрі опери та балету, солістом якого був з 1972 року. За три роки поїхав на стажування у міланський оперний театр «Ла Скала». У 1989 році отримав Державну премію УРСР за виконання партій у оперних виставах «Борис Годунов» Модеста Мусоргського, «Дон Карлос» Джузеппе Верді та «Мілана» Георгія Майбороди.

Побачити Анатолія Кочергу можна не лише на театральній сцені – у 1982 він зіграв роль Мефістофеля у фільмі-опері «Фауст», знятому режисером Б.Небієрідзе на Укртелефільмі.

Міжнародний тріумф Анатолія Кочерги відбувся у 1989 році у «Хованщині» Модеста Мусоргського у Віденській державній опері. Після цього він почав працювати з диригентом Клаудіо Аббадо та іншими визначними діячами оперного мистецтва, виступав у найкращих операх, їздив у концертні тури з симфонічними оркестрами, гастролював по всьому світу.

Анатолій Кочерга – не просто людина, що має величезний талант. Він надзвичайно працьовита особистість, приклад для усього молодого покоління. Анатолій Іванович настільки любить свою роботу, що віддається на всі 100% не зважаючи ні на що. У 1998 році у Мехіко на Кочергу вчинив напад грабіжник, простреливши співаку ногу. Втім вже за тиждень він виступав у Мексиканській опері у інвалідному візку.

Анатолій Кочерга казав: «Я тільки працюю за кордоном. Хоча мені постійно пропонують залишатися за кордоном. А я не хочу. Я їжджу на роботу… На всіх афішах, практично всіма мовами світу написано, що я — з України. І я пишаюся цим». А ми пишаємось вами, шановний Анатолію Михайловичу! Довгих років життя, здоров’я, щастя і нових шедеврів!

Друзі!

Друзі! Вітаю усіх з Українським Днем родини!

Я не раз розповідав вам про те, що в Ізраїлі сім’я стоїть на першому місці у будь-якого громадянина. Там дійсно існує культ родини, і помітити це можна з першого погляду. У вихідний день на вулицях ви побачите молоді пари з дітьми, бабусь та дідусів з онуками, які насолоджуються спілкуванням. Ізраїльтяни надзвичайно поважають традиції, усі свята проводять із рідними та близькими. Саме ця надзвичайна родинна єдність і є одним зі стовпів нації, що допомагає їй проходити крізь усі виклики та негаразди.

Українці так само, як ізраїльтяни, вміють цінувати своїх близьких та рідних. Тому у це свято я бажаю всім вам, щоб ваші родини жили у мирі та злагоді, щоб всі, кого ви любите, були здорові та щасливі. Будь яку свою вільну хвилину приділяйте саме родині – бо це найсправжніше щастя, яке є у нас з вами. Цінуйте близьких, ростіть нове свідоме покоління і держава стане міцнішою!

Друзі!

Друзі! Вітаю зі святом Івана Купала!

Раніше це свято припадало на час літнього сонцестояння – 20-22 червня. Традиції, що з’явилися у давні часи, підтримують і нині – в ніч з 6 на 7 липня українці збираються біля багаття, стрибають через нього. Неодружені дівчата чекали на своїх наречених, заздалегідь плели вінки, кидали їх у воду, а закохані юнаки – ловили.

Згодом, переважно парами, всі йшли шукати міфічний цвіт папороті. За повір’ями той, хто знайшов його, отримував багатство і вічну молодість. Також збирали трави – вважалося, що у цей день вони мають цілющі властивості.

Із впровадженням християнства свято отримало інший зміст. 7 липня святкують день Івана Хрестителя, який охрестив перших християн у водах Йордану. У цей день віряни освячують у церквах віночки з трав.

Друзі! У це свято бажаю вам всім, щоб тепло літнього сонця зігрівало ваші оселі, ви збиралися з найближчими людьми та гарно проводили час.

Друзі!

Друзі! 6 липня минає 80 років від дня смерті видатного українського поета, перекладача, літературознавця Богдана-Ігоря Антонича. Він прожив усього 27 років, але встиг залишити значний слід в українській поезії.

Народився Богдан-Ігор у селі Новиця, нині – Польща. Його батько був греко-католицьким священником. Вчитися хлопець почав рано, займався вдома. З одинадцяти років навчався у гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії у Сяноку. Це була єдина гімназія на Лемківщині, де вчили українську мову. Богдан-Ігор був надзвичайно здібним учнем, кращим з кращих від самого першого дня навчання.
У середині 20-х років родина Антоничів переїхала у село Бортятин, де батько хлопця був місцевим парохом. Антонич часто приїздив туди і значну частину творів написав у Бортянині.

