Друзі!

Сьогодні минає 99 років від дня народження Олеся Гончара, видатного українського письменника і громадського діяча, автора таких визначних романів, як «Собор», «Прапороносці» та «Людина і зброя». За останній він отримав Державну премію ім. Т. Шевченка.

Справжнє ім’я видатного українця – Олександр Біличенко. Він народився у селі Ломівка (нині – частина міста Дніпро) у 1918 році. Мати померла, коли хлопцеві було усього три роки. Виховували малого Олександра дідусь та бабуся на Полтавщині.

При вступі до школи Біличенка записали як Олеся Гончара (прізвище матері, а ім’я змінили, аби розрізняти учнів: у класі був ще один Олександр). Сільрада видала й нове свідоцтво про народження, відповідно до якого він народився у селі Сухій.

Спершу Олесь закінчив журналістський технікум, згодом вступив до Харківського державного університету. Працював у Харківських та Полтавських газетах.

У червні 1941 року Олесь Гончар вступив до лав студентського батальйону добровольців. Усе, що він переживав, автор висвітлив у своєму романі «Людина і зброя». Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році. Звідти – знову повернувся до зброї.

В перервах між боями Гончар писав вірші – такі, у яких зображував усі свої почуття та переживання. Вже після війни почав писати «Прапороносців» - на це пішло цілих три роки, але автор зумів зобразити справжніх українців, які вміють не лише боротися, а й перемагати.

Визначний український роман – «Собор» Олеся Гончара вийшов друком у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Спершу його сприйняли тепло, але згодом його заборонили та піддали нищівній критиці. Ще перед публікацією «Собору» Гончар потрапив під підозру партійного керівництва, а після неї і взагалі став його мішенню. Але ця заборона дала «зелене світло» новій хвилі спротиву. Представники патріотичної інтелігенції, зокрема Іван Сокульський та Михайло Скорик написали до ЦК КПУ листа-підтримку. Згодом його навіть опублікували за кордоном, а його авторами зацікавилося КДБ УРСР.

Цей момент став поворотним для Олеся Гончара. Згодом він почав виступати з вимогою державного статусу української мови, він підтримував боротьбу за незалежність. І ось, коли омріяна самостійність була досягнута, Україна стала окремою державою, Олесь Гончар все одно не заспокоївся. Вважав, що біля керма країни стала «когорта безсовісних», за якою йде слідом «нашестя пігмеїв». «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». Щоденники письменника – неоціненний скарб, який варто прочитати, аби зрозуміти, чим жила та епоха, і що виклики, з якими стикаються українці, не нові.



Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року. Поховали видатного українського письменника на Байковому цвинтарі. Очевидці розповідали, що відспівували письменника священики відразу декількох конфесій - просто з поваги до нього за роман «Собор». А коли труну опустили у могилу, з неба полив дощ, ніби й небо плакало за ним.