Друзі!

Друзі, сьогодні ввечері в Ізраїлі розпочинається Йом ха-Зікарон. Це – День пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та жертв терору. У цей день вшановують пам’ять військових ЦАХАЛу, поліцейських, представників служб безпеки, бійців підпільних організацій, які віддали свої життя за країну, її незалежність та спокій. А також тих, хто загинув у терористичних атаках.

Цей день припадає на 4 іяра, траурні події за єврейською традицією починаються звечора, коли наступає новий день. Дату обрали не випадково. 4 іяра 5708 року за єврейським календарем (13 травня 1948 року) захисники провінції Гуш-Еціон були жорстоко вбиті і ніколи не дізналися, що всього через 10 годин буде проголошено незалежність Держави Ізраїль.

О 20:00 в Ізраїлі пролунає сирена. Під її звук у траурному мовчанні завмирають усі, зупиняються машини та транспорт, люди мовчки стоять або моляться в пам’ять про своїх відважних співвітчизників.

Офіційна церемонія проходить біля Стіни Плачу на Храмовій горі у Єрусалимі. Тоді ж прапор Ізраїлю приспускають на знак трауру.

Друга сирена звучить об 11 ранку. Вона лунає дві хвилини і ізраїльтяни знову стоять мовчки та думають про тих, кого втратили та ким пишаються. Уявіть, навіть якщо люди їдуть потягом і не чують звук сирени, у відповідний час машиніст зупиняє його, а всі люди могли піднятися зі своїх місць та вшанувати пам’ять загиблих.

Після ранкової сирени розпочинаються траурні заходи, люди навідують загиблих на кладовищах.

Найголовніше – в Ізраїлі немає «безіменних» загиблих. Держава не тільки точно знає, скільки людей загинуло, а й намагається зробити усе, щоб імена цих людей пам’ятали усі співвітчизники. Мені здається, це надзвичайно важливо. Бо люди – це не черговий «+1» у статистиці втрат, це життя, родини, історії. Вони мають жити у нашій пам’яті. Я вважаю, що українці мають чинити так само, зважаючи на ситуацію на Донбасі.

Вже на наступний день Ізраїль святкуватиме День незалежності і проведення Дня вшанування пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та жертв терору у його переддень має глибокий символізм. Таким чином ізраїльтяни ніколи не забувають, якою ціною далася країні незалежність. Юні військові приносять клятви захищати Батьківщину на могилах тих, хто віддав за неї життя. Це надзвичайно сильна та важлива традиція, яка дозволяє стверджувати, що подвиг відважних ізраїльтян ніколи не буде забутий.

Вічна шана.

Друзі!

Друзі, чи знали ви, що одним з найкращих аніматорів в історії студії «Дісней» був українцем? Саме він, Володимир Титла, створив персонажів гномів у «Білосніжці», Страмболі у «Піноккіо», слоненятка Дамбо, корову Клорабель у мультфільмі «Міккі Маус».

Володимир Титла народився 25 жовтня 1904 року у Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Свого часу вони емігрували з села Підгайці Тернопільської області. Але і в США сім’ї було непереливки. Батько працював на виробництві бочок для риб, грошей було небагато. Юнак з дитинства навчився втікати від суворої реальності завдяки фантазії та вмінню малювати. Коли Володимиру було 9 років, тітка взяла його на екскурсію, де вперше він побачив анімацію. Ця подія вплинула на усе життя хлопця.

Спершу хлопець пішов вчитися до Нью-Йоркської школи промислового дизайну, але вже у 16 років отримав роботу і кинув навчання. Він створював титри для студії «Парамаунт», а пізніше почав малювати героїв для мультфільмів «Байки Езопа».

Тоді ще Титла не знав, що анімація стане пристрастю усього його життя. Друга робота чоловіка теж була на студії «Джон Терріс». Батькам потрібна була його грошова допомога, тож Володимир викладався на усі сто і швидко завоював великий авторитет.

Гарний заробіток дозволив Володимиру довчитися – він поїхав набиратися нових знань у Париж. Він вдосконалював свої навички, брав уроки найвидатніших ілюстраторів. Навіть устиг побувати на Батьківщині батьків – на Тернопільщині. Там він полюбив українську пісню, завжди слухав її у вільних час. Врешті Володимир повернувся у Америку, аби далі продовжувати свій творчий шлях.

Повернувшись, Титла влаштувався на студію «Терітюнс» - третьосортну, що випускала не вельми якісні мультфільми. Йому не подобалося там працювати, але часи були складні. Та згодом Володимир все ж ризикнув і відправився у Голівуд, аби познайомитись із Уолтом Діснеєм. Був 1934 рік. Його талант одразу помітили і Титла став частиною головної команди, яка робила перші повнометражні мультфільми.

Через 4 роки Володимир Титла взяв шлюб з моделлю, що позувала для аніматорів, на ім’я Адріен ле Клерк. Незабаром у них з’явився син, якого назвали Петро, саме його реакції та емоції аніматор зобразив в образі слоненятка Дамбо.

Але у 1943 році Володимир Титла полишив студію Діснея. Тоді працівники зібралися на страйк через скорочення, до яких вдався Уолт через економічну кризу. Звільнився Титла за власним бажанням, але шкодував про це рішення до кінця життя.

Тоді ж родина переїхала у Коннектикут на власну ферму. Коріння давало про себе знати – ще одним хоббі великого аніматора було просте порання у землі.

Поряд з цим, Володимир продовжував працювати аніматором і створив ще кілька відомих персонажів, наприклад, маленького привида Каспера.
Помер Володимир Титла 29 грудня 1968 року у штаті Коннектикут.



Друзі! Багато талановитих українців своїм прикладом вчать нас – потрібно йти до мети, продовжувати вчитися та ніколи не опускати руки. Тоді можна стати кращим з кращих у своїй справі.

Друзі!

 Цього дня у 1908 році у місті Світави ( нині Чехія) народився Оскар Шиндлер – німецький промисловець, що врятував 1200 євреїв під час Голокосту. Він – єдиний член нацистської партії, якого поховали на горі Сіон у Єрусалимі. Історія подвигу Оскара Шиндлера лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера» та фільму «Список Шиндлера».

Оскар Шиндлер народився в родині німців-католиків Ганса Шиндлера і Францишки Лузер. Спочатку займався бізнесом, але в роки Великої депресії збанкрутів.

Коли Оскару було 19 він одружився на Емілії – доньці німецьких євреїв. Вона була на рік старша та безтями закохана у Оскара. Їй у придане батьки дали цілих 100 тисяч чеських крон. Сімейне життя подружжя не було безхмарним – Оскар часто зраджував дружину, у великому серці чоловіка одночасно могли жевріти декілька кохань. Але й для добра у ньому було багато місця.

У 1939 році Шиндлер вступив до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, заснував завод з виробництва металевого посуду. Ще один завод у Кракові він отримав через антисемітську політику у Польщі.

Але вони з дружиною дійсно дуже допомагали євреям, хоча це означало, що їхнє життя постійно було під загрозою: у будь-який момент воно могло закінчитися в газовій камері, як і життя працівників його фабрик. Останній викуп євреїв, які мали потрапити в Аушвітц, коштував Шиндлерам 2,6 млн рейхсмарок.. Але вдячні люди допомогли і їм: від лінчування радянськими солдатами Шиндлерів врятувала російськомовна кухарка, що працювала у них. Саме вона розповіла, що ці німці – хороші і мають жити.

Після війни Оскар Шиндлер емігрував до Аргентини, але через десять років повернувся до Німеччини, уже без дружини- він покинув її саму. Їздив у різні країни, де жили врятовані ним люди. У 1967 Оскар Шиндлер був названий Праведником народів світу.

В останні роки свого життя він жив на допомогу єврейських організацій та подарунки врятованих ним людей.

Особа Оскара Шиндлера з плином часу викликала багато суперечок, мовляв, він зовсім не герой. Однією з причин тому стала репліка його дружини Емілії, яка сказала, що: «цей «герой» був бабієм та спалювачем власного життя!». Але на той момент жінці уже було 94 роки і вона дуже обурилася, що у фільмі Стівена Спілберга «Список Шиндлера» не розкрили її роль, як головної помічниці у порятунку євреїв. Але справжню вдячність не підробити. На жаль, герої не завжди ідеальні, як ми їх собі малюємо. Але головне – їхні відважні вчинки, які залишаються в історії на віки.

Друзі!

Друзі! Нещодавно своє 75-річчя відзначила одна з найвидатніших американських акторок єврейського походження – Барбара Стрейзанд. Та чи знали ви, що коріння відомої актриси та співачки – українське?

Дід Барбари Стрейзанд – Ісаак народився у Західній Україні, в містечку Бережани, що на Тернопільщині. Його родина жила бідно, хата з двох кімнат, де на лавках спали і бабуся, і дідусь, і батько, і матір, і сестра, і брат. Від скрути Ісаак вирішив шукати кращого життя і у 1898 році поїхав з Бережан. Як виявилось, назавжди.

Він емігрував до Америки, пережив 15 страшних діб на кораблі. Тоді така виснажлива подорож коштувала багатьом емігрантам життя, їхні тіла просто викидали за борт.
На митному контролі Ісаак Стрейзанд заповнив митну декларацію так: «Національність: галицька. Останнє місце проживання: Бережани. Грошей не має».

Двоюрідний брат Ісаака тоді вже деякий час жив у Нью-Йорку. Тож він переїхав до нього.
Пізніше він взяв шлюб із Анною Кестон, теж емігранткою. Дехто стверджує, що вона народилася в Галичині, інші кажуть – на Волині.