У 1928 Богдан-Ігор Антонич вступив на філософський факультет Львівського університету, вивчав польську філологію. Активне студентське життя затягнуло його у свій вирій, поет приєднався до гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти», почав досліджувати українську мову.

Перший свій вірш Богдан-Ігор Антонич опублікував у 1931 році в пластовому журналі «Вогні». Він не лише творив поезію, працював і над публіцистикою, неодноразово виступав з доповідями про українську та чужу літератури, робив переклади, писав рецензії, публікував сатиричні фейлетони та пародії, почав писати новелу «Три мандоліни» та повість «На другому березі».

Певний час редагував журнал «Дажбог» та спільно з Володимиром Гаврилюком журнал «Карби». Крім літературної діяльності Антонич займався художнім мистецтвом, грав на скрипці та мріяв про кар’єру композитора, навіть склав лібрето до опери «Довбуш», яку мав написати Антін Рудницький.

Після перенесеного апендициту та наступного запалення легень перевтомлене довгою і високою гарячкою серце поета не витримало. Він помер у Львові 6 липня 1937 року. Радянська влада заборонила його твори та на кілька десятиліть про автора забули. Але зараз поезії Богдана-Ігоря Антонича перекладені багатьма мовами світу, а пам’ятник цьому талановитому чоловіку височіє у Львові.

Сьогодні у Львові проводять безліч пам’ятних заходів і на могилі Богдана-Ігоря Антонича на Янівському кладовищі, і в Музеї-садибі родини Антоничів. Упевнений, що українці мають пам’ятати про цього талановитого та ні на кого не схожого поета. Діліться вашими улюбленими віршами Антонича в коментарях, аби більше людей змогли познайомитись з перлинами його творчості. Вічна пам’ять.

Друзі!

Друзі! Нещодавно у Дрогобичі відкрили меморіальну дошку на честь Праведника народів світу, котрий в роки гітлерівської окупації рятував дрогобицьких та стрийських євреїв. Його звали Ебергард Гельмріх.

Він був німцем, народився у Гамбурзі у 1899 році. Під час війни Ебергард – майор Вермахту – відповідав за продовольство та рільництво. Саме він був керівником сільськогосподарських робіт у Дрогобичі у часи Другої світової війни. Теплицю, де вирощували продукти для німецьких військових, обслуговували українці. Під прикриттям сільськогосподарського табору Ебергард і допомагав євреям, переховував їх на стрісі. А ще разом із дружиною Донатою рятував жінок. Вона жила у Берліні, він – у Дрогобичі. Гельмріх організовував для єврейок фальшиві документи та відправляв до дружини, яка розподіляла їх на роботу у німецькі сім’ї. Таким чином подружжя змогло врятувати близько 200 євреїв.

У 1965 році за «надання притулку, постачання предметів першої необхідності, фальшиві документи та організацію втечі» Яд Вашем визнав Ебергарда Гельмріха Праведником народів світу. У 1989 році таке ж звання отримала його дружина Доната.

Друзі! Подвиг німця Ебергарда та його дружини ще раз нагадує нам, що все залежить від вибору людини та її особистих якостей. І серед вбивць є янголи, які ризикували власним життям заради порятунку інших. Мета суспільства – зробити так, аби гідних людей ставало більше, а це означає, що слід плекати у собі добро, взаємодопомогу, розуміння. Ненависть та агресія – страшні речі, які руйнують не лише людські долі, а й історію. Давайте пам’ятати про це.

Друзі!

Друзі! Вчора виповнилося 134 роки від дня народження одного з найвизначніших письменників ХХ сторіччя – Франца Кафки. Його стиль не можна сплутати з жодним іншим – він таємничий, тривожний, сповнений цікавих образів та абстракцій.

Франц народився 3 липня 1883 року в єврейській родині у Празі. Його батько Герман був торговцем галантерейними товарами, мати Юлія теж працювала в його магазині. Герман Кафка був жорстоким батьком, він часто гнівався на своїх дітей, сварив їх, що надзвичайно вплинуло на Франца – він став замкненою людиною. Найчастіше він згадував, як колись уночі попросив батька принести йому води, а той вивів його на балкон та зачинив там.

У Франца було двоє братів, але вони померли ще до того, як їм виповнилося по два роки. Також він мав трьох сестер, які страждали від батькового виховання не менше за хлопця. Утім разом вони намагалися створити свій власний світ. На свята Франц навіть влаштовував вдома театральні постановки, у яких грали його сестри. На жаль, усі три сестри Кафки загинули під час Другої світової війні у нацистських концтаборах у Польщі.

