Друзі, знаєте, у чому я вбачаю майбутнє украйно-ізраїльських відносин?

У спільних героях.

Сьогодні з Ізраїлю додому повертаються десятеро українських рятувальників. Упевнений, їхні імена мають знати усі. Це Ігор Рунаєв, Костянтин Коломін, Андрій Зайцев, Родіон Петрик, Олександр Шевчук, Михайло Антоненко, Ігор Бубін, Сергій Фіщук, Олег Ромащенко, Володимир Левченко. Саме вони зразково виконали поставлене завдання та допомогли погасити пожежу біля Хайфи.

За це вони отримали нагороди від ізраїльського уряду. Та я окремо хотів би подякувати їм та висловити свій захват їхніми професійними діями та відданістю справі.

Такі речі, як своєчасна допомога державі-другу, є вдалою ілюстрацією позитивного розвитку відносин між Україною та Ізраїлем. Більше того, я вважаю, що те, що Україна надала не лише допомогу у вигляді літаків, а ще й гуманітарну поміч, є проявом могутності держави. Зараз країна переживає важкі часи, але уміння чути чужу біду та прагнення допомогти у її подоланні возвеличує її. Це не лише вияв біблійної доброзичливості, а й підтвердження того, що з Україною та її силами потрібно рахуватися на міжнародній арені.

Ще раз дякую всім за допомогу та підтримку!

Друзі!

Я щиро вдячний усім, хто читає, коментує та репостить інформацію з моєї сторінки. Це – дуже важливий двосторонній процес, який я надзвичайно ціную.

Тож сьогодні прийшов час підбити підсумки святкового розіграшу на честь ювілейної цифри – 50 000 підписників сторінки Олег Вишняков.

Урочисту межу перейшов Микола Стаценко. https://www.facebook.com/profile.php?id=100007394478697&fref=ts

Саме він став 50-тисячним підписником. Дякую вам за те, що стали ювілейним читачем!

Найактивніших учасників сторінки визначив спеціальний додаток, що рахує лайки, коментарі та репости.

Ними стали Юлия Рубан https://www.facebook.com/profile.php?id=100012448152521

Ігор Стронський https://www.facebook.com/profile.php?id=100012744400083

та Олеся Деревляна https://www.facebook.com/olesya.derevlana

Ви отримаєте у подарунок фірмові блокноти консульства та цікаві книжки – «Вклад вихідців з України у створення Держави Ізраїль», або «Художники-євреї Львова першої половини 20 сторіччя».

Я щиро вдячний за вашу активність, сподіваюся, що й надалі ви будете брати участь в усіх обговореннях. Точка зору моїх читачів для мене надважлива, я надзвичайно радий, що ви повсякчас знайомите мене з нею.

Що ж до розіграшу головного призу, друге та третє місце відповідно до даних генератора чисел посіли

https://www.facebook.com/misha.avrutis Михаил Аврутис та

https://www.facebook.com/svitlana.tymiv Svitlana Tymiv

відповідно. На вас теж очікують друковані подарунки!

А годинник з самого ізраїльського парламенту отримає щасливчик https://www.facebook.com/profile.php?id=100001956322444 Тарас Гуленко.

З усіма охочими переможцями я б хотів зустрітися у Києві, аби познайомитись ближче та поговорити. Інші ж, у кого не вийде – напишіть свої адреси у приватні повідомлення.

Дякую, сподіваюся ті, хто цього разу лишився без уваги, не ображатимуться! Повірте, у нас ще буде дуже багато нагод, аби познайомитись. Я завжди пам’ятаю та думаю про вас, тож цей святковий розіграш – не останній!

Друзі!

Сьогодні я хочу разом з вами згадати Аллу Горську – відому художницю та правозахисницю. Саме у цей день у 1970 році її вбили у Василькові, що на Київщіні. За офіційною версією – її убив свекор, та насправді – це було політичне вбивство під егідою КДБ.

Ця чудова жінка народилася у Криму, у Ялті, у родині Олександра Горського – відомого організатора кіновиробництва, одного із засновників українського кіно. Згодом родині довелося пожити і у Москві, і у Ленінграді, і в Алма-Ати. Наприкінці 1943-го вони врешті переїхали до Києва.

Алла була надзвичайно розумною та талановитою, закінчила художню школу із золотою медаллю, згодом вступила у Київський художній інститут. Там і зустріла своє кохання – художника Віктора Зарецького, що був на кілька років старший. Саме він перевернув усе її життя.

Чоловік Алли очолив Клуб творчої молоді, знаний як тринадцята кімната Жовтневого палацу. Це був справжній центр українського життя у столиці. Творча компанія підштовхнула її до докорінних змін – коли Аллі було за 30, вона свідомо вирішила вивчити українську мову. Вчителькою була журналістка Надія Світлична. Вони багато писали, а ще – вивчали історію України. Відтоді Горська говорила виключно українською, щоправда, з ленінградським акцентом.

Вона багато робила для української культури – організовувала творчі та мистецькі вечори, виставки, щорічне покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку. Та все змінилося в один день. У їхньому Клубі пролунала новина: в тій самій їхній кімнаті №13 до війни була катівня НКВС. Про це нічого не нагадувало – там, де раніше були камери, тепер знаходився гардероб. Але це змусило Горську та її друзів створити комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Разом з поетом Василем Симоненко та режисером Лесем Танюком вони були найактивнішими її членами, розпитували тих, кому пощастило повернутися з ГУЛАГу.

Так вони потрапили до Биківні – страшного місця, де були таємно поховані жертви комуністичного режиму, політично репресовані українці, вбиті руками НКВС. Алла була приголомшена: «Уявіть собі, - показала в бік поховань, - ми - там... Ну, ми всі - Клуб творчої молоді. Ми ж усі там можемо бути...».

Нажаль, слова Алли справдилися. Першим помер Василь Симоненко – після викриття місця поховань замордованих на Лук’янівському цвинтарі його затримала черкаська міліція. Відбила нирки. Після цього він довго не протягнув. Аллі почали погрожувати, Клуб творчої молоді – довелося закрити.

Та Алла не полишила правозахисницьку діяльність. Вона систематично матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними. За Горською шпигували, у її будинку поставили «підслушку». Так режисери убивства дізналися, що вона хоче забрати у свекра швейну машинку. Разом з нею хотів поїхати чоловік, та раптово напередодні ввечері з’явилися гості, які привели такого собі Данила – в’язня мордовських таборів, що хотів розповісти свою історію. Його вислухали, та посиденьки затяглися до пізньої ночі – Алла пішла спати,а чоловік доглядав за гостями. Тож дружина поїхала за машинкою сама.

Віктор знайшов Аллу на третій день – убита, вона лежала у льосі батькової хати. Спочатку слідчі вимагали від нього зізнання – мовляв, убив дружину через коханку. Та пізніше знайшли тіло батька Віктора на рельсах неподалік Василькова. Так він став винуватцем убивства.

Нажаль, подробиці цієї страшної трагедії невідомі й досі – будь які свідчення про це убивство було знищено. Усіх друзів Горської, які взяли участь у траурній церемонії, а саме Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Геля, Олеся Сергієнка - невдовзі заарештували.

Друзі, я впевнений, що історії таких людей, як Алла Горська, потрібно пам’ятати усім. Вона залишила по собі безліч чудових художніх шедеврів, та найбільше вона віддала правді та справедливості – своє життя. Робити щось заради кращого життя країни та просвітлення людей, знаючи, що можеш померти за це, вкрай важко. Але є люди, готові піти на це. Їх потрібно шанувати крізь віки.

Друзі!

Саме у цей день 142 роки тому народився перший президент Ізраїлю Хаїм Вейцман.

Цей надзвичайний діяч народився у родині продавця деревини Озера в Російській імперії. Озер мав 15-теро дітей, Хаїм був третім. Хоча батько весь час працював, він цікавився читанням. Любов до книжок передавав і синові. Нажаль, віддати хлопця вчитися у виш він не міг – тоді доступу до вищої освіти євреї майже не мали. Та Хаїм був настільки здібним, що вступив учитися на хіміка до Берліну.

Там він познайомився із роботами Теодора Грецля і відкрив для себе сіонізм – єврейський націоналізм. У 24 роки він вже брав участь у Всесвітньому конгресі сіоністів, до цього – отримав звання доктора хімічних наук.

