Друзі!

Сьогодні виповнилося 80 років від дня народження видатного українця Миколи Вінграновського. Я хочу, аби усі ви пам’ятали про нього, бо шанувати таких чудових митців, які оспівували і возвеличували Україну, потрібно крізь віки. Тож розкажу кілька цікавий фактів, які ви, можливо, не знали.

Народився Микола Вінграновський на Миколаївщині. Це зараз ми знаємо його як відомого актора, кінорежисера, та найбільше – поета-шістдесятника, а в дитинстві він був простим сільським хлопцем, хіба що трохи замріяним, міг піти пасти череду та загубити половину, поки роздивлявся навкруги. Зате помічав він усе те, що око пересічної людини пропускає, і вмів радіти цьому.

Вінграновський був надзвичайно талановитим та харизматичним. Це допомогло йому вступити до театрально вишу у Києві. Усе вирішив екзамен, де чоловікові потрібно було грати глядача фільму про Чарлі Чапліна. Усі абітурієнти до нього реготали та вдавали веселощі, а Вінграновський просто сів на стілець і заснув. Так він підкорив усю комісію, а згодом – самого Олександра Довженка. Майстер приїхав до Києва набирати групу найкращих студентів, які згодом поїхали вчитися до нього у Москву. Микола Вінграновський став його учнем і це не аби як вплинуло на його творчість.

Саме Вінграновський зіграв головну роль у фільмі за Довженковим сценарієм «Повість полум'яних літ», за що навіть отримав нагороду у Лос-Анджелесі. По закінченню вишу почав працювати на Київській кіностудії. Здається, це було так давно, та під час роботи він побачив ту різницю між українцями та росіянами, яка стала очевидною для всіх лише через десятиліття:

«Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були — наче оббиті міддю! А от прийшляки з Росії поводилися — ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум'яних літ» всі вони разом були для мене «по барабану».

Ще у часи студентства Вінграновський почав писати вірші, а після успіху кінокартини Довженка випустив свою першу книжку поезій «Атомні прелюди». Його слова були надзвичайно важливими для України того часу, у якій лише 5 років тому розвінчали культ Сталіна і все починало розвиватися по-іншому. Критики казали, що Вінграновський має щось від двох – від Шевченка та від Довженка і з цим неможливо не погодитись. Цей сильний образ України, любов до неї та розуміння ролі народу та його долі – ось основні риси творчості Миколи Вінграновського. У нього була унікальна мова, якою він говорив про Батьківщину, про батьків, про кохання. Слова, які стануть дороговказом для багатьох минулих і прийдешніх поколінь.

Микола Вінграновський, нажаль, помер до того, як його народ вкотре почав боротися за незалежність та свободу – речі, які він поважав найбільше. Та попри це, його невмирущі слова не раз звучали зі сцени Майдану у різні роки, закликаючи українців боротися за Батьківщину та правду.

«Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.
І час — не ворота футбольних моментів,
І куля земна — не футбольний м'яч
В ногах генералів і президентів!»

До смерті він жив у Києві, та палко хотів повернутися у село – хотів придбати невеличкий трактор і ним обробляти землю. І не тому, що був старий, йому було усього 67 років. Просто у цьому він вбачав подальший розвиток України, який, як і його життя, розпочався із роботи на землі, яку чомусь подальші покоління перестали цінувати. Друзі, цінуйте свою Землю і своїх героїв!