Франц був дуже старанним учнем – почав вчитися у ліцеї вже у 10 років. Уявіть, навчання там було настільки складним, що за рік учні повинні були вивчити напам'ять 467 віршів. Звісно, Кафка, який і так не був достатньо самовпевненим через батьківське виховання, у школі теж багато переживав та нервував. У своїх щоденниках він розповідав, що кожен рік був переконаний у тому, що провалить іспит і його не переведуть до наступного класу.

Писати Кафка почав саме на останніх роках навчання у ліцеї.

Попри всі хвилювання, у 1901 році Кафка без жодних зусиль склав іспит на атестат зрілості. Франц вступив на юридичний факультет Празького університету. Одним з найважливіших моментів у своєму житті Кафка вважав день, коли він прослухав лекцію «Доля і майбутнє філософії Шопенгауера». Її читав Макс Брод, хлопець, на рік молодший за Кафку. Франц підійшов до нього після лекції аби посперечатися про Ніцше – так і почалася їхня довготривала дружба. Між цими двома молодиками було мало спільного, Брод був екстравертом, на відміну від Кафки. Але саме Макс відкрив Кафці шлях у соціум, почав виводити його з дому на вечірки, прогулянки. Брод був не просто другом та ланкою, що поєднувала Кафку зі світом. Він був першим поціновувачем його творчості.

Кафка ненавидів свою буденну роботу – терпіти не міг начальника, товаришів по службі та клієнтів. Не міг Франц влаштувати і особисте життя – він жодного разу не був одружений. Він залицявся до Феліції Бауер, дівчини з Берліна, двічі був із нею заручений. До речі, наслідком саме цих стосунків стало написання роману «Процес». Другою нареченою Кафки була Юлія Вохрицек, але й заручини з нею він розірвав. У 1923 році Франц разом з дев'ятнадцятирічною дівчиною Дорою Дімант, на декілька місяців переїхав до Берліна, аби відійти від родини та повноцінно зайнятися письменницькою роботою. Але здоров’я зруйнувало ці плани. У Франца були хронічні хвороби, він страждав від мігрені, запаморочення, наривів, але найгірше – туберкульоз.

Кафка помер 3 червня 1924 року у санаторії під Віднем. Похований письменник у Празі, на Новому єврейському кладовищі в районі Страшніце, у спільній сімейній могилі. Йому було всього 40 років. За життя Кафки опубліковано всього декілька коротких оповідань. Перед смертю письменник попросив свого друга Макса Брода та дівчину Дору знищити всі його рукописи. Дора так і вчинила, а от Макс – ні. Він опублікував його твори, які посмертно принесли Кафці світове визнання.

Франц Кафка вважав, що книжка, як сокира, має рубати «мерзле море» у душі людини. Тому його герої такі, як ми їх знаємо – важкі, песимістичні, але здатні залишити по собі слід. Вічна пам’ять талановитому майстру слова.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1932 році народився Вадим Іллєнко – видатний український кіномитець. Саме він як оператор зняв такі фільми, як «Олекса Довбуш», «За двома зайцями», «Вечір на Івана Купала», «Свято печеної картоплі» та інші. Крім того, Вадим Герасимович був і режисером, зняв низку чудових кінокартин, серед яких «У синьому небі посію ліс», «Останній бункер» та інші.

Вадим Герасимович народився у місті Новомосковськ. Батько був інженером-будівельником, мама працювала по господарству. Вадим був першою дитиною в родині, згодом народилося ще двоє братів – Юрій та Михайло, які пішли шляхом старшого брата та стали видатними кіномитцями.
Мати хлопців часто згадувала, що Вадим був творчою дитиною, у 10 років мріяв грати на піаніно. Та грошей на інструмент вдома не було – тому він намалював піаніно просто на підвіконні. Він просто стояв біля нього та уявляв, як воно може звучати. Тоді батьки вирішили будь якою ціною купити синові музикальний інструмент та придбали акордеон.


Вчився Іллєнко у ВДІКу – батьки задля цього переїхали до Москви. Вадим хотів знімати кіно, а тато повністю підтримав його. Подарував синові недорогий фотоапарат і сказав: «Знімай лише те, що будеш бачити серцем». Після закінчення навчання і Вадим, і його брати повернулися до Києва – творити хотіли на Батьківщині.

