Друзі!

Учора у Верховній Раді України відзначили День Криму. Цей захід відбувся за підтримки лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, заступника голови Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин Георгія Логвинського та Української гельсінської спілки з прав людини. Три роки вже минуло від початку анексії українського півострова. Цю дату неможливо забути та оминути увагою.

Ми з вами не маємо жодного морального права забувати про тих українців, що лишилися на півострові. Я абсолютно згоден із лідером Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, який відзначив: «Можливо, не всі ми уповні розуміємо, з якою надією і увагою сотні і сотні тисяч громадян України, які живуть на території тимчасово окупованого Криму, стежать за всіма нашими діями, ловлять кожне наше слово. Давайте скажемо чесно: ми всі в особливому боргу перед громадянами, які зберігають свою гідність і вірність Україні». Інколи особливо важливі деталі стираються в пам’яті. Але три роки тому 15 тисяч проукраїнські налаштованих кримчан вийшли на мітинг, аби сказати «ні» відділенню півострова від України. Люди відстоювали свою позицію, за що зараз деякі з них переслідуються російською владою. 22 кримських татар зникли або були викрадені, з них 4 знайшли вбитими, розповідав Рефат Чубаров. У кулуарах парламенту відбулася фотовиставка «Боротьба крізь роки» кримського фотохудожника Baykus із портретами кримських політв’язнів, загиблих активістів та зниклих безвісти. Дивитися без болю на ці фото – неможливо.

Під час заходу я познайомився із подружжям – Шефкедом та Айше Юзбашевими. Вони, як і десятки тисяч інших кримчан, були змушені покинути півострів після окупації, залишивши там свою домівку та улюблену справу – вони мали своє кафе. Вони переїхали до Львова, де зараз починають усе спочатку. Вони відчувають підтримку людей, та все одно сумують за Кримом.

Друзі, деокупація Криму – важкий процес. Але ми просто не можемо скласти руки. Бо це наш півострів, бо там живуть українці, і ми не маємо права залишити їх. Ці люди повинні отримувати нашу з вами підтримку. Я вірю, одного дня все стане на свої місця. Головне, щоб ця віра була загальною та підкріплювалась діями.