Друзі!

109 років тому народився Олекса Влизько – талановитий український письменник. На жаль, його життя було дуже коротким: у 26 років воно обірвалося в одній з катувалень Жовтневого палацу. Сталінський терор забрав його життя, та пам’ять про нього нам варто берегти.

Олекса Влизько народився 1908 року у Новгородській губернії. Його батько був дяком, псаломником. У Олекси було ще двоє братів – Олександр і Авенір. З часом родина переїхала до Сингаївки, на батьківщину діда.

Юний Олекса був дуже здібним хлопцем: вже у три роки він умів читати, в сім складав свої перші вірші. Коли хлопцю було 14, в родині сталася страшна трагедія. Брати розважалися на ковзанці, коли Авенір впав у ополонку. Хлопці намагалися врятувати його, але це не допомогло. Вони самі опинилися у крижаній воді, а молодший брат помер. Олександр одужав, натомість Олекса назавжди втратив слух. Батько не зміг пережити втрату і почав серйозно випивати. Час від часу бив дружину Марію. Жінці вистачило духу, аби покласти край насильству: одного дня вона забрала синів та поїхала з ними до Києва. Влаштувалася прибиральницею у лікарню. Уся родина була змушена жити у церкві, саме там Олекса Влизько писав свої вірші українською.

Втрата слуху не зупинила хлопця, навпаки, він почав багато читати і пізнавати світ крізь книжки. Олекса легко закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. У 20 відправився подорожувати – спершу Німеччиною, згодом — по нагір'ях Паміру.

Шлях у літературу Влизьку відкрив Борис Антононенко-Давидович, саме він надрукував у журналі «Глобус» його вірш «Серце на норд». За своє коротке життя він встиг написати 9 збірок віршів та книгу нарисів.

Олекса Влизько був надзвичайно талановитим та цікавим парубком, не цурався авантюр та пригод. Уявіть, у 1927 році у газеті «Комуніст» з’явився некролог про те, що Влизько загинув у Дніпрі. Але це виявився жарт, який Олекса сам спростував із властивою йому іронією.

Не дивно, що особливий письменник мав особливий шарм, який підкупив його другу половинку – Фотіну, онуку Тараса Шевченка. Вони жили разом бідно, але щасливо, у підвалі одного з будинків на вулиці Стрілецькій.

Але щастя було недовгим. У грудні 1934 Олексія Влизька заарештували. І не його одного – цілу групу українських культурних діячів. Є дві версії про те, коли ж помер письменник. Відповідно до першої його вбили одразу після допиту, в ніч з 7 на 8 грудня. За другою – з 14 грудня на 15, після винесення Військовою колегією Верховного Суду СРСР смертного вироку за приналежність до «контрреволюційної терористичної організації».

«Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.» Такими були рядки однієї з поезій Олекси Влизька. Людина, яка не могла чути, мала настільки сильне слово, що відголоском лунало у серцях інших. Саме тому його боялися і вкоротили віку, хоча він був зовсім юний. Задача всіх українців докласти руку до того, аби країна, яку могли будувати талановиті люди, яких убив сталінський режим, була не нещасною, а щасливою.