Ісаак та Анна теж жили не у розкошах. У них було п’ятеро дітей, старший з яких – Еммануїл – став батьком Барбари Стрейзанд. Вона народилася 24 квітня 1942 року у Брукліні. Її мати у юності була співачкою, але зі сценою не склалося, і вона стала шкільним секретарем. Батько був шкільним учителем – там вони і познайомились. Коли Барбарі був усього рік, Еммануїл загинув. Мати одружилася вдруге, але вітчим не дуже любив Барбару, яка була замкненою, не вельми симпатичною, але надзвичайно самовпевненою. Не любили дівчину і однокласники.

Та вона мала величезні амбіції та прямо казала усім: «Я буду кінозіркою та заспіваю для президента США». Від таких слів реготали навіть її батьки, але дівчинку це не зупиняло. Після закінчення школи вона не забула про свою мрію. Попри те, що всі навколо казали: у такої негарної дівчини немає майбутнього у шоубізі, Барбара була впевнена, що головне – це оригінальність. Спершу вона влаштувалася співачкою у місцевий бар. Коли вона прийшла на прослуховування, гості закладу почали свистіти. Але коли почули її чарівний голос – замовкли. Це була перша перемога Барбари Стрейзанд.

Тоді вона змінила ім’я на «Барбра», щоб було оригінальніше. Вперше на велику сцену вона вийшла у 1962 році, зіграла у мюзиклі. Її помітили продюсери і підписали контракт на перший альбом «The Barbra Streisand Album», який приніс їй надзвичайну популярність.

Але Барбрі було цього замало – вона хотіла зніматись у кіно! Вона грала у бродвейському мюзиклі «Кумедна дівчина», коли його запланували зробити фільмом. Барбра розуміла, що їй потрібно зробити усе можливе, аби отримати головну роль. На пробах потрібно було зіграти сцену із поцілунком між двома акторами. Тоді Стрейзанд так палко накинулася на актора Омара Шаріфа, що з його вуст пішла кров. Він жахнувся від неї, але знімальна група зрозуміла – це те, що треба. І не прогадала, бо за роль у «Кумедній дівчинці» Барбра отримала свого першого «Оскара» як краща актриса.

Хоча зовнішність Барбри критикували з дитинства, проблем з чоловіками у неї не було. Вона навіть створила «феномен Стрейзанд». Найкраще його пояснив актор Омар Шаріф. Спершу, коли хтось бачив Барбру, здавалося, що вона надзвичайно негарна. Потім це відчуття пом’якшувалось а за цим переростало у глибоку закоханість її талантом.

Барбра виконала усі свої мрії – навіть заспівала для президента! Коли Біллові Клінтону було 49, вона подзвонила і заспівала йому «Happy Birthday».

Друзі, Барбра виконала усі свої мрії – і зараз живе щасливим життям із коханою людиною. Я хотів би, щоб ви всі пам’ятали приклад цієї відважної жінки, яка йшла до мети попри всі перепони. Казки справджуються і історія попелюшки Стрейзанд – прямий доказ цього.

Друзі!

31 рік тому сталася страшна трагедія – аварія на Чорнобильській АЕС. Це найбільша техногенно-екологічна катастрофа сучасності, наслідки якої ми відчуваємо і нині.

26 квітня 1986 року о 01:23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний вибух. Через нього почалася пожежа – палав дах третього енергоблоку. Одразу зреагували пожежники – прибули гасити полум’я. Вони працювали до 5 ранку, але всередині 4 блоку пожежу закінчили ліквідовувати аж 10 травня.

Факт аварії ретельно приховували. Але радіоактивна хмара нависла не лише над Україною, а й над країнами Європи. Швеція першою відзначила високий рівень радіації. Тоді, через 2 дні після вибуху, СРСР зробило перше повідомлення.

У 1986 році зруйнований реактор накрили саркофагом. Зараз над ним височіє нове «Укриття». За задумом проектувальників, нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують у 2065 році.

Друзі! Можна забути про те, яким був цей день у 1986 році. Але ніколи не можна забувати тих, хто віддав своє життя задля ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Людей, що намагалися врятувати світ від страшної техногенної катастрофи, «воїнів Чорнобиля».

Лише їхня відвага та самопожертва мінімізувати наслідки однієї з найстрашніших трагедій в сучасній історії людства. Вічна вам шана, дорогі герої!

Друзі!

 Цього дня у 1913 році помер видатний український письменник Михайло Коцюбинський. Його творчість незабутня – оригінальна, новаторська, сповнена любові та розуміння до людей. Коцюбинський був великим прозаїком європейського рівня.

Михайло Коцюбинський народився у Вінниці. Його батько був звичайним державним службовцем, працьовитим, але непокірним до несправедливості. Він часто міняв роботу через запальний характер, сварився із керівництвом. Мати Коцюбинського дуже любила його, вкладала у виховання усю душу.

Згодом родина Коцюбинських залишила Вінницю, і переїхала жити в село, а потім у місто Бар. Тут в 1875 році Михайло пішов у початкову школу. Де одразу відзначився – завдяки своєму непересічному розуму та вмінням. Пізніше Михайло навчався у духовному училищі у Шаргороді. Йому було усього 12, коли він закохався у 16-річну дівчину. Тоді, щоб привернути її увагу, Коцюбинський вирішив стати «великою людиною» і з десятикратною силою накинувся на книжки. Його улюбленими письменниками були тарас Шевченко та Марко Вовчок, вони надихнули Коцюбинського стати на творчий шлях. Його талант одразу помітили вчителі – про Михайла казали: «Будемо мати свого літератора». Та тоді ніхто не уявляв, якого рівня буде цей великий письменник.

Після закінчення семінарії Михайло мріяв вступити до університету, але мрія не здійснилася. Родина опинилася у матеріальній скруті: батько часто міняв роботу, мати втратила зір, сам Михайло був змушений давати приватні уроки аби бодай якось підтримувати сім’ю. За кілька років батько помер, тому Михайло був єдиним, хто піклувався про всю родину.

Але Коцюбинський продовжував вчитися, і завдяки самоосвіті склав іспит на народного учителя при реальному училищі у Вінниці. Через прихильність до самостійницьких ідей, Коцюбинського взяли на облік жандарми. У його квартир було кілька обшуків, а сам Михайло потрапив під тимчасовий нагляд.

Тому з Вінниці Коцюбинський виїхав у село Лопатинці, де працював репетитором дітей бухгалтера цукрозаводу. Там він і вивчав селянське життя, образ якого вималювався у його творчості.

Перший твір Михайла «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» критики не схвалили. А от вірш «Наша хатка», який опублікував львівських дитячий журнал «Дзвінок» у 1890 році навпаки став точкою відліку в успішній кар’єрі Коцюбинського. У Львові Михайло познайомився з Іваном Франком, домовився із виданнями про публікацію творів. Тоді ж вийшли його оповідання про дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «П'ятизлотник», повість «На віру», притчі та багато інших майстерних творів.

Через певний час Коцюбинський приїхав до Чернігова. Там він зустрів кохання свого життя – на рік старшу бібліотекарку Віру Дейшу. Один із друзів Михайла запросив його на "український гурток", там була й Віра. Цікава дівчина із не менш цікавою історією: донька збіднілих дворян, яка провела півроку у варшавській в'язниці за приналежність до лівої молодіжної організації. Після від’їзду письменник рахував дні до нової зустрічі і згодом освідчився Вірі. Пара одружилася, придбала будинок у Чернігові, куди згодом переїхала Михайлова матір та одна з сестер. Він натомість був змушений працювати в інших містах. А у Чернігові, тим часом, на світ народився первісток Коцюбинського – Юрасик. Через те, що Михайла аж надто тягнуло додому, він навіть пережив неврастенію. Але минув час і він врешті отримав місце у Чернігівській земській управі.

Взагалі дітей у Михайла було четверо: Юрій, Оксана, Ірина та Роман. Батько був гарним прикладом для дітей: надзвичайно талановитий та розумний, він знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримськотатарська та циганська.

У 1911 році «Товариство прихильників української науки і мистецтва» призначило Михайлу Коцюбинському довічну стипендію у розмірі 2000 рублів на рік, щоб він міг звільнитися від служби і віддатися мистецькій роботі. Але його надзвичайно мучили хвороби: астма і туберкульоз. Задля того, щоб вилікуватись, Коцюбинський їздив на острів Капрі. Там він зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911-1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» і «Подарунок на іменини».

Чудовий письменник помер навесні 1913 року. Похований на Болдиній горі в Чернігові на правому березі Десни.

Друзі! Михайло Коцюбинський – справді великий український письменник. Думаю, кожен з вас знає та щиро любить якийсь з його невмирущих творів, чи то «Тіні забутих предків», «Intermezzo», «Fata Morgana» чи якісь інші. Тому згадуйте та шануйте цього талановитого автора!

Друзі!

Друзі! 12 років тому помер сьомий президент Ізраїлю – Езер Вейцман. Ізраїльтяни ставились до нього по-різному, хтось підтримував його погляди та політику, інші – ні. Але саме день поховання Езера Вейцмана показав – народ його любив.

Езер Вейцман народився у Тель-Авіві 15 червня 1924 року. У 1942 став до лав Британської армії, служив у Єгипті та Індії. Він був відомим льотчиком-винищувачем, чудово проявив себе під час Війни за незалежність. Завдяки цьому у 1958 його призначили бригадним генералом Військово-повітряних сил Ізраїлю. Потім Езер служив у Генштабі, але у 1969 – пішов у відставку.