Пізніше Хаїм переїхав до Англії, де викладав біохімію у Манчестерському університеті. Вейцману сподобалася країна, а надто – її устрій. Коли Грецль помер, саме Хаїм став лідером сіонізму і зміг досягти того, що його ідеї розуміли і світові авторитети, і звичайні люди. Саме завдяки Вейцману з’явилася так звана «Декларація Бальфура», у якій ще у 1917 році йшлося про «створення у Палестині національного осередка для єврейського народу».

Хаїм все життя працював для створення Держави Ізраїль. Двічі його обирали президентом Всесвітньої сіоністської організації. На цій посаді він приймав участь у роботі ООН, коли та обговорювала розділ Палестини на дві незалежні держави – єврейську та арабську. Саме Вейцман наполіг на тому, аби пустеля Негев була у складі Ізраїлю.

«Старий доктор» - так Хаїма називав тодішній президент США Гаррі Трумен. Він мало розумівся на сіонізмі, та зустріч із Вейцманом підкорила його. Таким чином Сполучені Штати стали першою країною, що визнали Державу Ізраїль, більше того – Трумен виділив 100 млн доларів займу на розвиток економіки нової держави.

Не дивно, що у 1949 Хаїму Вейцману запропонували стати першим президентом Ізраїлю. Він радо погодився, але не думав, що посада насправді – формальна, а реально владою керуватиме перший прем’єр-міністр – Давид Бен-Гуріон. Тоді він зітхав: «Мій носовичок – єдине місце, куди я можу сунути свого носа». Утім на посту залишався до самої смерті, паралельно працював над створенням наукового центру, який зараз має його ім’я.

Друзі, Хаїм Вейцман завжди вірив, що, не зважаючи на вороже оточення, Ізраїль буде процвітати. Я впевнений, така сама доля чекає і на Україну, бо агресор, який знаходиться поряд, ніколи не зможе придушити потенціал, що є у країни.

Друзі!

Сьогодні в Україні день надзвичайно пам’ятний і болючий одночасно. У четверту суботу листопада проводять траурні заходи на честь Дня вшанування жертв голодоморів.

Україна пережила цілі три хвилі голоду, найстрашніша з яких хлинула на країну у 1932-1933. Точної кількості загиблих ми не знаємо і сьогодні. Але це були тисячі українців, яких просто заморили голодом, змусили загинути страшною смертю. Таке не забувається і цьому немає прощення.

Ми знаємо, хто виніс рішення загубити ці життя. Сталінський тоталітарний режим – автор спланованого винищення українського народу. Його представники, у яких навіть не руки по лікоть були у крові, а всі вони у ній тонули, забрали життя не лише у цвіту нації. Мільйони дітей через їхні дії так і лишилися ненародженими. Це – вічна біль.

Я стовідсотково впевнений, що в усьому світі Голодомор мають визнати геноцидом українського народу. Нажаль, поки це зробили лише 24 країни. Справа в тім, що зараз в України є інші важливі питання, які вона вирішує на світовій арені, тому цій темі приділяється не так багато уваги, як потрібно. Але я переконаний, мине час і це зміниться. Я упевнений, серед країн, що визнають це рішення, буде й Ізраїль.

Друзі, сьогодні о 16.00 ми всі з вами маємо запалити свічку на підвіконні і провести хвилину у тиші. Подумайте та згадайте про них, тих, хто загинув у ті страшні роки. Пам’ять об’єднує нас та робить сильнішими.

Друзі!

Думаю, усі ви вже знаєте, що Ізраїль – палає. Страшні пожежі, цілих 11 осередків, найстрашніше горить Хайфа та її околиці. Попри те, що зараз вогонь вдалося локалізувати, десяткам тисяч людей забороняють повертатися додому, бо є вірогідність поновлення вогню.

Причина цієї трагедії – підла та злісна, як будь-який вияв терору. Це – підпал. 12-теро ймовірних причетних уже під арештом. Через їхні дії 700 будинків зруйновані вщент, на щастя, всі люди вціліли.

Пожеж такої сили в Ізраїлі не було з 2010 року. Учора глибоке занепокоєння я бачив і в очах спікера ізраїльського парламенту Юлія Едельштейна, у кожного з членів делегації. Надзвичайно хотілося їм допомогти. Україна не лишилася осторонь цієї проблеми.

Президент Петро Порошенко віддав розпорядження, аби сьогодні два спеціалізованих літака Ан-32П Державної служби з надзвичайних ситуацій вилетіли в Ізраїль. Увечері вони мають вже гасити пожежі.

Я вдячний кожному з вас за коментарі, підтримку, добрі слова. Ось, що таке єдність насправді. Я впевнений, що простягаючи руку допомоги одне одному, Україна та Ізраїль щораз стають ще ближчими друзями. Нехай чужа агресія йде з наших земель якнайшвидше.

Друзі!

Останні два дні я провів на різноманітних офіційних заходах разом із делегацією Ізраїлю. До Києва цими днями прибув спікер Кнесету Юлій Едельштейн. Це перший візит спікера ізраїльського парламенту в Україну за останні 23 роки! Тож план заходів був доволі насичений.

Перший день ми провели у Верховній Раді України. Юлій Едельштейн та Голова українського парламенту Андрій Парубій підписали Меморандум про співробітництво. Крім того, ми усі багато говорили про перспективи ізраїльсько-українських відносин. Також, під час різноманітних зустрічей з українськими парламентарями ми обговорювали співпрацю країн у галузі медицини, новітніх технологій. Також Юлій Едельштейн висловив сподівання, що договір про Зону вільної торгівлі між Україною та Ізраїлем запрацює вже у 2017 році.

Сьогодні відбулася інша цікава подія - форум «Україна – Ізраїль 2016». Там ми теж підіймали усі названі мною теми, а ще йшлося про поглиблення культурного пізнання країн. Знаєте, українці та євреї скоріше знають одне одного за застарілими канонами про обидва народи, наша ж з вами мета зараз – осучаснити ці уявлення. Звісно, надзвичайно важливо знати та пам’ятати історію, у якій ми маємо багато спільного, та не менш важливо розуміти, які люди живуть на українській та ізраїльській землях зараз. Тоді ми зможемо йти уперед з високо піднятою головою.

Звісно, ізраїльська делегація відвідала і Меморіал Жертв Голодомору. Там представники обидвох країн запалили свічку пам’яті та поклали квіти на знак вічної шани. Думаю, визнання цієї трагедії є зрозумілим і вже скоро втілиться у дійсність в ізраїльському Кнесеті.

Після Революції Гідності дружба та співпраця між Україною та Ізраїлем розвивається семимильними кроками. Я задоволений цим темпом і упевнений, що далі нас чекає маса цікавих ініціатив, що втілюватимуться у життя. Я прикладаю до цього багато зусиль та робитиму це надалі, бо нам є чому вчитися один у одного.

Друзі!

Нас з вами уже 50 тисяч!

Я хочу розділити з вами свою вдячність та подарувати декілька подарунків. Аби нікого не образити, зроблю це за допомогою генератора випадкових чисел.

Аби потрапити до переліку учасників святкового розіграшу, ви маєте:

- бути підписником сторінки Oleg Vyshniakov / Олег Вишняков ;

- поставити лайк та зробити репост цього запису.

Рівно за тиждень, у вівторок 29.11 о 14.00 генератор визначить трьох читачів. Будь-хто з вас може посісти перше місце та отримати наручний годинник з ізраїльського парламенту! Інші переможці, що увійдуть до топ-3 теж отримають від мене цікаві сюрпризи – ексклюзивні книжки та блокноти.

Крім цього, я обов’язково відзначу своїх найактивніших читачів та коментаторів, а ще – людину, яка стала ювілейним підписником!

Щиро дякую вам. Далі - більше!

Друзі, сьогодні Україна відзначає День Гідності та Свободи!

Саме 21 листопада 2013 року розпочалися перші акції протесту на Майдані, що переросли у Революцію Гідності. Цікаво, що днем пізніше у 2004 розпочалася Помаранчева революція.

Я думаю, що і зраз ви пам’ятаєте усі події трирічної давнини так, ніби вони сталися вчора. Я щораз подумки відтворюю ці настрої людей, які я часто переказував ізраїльтянам, аби вони зрозуміли, що саме коїлось в Україні. Спершу – це було палке розчарування молодих професіоналів, коли тодішня влада призупинила курс на євроінтеграцію. Віктор Янукович тоді вирішив не підписувати Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. При цьому в країні панувало глобальне незадоволення, бо так звана «сім’я» Януковича при владі будувала тіньові схеми та обкрадала Україну, а не працювала на її розвиток. Обурення було природним, тож журналісти, студенти, активні користувачі Facebook першими вийшли на центральну площу столиці, аби сказати «ні» усьому цьому нонсенсу.

