Друзі!

Сьогодні я хочу разом з вами згадати Аллу Горську – відому художницю та правозахисницю. Саме у цей день у 1970 році її вбили у Василькові, що на Київщіні. За офіційною версією – її убив свекор, та насправді – це було політичне вбивство під егідою КДБ.

Ця чудова жінка народилася у Криму, у Ялті, у родині Олександра Горського – відомого організатора кіновиробництва, одного із засновників українського кіно. Згодом родині довелося пожити і у Москві, і у Ленінграді, і в Алма-Ати. Наприкінці 1943-го вони врешті переїхали до Києва.

Алла була надзвичайно розумною та талановитою, закінчила художню школу із золотою медаллю, згодом вступила у Київський художній інститут. Там і зустріла своє кохання – художника Віктора Зарецького, що був на кілька років старший. Саме він перевернув усе її життя.

Чоловік Алли очолив Клуб творчої молоді, знаний як тринадцята кімната Жовтневого палацу. Це був справжній центр українського життя у столиці. Творча компанія підштовхнула її до докорінних змін – коли Аллі було за 30, вона свідомо вирішила вивчити українську мову. Вчителькою була журналістка Надія Світлична. Вони багато писали, а ще – вивчали історію України. Відтоді Горська говорила виключно українською, щоправда, з ленінградським акцентом.

Вона багато робила для української культури – організовувала творчі та мистецькі вечори, виставки, щорічне покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку. Та все змінилося в один день. У їхньому Клубі пролунала новина: в тій самій їхній кімнаті №13 до війни була катівня НКВС. Про це нічого не нагадувало – там, де раніше були камери, тепер знаходився гардероб. Але це змусило Горську та її друзів створити комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Разом з поетом Василем Симоненко та режисером Лесем Танюком вони були найактивнішими її членами, розпитували тих, кому пощастило повернутися з ГУЛАГу.

Так вони потрапили до Биківні – страшного місця, де були таємно поховані жертви комуністичного режиму, політично репресовані українці, вбиті руками НКВС. Алла була приголомшена: «Уявіть собі, - показала в бік поховань, - ми - там... Ну, ми всі - Клуб творчої молоді. Ми ж усі там можемо бути...».

Нажаль, слова Алли справдилися. Першим помер Василь Симоненко – після викриття місця поховань замордованих на Лук’янівському цвинтарі його затримала черкаська міліція. Відбила нирки. Після цього він довго не протягнув. Аллі почали погрожувати, Клуб творчої молоді – довелося закрити.

Та Алла не полишила правозахисницьку діяльність. Вона систематично матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними. За Горською шпигували, у її будинку поставили «підслушку». Так режисери убивства дізналися, що вона хоче забрати у свекра швейну машинку. Разом з нею хотів поїхати чоловік, та раптово напередодні ввечері з’явилися гості, які привели такого собі Данила – в’язня мордовських таборів, що хотів розповісти свою історію. Його вислухали, та посиденьки затяглися до пізньої ночі – Алла пішла спати,а чоловік доглядав за гостями. Тож дружина поїхала за машинкою сама.

Віктор знайшов Аллу на третій день – убита, вона лежала у льосі батькової хати. Спочатку слідчі вимагали від нього зізнання – мовляв, убив дружину через коханку. Та пізніше знайшли тіло батька Віктора на рельсах неподалік Василькова. Так він став винуватцем убивства.

Нажаль, подробиці цієї страшної трагедії невідомі й досі – будь які свідчення про це убивство було знищено. Усіх друзів Горської, які взяли участь у траурній церемонії, а саме Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка - невдовзі заарештували.

Друзі, я впевнений, що історії таких людей, як Алла Горська, потрібно пам’ятати усім. Вона залишила по собі безліч чудових художніх шедеврів, та найбільше вона віддала правді та справедливості – своє життя. Робити щось заради кращого життя країни та просвітлення людей, знаючи, що можеш померти за це, вкрай важко. Але є люди, готові піти на це. Їх потрібно шанувати крізь віки.