Тоді розпочалась його політична кар’єра – він вступив у партію Херут, пізніше – очолив її. У 1977 році Езера Вейцмана призначили Міністром оборони Ізраїлю, зважаючи на його досвід. І тут він дійсно проявив себе – доклав максимум зусиль для розвитку ізраїльської оборонної промисловості, збільшив військовий експорт Ізраїлю, затвердив програму створення ізраїльського винищувача «Лаві». Езер фактично створив ВПС Ізраїлю, бо зміг модернізувати їх, створити справжній повітряний флот з розрізнених старих літальних апаратів, вдосконалити їх.

Крім цього, він створив особливу атмосферу всередині армійського колективу. Командири мали знати на пам’ять не лише імена підлеглих, а й усіх членів їх сімей, цікавитися особистим життям військових, допомагати у разі потреби. Сам Вейцман теж дотримувався цих норм. Понад це – саме він взяв за правило особисто відвідувати усі сім’ї, де гинули ізраїльські військові, коли став президентом Ізраїлю.

У 1980 році Вейцман пішов з уряду – через скорочення оборонного бюджету та неготовність уряду на серйозні перемовини щодо надання автономії арабському населенню Іудеї, Самарії та полоси Гази.

Минуло 13 років і Езер Вейцман переміг на президентських виборчих перегонах. Він був другим після Іцхака Навона уродженцем Ізраїлю, який посів президентський пост. Попри те, що зазвичай влада президента в Ізраїлі – обмежена, Езер неодноразово виступав зі своїми політичними ініціативами. Він наполягав на тому, що робота над мирним процесом у Ізраїлі має бути більш плідною. Вейцмана підтримували – у 1998 році вдруге призначили президентом країни. Але він був змушений піти у відставку через те, що у 1980-тих отримав грошовий подарунок від французького міліонера Сарусі, про що не повідомив ізраїльських податківців. Тоді він не займав ні високих посад, нічого, але уявіть, минуло 20 років після інциденту, але цього звинувачення було достатньо, щоб людина пішла у відставку.

Але його великі вчинки та зусилля для розбудови Ізраїлю не залишились непоміченими. У день смерті із колишнім президентом прощалася, без перебільшення, уся країна.

Дядько Езера Вейцмана – перший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман казав, що дуже важко бути президентом у країні, де президентів – 4 мільйони. Сам Езер з цим погоджувався, казав: «Дуже важко бути президентом цілого народу, хіба що ти волієш бути глухим, німим, і, переважно, сліпим». Езер Вейцман ніколи не був сліпим до своїх підлеглих, коли був генералом і так само бачив проблеми свого народу, коли став президентом. Вміння чути, бачити та розуміти – те, що потрібно не лише політикам, але й нам з вами, дорогі друзі.

Друзі

Друзі, з заходом сонця в Ізраїлі розпочинається траурний день – Йом ха-Шоа. Це - День Пам'яті Катастрофи і Героїзму європейського єврейства. Ми вшановуємо пам'ять шести мільйонів євреїв, які загинули жорстокою насильницькою смертю, тих, хто до останнього боровся за своє життя та тих, хто вижив, наперекір усьому.

Символом єврейського спротиву стало повстання у Варшавському гетто. Протягом довгих 5 тижнів його захисники усіма силами протистояли військовим, які хотіли знищити гетто вщент. Ліквідація гетто у Варшаві розпочалася 19 квітня 1943 року ( 27 день місяця нісан) і тривала до 16 травня. Тому саме 27 нісана встановили День Пам'яті Катастрофи і Героїзму європейського єврейства.

Звичайно, півтори тисячі осіб - виснажені, голодні, майже неозброєні - не могли прорватися крізь заслони фашистів. Але це повстання стало переломним моментом у свідомості євреїв: вони повірили, що навіть невелика сила, підкріплена вірою, може зробити неможливе. Саме тоді євреї усвідомили, що вони здатні і повинні захищати себе, що можуть покладатися тільки на свої сили.

Третім за величиною, після Варшави та Лодзя, було Львівське гетто, євреїв якого знищували в Янівському концтаборі. На території не було газових камер, крематорію, в офіційних документах табір числиться як трудовий. Але земля в «Долині смерті», де проводилися масові розстріли, на півтори метри була просякнута кров'ю.

Щорічно, у Йом ха-Шоа на площі Варшавського гетто в меморіалі Яд ва-Шем проходить мітинг. На нього збираються люди, що пережили Катастрофу, їхні родини, близькі. Разом з Президентом та Прем’єр-міністром вони запалюють шість факелів в пам’ять про шість мільйонів загиблих. Ранок цього дня починається з сирени: вона лунає о десятій годині. Це означає, що весь Ізраїль має завмерти впродовж двох хвилин мовчання. Після цього проходить церемонія покладання вінків до меморіалу повстання у Варшавському гетто.

Також, з 1988 року у Польщі щорічно проходить «Хода життя». Її учасники проходять від табору смерті Аушвіц до іншого табору – Біркенау. Назва цього дійства символічна, це – протиставлення «ході смерті», під час якої частина заслаблих ув’язнених – помирала. Молодь має пам’ятати про це.

Друзі! Ці страшні спогади завжди залишаються з нами. Ми не маємо морального права забути, маємо передавати свої знання про Катастрофу та цей біль іншим поколінням, щоб вони розуміли, що така трагедія не має повторитися НІКОЛИ.

Друзі!

Учора в Києві відбулася зустріч українських та ізраїльських журналістів. 24 представники провідних ЗМІ Ізраїлю приїхали в Україну, аби познайомитись з інформаційною ситуацією у країні, налагодити зв’язки з українськими колегами.

Я радий, що мені вдалося посприяти організації цього заходу, бо я вважаю, що саме журналісти мають доносити до людей правду та сприяти побудові позитивного іміджу країни. Наведу вам приклад.

У травні 2015 року я запросив понад 20 журналістів із Ізраїлю на відкриття Почесного Консульства Держави Ізраїль у Львові. Після чого вони вирушили у прес-тур Західною Україною. Пізніше про всі принади та особливості вони розповіли ізраїльській аудиторії. Цей візит пізніше допоміг відкрити авіасполучення Львів – Тель-Авів. А це – 2 рейси в тиждень, що ніколи не пустують. Таким чином був створений постійний туристичний потік як в Україну, так і в Ізраїль. Понад це, завдяки створеному ізраїльськими журналістами позитивному іміджу України я не раз зустрічав людей, які хотіли інвестувати кошти у різні проекти в Західному регіоні держави.

Так само і українські журналісти підтримують позитивний імідж Ізраїлю у ЗМІ. Завдяки йому українці знають, що Ізраїль – великий друг для України та взірець для наслідування.

Віднедавна зустрічі українських та ізраїльських журналістів відбуваються на регулярній основі. За словами першого заступника Міністра інформаційної політики України Еміне Джапарової, вже скоро делегація представників українських ЗМІ приїде з візитом у Ізраїль для налагоджування зв’язків. Досвід ізраїльських журналістів для них – безцінний, особливо, що стосується висвітлення подій у зоні військових конфліктів, бо Україна живе у стані війни три роки, а Ізраїль – 68.

Друзі! Журналісти – це охоронці демократії, тому їхня робота – надзвичайно важлива. Особливо, в умовах інформаційної війни.

Друзі

Друзі, чи знаєте ви, хто автор пам'ятника загиблим у Бабиному Яру? Це – видатні скульптори Михайло Лисенко, Віктор Сухенко, Олександр Вітрик.

Рівно 76 років тому народився один з них – Віктор Сухенко. За життя він створив багато цікавих творів, був лауреатом Державної премії УРСР імені Т.Г. Шевченка, заслуженим діячем мистецтв України, професором Української академії мистецтв. Віктор Васильович народився 21 квітня 1941 року в селі Рибці Полтавської області, навчався в Київській художній школі. Згодом – закінчив скульптурний факультет Київського художнього інституту, вчився у видатного українського скульптора Михайла Лисенка. На цьому факультеті Віктор Сухенко пізніше став викладачем.

Серед видатних творів Віктора Васильовича такі пам’ятники:

- Героям форсування річки Південний Буг (Миколаївська область, 1975),

- Тарасу Григоровичу Шевченку у Казахстані (1982)

- та найвизначнішим все ж є Пам’ятник загиблим у Бабиному Яру (1976).

Рішення спорудити на місці трагедії пам’ятник ухвалили ще до закінчення Другої світової війни. Роботи мали розпочати у 1945 році. Але проект відклали у довгий ящик. Понівечений війною Київ мав інші проблеми. Питання встановлення пам’ятника зупинилося аж до 60-х років.

Після анулювання результатів декількох конкурсів, все ж таки у 1968 році було оголошено проект-переможець, авторами якого стали М. Лисенко, В. Сухенко, О. Вітрик. Робота над ним тривала майже сім років.

Відчувалося, що влада не хотіла, щоб цей пам'ятник відбувся. Міжнародні єврейські організації бачили його саме як пам'ятник євреям - жертвам нацизму. Радянська верхівка наполягала на тому, що в Бабиному Яру розстрілювали радянських людей. У художній раді при Міністерстві культури скульпторів наставляли: розстріляні євреї Батьківщину не захищали, а покірливо йшли на розстріл. Тому серед фігур меморіалу повинні бути солдати, спортсмени, комуністи і партизани. А євреїв показувати не слід.

Скульптори на свій ризик і на перекір худраді ввели в композицію фігуру старого єврея, над яким схилилася і плаче дівчинка. Таким у ЦК КПУ проект бачити не хотіли, перший секретар запевняв – додані фігури слід прибрати негайно! Але згодом ситуація різко змінилася - в американській пресі з'явилися публікації про те, що керівництво СРСР штучно гальмує роботу над пам'ятником в Бабиному Яру, а єврейські організації США навіть почали збір пожертвувань для створення золотого пам'ятника розстріляним там євреям. 4 жовтня 1972 проект затвердили повністю.