Лихоманка протестів тоді перекинулася і на інші міста. Це був єдиний порив небайдужих до долі своєї держави людей. Та минуло небагато часу і на мирних мітингах пролилася кров. Тоді революція стала іншою, всеохоплюючою, загальною. Кров стала певним символом бажання влади придушити тих, хто має інакшу позицію. Побиття студентів, палаючі шини, зброя-бруківка, «коктейлі Молотова», Беркут, снайпери, розстріл та «Небесна сотня» – всі ці страшні речі так чи інакше уособлюють події Революції Гідності. Однієї з найтрагічніших і найпотрібніших подій в історії сучасної України.

Цей день має назавжди закарбуватися у нашій пам’яті на честь загиблих та поранених українців, що несамовито боролися із несправедливістю та заради нашого майбутнього. Минуло три роки, але той процес, що розпочався на Майдані 21 листопада і досі триває. Українці так само борються за чесну владу, за демократію, за свободу. Це не легка ноша, але ми продовжуємо її нести, бо заплатили забагато, щоб лишити все так, як було.

Наостанок хочу згадати слова чудового молодого поета Андрія Любки:

«Я не був героєм і хотів лише жити,
Але пульс зупинився від пострілу ката.
Навіть мертвим я не покину битву,
Я й з неба вам буду допомагати.

Лиш не зупиняйтесь, вставайте, боріться,
Не може тривати вічно облога!
Нас не зупинить жодна міліція,
Єдиний наш вихід — це перемога!»

Бажаю усім вам сили, мужності, терпіння. Залишайтеся чесними перед собою та своєю Батьківщиною та ніколи не покладайте рук!

Друзі!

Сьогодні дуже важливий день. Рівно 71 рік тому в Німеччині розпочався Нюрнберзький процес – історичний символ ХХ сторіччя, коли врешті запанувала справедливість та справжні злочинці отримали гідне покарання.

Місце проведення суду обрали не випадково. Саме у Палаці правосуддя в Нюрнберзі проходили зібрання нацистської партії, тож зв’язок обвинувачених із ним був очевидний. Утримували злочинців у тюрмі, яка була з’єднана із палацом підземним ходом. Усього під суд потрапили 24 нацистських політиків, військових, ідеологів нацизму. Серед них були: Герман Герінг, головнокомандувач військово-повітряними силами Німеччини, Рудольф Гесс – заступник Гітлера з керівництва нацистської партії, Йоахим фон Ріббентроп – міністр іноземних справ нацистської Німеччини та Вільгельм Кейтель - начальник штабу Верховного головнокомандування військовими силами Німеччини.

Судили злочинців представники трьох країн – СРСР, Великобританії та США. Насправді, карали нацистів люди теж не з кращою репутацією. Роботою радянської делегації у Нюрнберзі керував Андрій Вишинський, прокурор Радянського союзу у 1935-1938 роках, який був обвинувачем у таких скандальних справах, як «Шахтинська», сфабрикована проти донецьких вугільників. Допомагали Вишинському помічники Берії – Меркулов, Кобулов та Абакумов. Пізніше їх самих розстріляли за злочини проти Радянського Союзу.

Тривав Нюрнберзький процес 11 місяців, пройшло понад 400 засідань. Вирок «смертна кара через повішення» отримали 12 підсудних. Двом з них вдалося його уникнути. Мартіна Бормана, голову партійної канцелярії, засудили заочно. Скоріш за все, він загинув під час сутичок на вулицях Берліна. Герман Герінг покінчив життя самогубством прямо у в’язниці. За легендою, дружина передала йому капсулу з отрутою через поцілунок. Ще троє нацистів були засуджені до довічного ув’язнення, інші – отримали від 10 до 20 років за гратами.

Основною метою цього процесу було встановлення справедливості. Особливо – коли мова йшла про сотні тисяч жертв. Здавалося, ця подія назавжди мала закарбуватися в історії і встановити рівновагу, при якій зрозуміло, що будь-який кровожерний кат буде покараний. Світ мав запам’ятати, що за розпалювання міждержавних конфліктів є своя ціна. Шкода, що зараз про це вже забули.

Друзі!

Сьогодні на світовому рівні відзначають Міжнародний день чоловіка. Хоча в Україні його й не святкують, це – чудова нагода розповісти вам про зразкового представника цієї статі, на якого може рівнятися будь – хто.

Мова про Ісраеля Таля – генерал-майора Армії оборони Ізраїлю. Він - «батько» одного з найкращих танків у світі, що зветься «Меркава». Військовим Таль став у 1942 році, тоді добровільно пішов у британську армію, аби звільнити Європу від нацистів. В ЦАХАЛі ж він почав служити, коли розпочалася Війна за Незалежність Ізраїлю. Він завжди боровся за свою країну, був справжнім патріотом. А ще – просто обожнював танки, знав про них усе, був ідеальним танкістом. Увесь час він сам намагався розібратися з поломками, відремонтувати танки. Загалом він модернізував техніку армії таким чином, що кожен танк отримав в середньому сотню оновлень.

Після Синайської кампанії та Шестиденної війни керівництво Ізраїлю дійшло згоди, що країна потребує власного танку, бо ті, якими користувалася армія, були надто застарілі. Вгадайте, хто мав сконструювати «ізраїльського монстра»? Вірно, Ісраель Таль. Розроблювати танк він та його команда почали у серпні 1970. Головною метою конструктори вважали безпеку екіпажу. Мовляв, навіть якщо танк знищать, люди в ньому мають вижити. Назву Таль вигадав символічну – «Меркава», з івриту – «бойова колісниця». Разом з танком в Ізраїлі з’явилася ціла танкова промисловість, що створила тисячі робочих місць та допомогла розвинути безліч компаній.

Цікаво, що коли танки «Меркава» потрапили до Армії оборони Ізраїлю, одним із перших керувати підрозділом, укомплектованим цими танками, погодився син Таля.

З тих пір танк не припиняли вдосконалювати, зараз на балансі ЦАХАЛу вже 4-та модифікація. Його система безпеки – незрівнянна, та, крім цього, ще однією знаковою річчю є унікальне комп’ютерне оснащення.

Ісраель Таль отримав звання «архітектора ЦАХАЛу» після своєї розробки. Пізніше він став заступником міністра оборони та відповідав за розробку зброї для армії. А ще був одним із засновників Центру стратегічних досліджень при Тель-авівському університеті.

Ось що значить – бути справжнім відповідальним та талановитим чоловіком. Багато працювати та йти до власної мети. Бути кращим у тому, що тобі подобається – не важко, потрібно просто прикладати зусилля.

Друзі!

Учора у тель-авівській лікарні «Іхілов» померла чудова жінка. Їй було 94 роки, звали її Пніна Гріншпан-Фрімер. Вона була однією з останніх живих героїв повстання у Варшавському гетто, яке відбулося у 1943 році.

З 1941 року євреї у східноєвропейських гетто намагалися розпочати опір ворогу. Для цього таємно накопичували озброєння або ж робили зброю власноруч. Це єврейське підпілля налічувало близько сотні різних груп, найактивніша з яких знаходилася саме у Варшавському гетто. Вона називалася Єврейська бойова організація та сформувалася тоді, коли 300 тисяч євреїв депортували із Варшави до табору смерті «Треблінка».

Тоді ті, хто лишилися в живих об’єдналися, аби захиститися. Серед них була й Пніна. Перша акція повстанців сталася у січні 1943, коли бійці гетто відкрили вогонь по фашистах, які готували чергову групу людей до депортації. Вороги відступили і ця маленька перемога надзвичайно надихнула бойову організацію.

Саме ж повстання розпочалося 19 квітня 1943 року і тривало майже місяць. Усього лише 750 бійців намагалися стримувати могутню німецьку армію, що мала перевагу і кількості та озброєнні. Тож у підсумку Єврейську бойову організацію – побороли. Тоді 7 000 євреїв розстріляли на місці, ще понад 5 тисяч згоріли заживо. Понад 50 000 людей відправили у концтабори.

Але сотні людей вижили. Вони змогли дістатися табору партизанів, що знаходився за містом і продовжити боротьбу. Інші ж, в тому числі Пніна, переховувалися у польських кварталах міста. Боротьба була сенсом її життя, вона ж і об’єднала її серце із серцем іншого бійця єврейського спротиву – Хаіма. По закінченню війни вони прожили чудове життя разом у Ізраїлі. А тепер – поховані поряд на кладовищі у Холомі.

