Друзі!

Цього дня у 1905 році народився Серж Лифар – один з найвидатніших танцівників ХХ століття, «добрий геній балету» та «Бог танцю».

Серж Лифар народився 15 квітня у передмісті Києва. Його батько походив з відомого козацького роду, працював лісничим. Хлопця часто возили на свята до діда у Канів, той дуже любив розповідати про героїчне минуле України та хвалився внуку грамотами від українських гетьманів.

З дитинства Серж полюбив музику, співав у дитячому хорі Софіївського собору, вчився грати на скрипці та фортепіано. Але майбутнє хлопця було вирішене завдяки випадковому знайомству з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Серж вирішив вступити у її балетну секцію і тоді його світ змінився.

У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, а через рік – запросила туди своїх найкращих учнів, серед яких був талановитий Серж. Він викладався на всі сто, працював самовіддано та фанатично, але, найголовніше – усім серцем любив балет. Усі його зусилля скоро винагородилися – він став першим солістом французького «Російського балету». Вже після перших виступів критики назвали Лифаря «новою легендою».

Коли Сержу було 24 роки, помер Сергій Дягілєв – тодішня зірка балету. Тоді йому запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». І тоді він став не просто танцівником, а обличчям цілої епохи балету. Він 30 років віддав цьому театру, його солістом, хореографом, педагогом. Став основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».

Геній, що поставив понад 200 балетів у «Гранд-Опера», кавалер ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володар найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», до останнього свого дня любив лише одне місце на земній кулі – Київ. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив Серж Лифар. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

Але приїхати в Україну він зміг лише одного разу – у 1961 році, до цього його звільнили з «Гранд-Опера». Це був страшний удар для Сержа, він усіляко намагався боротися за своє місце, але марно.

Та чоловік не склав руки і з 1955 Лифар викладав курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Помер Серж Лифар у Лозанні 15 грудня 1986. В наші дні там з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва».

В Україні про генія танцю згадали лише у 1990-х, зокрема, завдяки зусиллям його вдови, графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, роботи Пікассо і Шагала.

Друзі! Я впевнений, усі українці мають знати історію життя цього геніального танцівника, гордості України, шанувати його здобутки та вічну любов до своєї Батьківщини.