З цього часу для митців почалися страшні часи, адже тепер встановити пам’ятник потрібно було якнайшвидше. На той час Михайла Лисенка вже не було у живих, в роботі над монументом його замінив син – 27-річний Богдан Лисенко. Працювати доводилося день і ніч. Навіть поставили біля майстерень охорону, одним із завдань якої було нікуди не випускати скульпторів.

Настала осінь, в майстернях був страшний холод. Віктор Васильович застудився, у нього відмовили ноги, а потім і руки. Він на все життя залишився інвалідом. До речі, Віктор Васильович увічнений в пам'ятнику в Бабиному Яру - він послужив моделлю для оголеної чоловічої фігури.

Життя скульптора закінчилося трагічно - Віктор Сухенко наклав на себе руки 20 жовтня 1998 року.

Друзі

Друзі, чи знаєте ви, хто ця чарівна дівчина на фото? Відома американська астронавтка, це очевидно. Її звуть Гайді-Марія Стефанишин-Пайпер. Вона двічі була у космосі. А ще – вона українка за походженням, чудово знає мову і навіть їла справжній український борщ у рідному селі її батька на Львівщині.

Гайді-Марія народилася 7 лютого 1963 року у США в місті Сент-Пол. Її батько – українець Михайло Стефанишин, мати – німкеня Адельгейда. З дитинства вона була членкинею Пласту в США, ходила у пластові табори співала українських пісень. У 1980 році закінчила середню школу Дерам-Гол гай-скул, згодом – вступила до Массачусетського технологічного інституту, отримала диплом з машинобудування. У 1985 році стала до лав Військово-морських сил США: пройшла вишкіл у Вишкільному центрі рятувальних і підводних операцій ВМС (Панама-Сіті, штат Флорида), отримала звання капітана Військово-морських сил США.

Війська подарували Гайді-Марії не лише відмінні навички та досвід, а й чоловіка – Глена Пайпера. Вони взяли шлюб та навіть повінчалися – в Українській православній церкві. У подружжя є син Майкл.

У астронавти Гайді-Марію прийняли 1 травня 1996, як кандидата на політ у складі місії. За два роки вона закінчила підготовку та була прийнята до Відділу астронавтів NASA. Її перший політ мав відбутися у 2003 році. Але через катастрофу шатлу «Колумбія» політ кілька разів переносили. У космос Гайді-Марія потрапили 9 вересня 2006 року. Її перший політ тривав 11 днів 19 годин 6 хвилин та 35 секунд. Побачити рідну для батька Львівщину вона не змогла – розповідала, було занадто хмарно. Натомість вона легко розгледіла Чорне море, Дніпро та Київ. Крім цього, на борту космічних апаратів знаходилась українська символіка, а ще Гайді-Марія часто слухала улюблені з дитинства українські пісні.

Вже скоро Гайді-Марія побачила Україну на власні очі, а не з космосу - 29 січня 2007 вона прилетіла у гості. На Львівщині, у селах Якимів та Новий Яричів живуть її родичі. Лише двоюрідних братів і сестер у Гайді – 16! Крім цього, вона зустрілася із тодішнім Президентом України Віктором Ющенко і була нагороджена орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня За заслуги перед Україною.

Наступний політ у космос відбувся через рік – у листопаді 2008. Тоді Гайді-Марія стала частиною екіпажу шатлу «Індевор».

Друзі! Своє походження і традиції завжди потрібно шанувати та пам’ятати. Це робить з нас тих, ким ми насправді є. Коріння робить нас сильнішими і це допомагає у житті. Історія Гайді-Марії Стефанишин-Пайпер – гарний приклад і чудова історія успіху.

Друзі!

У кінотеатрах України зараз показують цікаве кіно під назвою «Дружина доглядача зоопарку». В основу сюжету покладена прониклива історія, що сталася насправді у часи Другої світової війни.

Фільм розповідає про подвиг подружжя Яна та Антоніни Жабинських. Він був зоологом, доглядачем Варшавського зоопарку. Вона – письменницею. У вересні 1939 року, коли Варшаву обстрілювали, зоопарк був сильно пошкоджений. Деякі тварини загинули, інші утекли, частину німці евакуювали до інших зоопарків. Але таким чином звільнилося багато приміщень. Саме там Жабинські переховували євреїв, що таємно пробиралися до зоопарку з Варшавського гетто. Ян особисто допомагав їм – їздив у гетто нібито у пошуках відходів для годування свиней, які теж жили у зоопарку. Ризик був неймовірним, бо колишній друг сім’ї Жабинських Лутц Хек став високопоставленим нацистським чиновником. Він був закоханий у Антоніну і намагався завжди бути поряд.

Але це не завадило Жабинським врятувати близько 300 євреїв. Серед врятованих, до речі, була й відома скульпторка Магдалена Гросс. За цей героїчний вчинок у 1965 році ізраїльський інститут Яд Вашем присвоїв родині титул Праведників народів світу.

Книгу про проникливу історію Жабинських у 2007 році створила американська письменниця Діана Акерман. Написала її, базуючись на щоденниках Антоніни. Саме цей твір ліг в основу кінострічки. Головні ролі у фільмі виконали лауреатка «Золотого Глобуса» Джессіка Честейн і відомий актор Даніель Брюль.

Друзі! Історії, подібні тій, що лягла в основу фільму «Дружина доглядача зоопарку» - особливі. Вони не лише нагадують нам про страшні сторінки в історії людства, а й вчать, що навіть у найстрашніші моменти, коли поряд із тобою – війна, смерть, вбивства та насильство потрібно залишатися людиною і творити добро.

Друзі!

Друзі! Сьогодні минає 115 років від дня народження Менахема-Мендла Шнеєрсона – видатного єврейського діяча ХХ століття, духовного лідера хасидського руху Хабад, сьомого і останнього Любавицького ребе.

Менахем-Мендл народився в 1902 році у Миколаєві, у родині одного з найвідоміших на той час рабинів – Леві-Іцхака Шнеєрсона. Батько був надзвичайно освіченою та мудрою людиною, був противником більшовизму. Мати Менахема-Мендла теж походила з відомої родини, була донькою миколаївського рабина Меєра-Шлоймо Яновського. Родина була щасливою – віра та схожі погляди на життя об’єднували подружжя.

Хлопець ріс справжнім вундеркіндом, міг вчитися по 18 годин поспіль, а от дитячі ігри його зовсім не цікавили. Тому батьки були змушені забрати його зі школи та займатися його індивідуальним навчанням. Вчителі погоджувалися з цим і запевняли батьків, що Менахем-Мендл «був народжений, аби стати великою людиною».

У Менахема-Мендла було два брати. Один з них мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Через це родина не могла переїхати закордон. Незабаром сталося лихо – батька арештували за антирадянські погляди. Його вислали до Казахстану. Там брат Менахема-Мендла не міг отримати гідне лікування, тому він залишився у Дніпропетровську разом з родиною. Де його розстріляли фашисти, як багатьох інших, під час Другої світової війни.

У 1923 році Менахем-Мендл познайомився з Йосифом-Іцхаком Шнеєрсоном, шостим Любавицьким ребе, лідером хабадського хасидизму і розпочав діяльність у хабадському русі. Пізніше Йосиф-Іцхак переїхав до Ленінграду, погостювати до нього поїхав і Менахем-Мендл. Він закохався у доньку цадика Хаю Мушку, пізніше вони побралися. Разом у 1927 році вони емігрували з СРСР, бо тікали від більшовиків. Йосифа-Іцхака засудили до розстрілу, але вирок переглянули через протести за кордоном і примусили виїхати з СРСР. Спершу родина переїхала до Латвії, згодом – до Берліну. В Берлінському університеті Менахем-Мендл вивчав математику і природничі науки. У 1933 році, коли до влади прийшли нацисти, Шнеєрсон переїхав до Франції. Там він навчався у Сорбонні, закінчив факультет суднобудування. По закінченню навчання знову переїхав – тепер вже до США, бо відчув небезпеку, яка нависла над Європою. В Америці працював на верфях Військово-Морського флоту США. У 1942 рабин Йосиф Іцхак призначив Менахема Шнеєрсона керівником освітньої мережі Хабаду. Він надзвичайно старався та доклав максимальних зусиль для того, аби рух вийшов за межі Європи і став відомим усюди. У 1951 році Менахем-Мендл Шнеєрсон був обраний сьомим Любавицьким ребе. За 44 роки керівництва Менахема-Мендла Хабадом рух створив понад 2000 освітніх, соціальних, медичних організацій по всьому світу. Він був посмертно нагороджений Золотою Медаллю Конгресу США.

Кілька цікавих фактів про Ребе: він ніколи не бував у Ізраїлі, до кінця життя мешкав у Нью-Йорку, і впродовж 44 років роботи у Хабаді він жодного разу не був у відпустці. Нещодавно іменем Менахема-Мендла Шнеєрсона названі вулиці у Дніпрі та Миколаєві.

Друзі! Менахем-Мендл був мудрою людиною. Запам’ятайте один з його висловів: «Коли ви витрачаєте момент впусту, ви вбиваєте його в деякому сенсі, втрачаєте незамінну можливість. Але коли ви використовуєте момент гідним чином, наповнюєте його метою та продуктивністю, він живе вічно».

Друзі!