Вічна пам’ять людям, які боролися проти несправедливості та жорстокості та не боялися заплатити найвищу ціну – віддати власне життя. Думаю, кожному українцю знайоме це відчуття абсолютної шани. Не забувайте своїх героїв та цінуйте їхню роль у вашому сьогоденні.

Сьогодні один з комітетів Ради Європейського Союзу може нарешті дати «зелене світло» безвізовому режиму для України.

Для багатьох українців це питання вкрай важливе. Одні пов’язують його з Революцією Гідності та її вимогами, інші вбачають у цьому позитивний сигнал розвитку держави.

Утім, поки що віз і нині там. Надання безвізу весь час переносять та затримують, за офіційною версією, це відбувалося через те, що «ЄС обговорює механізм призупинення безвізового режиму з третіми країнами у випадку необхідності». Та все ж, найвірогідніше, українці врешті дочекаються потрібного рішення, щонайменше, як «жест щедрості» напередодні Саміту Україна-ЄС, що відбудеться наступного тижня.

Я впевнений, що відкриття кордонів Євросоюзу – це єдиний вірний та очевидний крок, який вже давно мав відбутися. Наприклад, угоду про безвізовий режим Україна та Ізраїль підписали ще у 2010, а у дію він вступив у 2011 році. За цей час пасажиропотік туристів між країнами зріс у 10 разів!

Відстань між нашими країнами скоротилася. Українці та ізраїльтяни почали більше їздити один до одного, спілкуватися, відпочивати разом. Крім цього, було укладено безліч угод у сфері торгівлі та економіки. Вже зараз товарообіг між країнами складає 1 млрд доларів. Та це – не межа, бо Україна та Ізраїль готують договір про вільну економічну зону.

Більше того, вчора Верховна Рада України ратифікувала угоду про тимчасове працевлаштування між Україною та Ізраїлем. Завдяки цьому 20 000 будівельників з України зможуть влаштуватися на офіційну роботу у Ізраїлі за спрощеною системою.

Зараз ми активно розвиваємо культурні та наукові проекти між країнами, які допомагають культивувати унікальний взаємний досвід.

Я впевнений, що Україна має подолати усі бар’єри та врешті отримати свободу. Щонайменше, у візовому питанні. Воно є символічним і аж надто довгоочікуваним для всіх. Сподіваюся, Євросоюз, так само, як Ізраїль, наважиться на цей крок. Тим паче, він точно несе лише добрі наслідки.

Друзі!

Я хочу привітати усіх нас із тим, що вчора Генеральна Асамблея ООН ухвалила надзвичайно важливу резолюцію, під назвою "Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та місті Севастополь (Україна)". Це – історичний документ, ініційований Україною, співавторами якого виступила ще 41 країна – член ООН.

Ця резолція першою з усіх офіційних документів ООН визнає Росію державою-окупантом, а Автономну Республіку Крим та місто Севастополь - тимчасово окупованою територією. Крім того, документ підтверджує територіальну цілісність України та невизнання анексії українського півострова.

Підтримали це історичне рішення 73 держави. Серед тих, хто «за» Україну, звісно ж, Ізраїль. Натомість, проти виступили країни, які раніше українці вважали майже «рідними» - Білорусь, Вірменія, Казахстан, Узбекистан і, без жодних сумнівів, Росія.

Це ще раз доводить, що Ізраїль – вірний друг України, зокрема, на міжнародній арені. Сподіваюся, ця підтримка буде проростати, як коріння, в усіх галузях україно-ізраїльських відносин. Я впевнений, разом ми зможемо розвивати й інші важливі ініціативи, втілювати їх у життя і стояти пліч-о-пліч у вирішенні суттєвих проблем.

Найпрекрасніша Баттерфляй, неперевершена Аїда, єдина Джоконда.

Так називали одну з найвидатніших оперних співачок світу, чудову українку Соломію Крушельницьку. Рівно 64 роки тому її не стало, та пам’ять про цю видатну жінку ми з вами, друзі, маємо пронести крізь віки.

Вона народилася на Тернопільщині у родині священника. Співати почала ще у дитинстві, її голос був надзвичайно сильним для юного віку. Вперше виступила перед публікою, коли їй було всього 10. Прекрасна Соломія завжди розвивала свій дар, пішла вчитися у Львівську консерваторію. Не забарився і її дебют на оперній сцені. 15 квітня 1893 року вона зіграла роль Леонори у виставі італійського композитора Гаетано Доніцетті "Фаворитка" на сцені Львівського міського театру Скарбека.

Вдосконалювати вміння українка поїхала до Італії. Там вона вчилася у кращих професорів, вивчила 8 іноземних мов, із виступами об’їздила пів світу. Та щороку поверталася поспівати на Батьківщину, де, як кажуть, гріли навіть стіни. Більше того, не зважаючи на надзвичайну популярність у всьому світі, співачка завжди пам’ятала про своє походження, та виконувала на біс лише українські пісні.

Найвідомішою оперою Соломії Крушельницької стала "Мадам Баттерфляй". Після прем’єри публіка сім разів викликала акторів і композитора на сцену. Після дійства автор твору Пуччіні надіслав українці свій портрет із написом: "Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй".

Крушельницька була неймовірним професіоналом та абсолютно працелюбною людиною. У день виступу, шануючи голос, вона ні з ким не розмовляла. А у театр приїздила за 2 години до вистави й сама себе гримувала. У неї не було жодної «зіркової хвороби», ні натяку на гординю чи марнославство.

Зірка опери не зважала на залицяння шанувальників-багатіїв, одружилася із простим італійським адвокатом. Після його смерті повернулася на Батьківщину, а коли розпочалася Друга світова війна, виїхати за кордон уже не змогла. Останній концерт оперної легенди відбувся у Львівській філармонії. Крушельницькій було 77, вона вийшла на сцену із паличкою та зачарувала усіх своїм голосом.

Вона померла через рак горла 16 листопада 1952 року. Поховали легенду у Львові, на Личаківському кладовищі поряд із Іваном Франком.

Дякуючи інноваційним технологіям, сьогодні ми з вами, дорогі читачі, можемо легко знайти записи співів чудової української оперної діви та почути її мелодійний та сильний вокал. Тож зробіть це та пам’ятайте – українці завжди були серед кращих та найвидатніших людей. Мені подобається згадувати про них та ділитися цими спогадами із вами.

Друзі!

Сьогодні за моєї ініціативи Президія Кнесету Ізраїлю затвердила розгляд резолюції про визнання Голодомору геноцидом українського народу. Це історичне питання парламентарі обговорюватимуть на поточному тижні. Це – важливий крок, на який заслуговують усі українці, який об’єднує два наші народи.

Шлях до цього був нелегким. Ви знаєте, що ізраїльський парламент роками не міг наважится на таку резолюцію. Зізнаюся, спеціально аби переконати ізраїльських депутатів, я возив їх до Національного музею «Меморіал жертв Голодомору». Тоді, під час жалобних заходів на честь 75-річчя трагедії у Бабиному Яру, цей візит став наріжним каменем. Після нього, віце-спікери Кнесету Талі Плосков, Нава Бокер та Єхіель Бар, зізналися, що тепер зрозуміли, чому рішення про визнання Голодомору геноцидом – вкрай необхідне. Саме Нава Бокер, за моїм проханням, підняла це питання у Президії. Тепер Ізраїль може стати 25 країною, що офіційно визнає цей трагічний злочин сталінського режиму.

Друзі, я надзвичайно щасливий бути частиною цього історичного процесу. Вважаю, що саме завдяки таким рішенням Україна та Ізраїль стануть ще ближчими країнами. Бо хто ще, як не ізраїльтяни, що пережили Голокост, можуть зрозуміти трагедію винищення українців безжальним та кровожерним сталінським режимом? Ми розділяємо це горе разом. Я вважаю, що мої дії підтверджують це, і дії Кнесету – також.

Друзі! Сьогодні хочу поділитися з вами історію про те, як можна створити спецпідрозділ з нуля.

Мова про ЯМАМ - контртерористичний спецпідрозділ поліції Ізраїлю, який вважається одним з кращих у світі. Та сам процес його розвитку дуже нагадує мені становлення української армії останніми роками.

Основне завдання підрозділу ЯМАМ - звільнення полонених. З’явився цей спецпідрозділ, як і все найкраще, через велику проблему. В 1974 спецназ армії мав урятувати дітей у школі Маалот, які були у полоні терористів. Та він не впорався. Тоді загинули діти. Військові зрозуміли, що такі ситуації потрібно попереджувати, а відповідати за це мають окремі люди.

