Друзі!

Саме цього дня 75 років тому у Бабиному Яру нацисти розстріляли Олену Телігу – українську поетесу, громадську та політичну діячку. Їй було лише 35 років. Але вона прожила їх з честю та гідністю у боротьбі за майбутнє України.

Вона народилася у Іллінському під Москвою. Батько Олени Іван Опанасович був відомим ученим, мати – донькою православного священика. Ще у Теліги було двоє старших братів. Коли дівчинці було 11, родина переїхала до Києва. Майбутня поетеса навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської, де вчила декілька мов: українську, російську, німецьку та французьку. У Києві батько Олени став професором Київського політехнічного інституту. Вони жили неподалік від вишу, дівчина дуже полюбляла гуляти там. Не дивно, що перший пам’ятник Телізі з’явився саме на території КПІ у 2009 році.

Крім цього, Іван Опанасович очолював департамент у міністерстві шляхів за часів УНР. Він брав активну участь в Українських визвольних змаганнях, тому не дивно, що його родина жила та виховувалася в атмосфері боротьбі та активної громадської свідомості. Нажаль, після поразки УНР батько та один з братів були змушені емігрувати у Чехію. Мати з іншими дітьми ще залишилися в Україні, та ненадовго – вона злякалася за їхню безпеку та поїхала за чоловіком до Чехословаччини. Там Олена вступила до Українського педагогічного інституту у Празі на історико-філологічне відділення. Саме під час навчання вона раз та назавжди вирішила говорити виключно українською.

Жила Олена у Подєбрадах. Саме там вона сформувалася і як людина, і як талановита письменниця. У цьому їй допоміг інший поет та колишній військовий Української Армії Леонід Мосендз. Саме він запрошував Олену на різноманітні зібрання. На одному з них вона зустріла Михайла Телігу – свого майбутнього чоловіка. Він був інженером, старшиною армії УНР. Між ними запалало кохання, що переросло у шлюб.

Таланило поетесі і у творчій роботі – її вірші почали друкувати у «Літературно-Науковому Вістнику».

Молода родина у 1929 переїхала до Варшави. Там Теліга починає листуватися із Дмитром Донцовим, пише у його «Вісник». Поетеса веде активне громадське життя, цікавиться будь-якими новинами з України.

1939 року німецькі окупанти зайняли Польщу. Тоді Олена Теліга повністю осягнула, що таке нацизм і що з ним потрібно боротися. Тут велику роль зіграло її знайомство з Олегом Ольжичем – відомим поетом та заступником Голови Проводу ОУН. Разом вони бачили майбутнє країни світлим лише у разі перемоги українського націоналістичного руху. Теліга писала проукраїнські листівки, які поширювали в Україні. Вона багато читала та вивчала і морально готувалася до повернення у місце, що вважала своїм домом.

У липні 1941 року Олена Теліга разом з чоловіком та Уласом Самчуком перейшли річку Сян і вирушили до Львова. Врешті, у жовтні вона дісталася Києва – міста, де вона хотіла бути понад усе. Вона почала займатися розбудовою літературного життя, редагувати альманах «Літаври», що містив роботи репресованих українських письменників.

У Києві Олена і Михайло жили бідно та в жахливих умовах. Але їхати звідти подружжя не збиралося, попри те, що Олену не раз попереджали про небезпеку. За нею слідкувало гестапо, і врешті поетесу схопили в приміщенні Спілки письменників, яку вона ж очолювала. Олег Ольжич приїжджав напередодні, вмовляв утекти з Києва – але вона відмовилася. Михайло Теліга, без тями кохаючи дружину, добровільно пішов на смерть разом із нею.

За переказами, у камері, де тримали Телігу, вона залишила напис та малюнок – меч-тризуб. «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга», - такі були її останні слова.

25 лютого о 13.00 у Бабиному Яру, цьому страшному для усіх українців та євреїв місці, через 75 років після загибелі з’явиться пам’ятник Олені Телізі та іншим українським націоналістам, що були розстріляні нацистами.

Ми маємо пам’ятати цей страшний день. Олена Теліга бажала своїй країні розвитку, незалежності, суверенності. І поклала своє життя на вівтар цієї ідеї. Вічна пам’ять.