Друзі! 16 квітня 1889 року народився легендарний актор та кінорежисер, найвідоміший комік у світі Чарльз Чаплін. Він тричі отримував "Оскара", але жодного разу - як кращий актор. Чарльз був класиком ери німого кіно, зробив неоціненний внесок у розвиток кінематографу.

У своїй автобіографії відомий актор писав, що народився у Лондоні. Утім інсує кілька інших версій щодо місця його народження. Через те, що першим офіційним документом Чапліна був паспорт, неясно, де він народився. У своєму сейфі в Швейцарії він зберігав листа, в якому невідомий чоловік розповідав, що Чаплін народився у циганській кібітці неподалік Бірмінгема. Коли американський ФБР проводив розслідування походження Чарльза, основною версією було те, що він народився у єврейській родині десь у Російській імперії. Це підтверджували слова Чапліна, який казав, що хоче одного разу повернутися, хоча жодного разу у зрілому віці не їздив туди. Ймовірним місцем народження Чапліна називають Одесу.

Вперше на сцену Чарлі вийшов, коли йому було усього 5 років. Він заміняв свою маму, у якої були проблеми з голосом. Він співав так проникливо, що публіка була у захваті і почала кидати монети на сцену. Чаплін не розгубився, почав збирати гроші прямо посеред виступу. А потім продовжив співати.

У 14 років Чарлі отримав постійне місце роботи у театрі. Він був неграмотним, і дуже боявся, що про це дізнаються. Текст для ролей йому читав уголос брат Сідні. Життя Чапліна змінилося, коли він потрапив до акторської трупи Фреда Карно. Саме у її складі він поїхав до Америки.

В США його помітив продюсер Мак Сеннет. За його протекцією Чапліна зняли у перших фільмах, але спершу успіху не було і знімали Чарльза неохоче. Але час минав, він став відомим. Образ Волоцюги зробив Чапліна не просто успішним актором, а легендою!

Успіх був шаленим. Чаплін працював із кращими кіностудіями, а згодом взагалі створив свою, аби робити незалежне кіно.

До 1922 року Чаплін не мав власного будинку — жив у готелях, орендованих кімнатах. Але згодом Чарлі побудував свій будинок у Беверлі-Хіллз просто помпезну будівлю: у будинку, окрім 40 кімнат, був кінозал і орган.

Наприкінці свого життя Чарлі переїхав до Швейцарії, де жив із четвертою дружиною Уною. Взагалі у актора було 12 дітей.

Помер легендарний Волоцюга 25 грудня 1977 року. Цікавий факт: тіло Чапліна навіть викрадали з могили, викрадачі хотіли отримати викуп від родичів, але їх затримала поліція.

Аби ситуація не повторилася, могилу Чапліна забетонували.

Друзі! Одна з найвідоміших цитат Чарлі Чапліна: "Ми забагато думаємо і замало відчуваємо". Давайте волю своєму серцю і частіше кажіть добрі і важливі слова тим, кого любите

Друзі!

 Перший понеділок після Великодня за давньою українською традицією називають Обливаним. Цей день завжди був одним із найвеселіших у році.

Юнаки обливали дівчат водою, а ті у відповідь пригощали їх писанками. За стародавніми віруваннями, у цей день вода має цілющу силу. Тому пращури вірили – дівчина, яку у цей день облили водою, обов’язково вийде заміж за коханого хлопця.

Здається, старі вірування вже не мають колишнього значення, але традицію святкування Обливаного понеділка продовжують у Львові. Там вже 4 роки поспіль понеділок після Великодня – це видовищне дійство, в рамках якого відбуваються справжні водяні бої.

Тим паче, це усебічно підтримується: для тих, хто хоче взяти участь в ігрищах, облаштовують зони набору води а також місця, де можна змінити одяг і обсушитись.

Друзі! Обов’язково сьогодні приділіть час веселощам в родинному колі. Гарного вам настрою та міцного здоров’я!

Друзі!

Сьогодні українці святкують Великдень – одне з найголовніших церковних свят.

Традиція відзначення Великодня з’явилася в Україні із прийняттям християнства. Воскресіння Ісуса Христа має глибоке символічне значення. Це не просто перехід від смерті до життя, а звільнення від тягаря гріхів, день, коли усе найгірше ми залишаємо позаду, позбуваємося від зла і наповнюємося добром, світлом та любов’ю.

Я вітаю вас усіх, дорогі друзі. Бажаю вам всього найкращого, щоб ваше життя було сповнене щастя, тепла, гарних емоцій. Злагоди у родинах, міцного здоров’я та світлих думок! Христос Воскрес!

Друзі!

Цього дня у 1905 році народився Серж Лифар – один з найвидатніших танцівників ХХ століття, «добрий геній балету» та «Бог танцю».

Серж Лифар народився 15 квітня у передмісті Києва. Його батько походив з відомого козацького роду, працював лісничим. Хлопця часто возили на свята до діда у Канів, той дуже любив розповідати про героїчне минуле України та хвалився внуку грамотами від українських гетьманів.

З дитинства Серж полюбив музику, співав у дитячому хорі Софіївського собору, вчився грати на скрипці та фортепіано. Але майбутнє хлопця було вирішене завдяки випадковому знайомству з Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Серж вирішив вступити у її балетну секцію і тоді його світ змінився.

У 1922 Ніжинська емігрувала до Парижа, а через рік – запросила туди своїх найкращих учнів, серед яких був талановитий Серж. Він викладався на всі сто, працював самовіддано та фанатично, але, найголовніше – усім серцем любив балет. Усі його зусилля скоро винагородилися – він став першим солістом французького «Російського балету». Вже після перших виступів критики назвали Лифаря «новою легендою».

Коли Сержу було 24 роки, помер Сергій Дягілєв – тодішня зірка балету. Тоді йому запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». І тоді він став не просто танцівником, а обличчям цілої епохи балету. Він 30 років віддав цьому театру, його солістом, хореографом, педагогом. Став основоположником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».

Геній, що поставив понад 200 балетів у «Гранд-Опера», кавалер ордена Почесного легіону та ордена Літератури і мистецтва, володар найвищої відзнаки балету — «Золотого черевичка» та премії «Оскар», до останнього свого дня любив лише одне місце на земній кулі – Київ. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», — говорив Серж Лифар. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль вкотре запропонував йому стати громадянином країни і звернувся до нього: «Мосьє Лифар! Ви зробили для Франції стільки, скільки мало хто із знаменитих французів. Чи не час вам стати французом і за паспортом?». Лифар відповів: «Щиро вдячний, пане президенте, за вашу пропозицію. Але я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя Україна».

Але приїхати в Україну він зміг лише одного разу – у 1961 році, до цього його звільнили з «Гранд-Опера». Це був страшний удар для Сержа, він усіляко намагався боротися за своє місце, але марно.

Та чоловік не склав руки і з 1955 Лифар викладав курс історії й теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором Вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО.

Помер Серж Лифар у Лозанні 15 грудня 1986. В наші дні там з'явився пам'ятник, дарунок від киян: Ікар з піднятими руками-крилами наче прагне злетіти у небо. На постаменті скромний напис: «Serg Lifar de Kiev» — «Серж Лифар з Києва».

В Україні про генія танцю згадали лише у 1990-х, зокрема, завдяки зусиллям його вдови, графині Алефельд. Вона ж передала в дар Україні найбільші скарби з особистої колекції Лифаря: орден Почесного легіону, «Золотий черевичок», прикрашений діамантами, сценічні костюми, а також пуант Анни Павлової, валізу Сергія Дягілєва, роботи Пікассо і Шагала.

Друзі! Я впевнений, усі українці мають знати історію життя цього геніального танцівника, гордості України, шанувати його здобутки та вічну любов до своєї Батьківщини.

Друзі!

Друзі! Вже скоро Україна та Ізраїль разом зніматимуть кіно. Угоду про спільне кіновиробництво ухвалила Верховна Рада України. Підписали її ще 22 грудня 2015 року в Єрусалимі під час візиту Петра Порошенка, і от нарешті прийняли. Відповідно до угоди, уряди двох країн заохочуватимуть спільне кіновиробництво Ізраїлю та України. Угода діятиме 5 років. Якщо співпраця буде успішною, її подовжать.

Мені здається, це дуже цікавий крок для розвитку україно-ізраїльських відносин. Я часто говорю про те, що найголовніше сьогодні, щоб наші два народи пізнавали сучасну культуру одне одного, а не жили застарілими уявленнями про українців чи євреїв. Кіно – найкращий інструмент для цього пізнання. Крім того і в Україні, і в Ізраїлі є безліч молодих та талановитих митців, які повинні реалізувати свої творчі задуми. У цьому допоможе залучення коштів на копродукцію, бо віднині на україно-ізраїльські кінострічки можна буде просити кошти у держфондах обох країн. Крім того, фільми, які створять у результаті співпраці, отримають пільги. Єдине але - всі, хто братиме участь у роботі над фільмами, мають бути громадянами або України, або Ізраїлю. Якщо до співпраці захоче долучитися інша країна, вона повинна компенсувати 10% бюджету фільму.

Історія ізраїльського кінематографу близька українцям. У 1980-х роках кіно у Ізраїлі зазнало занепаду, але потім, впродовж 1990, саме коли українське незалежне кіно зазнавало становлення, відроджувалося. Бум на ізраїльське кіно припав на 2000-ні роки. Незабаром прийшло і світове визнання – ізраїльські фільми чи не щороку отримували відзнаки на різноманітних кінофестивалях, були номіновані на «Оскар». Видатні стрічки того періоду – «Вільна зона» з Наталі Портман, «Зламані Крила» режисера Ніра Бергмана, «Бофор» режисера Йосефа Сідера. У 2013 одразу два документальні фільми ізраїльського виробництва отримали номінацію на «Оскар». Українське кіно теж останнім часом надзвичайно радує глядачів – чого варті такі чудові фільми, як «Поводир», «Плем’я», «Незламна», «Параджанов». Дивлячись таке сильне українське кіно розумієш – якби галузь мала б більше підтримки, всі нагороди світу вже були б у кишені. Угода про спільне кіновиробництво з Ізраїлем якраз сприятиме цьому –взаємна підтримка може допомогти кінематографу обох країн сягнути нового рівня. Тому я щиро вітаю це рішення.