Так і створили ЯМАМ. Та по цьому не збиралися робити нічого: ні гроші виділяти, ні розвивати. Все змінив десантник Асаф Хефец. Він почав тренувати бійців самостійно, вчив їх різним методам штурму. Разом вони зібрали усе необхідне обладнання для операцій з того, що було під рукою. А вивчене перевіряли на практиці. Нажаль, палестинські терористи давали для цього безліч можливостей.

Перший успіх до підрозділу ентузіастів прийшов у 1982, коли їм вдалося провести одразу декілька вдалих операцій у Лівані. Саме цей період став карколомним. Після Лівану бійці ЯМАМУ вже не вчилися, а навпаки вчили інших, бо виробили власну тактику та майстерність.

Утім пальму першості серед спецпідрозділів займав армійський Маткаль, а ЯМАМ – відставав. Так було аж до початку 90-тих. Тоді ЯМАМ почав демонструвати досконалу результативність при мінімальних втратах. Настав зірковий час ЯМАМ, бійці провели більше 1000 операцій, усі результативні. Їхні штурми стали ідеальні, захоплення терористів – досконало відпрацьованими, більшість дій – автоматичними.

Зараз ЯМАМ – це кращі з кращих. По-перше, там служать лише «контрактники», та ще й усі ветерани. Але у спецпідрозділі все починають з нуля, попередні нагороди та звання не мають жодного сенсу. Бійці зрілі, середній вік члена спецпідрозділу – 40 років. Потрапити туди майже неможливо, бо відбір надзвичайно жорсткий, окрім фізичних вправ потрібно здавати психологічні тести.

Попри те, що зараз технологічне забезпечення спецпідрозділу в тисячі разів краще, ніж було після створення, у ЯМАМ досі служать здебільшого ентузіасти. Заробітна плата бійців невисока, вони завжди мають бути готовими йти у бій, не мають жодного нормального відпочинку. Тож досі там служать в основному ті, хто вірить в ідею захисту Вітчизни і готовий покласти за неї життя.

Я розповів вам цю історію, бо мені здається, що вся армія України, яка зараз воює на Сході, схожа на ЯМАМ. На самому початку його створення. Та ви бачите, що з часом із найбіднішого цей спецпідрозділ став найкращим. Я переконаний, таке ж майбутнє чекає і на українські війська.

Друзі!

Сьогодні весь світ відзначає Міжнародний день сліпих. Нажаль, зараз людям з вадами зору в Україні жити не легко. Немає гідних умов, достатньої кількості робочих місць, належної підтримки. Та зазвичай саме коли увесь світ проти, а не за тебе, людина розкривається найбільше.

З цієї нагоди я розповім вам історію про Абрагама Немета. Він народився у єврейській родині в Нью-Йорку і з самого дитинства був сліпий. Та батьки не злякалися цього, вони вирішили, що вади зору – це не вирок, тож почали всебічно розвивати малюка. Хлопець дуже любив цифри и вчив їх навпомацки, доторкаючись до них, зокрема, на поштових скриньках. Мати відпускала його самого за покупками – він мав впоратись із цим тягарем, знайти крамницю і принести потрібні покупки додому.

В єврейській школі для сліпих він навчився читати та писати за Брайлем, також почав грати на фортепіано. Через те, що Абрагам постійно вивчав щось нове, його пам’ять була настільки гарною, що він міг виконувати улюблені математичні дії без застосування додаткових інструментів.

Та піти вчитися на математика не зміг – здавалося, людина з вадами зору ніколи не зможе доводити теореми та вирішувати нескінченні задачі. Тож він вивчився на психолога та грав на фортепіано у барах – так заробляв копійчину на життя.

Та не полишив свої мрії. Вільно відвідував улюблені предмети у Колумбійському університеті. Після закінчення Другої світової війни він навіть викладав математику для її ветеранів. Тоді Абрагам вирішив вдосконалити шифр Брайля таким чином, аби завдяки ньому можна було писати математичні символи та складні формули. В історію його інновація увійшла як «Код Немета». Зараз ним користуються в усьому світі. Та Абрагам Немет вдосконалював його до останнього дня свого життя.

Друзі! Цей приклад показує, що найбільше людям з вадами зору потрібна підтримка та розуміння їхніх потреб. Бо сліпота – це скоріше вада людей без проблем із зором, так само як і байдужість. Ми всі маємо відкривати нові горизонти разом та ставити це за мету.

Друзі!

Я вже розповідав вам різні історії про парламент Ізраїлю – Кнесет. Це справді дуже передовий та технологічний державний орган, робота якого налагоджена найкращим способом. Я наголошував на тому, які моменти може запозичити для себе Верховна Рада України. Сьогодні мені вдалося поговорити про це особисто із першим заступником Керівника Апарату парламенту – керуючим справами Петром Боднарем.

Разом із генеральним директором Кнесету Альбертом Сахаровичем ми зустрілися із ним та говорили про шляхи вдосконалення Верховної Ради. Я запропонував, що цікавого можна запозичити у ізраїльського Кнесету.

В першу чергу мова йшла про безпеку. Це питання в Україні має стояти на першому місці, бо країна знаходиться у стані постійної боротьби з агресором. В Ізраїлі до цього ставляться надзвичайно уважно. Після виявлення будь-якого серйозного провалу у сфері безпеки нещадно змінюється усе керівництво відповідних підрозділів. Також йшлося про безпеку внутрішню, зокрема, у самій Раді. Всередині будівлі має діяти власна поліція. Та не для того, аби захистити парламентарів від людей, а щоб навести лад та зупинити провокаторів бійок, суперечок, та інших подій, коли державні службовці поводять себе неприпустимо.

Ми з паном Боднарем говорили й про електронну систему для голосування «Рада». Нажаль, зараз її вдосконалення призупинили через брак коштів. Але технологічне оновлення вкрай потрібно. Я впевнений, депутати повинні голосувати особисто, а кнопкодавство повинно жорстоко каратися. Тільки тоді є шанс навести порядок. Крім цього, за прикладом ізраїльського Кнесету, слід винести на вулицю перед парламентом табло, аби усі охочі бачили, скільки людей зараз знаходяться у будівлі і реально працюють.

Окреме питання – екологічність. Верховна Рада має давати приклад усій країні, як економити ресурси, а не витрачати купу державних коштів на те, чим можна знехтувати.

Україна та Ізраїль – молоді країни, та Ізраїль вже зміг стати одним з перших у різних аспектах. Все це через те, що країна змогла побороти свої проблеми та зробити їх не недоліком, а перевагою. Я сподіваюся, що й Україна не пастиме задніх, а зуміє стати на новий щабель розвитку. Принаймні, я прикладаю для цього усі можливі зусилля.

Друзі, я гадаю, що кожен з вас був у ситуації, коли, виходячи з дому, ви не могли знайти у сумці телефон, ключі, інші важливі речі.

В такі моменти можна й пів години провести у пошуках потрібного. Або ж інший випадок – у вас є якась надважлива річ, яку ви десь поклали, минув час, а де вона ви вже забули. Знайомо?

У таких випадках я часто жартував, що на кожну річ треба чіпляти якийсь «шукач». Аж раптом дізнався – подібне вже вигадав ізраїльський фотограф Рої Галіц. Він дуже боявся загубити картку пам’яті зі своїми фотографіями, або ж якийсь із об’єктивів, яких він має цілий арсенал.

Тоді Рої вигадав стартап під назвою GearEye. Це – трекинг-система, яка дозволить знайти будь-яку загублену річ. На найважливіші предмети варто лише приліпити наліпки-маячки. До сумки із найдорожчим кладете спеціальний пристрій, який сигналізує, якщо щось випаде або ж допоможе знайти пропажу. Всю інформацію цей трекер надсилає на мобільний телефон володаря.

Тож тепер, якщо ви не можете щось знайти, не варто хапатися за серце. Можна лише перевірити смартфон. Втілити таку цікаву ідею Рою допомогла дівчина Юлія – розробниця стартапів, що народилася у Києві. Вдвох вони вивели винахід на платформу із загального збору коштів для втілення – краудфандингу. Необхідну для реалізації суму, а саме 60 тисяч доларів, їм вдалося отримати за 3 дні! Зараз вони зібрали майже 90 тисяч, а кампанія триватиме ще 2 місяці.

Друзі, я часто звертаю увагу на те, що найуспішніші ідеї насправді лежать на поверхні. Вам варто лише простягнути руку та дотягтися до них!

Друзі.

Сьогодні хочу разом з вами пригадати одну страшну для усього єврейства подію, що увійшла в історію як «Кришталева ніч» або «Ніч битого скла». Я впевнений, що жоден з вас не лишиться байдужим.