Коли народилися Юрій та Михайло, старший Вадим опікав молодших. Він підтримував їхні творчі ідеї. З 1955 року Вадим Герасимович працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Сім’я все ще жила бідно, тому на свої перші гонорари кінооператор купляв братам подарунки. Михайлу він часто дарував фарби та пензлі. В одному з інтерв’ю молодший брат розповідав – одного разу брат просто приніс купу грошей, дав йому та сказав: «Витрать на фарби». Цей подарунок він запам’ятав на все життя.

Вадим Герасимович ніколи не жадав нагород та відзнак, він був щасливою людиною, бо займався тим, що любив. Він доклав руку до створення невмирущих шедеврів українського кіно. В останні роки свого життя Вадим Іллєнко хворів. Переймався, що вже не мав сил продовжувати працювати. Брат Михайло розповідав, що йому значно погіршало через ситуацію в Україні. Вадим Герасимович казав, що Росію не змогли врятувати ані Чехов, ані Толстой, ані Достоєвський. «Одна маленька людина перемогла великих», - резюмував Іллєнко.

Вадим Герасимович помер 8 травня 2015 року. Але фільми, які він знімав, продовжують приносити радість їхнім шанувальникам. Вадим Іллєнко – важлива постать в українському кіно, тому перегляньте ваш улюблений кінофільм з його доробку у його день.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1916 році народився Йосип Шкловський – видатний український астрофізик єврейського походження.

Йосип Самуїлович народився у Глухові на Чернігівщині. Будинок по вулиці Спаській, 12, який побудував його дід, стоїть і до тепер. Його батько займався дрібною торгівлею, родина жила вельми бідно. Ось як про своє дитинство згадував сам Шкловський: «Я ріс у традиційній єврейській родині у невеликому українському місті, вчив давню мову предків, ходив з мамою в синагогу. А які були свята, хоча навколо – просто злидні! Чомусь згадав запах цих свят. А потім була школа-семирічка, роздвоєння свідомості між єврейським домом та радянською школою. У 1930 родина поїхала з рідної України. І моє єврейське дитинство залишилося у минулому, яке не повернути...»

Родина переїхала до Казахстану, після закінчення школи Йосип Самуїлович два роки працював десятником на будівництві залізниці Магнітогорськ—Караганда—Балхаш та Байкало—Амурської залізниці. Але хлопець хотів вчитися. І вже у 1933 він вступив на фізико-математичний факультет Далекосхідного університету. У 1935 році перевівся на навчання до Московського державного університету, закінчив його з відзнакою. Згодом захистив кандидатську дисертацію, яка була присвячена фізиці сонячної корони. І вже в 32-річному віці Йосип став наймолодшим доктором наук.

Шкловський першим у СРСР (1953–1954) прочитав курс радіоастраномії. У 1953 організував та очолив відділ радіоастрономії в Державному астрономічному інституті імені Павла Штернберга. Саме тут науковець створив відому астрофізичну школу. Але працювати в тодішніх умовах було аж надто складно. Під час «боротьби з космополітами» із Державного астрономічного інституту ім. Штернберга звільнили кращих астрономів-євреїв разом зі Шкловським. Згадуючи це, він писав: «Моя доля – мала краплина у морі страждань мого єврейського народу...» Але ректор МДУ Петровський тоді зробив усе можливе, аби Шкловського відновили на посаді.

За чверть століття кандидатуру Йосипа Самуїловича вносили у бюлетень АН СРСР для обрання академіком аж десять разів! Але у 1966 році обрали лише членом-кореспондентом.

У 1962 році Шкловський видав свою найвідомішу книгу «Всесвіт, життя, розум», яка вразила читачів у СРСР та за кордоном. До речі, саме ця книжка мала величезний вплив на Карла Сагана — одного із найвідоміших учених світу, засновника Планетного товариства, що об’єднало землян, які цікавляться Космосом, майбутнім планети Земля. Він - автор популярних у світі книг та телесеріалів, присвячених позаземним цивілізаціям, лауреат престижної у США Пулітцерівської премії за книгу «Дракони Едему. Роздуми про еволюцію людського мозку». Саган неодноразово повторював, що на свої дослідження його надихнув український астрофізик Йосип Шкловський.

Сам Йосип Самуїлович брав участь у запуску на Місяць апарата «Лунохід-1». Був зіркою радянської астрономічної науки. Широко відомими стали його роботи з аналізом проблем життя та розуму у Всесвіті. У 1969 Шкловський створив відділ астрофізики у новоутвореному Інституті космічних досліджень, який і очолював до останніх днів життя, одночасно керуючи (на громадських засадах) і відділом радіоастрономії ДАІШ.

Помер науковець 3 березня 1985 року у Москві. У Глухові досі шанують пам’ять видатного астрофізика – його іменем названа одна з вулиць міста.