Друзі!

Сьогодні біля Стіни плачу відбулося найбільше іудейське богослужіння – благословення коенів, або ж на івриті – «біркат ха-коанім». Його проводять двічі на рік у Песах та Суккот, а служба щоразу збирає близько 50 тисяч євреїв. Благословення коенів – це заповідь з Тори, частина загальної молитви, яка проходила в Єрусалимському храмі. Представники роду коенів – храмових священників, потомків Аарона, приходять до Стіни плачу, вбираються у білі таліти та від імені всього єврейського народу просять у Бога благословення.

Здавалося б, ця традиція - дуже давня. Та насправді молитися саме біля Стіни Плачу коени почали лише 46 років тому.

Після поразки у Шестиденній війні, єгиптяни продовжували обстрілювати Ізраїль. Помирали люди, ЦАХАЛу постійно були потрібні нові й нові резервісти, витрати держави були шаленими. У 1970 році рабин Менахем-Мендл Гефнер читав книгу Псалмів і там знайшов такі рядки: «З тих пір, як Храм зруйновано, що не день – чергове прокляття. Хто ж допоможе нам вистояти? Коени». Тоді рабин згадав, що благословення від коенів швидше доходить до Бога.

Тоді було вирішено – провести богослужіння біля Стіни плачу. І на перше ж богослужіння зібралися тисячі людей. Євреї щиро раділи, бо вірили – це духовне відродження народу. З тих самих пір благословення коенів відбувається у країні двічі на рік, на нього збираються усі, навіть нерелігійні євреї.

Друзі! Дива – близько. Вони втілюються, коли у них вірять, коли пам’ятають та шанують свої традиції та з надією дивляться у майбутнє. Я впевнений, що на Україну та Ізраїль чекає ще багато дивовижних речей, які зможуть привести наші країни до нових висот.

Друзі!

Сьогодні світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів.

День обраний не випадково – саме 11 квітня 1945 року американські війська звільнили полонених концтабору Бухенвальд. Але ті до цього встигли підняти інтернаціональне повстання проти гітлерівців! У березні 1945 німецьке командування й основна частина охорони втекли з табору, бо боялися, що їх схоплять американські війська. Цим скористалися ув’язнені і влаштували бунт, внаслідок якого змогли захопити Бухенвальд. Разом з тим, у квітні 1945 року були звільнені також в’язні Міттельбау-Дора (11 квітня), Берген-Бельзена (15 квітня), Заксенхаузена (22-23 квітня), Дахау (29 квітня), Равенсбрюка (30 квітня).

Вперше концентраційні табори як засіб для знищення ідейно невірних людей почали застосовувати у березні 1933 року, коли був відкритий концтабір у Дахау. Це перший концтабір, що підпорядковувався СС - Захисним загонам Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії. Усі інші тоді існуючі концтабори підпорядковувались СА. Але після того, як формування втратило свій вплив, воно втратило і владу над концтаборами. Кульмінацією існування цих страшних утворень стали роки війни, коли концтабори перетворилися на «фабрики смерті».

Усього на території Німеччини та окупованих нею країн діяло понад 14 тисяч концтаборів, гетто та тюрм. В них утримували більше 20 мільйонів людей з 30 країн світу. За зізнаннями есесівців, полонений, що жив у концтаборі менше року, приносив гітлерівцям півтори тисячі рейхсмарок прибутку.

За 12 років у концтаборах знищили майже 12 мільйонів людей. З них – приблизно 2 мільйони дітей.

Друзі! Ми маємо пам’ятати тих, хто загинув та тих, хто спромігся вижити у концтаборах. Біографії таких людей – найкращий приклад мужності для майбутніх поколінь. Сьогодні у багатьох країнах відбуваються різноманітні заходи, люди приносять квіти до могил жертв концтаборів. Колишні в’язні зустрічаються, згадують загиблих, діляться історіями. Я певен, подібне ніколи не може повторитися в історії людства. Саме тому ми маємо пам’ятати про ці страшні події, шанувати людей, яких ми втратили, підтримувати тих, хто вижив і досі знаходиться поряд з нами.

Друзі!

Після заходу сонця іудеї всього світу почнуть святкувати Песах – в пам’ять про день, коли Мойсей вивів євреїв з єгипетського полону. Це одне з найголовніших свят, що символізує свободу та диво, віру і надію, звільнення від тягарів та нещасть.

За традицією, у цей день можна їсти тільки прісний хліб, слід відмовитися від усіх продуктів, що проходять процес бродіння (пиво, квас, макарони, тощо). Перед Виходом ізраїльтяни не встигли заквасити тісто й напекли прісних коржів. Тому маца — прісні коржі, які слід їсти в Песах, — готується без закваски, як нагадування про ту подію.

За традицією до свята євреї прибирають свої домівки. У Песах родини повертаються з синагоги та із заходом останнього променю сонця уся родина сідає святкувати. Вечірня трапеза називається «седер», що означає «порядок». Віруючі читають псалми та молитви. До столу запрошують малозабезпечених людей, їх годують та усіляко піклуються, аби вони відчули справжню любов та підтримку.

На стіл ставлять найкрасивіший посуд, свічки та вино. Незалежно від статків люди намагаються підготувати святкування на найвищому рівні.

До речі, саме Седер Песах зображений на легендарній картині Леонардо да Вінчі «Тайна вечеря».

Друзі, Україна та Ізраїль, як ніхто інший, знають справжню ціну слова «свобода». Вона ніколи не дається легко. Потрібно завжди підтримувати полум’я віри та надії, яке зігріває народ, і тоді може статися будь-яке диво.

Бажаю всім у цей святковий день ніколи не припиняти боротися, йти вперед попри все. Кожного з нас чекає власне диво та спільне – мирне небо над головою. Веселого Песаха!

Друзі!

Сьогодні віруючі українці відзначають Вербну неділю.

У цей день Ісус Христос в'їхав у Єрусалим на ослиці. Народ радо зустрічав його, як справжнього царя, кидав під ноги пальмові гілки, бо пальми у Ізраїлі вважалися символом незалежності та перемог царя, а ослиця – символом його скромності та ненасильницької влади. Також люди вигукували «Осанна!» - так теж зверталися тільки до царя.

Процесія з вербами зараз перекликається з тією давньою подією. Саме вербу ототожнюють з пальмами, бо в Україні це дерево квітне одним з перших, а також є її символом. Вербу освячують у церкві, після освячення гілочки несуть додому. За традицією, по дорозі батьки легенько ляскали дітей вербою, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є, віднині за тиждень — Великдень».

Вербну неділю варто проводити у родинному колі. Цей час слід приділити сімейним розмовам, роздумам та відпочинку.

Друзі! Бажаю вам усім сімейного затишку, злагоди та здоров’я!

Друзі!

14 років тому у Іраку загинув український відеооператор Тарас Процюк. Він саме знімав бойові дії армії США з балкону свого номеру у готелі «Палестина», який був осередком роботи ЗМІ, коли в нього вистрелив танк. Тарас Процюк та його колега – іспанець Хосе Коусо отримали смертельні поранення, від яких і загинули. Тарасові було 35 років.

Тарас Процюк народився 16 січня 1968 року в Івано-Франківську. Навчався у кількох вищих навчальних закладах, але жодного не закінчив. Уявіть, з Космічної академії у Ленінграді його вигнали через український націоналізм – наказом міністра оборони! Він малював українські паспорти для своїх друзів.

Потім Тарас Процюк почав знімати. Він побував у різноманітних гарячих точках: Афганістан, Кашмір, Югославія, Чечня, Нагірний Карбах, Придністров’я, та інших.

У Сербії його визнали персоною нон-грата, але він все одно поїхав туди знімати і потрапив у в’язниці. У Чечні відеооператор отримав контузію, але втік з лікарні, аби продовжувати роботу. Ця людина настільки горіла своєю справою і любила її, що віддавала себе повністю, не боялася небезпеки. Тому він і працював у кращому світовому інформаційному агентстві «Reuters». Коли Тарас Процюк їхав на зйомку, можна було зі стовідсотковою точністю сказати, що світ побачить правдиві та ексклюзивні кадри з найгарячіших точок.

У кожній країні українець не лише заводив нових друзів, а й вивчав мови. Вільно розмовляв українською, російською, польською, англійською, сербською, хорватською мовами та фарсі.

В Україну він частіше приїздив, аби відпочити та провести час із родиною – дружиною Лідією та сином Денисом. Але коли тут відбувалися найважливіші події, він також повертався до праці. Активно висвітлював громадянську акцію «Україна без Кучми» і надавав свої відеоматеріали українським телеканалам, які не могли через цензуру знімати відеозаписи цих подій й об'єктивно їх висвітлювати.

Вічна пам’ять Тарасу Процюку – талановитому відеооператору, відважному чоловіку та мужньому громадянину. Україна має пам’ятати таких людей!

Друзі!

Сьогодні віруючі українці відзначають одне з головних свят у православному календарі – Благовіщення.

Назва свята пов’язана із його історією – цього дня архангел Гавриїл повідомив Діві Марії благу вість про те, що вона народить Спасителя роду людського.