Усі ви знаєте, що Адольф Гітлер прикладав надзвичайні зусилля для того, аби «небажаний» для нього народ просто емігрував з країни, він запроваджував драконівські закони, які робили життя євреїв у країні неможливим. Але вони терпіли. Це надзвичайно дратувало Гітлера, тож він вирішив «прибрати» усіх євреїв не власними руками, а загальною ненавистю. Та як змусити людей збунтуватися? Очільник Третього Рейху знав точно. Він вирішив, аби заплямувати репутацію євреїв, потрібно аби один із них, щонайменше, убив німецького дипломата. Задача не з легких. Для її виконання фюрер залучив Райнхарда Гейдріха, у якого вже був досвід з проведення подібних операцій. Той підібрав «жертву» - Гершеля Грюншпана якому було усього 17 років. Він переїхав до Франції із Німеччини, жив у дядька та «зустрічався» із секретарем німецького посольства у країні Ернстом фон Ратом.

Поки тривали пошуки необхідного «об’єкта», у Німеччині вже готувалися до великого єврейського погрому. Збільшили концлагері та позначили єврейські магазини. 28 жовтня почалася депортація 17 тисяч євреїв – їх відправили до кордону з Польщею. Люди кілька днів були змушені стояти на нейтральній полосі між двома країнами, бо жодна не хотіла приймати їх. Серед депортованих була й родина Грюншпана, яка відправила хлопцеві у Париж листа з проханням переказати трохи коштів. Його перехопили агенти гестапо, один з яких мав схилити Гершеля до замаху на німця та дати грошей на зброю. Агентові це вдалося. 9 листопада Гершель прийшов до посольства, де його, без будь-якого обшуку, пустили до фон Рата. Хлопець випустив у нього кілька куль, та не вбив, а лише поранив. Його арештували.

Цей замах – найбільше, чого прагнув Гітлер. Він став каталізатором для нацистів, які запустили справжній кривавий смерч. Забігали до будівель, били, ґвалтували, убивали євреїв. Вони трощили вітрини магазинів, і саме через розбите скло, що виблискувало, мов кришталь, ця страшна ніч отримала свою назву. Нацисти руйнували синагоги: ті, що знаходилися на пустирях, вони підпалювали, які ж були поблизу німецького майна, трощили. Загалом, за різними даними, у «Кришталевуніч» убили від 90 до 400 євреїв, сотні людей вчинили самогубство, десятки тисяч були арештовані та відправлені до концтаборів. Постраждало і їхнє майно: загалом спалили та розбили сотні синагог, тисячі магазинів розікрали та розтрощили.

Ернст фон Рат, до речі, вижив під час замаху. Тоді Гітлер підіслав у Париж лікаря Карла Брандта, що мав «урятувати» дипломата. Він так і вчинив – перелив йому кров іншої групи. Гершель Грюншпан мав надію урятуватися, бо єврейська організація із США переслала йому 20 тисяч доларів на адвоката. Та поки той сидів у в’язниці, та чекав суду, Париж захопили гітлерівські війська. За однією з версій, Гершель помер у концтаборі Заксенгаузен.

В пам’ять про цю страшну подію 9 листопада відзначають Міжнародний день проти фашизму, расизму та антисемітизму. Друзі, я вірю, що у ваших серцях ніколи не горітиме вогонь ненависті, бо він руйнує людину із середині. Не дозволяйте нікому маніпулювати своєю думкою та позицією. Та найбільше цінуйте інших, їхні життя та добробут. Тоді і вам повертатиметься лише добро.

Друзі, чи здогадувалися ви, що праобразом легендарного шпигуна Джеймса Бонда був українець?

Ян Флемінг, автор книги про пригоди «агента 007» сам зізнався – героя він практично «списав» із британського розвідника Сіднея Райлі. Та мало хто знає, що це несправжнє ім’я. Насправді шпигуна звали Соломон Розенблюм, а народився він в Україні.

Його історія дуже заплутана, і досі в ній залишається безліч білих плям. Соломона знали і як Самуїла, і як Зігмунда, і як Шломо. Існує декілька версій про те, де він народився. За першою – десь у Херсонській губернії, за другою – в Одесі. Соломон був позашлюбним сином відомого судового агента Михайла Розенблюма, а виховував хлопця його двоюрідний брат Герша Розенблюм із дружиною Софією. Майбутній шпигун ріс розумним хлопцем, закінчив гімназію та встиг повчитись у Новоросійському університеті на фізико-математичному факультеті. Більше того, він знав цілих 7 мов, що надзвичайно знадобилося йому у майбутньому. Та згодом він зрозумів: євреям у Одесі починає гірше житися, тож треба шукати кращої долі. Тим паче, інтелект та шахрайські навички відкривали йому цілий світ. Крім цього, він вже устиг побувати за гратами – через участь у революційній групі «Друзі просвіти». Тож Соломон вирішив інсценувати власне самогубство і втекти. Написав мамі листа, що його тіло слід шукати під льодом у Одеській гавані та поїхав до Бразилії.

Саме у джунглях цієї країни розпочалася його кар’єра легендарного розвідника. Він втрапив до британської експедиції, під час якої врятував агента-розвідника. Той на знак подяки допоміг йому отримати громадянство Великобританії та переїхати. І вже там, за однією з версій, він одружився на багатій вдові Маргарет Томас-Райлі. Поговорюють, що й вдовою вона стала вже після зустрічі із одеським Соломоном.

Він працював агентом розвідки з 1897, спершу переїхав до Санкт-Петербургу, де розповідав усім, що він багатій, проживав життя так, як він найбільше любив, серед багатства, вечірок та гарних жінок. Та в 1903 році він вирішив самостійно провернути операцію. Він продав японцям план російського порту Порт-Артур, хоча сам товаришував із ними. Пізніше направив креслення і до Британії, та тоді він повністю розкрив свою натуру: Соломон грав тільки на своєму боці. І на боці грошей. Та його не розкрили.

Пізніше він повернувся до Петербургу і налагодив спокійне життя, відкрив фірму з перевезень морських вантажів, почувався як сир у маслі. Займався «промисловим» шпигунством – видавав секрети російських винаходів закордон. Та на початку Першої світової Райлі переїхав до Америки.

Повернувся він уже до Радянського Союзу на вимогу керівництва із Лондона. Він просто ненавидів більшовиків, передавав до Британії записки, що : «Будь-якою ціною ця мерзота, що народилась у Росії, має бути знищена». Історики запевняють, що саме Райлі був причасний до замаху на Леніна у серпні 1918, відомого як «Змова трьох послів». За це йому заочно присудили смертний вирок.

Та все ж геніальний шпигун втрапив на чужу вудку. Ми знаємо цю історію під назвою операція «Трест». Тоді радянські розвідники заманили Райлі та лідера партії есерів Бориса Савінкова до Союзу та стратили їх. Та от коли розстріляли одеського шпигуна – точно невідомо. Ніби-то, у 1925. Та існують версії, що шпигуну вдалося домовитися навіть з катами, і насправді він змінив ім’я та працював на їхню користь. Та свою мрію він так і не здійснив. Цей український єврей зітхав: «…я був всього у міліметрі від того, аби стати володарем Росії». Хто знає, що б тоді сталося?

Друзі!

Сьогодні виповнилося 80 років від дня народження видатного українця Миколи Вінграновського. Я хочу, аби усі ви пам’ятали про нього, бо шанувати таких чудових митців, які оспівували і возвеличували Україну, потрібно крізь віки. Тож розкажу кілька цікавий фактів, які ви, можливо, не знали.

Народився Микола Вінграновський на Миколаївщині. Це зараз ми знаємо його як відомого актора, кінорежисера, та найбільше – поета-шістдесятника, а в дитинстві він був простим сільським хлопцем, хіба що трохи замріяним, міг піти пасти череду та загубити половину, поки роздивлявся навкруги. Зате помічав він усе те, що око пересічної людини пропускає, і вмів радіти цьому.

Вінграновський був надзвичайно талановитим та харизматичним. Це допомогло йому вступити до театрально вишу у Києві. Усе вирішив екзамен, де чоловікові потрібно було грати глядача фільму про Чарлі Чапліна. Усі абітурієнти до нього реготали та вдавали веселощі, а Вінграновський просто сів на стілець і заснув. Так він підкорив усю комісію, а згодом – самого Олександра Довженка. Майстер приїхав до Києва набирати групу найкращих студентів, які згодом поїхали вчитися до нього у Москву. Микола Вінграновський став його учнем і це не аби як вплинуло на його творчість.