В ізраїльському Назареті, на тому місці, де Гавриїл благовістив Діву Марію, побудували Церкву Благовіщення. Вона була зведена одночасно з Храмом Різдва Христового у Віфлеємі і Храмом Гробу Господнього в Єрусалимі, перша згадка про церкву Благовіщення датована 570 роком. На жаль, ця церква була зруйнована у VII столітті після мусульманського завоювання Палестини.

Після цього храм ще кілька разів перебудовували, фінальне його будівництво закінчилося у 1969 році. Подвір'я та інтер'єр церкви прикрашені іконами Божої матері із різних країн світу, є там і ікона з України – копія Ікони Божої Матері Зарваницької.

В Україні свято почали відзначати після становлення християнства. З часом з’явилося безліч обрядів та звичаїв, пов’язаних із Благовіщенням. Наприклад, тільки після Благовіщення можна було починати роботу на городі чи в полі. Раніше «будити» землю вважалося великим гріхом. Також одним із основних був обряд випускання на волю птахів, що символізував звільнення людської душі від гріхів.

Особливо Благовіщення любили незаміжні дівчата. Раніше вірили, що якщо у цей день дівчина, йдучи по воду, знайде квітучий первоцвіт — до кінця року вийде заміж. А для того, щоб стати гарнішою, вона має налити в миску холодної води, покласти у неї квітку первоцвіту та вмитися цією водою.

На Благовіщення весна остаточно перемагає зиму. Тому у цей святковий день я бажаю вам тепла в серці, мирного неба та міцного здоров’я вам та вашим родинам!

Друзі!

Друзі! Сьогодні я мав честь взяти участь у другій українсько-ізраїльській медичній конференції.

Вже більше двох років я представляю Державу Ізраїль на території Західної України. За цей час було реалізовано безліч різних проектів, частина яких стосувалася однієї з найважливіших для України тем - охорони здоров'я. Серед них: тренінги від ізраїльських лікарів-психологів, які ділилися досвідом реабілітації учасників бойових дій, відпочинок і оздоровлення в Ізраїлі дітей воїнів, які загинули на Донбасі, а також надання медичного обладнання для Львівської лікарні №5.

Темою сьогоднішнього заходу стала коронарна хвороба серця. За останні 40 років смертність від серцево-судинних захворювань в Ізраїлі знизилась на 80%. Від інфаркту міокарда в цій країні помирає усього 4,2% населення у той самий час в Україні – 30%. Думаю, це вже доводить користь ізраїльського досвіду.

Я знаю, що рівень українських медиків – високий. Але брак фінансування і відсутність всього необхідного сучасного обладнання стримує розвиток цієї сфери. Держава Ізраїль знаходиться серед лідерів світової медицини. У деяких сферах вона взагалі попереду США та Німеччини. А ці країни були кращими з кращих, коли Ізраїль ще тільки формувався як країна. Одразу після проголошення незалежності Ізраїлю, йому оголосили війну. І протягом десятиліть існування держави вона продовжується. Країна мала усі підстави, аби відставати від передових країн. Але так не сталося.

Зараз Україна переживає ситуацію, в якій Ізраїль знаходиться з моменту формування держави. Тут практично кожен день є люди, які гинуть на війні, отримують серйозні поранення, потребують психологічної реабілітації. Ізраїль має величезний досвід в наданні такого роду медичної допомоги і є найважливішим партнером для України в цьому питанні. Такі конференції можуть надати нашим лікарям серйозні інструменти для лікування українців.

Я ще раз хочу подякувати всім в Ізраїлі, хто бачить в Україні друга і партнера. Ми не повинні приймати цю допомогу як належне. Від себе особисто і від України в цілому я хотів би сказати дякую.

Середня тривалість життя в Україні зараз найнижча у Європі. Ми всі повинні прагнути до того, щоб українці були здоровішими, як нація. Я впевнений, що завдяки співпраці українських лікарів і ізраїльських колег медицина України в майбутньому зможе досягти світового рівня.

Друзі!

На вилиці чудова погода, я вийшов прогулятися чарівним весняним Львовом. Звісно, я не міг не відвідати своє улюблене місце – Площу трьох синагог. Єврейський квартал у Львові просто заворожує. Раніше тут була синагога «Золота Роза», Велика міська синагога та талмудична школа Бейт Гамідраш. На жаль, усі ці споруди було зруйновано під час Другої світової війни, лишилася лише стіна від синагоги «Золота Роза».

Її ще у 1592–1596 роках побудував італійський архітектор Павло Щасливий за участі Амвросія Прихильного і Адама Покори. Заплатив за будівництво багатий львівський купець, банкір і фінансист та, водночас, голова єврейської міської громади Іцак Нахманович. За легендою, назва «Золота Роза» пов’язана із донькою Іцака Нахмановича, котра, для того, аби отримати дозвіл на спорудження храму, погодилася стати дружиною короля. А після того, як дозвіл було отримано – викинулася з вікна. За іншою версією, «Золота Роза» (або «Турей Загав») була присвятою одному з творів Давида бен Шмуел Га-Леві, одного з найвідоміших рабинів Львова. Він часто молився у цій синагозі.

«Золота Роза» була однією з найкрасивіших синагог у Європі аж поки її не зруйнували.

Перед тим, як була зведена Велика міська синагога у 1555 році, на її місці стояла дерев’яна. Роком її побудови вважали 1320 рік! Під час пожежі у Львові у 1527 році вона згоріла, і тоді з’явилася уже мурована синагога. Але й ту розібрали у 1797 році. Через 4 роки її відбудували – більшу й гарнішу. Під час німецької окупації її підірвали.

Бейт Гамідраш – це будинок мудрості, який складався з бібліотеки талмудичної літератури та навчального залу, а також молитовного залу. Перший Бейт Гамідраш у середньовічному Львові звели у XVII ст. з дерева. Він стояв між міською синагогою і «Золотою Розою». Але за наказом австрійського уряду школу розібрали і вимурували нову неподалік. У 1870 Бейт Гамідраш розбудували: добудували великий клас для навчання, а над молитовним залом - ще один ярус. Цю будівлю також зруйнували вщент.

Зараз ця історична площа перетворилася на «Простір синагог». Майже за два роки вдалося законсервувати вцілілі залишки синагоги «Золота Роза», облаштувати на її території дренажну систему, автентичний фундамент Бейт Гамідраш очистили від бетону та встелили білим каменем. Також встановили меморіальну інсталяцію «Увіковічнення» із цитатами мешканців Львова та євреїв, що були пов’язаних з містом. І це ще не кінець – реалізація проекту із розбудови громадського простору на цих визначних місцях продовжується.

Друзі, запрошую і Вас прогулятися цим особливим і надзвичайно цікавим історичним місцем!

Друзі!

Сьогодні минає 85 років від дня народження відомого кінорежисера Андрія Тарковського.

Мало хто знає, але відомий режисер має не менш цікаве походження. Він – онук Олександра Тарковського, який був українським письменником, одним із засновників народовольчого гуртка в Єлисаветграді. Він три роки провів у тюрмах і п’ять – на засланні в Сибіру. Сестра діда, актриса Надія Тарковська, була дружиною Івана Тобілевича (Карпенка-Карого). А батько Андрія Арсеній – відомим поетом та перекладачем.

Народився Андрій Тарковський 4 квітня 1932 року в селі Завраж'є Івановської області. Коли хлопцю було три роки, батько пішов від родини. Від цієї втрати Андрій мучився все життя, а налагодити стосунки з батьком зміг лише тоді, коли став відомим. Мати все життя працювала у друкарні. Жила родина бідно, голодувала. Часи були важкі - війна, повоєнні роки.

Але мати Андрія Марія Іванівна не впадала у відчай не зважаючи ні на що. Вона підтримувала його. Спершу віддала у художню школу, згодом – у музичну. Потім юнак вступив у Інститут східних мов. Але вивчення арабської йому швидко набридло і він поїхав у тайгу працювати геологом. Аж раптом – нові зміни. Андрій успішно вступив до ВДІКу на режисерський факультет і закінчив його на відмінно.

Андрій Тарковський був надзвичайно талановитим. Вже перша його робота – короткометражний фільм, який він зробив як дипломну роботу, отримав головний приз Нью-Йоркського фестивалю студентських фільмів. У 29 років Тарковський отримав світову популярність – завдяки повнометражному фільму «Іванове дитинство». Ця картина завоювала «Золотого лева» Венеціанського Міжнародного кінофестивалю. До речі, натурні зйомки фільму зроблені в Україні, а одну з ролей отримав актор з Києва Микола Гринько. Його не дуже хотіли знімати на кіностудії Довженка, проте Андрій Тарковський розгледів його талант і віддавав ролі і в наступних своїх фільмах.

Одні з найулюбленіших кінострічок метра у глядачів – фільми «Соляріс» та «Сталкер», поставлені за книгами видатних фантастів — Станіслава Лема і братів Стругацьких. Кожен новий фільм Тарковського вносив нове віяння до світу кіномистецтва. Але весь цей час тривав його перманентний конфлікт з радянською владою. Тому, коли він поїхав у Італію на зйомки кінострічки «Ностальгія», вирішив не повертатися до Радянського Союзу. Його роботи на Батьківщині були заборонені.

В Італії відомий режисер теж жив нелегко. Попри те, що йому вдалося придбати невеликий будинок за 40 кілометрів від Риму, грошей бракувало. До всього, здоров’я почало псуватися. У 1985 році лікарі діагностували у Андрія Тарковського рак легень. Через рік він помер. Поховали кіномитця у Парижі, а на пам’ятнику викарбували слова: «Людині, яка побачила ангела».

Андрій Тарковський – людина, яка творила сучасне мистецтво, близьке нам усім. «Аби бути вільним, потрібно просто ним бути, не питаючи ні в кого на це дозволу». Він таким і був.

Друзі!

Сьогодні минає 99 років від дня народження Олеся Гончара, видатного українського письменника і громадського діяча, автора таких визначних романів, як «Собор», «Прапороносці» та «Людина і зброя». За останній він отримав Державну премію ім. Т. Шевченка.

Справжнє ім’я видатного українця – Олександр Біличенко. Він народився у селі Ломівка (нині – частина міста Дніпро) у 1918 році. Мати померла, коли хлопцеві було усього три роки. Виховували малого Олександра дідусь та бабуся на Полтавщині.

При вступі до школи Біличенка записали як Олеся Гончара (прізвище матері, а ім’я змінили, аби розрізняти учнів: у класі був ще один Олександр). Сільрада видала й нове свідоцтво про народження, відповідно до якого він народився у селі Сухій.

Спершу Олесь закінчив журналістський технікум, згодом вступив до Харківського державного університету. Працював у Харківських та Полтавських газетах.

У червні 1941 року Олесь Гончар вступив до лав студентського батальйону добровольців. Усе, що він переживав, автор висвітлив у своєму романі «Людина і зброя». Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році. Звідти – знову повернувся до зброї.

В перервах між боями Гончар писав вірші – такі, у яких зображував усі свої почуття та переживання. Вже після війни почав писати «Прапороносців» - на це пішло цілих три роки, але автор зумів зобразити справжніх українців, які вміють не лише боротися, а й перемагати.

Визначний український роман – «Собор» Олеся Гончара вийшов друком у журналі «Вітчизна» у 1968 році. Спершу його сприйняли тепло, але згодом його заборонили та піддали нищівній критиці. Ще перед публікацією «Собору» Гончар потрапив під підозру партійного керівництва, а після неї і взагалі став його мішенню. Але ця заборона дала «зелене світло» новій хвилі спротиву. Представники патріотичної інтелігенції, зокрема Іван Сокульський та Михайло Скорик написали до ЦК КПУ листа-підтримку. Згодом його навіть опублікували за кордоном, а його авторами зацікавилося КДБ УРСР.

Цей момент став поворотним для Олеся Гончара. Згодом він почав виступати з вимогою державного статусу української мови, він підтримував боротьбу за незалежність. І ось, коли омріяна самостійність була досягнута, Україна стала окремою державою, Олесь Гончар все одно не заспокоївся. Вважав, що біля керма країни стала «когорта безсовісних», за якою йде слідом «нашестя пігмеїв». «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні». Щоденники письменника – неоціненний скарб, який варто прочитати, аби зрозуміти, чим жила та епоха, і що виклики, з якими стикаються українці, не нові.



Помер Олесь Гончар 14 липня 1995 року. Поховали видатного українського письменника на Байковому цвинтарі. Очевидці розповідали, що відспівували письменника священики відразу декількох конфесій - просто з поваги до нього за роман «Собор». А коли труну опустили у могилу, з неба полив дощ, ніби й небо плакало за ним.

Друзі!

Сьогодні вкотре слухав пісні відомої американської співачки українського походження Квітки Цісик. Її голос переносить слухача у якийсь особливий, зовсім інший світ. Чи знали ви, що свою пісенну збірку «Два кольори» вона супроводжувала дуже значимою присвятою? «Присвячую поривам нескореного українського духа і його безнастанним змаганням по обидвох боках океану».

Квітка Цісик народилася 4 квітня 1953 року в родині емігрантів із Західної України. Здавалося б, народжена у іншій країні, вона мала б забути про Україну, яку ніколи й не бачила. Але її серце завжди відчувало любов до Батьківщини, яку вона любила попри все.

З дитинства Квітка вчилася грати на скрипці, відвідувала балетну школу, займалася вокалом в одному хорі з малим Майклом Джексоном! Її талант був і залишається неперевершеним, навряд чи навіть майбутній король поп-музики міг співати з такою душею.

Записувати пісні дівчина почала ще під час навчання. В січні 1971 року ініціативним комітетом до Дня соборності України була створена телевізійна програма «Думки про Україну». У ній показували українські народні танці, лунали пісні у виконанні Квітки Цісик, звучали вірші Тараса Шевченка. Це був прорив - українську душу, таку, як вона є, показали широкій аудиторії американців.

Голос Квітки був особливим - це сопрано ні з чим не можна порівняти. До того ж, вона вміла співати так званим «білим голосом» — так, як співали голосисті жінки у карпатських селах.

Коли дівчині було 25 років, вона записала саундтрек до фільму "Ти — світло мого життя". У 1978-му він отримав премію "Оскар". Але нагороду отримала інша співачка — американка Деббі Бун, а з фінальних титрів ім'я Квітки вирізали, через особистий конфлікт між нею та режисером картини.

Побачити Батьківщину Квітка змогла лише одного разу - у 1983 році. Уже тоді її пісні були заборонені в Україні радянською владою. Вона не могла виступати, спілкуватися з аудиторією шанувальників. її сестра Марія, яка майстерно грала на фортепіано, змогла виступити у країні лише 1996, після здобуття Україною незалежності.

Перший диск з українськими піснями «Kvitka» або «Songs of Ukraine» Квітка записала у 1980 році, для його запису запросили музикантів, які працювали зі співаком Френком Сінатрою. Другий альбом «Two colors» вийшов через 9 років. Про нього вона казала так: «Ця збірка пісень є бажанням мого українського серця вплести радісні нитки в розшарпане життям полотно, на якому вишита доля нашого народу».

Квітка Цісик планувала випустити третій україномовний альбом з колисковими або сучасними піснями, але цьому не судилося статися — вона померла через рак молочної залози 25 березня 1998 року в Нью-Йорку. Через 5 днів їй мало виповнитися 45.

Друзі, мені здається, пісні Квітки Цісик варто слухати та пам’ятати, бо вони несуть любов. До рідного краю, до всього, що далеко та близько одночасно.

Друзі!

Друзі! Цього дня 208 років тому народився Микола Гоголь – відомий український письменник, який створив такі невмирущі твори, як «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Тарас Бульба», «Вій» та інші. На жаль, постать Миколи Гоголя і зараз викликає суперечки. Росіяни вважають його класиком російської літератури, українці – засуджують через те, що писав російською мовою. Та попри це є речі, яких не перекреслити: те, як Гоголь зумів зобразити світ очима українця, такий, який він бачив навколо, з усіма національними особливостями та історичними аспектами, фольклором і українським духом. Судити зараз, коли століття минули, надзвичайно важко, та на честь відомого письменника у день його народження варто пригадати деякі цікаві факти, які підтверджують, що він любив свою Батьківщину.

Інтерес до театру та культурного життя у Миколи Гоголя виник ще у дитинстві. Все завдяки батькові – Василю Панасовичу. Він був чудовим оповідачем, а найголовніше – писав п’єси для домашнього театру українською мовою. На жаль, батько Гоголя помер, коли хлопцю було усього 15 років.

Бабуся Миколи Тетяна Семенівна теж докладала зусиль для того, щоб хлопець ріс освіченим, вивчав та любив мову. З її подачі він захопився збиранням українських народних пісень, прислів'їв та приказок, готував матеріали до українсько-російського словника.

Вже під час навчання у гімназії Гоголь зацікавився українською історією, вивчав звичаї, обряди та народну творчість. Вивчав народні особливості просто з життєвих ситуацій, які пізніше описував у своїх творах.

Велика мрія Миколи Васильовича, здається, вирішила усю його долю. Він хотів бути по-справжньому корисним для людства, хотів змінити світ своєю літературою. І обрав шлях, який зараз дехто не розуміє, але на той момент він був очевидним: Гоголь переїхав до Петербургу з чіткою метою стати відомим та успішним письменником. Жив він там бідно, працював чиновником.

Микола Гоголь дружив із професором Михайлом Максимовичем, хотів викладати у Київському університеті і писав йому такі листи: «Я захоплююся заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України й півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілком нових про сам край!» У листуванні з Максимовичем Гоголь називав українську «нашою» мовою.

Після прем’єри п’єси «Ревізор» Микола Васильович поїхав закордон. В Італії написав перший том «Мертвих душ». Дисидент Євген Сверстюк розповідав: «У 1846 році, коли він перебував у Карлсбаді (Карлови Вари), Гоголь записав у гостьовій книзі, „Nicolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou“ (Микола Гоголь, українець, що мешкає в Москві)…Такі факти, мало відомі, так як російські літературні критики та історики не хочуть розкрити їх.»

У 1848 році Микола Гоголь повернувся до Російської імперії. Там почав працювати над другим томом «Мертвих душ», який, за відомою радянською версією, спалив. Останні роки життя Гоголя містять більше загадок, аніж відповідей. Існує декілька версій його смерті, починаючи від поховання у стані літургійного сну до «залікування до смерті». Єдине, у чому версії збігаються – перш ніж залишив цей світ, Микола Васильович довго перебував у депресії від того, що так і не зміг виконати головну місію свого життя. Якою вона була – знав тільки він.

Яр Славутич, поет, перекладач та професор Альбертського університету говорив про Гоголя так:

«У письменника формується нова місія — посланництво від імені поверженої в рабство Батьківщини… Він виконав свою місію засобами російської мови блискуче… Українець зробив величезний внесок у сусідню літературу, а подяки жодної». Тож давайте сьогодні по-іншому поглянемо на постать Миколи Гоголя – видатного українця, який залишив свій слід в історії літератури назавжди!