Саме Вінграновський зіграв головну роль у фільмі за Довженковим сценарієм «Повість полум'яних літ», за що навіть отримав нагороду у Лос-Анджелесі. По закінченню вишу почав працювати на Київській кіностудії. Здається, це було так давно, та під час роботи він побачив ту різницю між українцями та росіянами, яка стала очевидною для всіх лише через десятиліття:

«Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були — наче оббиті міддю! А от прийшляки з Росії поводилися — ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум'яних літ» всі вони разом були для мене «по барабану».

Ще у часи студентства Вінграновський почав писати вірші, а після успіху кінокартини Довженка випустив свою першу книжку поезій «Атомні прелюди». Його слова були надзвичайно важливими для України того часу, у якій лише 5 років тому розвінчали культ Сталіна і все починало розвиватися по-іншому. Критики казали, що Вінграновський має щось від двох – від Шевченка та від Довженка і з цим неможливо не погодитись. Цей сильний образ України, любов до неї та розуміння ролі народу та його долі – ось основні риси творчості Миколи Вінграновського. У нього була унікальна мова, якою він говорив про Батьківщину, про батьків, про кохання. Слова, які стануть дороговказом для багатьох минулих і прийдешніх поколінь.

Микола Вінграновський, нажаль, помер до того, як його народ вкотре почав боротися за незалежність та свободу – речі, які він поважав найбільше. Та попри це, його невмирущі слова не раз звучали зі сцени Майдану у різні роки, закликаючи українців боротися за Батьківщину та правду.

«Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.
І час — не ворота футбольних моментів,
І куля земна — не футбольний м'яч
В ногах генералів і президентів!»

До смерті він жив у Києві, та палко хотів повернутися у село – хотів придбати невеличкий трактор і ним обробляти землю. І не тому, що був старий, йому було усього 67 років. Просто у цьому він вбачав подальший розвиток України, який, як і його життя, розпочався із роботи на землі, яку чомусь подальші покоління перестали цінувати. Друзі, цінуйте свою Землю і своїх героїв!

Друзі!

Хочу розповісти вам дещо надзвичайно цікаве. Чи чули ви про таємний загін розвідки в Армії оборони Ізраїлю? Він називається 9900, займається розвідкою електронних даних. Та його особливість – не у цьому. Там служать люди, що мають аутизм.

Завдяки певним порушенням нервової системи солдати з особливостями опрацьовують інформацію у кілька разів швидше, специфічні можливості допомагають їм впоратися із надзвичайно великим масивом даних, та помічати те, що око пересічної людини може пропустити. Такі вміння вже врятували сотні життів.

Уперше новобранців-аутистів до лав розвідки набрали у 2013. Ідея виникла раптово. В одній родині ізраїльського військового помер син, який служив на кордоні із Сектором Гази. На похорон приїхали батькові армійські друзі. Один з них поділився проблемою, мовляв, його два сини наче живі, а нібито й ні – через аутизм з ними ніхто не хоче контактувати. Про це почув розвідник у відставці. Саме йому згодом спало на думку, чому б не скористатися унікальними навичками аутистів? Ідею розвідника підтримав директор служби зовнішньої розвідки «Моссад» Тамір Пардо. Він напрацював відповідний план дій, розробив програму для підготовки новобранців, до якої входять навіть курси соціалізації, аби їм було легко співпрацювати із командирами та колегами.

Минуло 3 роки і цей підрозділ уже один з найелітніших. Та це не межа. Зараз Ізраїльська армія запустила проект «Роім рехок» ( «Бачимо далко»). Це – спеціалізоване тримісячне навчання, по закінченню якого солдати з особливостями психічного розвитку можуть отримати більш широкі знання, які допоможуть їм перейти у будь-який інший загін ЦАХАЛу.

Таким чином ізраїльські військові змогли не лише вирішити проблему працевлаштування аутистів, їхньої подальшої соціалізації, а й вкотре підняли Армію оборони Ізраїлю на новий рівень, бо здібності нових солдатів допомогли виконувати потрібну роботу якісніше та швидше.

Я впевнений, українська армія поки ще знаходиться на етапі свого становлення, бо десятки років без фінансування та вдосконалення матеріальної бази все ж не минули повз. Тож вона має запозичувати подібні ідеї. Потрібно не боятися кардинальних та подекуди ризикованих рішень, які можуть докорінно змінити армію та водночас піднести її на новий рівень.

Друзі!

У кожного з нас є особливе поняття власного щастя, яке виникає через переживання та досвід, які ми отримуємо в житті. Та я впевнений, що найбільше щасливою людину робить допомога іншим. Вона насичує душу добром і вдячністю, надає сил та сенсу існування. Я намагаюся завжди підтримувати та допомагати тим, хто найбільше цього потребує.

Особливо – дітям. І йдеться навіть не про якусь глобальну допомогу. Повірте, найменший жест для тих, кому це потрібно – це вже велика справа. Нещодавно до мене звернулися представники благодійної організації «Допомога заради майбутнього». Вони попросили про дрібницю – білети в кінотеатр для діточок, що лікуються у дитячій лікарні «ОХМАТДИТ».

Ви знаєте, що там є десятки дітей, які мають важкі діагнози і тривалий час не виходять з лікарні. Безліч із них ніколи навіть не були у кінотеатрі! А для дітлахів з зони АТО це взагалі небувала пригода. Це настільки прикро та сумно, що важко уявити.

Після відвідин мені написав головний лікар. «Гарний день – це мало сказано, день був просто СУПЕР! Ви не повірите, але у дітей з діабетом цукор був у нормі, хоча вони наїлися смаколиків досхочу. А яку радість отримали дітлахи з Донбасу, а саме з Донецька, Луганська, Волновахи, Добропілля, Костянтинівки!»

Я щасливий, що бодай трохи доклав зусиль для того, аби вони стали щасливішими. Зичу їм якомога скорішого одужання, світлих днів та яскравих вражень!

І вас, шановні друзі, закликаю не бути байдужими. Протягуйте руку допомоги тим, хто її потребує і ви точно станете багатшими. Принаймні, духовно.

«Мир укладають не з другом. Мир укладають із ворогом».

Це невмируща цитата Іцхака Рабина, прем’єр-міністра Ізраїлю, чоловіка міцного і рішучого. Саме в цей день 21 рік тому його вбили. Підступно. Пострілом у спину.

Іцхак Рабин народився в Єрусалимі, та ви не здивуєтесь, коли я розповім вам, що походив він, як і багато відомих ізраїльських діячів, з України. Його дід, Менахім Рабічов жив на Київщині, а батько емігрував до США, коли досяг повноліття.

Іцхак, дитина Ізраїлю, був відданим йому повністю. Він був легендарним військовим та керував головними операціями у війні 1947 – 1949 років. У 1967, коли розгорнулася Шестиденна війна, саме він очолював Генштаб та під його командуванням Ізраїль виборов блискучу перемогу над Єгиптом, Сирією та Йорданією, Іраком та Алжиром.

Ізраїльтяни любили його і, понад це, вірили. Чоловік, який на власні очі бачив війну і закликав «трощити кістки палестинцям», зовсім змінив свій погляд, коли сів у прем’єрське крісло вдруге. Як виважена людина він розумів, що громадяни втомилися від війни, від терористів, від постійної загрози життю. Він вирішив піти на підписання Угоди в Осло, яка мала принести на ізраїльську землю мир та спокій. Перед численними камерами він потиснув руку своєму найгіршому ворогу – Ясіру Арафату, лідеру Організації визволення Палестини. За це вони обидва та ще Шимон Перес отримали Нобелівську премію миру. Такою могла бути нова сторінка історії Ізраїлю. Сторінка, на яку чекали ізраїльтяни.

Та сталося не так, як гадалося. Екстреміст Ігаль Амір вирішив, що Іцхак Рабин зрадив усіх і заслуговує на смерть. А себе він сам визначив «божим посланцем», який має відправити його на той світ. Кілька разів він намагався скоїти вбивство, та не вдавалося. Але страшний день настав. Іцхак Рабин прийшов виступити перед людьми, на площі Царів Ізраїлю у Тель-Авіві, з цієї нагоди зібрались сотні тисяч ізраїльтян. Він довго говорив з ними про мир. Коли вже йшов зі сцени, прямо на парковці, біля його машини, чекав убивця. Кілька пострілів з пістолету «Беретта» у спину, охоронці заштовхують Рабина у машину і везуть до лікарні рятувати. Та шлях до неї займає в кілька разів більше часу, ніж зазвичай. Тисячі людей зупиняються, аби привітати машину прем’єра та подякувати і навіть не здогадуються, що він смертельно поранений та за кілька годин помре.

Смерть Іцхака відіграла велику роль на мирному процесі із Палестиною. Точніше, на його закінченні. Його наступникам не вдалося домовитись із Арафатом на гідних умовах. Він не поважав нікого, крім Рабина. Після смерті навіть навідав його дружину Лею, аби висловити слова співчуття.

А вбивця прем’єра досі живий. Ігаля Аміра засудили до довічного ув’язнення. Він дуже пишається своїм вчинком і вважає себе національним героєм. Вже у тюрмі він одружився – на росіянці Ларисі. Яка іронія долі, правда? Пізніше вона народила від нього дитину - сина Їнона. Церемонію обрізання хлопчика провели 4 листопада, у 12 роковини смерті Рабина. Здається, слова тут зайві.

Ізраїль виніс власний урок з цієї трагедії. Контррозвідка, до якої через убивство Рабина було безліч питань, зазнала серйозних чисток та змін. Також вдосконалили й рівень підготовки спецслужб, бо раніше загрози чекали тільки ззовні країни, а ця ситуація навчила дивитися на проблему з усіх боків. Та й досі дуже важко зрозуміти, що одна людина може змінити хід історії країни на віки. Щоправда, як у поганому, так і в доброму сенсі.

Друзі!

У нас з вами часто виникає питання, де ж вона – справжня українська еліта? І мова не про людей, які займають певні посади чи хизуються статками, а про тих, хто мав би будувати Україну, вливаючи у неї свої зусилля, розум та навички?

Я відповім на це питання. Справжня українська еліта, дії якої надзвичайно розвинули Україну та її культуру, зробили її знову вагомою та основною на своїй землі, майже уся полягла в урочищі Сандармох, що у Карелії. Майже три сотні найкращих українців, серед них 25 - єврейського походження. Усіх їх розстріляли за 5 днів. Такий собі кривавий подарунок сталінському режиму на честь річниці Жовтневого перевороту – смерть справжнього відродження України. Та ще багатьох інших. Загалом з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року там убили 1 111 в’язнів. Їхні імена ми знаємо завдяки відчайдушним людям, які левову частку життя присвячують вивченню цього питання, наприклад, журналісту та письменнику Сергію Шевченку.

Саме 3 листопада загинули найвідоміші українські діячі - Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, троє хлопців з родини Крушельницьких та ще понад сотня прекрасних людей. У списках катів вони значились як «українські буржуазні націоналісти», а значить були надзвичайно небезпечними для сталінського режиму. Усі відрізнялися прекрасними талантами, кожен був сильним у своїй стихії. Лесь Курбас - як засновник нового українського театру, Микола Зеров – як представник українських «неокласиків», талановитий науковець, Микола Куліш – як драматург та діяч освіти, Валер’ян Підмогильний – як видатний прозаїк, а Григорій Епік – письменник із сильним соціологічним поглядом. А скільки було їх, просто освічених українців, які любили свою землю і полягли, бо сталінський режим вважав це «терором»? Усі вони були молодими, спраглими, талановитими. Я переконаний, вони присвятили усе своє життя до останнього дня своїй Батьківщині і зробили б ще більше, якби лишились живими.

Та зараз їхні образи дивляться із триметрового хреста в урочищі Сандармох. Це символ страшної втрати, яка, безперечно, вплинула на хід історії. В одне десятиліття загубити еліту репресіями, а селянство – Голодомором, що жахливіше можна було зробити для України?

Я впевнений, кожен українець має пам’ятати цей трагічний епізод з історії і знати, що були люди, які поклали свої життя за те, що ми можемо сьогодні робити хоч щодня – розвивати, прославляти, вдосконалювати Україну. Саме це має бути метою життя молоді та старшого покоління. Заплативши таку високу ціну, складати зараз руки – це найбільша поразка.

Друзі!

Учора на прийомі у Надзвичайного та Повноважного посла Держави Ізраїль в Україні пана Еліава Бєлоцерковські я мав велику честь познайомитись із легендарним ізраїльським скрипалем. Його звуть Шломо Мінц. Мене вразила історія успіху цього талановитого чоловіка, тож я розповім її і вам.

Шломо Мінц – людина, яку можна назвати генієм сучасності. Народився він у Москві у 1957 році, та коли йому було 2 роки, родина переїхала до Ізраїлю. Хлопець змалку цікавився музикою, а батьки підтримували його талант. Майбутній віртуоз учився у різних педагогів, та найвідоміший його наставник – видатний американський скрипаль єврейського походження Ісаак Стерн. Саме він змусив Шломо повірити у свій талант та піднести його на надзвичайний рівень.

Шломо Мінц підіймався музичним Олімпом у неймовірному темпі. В 11 років він уже грав на одній сцені із Ізраїльським філармонічним оркестром. У 16 – дебютував у всесвітньо відомому Карнегі-холі з Пітсбурзьким симфонічним оркестром. В 20 років Шломо Мінтц уперше провів цілий тур Європою.

З тих пір легендарний скрипаль виступає лише у кращих залах світу, із знаними оркестрами та диригентами. Сьогодні, 2 листопада, він гратиме у Києві – у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Разом з ним виступатиме оркестр «Віртуози Києва», вони представлять твори з невмирущої класики. Я впевнений, глядачі дійства будуть вражені!

Дорогі українці, цінуйте талановитих людей поряд з вами та не забувайте розвивати власні таланти. Це надзвичайно важливо!

Друзі!

Думаю, усі ви знаєте, що таке російська пропаганда. Один із російських журналістів назвав Ізраїль «хлопчиком з підворіття», який шукав допомоги у «великих дядьків». Це так він описав для рупора Кремля – видання «РИА Новости» - Синайську кампанію, що розпочалася саме цими днями 60 років тому! Мовляв, тоді Ізраїль хотів анексувати Суецький канал, як от Росія анексувала Крим, і немає в цьому нічого такого. А ще, звісно, згадує Грузію – мовляв Ізраїль із допомогою «могутніх сусідів» був першим, а вона – другою. Як вам таке?

(https://ria.ru/analytics/20161029/1480207544.html)

Як же все було? Тоді Ізраїль погодився на військові дії зовсім не для того, щоб завойовувати території. Головною метою було знищення війська Єгипту, яке прагнуло нанести удар по країні з півдня; ліквідація терористів – фідаїв, що вбивали, грабували, ґвалтували ізраїльтян, а потім спокійно поверталися додому. Ну і останнє – відновлення доступу до Тиранських протоків, щобув перекритий.

Загальносвітова картина на той момент була такою: колоніальна система постала перед прірвою змін, а Ізраїль якраз межує із країнами, що під неї підпадали – Африкою та арабським Ближнім Сходом. Тодішній прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон, голова Генштабу Моше Даян та генеральний директор міністерства оборони Шимон Перес вирішили, що потрібно стати дружнішими з Францією та Британією, аби побороти арабський терор.

Відправною точкою удару цієї, спершу таємної, коаліції стала одностороння націоналізація Суецького каналу Єгиптом. Тоді країни вигадали операцію, відповідно до якої, першим у війну мав вступити Ізраїль, а офіційні Лондон та Париж – запропонувати посередництво у вирішенні конфлікту. Єгипет не міг на таке пристати, тож це призвело б до військової інтервенції. Тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон дуже вагався на рахунок цього рішення. Він знав, у підсумку ситуацію вирішуватимуть США і СРСР. Радянський союз був не аби як зацікавлений у перемозі Єгипту, на той час навіть постачав туди зброю.

Та все ж операція відбулася. В історію вона ввійшла під назвою «Кадеш». За кілька днів ЦАХАЛ захопив Газу, вийшов до Суецького каналу. Такого від Армії Ізраїлю не очікував ніхто. У підсумку, під натиском Генасамблеї ООН(на яку все ж вплинули США та СРСР) війська швидко вивели. Так невелика молода країна – Ізраїль відчула себе сильною. Їй удалося досягти усіх поставлених на початку цілей.

Зараз російські пропагнадисти хочуть навіть історію Ізраїлю подати так, як їм зручно. Це – нонсенс. Я впевнений, Україна вже скоро має виконати свою місію та зупинити російську агресію, яка розгорнулася не лише у Криму та на Сході України, а й у людських головах. Машина російської пропаганди запущена вже давно, вона шириться по світу і торкається різних країн. І з нею потрібно невпинно боротися. Лише зробивши це, здобувши комплексну перемогу, українці зможуть дістати мир.