Друзі!

Саме у цей день у 2006 році помер геніальний український хірург Олександр Шалімов, лікар зі світовим ім’ям, людина з нестандартним поглядом на роботу, що зробив прорив у хірургії.

Олександр народився 1918 року у Липецькій області, згодом родина переїхала на Кубань. У майбутнього лікаря було аж 13 братів та сестер! Батькам доводилось дуже несолодко, бо вони, звичайні селяни, були змушені тяжко працювати, аби прогодувати велику родину. Олександр допомагав батькам, не цурався ніякої роботи, був і пастухом, і помічником столяра. При цьому – надзвичайно добре вчився. Враховуючи успіхи у навчанні, хлопця направили до сільськогосподарського інституту. Він зрадів, та стався випадок, який змінив усе його життя: у трамваї Олександр наступив на ногу жінці, чим надзвичайно розлютив її. Згодом виявилося, що саме вона приймала документи при вступі в інститут. Хлопець навіть не підійшов до неї, просто пішов геть.

Та вже наступного року йому вдалося вступити до інституту. Щоправда, на цей раз медичного. Закінчив його з відзнакою. Тоді усіх випускників забирали служити, бо на дворі був 1941 рік. Олександр не потрапив на фронт тільки тому, що в юності переніс складні хвороби, зокрема, малярію.

Його відправили на роботу у сіру глухомань, де вчитися доводилось на власному досвіді, тому що навіть спитати поради не було у кого – інші лікарі знаходилися на відстані кількасот кілометрів. Тоді Олександр Шалімов віднайшов кредо свого життя: не переставати вчитися ніколи. Щодня він прокидався на дві години раніше, аби почитати перед роботою про нові хвороби, які він не знав.

В Україну академік переїхав у 1957 році, став доцентом кафедри хірургії Харківського медінституту. У 1970 почав працювати у Києві, де через п’ять років заснував Інститут хірургії та трансплантології. Олександр Шалімов увійшов в історію як засновник української школи хірургії, що розробив близько 50 нових методик операцій, був автором 870 наукових праць. Він міг провести операцію на будь-якому органі, загалом прооперував понад 40 тисяч хворих. Після розробки унікального методу лікування панкреатиту йому навіть пропонували очолити одну з лікарень Німеччини, та він залишився. «А хто ж тоді лікуватиме наших?», - запитував він. Він обожнював свій інститут, роботу та колег. Згодом вони розповідали, що, навіть коли Олександр Олексійович вже був змушений припинити працювати, він все одно щодня приїздив у інститут. А коли колеги розповідали про нові методики лікування, у нього горіли очі, він жалкував, що сам про них не здогадався.

Попри те, що українська мова не була для Шалімова рідною, він вивчив безліч українських пісень та віршів, любив їх декламувати на різноманітних святах. Взагалі любив місцеву природу, часто водив друзів та колег у ліс чи на прогулянки Дніпром.

Друзі! Саме такі світлі та працелюбні люди, які своїми стараннями та розумом творять майбутнє держави, є її головною цінністю. Я вдячний Олександру Олексійовичу за надзвичайний вклад у розвиток української медицини та тисячі врятованих життів. Вічна пам’ять.

Друзі!

Українська тенісистка Еліна Світоліна стала 10 ракеткою світу! Секрет успіху українки простий: важка праця, скромність та удача. Я пишаюся українською спортсменкою!

Українська зірка тенісу народилася 12 вересня 1994 року в Одесі, пізніше разом з родиною переїхала до Харкова. Займатися спортом дівчину надихнула родина – батьки Олена та Михайло і брат Юліан. Батьки дівчинки теж спортсмени – тато займався боротьбою, мама – водними видами спорту. Я впевнений, саме родинний вплив та підтримка змогли допомогти дівчинці систематично та чітко підкорювати нові й нові вершини. І ось вона у десятці найкращих тенісисток світу!

Звісно, багато ще попереду. Світоліна ще не перемагала в турнірах Великого Шолому, та вона вже підкорила шість різноманітних турнірів. Останній її тріумф стався зовсім нещодавно, 25 лютого у Дубаї, коли вона перемогла екс-першу ракетку світу датчанку Каролін Возняцькі.

Друзі, це – тільки початок. З такою відданістю вже найближчим часом Еліна може стати найкращою в усьому світі. Тож підтримаймо її! Вже завтра почнеться новий турнір за участі українською спортсменки - Alya WTA Malaysian Open у місті Куала-Лумпур. Від щирого серця бажаю Еліні Світоліній нових зверешень, перемог, успіхів та удачі!

Друзі!

Сьогодні українці за давньою традицією відзначають Прощену неділю. Цього дня усі мають пригадати, кого вони образили, та вибачитися від щирого серця.

За християнським обрядом, постувати з гріхами на душі – не можна. Тому потрібно поговорити та сходити в гості до тих, кому ви заподіяли кривду, можливо, не бажаючи цього. А також бути готовими пробачити людей, які проситимуть прощення у вас, хоча це буває дуже нелегко.

Прощена неділя також символізує кінець зимових холодів і остаточний прихід весни. Тому цей день за традицією був святковим. Родини готували вареники з сиром, брали участь у масових гуляннях, танцювали та змагалися. Спалювали опудало Масниці, що символізує зиму.

Ритуальна вечеря Прощеної неділі називалася заговини. Це був останній щедрий стіл перед Великим постом, хоча вже не можна було їсти м’ясо та вживати алкогольні напої. Від цього дня переставали їсти молочні продукти, тож останніми у цей день наші пращури їли яйця.

Друзі! Дбайте про тих, кого любите і намагайтесь не засмучувати їх. Завжди просіть вибачення вчасно. Якщо ж ви не змогли – сьогодні гарна нагода це зробити.

Друзі!

Сьогодні день народження видатної української поетеси Лесі Українки! 146 років тому вона народилася у місті Звягель. На честь цієї важливої дати я хочу розповісти вам кілька цікавих фактів про неї, яких ви, можливо, не знали.

Думаю, ні для кого не секрет, що Лесі Українка – це псевдонім. Справжнє ім’я поетеси – Лариса Косач. Вдома її звали і Лесею, і Зеєю, і Мишолосією. Мишолосія – це поєднання імен Міша і Леся, брата і сестри Косачів. За переказами, псевдонім «Українка» Лариса запозичили від дядька Михайла Драгоманова, який саме так підписував свої статті. Він надзвичайно вплинув на її життєві погляди.

Леся була дуже розумною дівчинкою, знала кілька іноземних мов і вже в 5 років навчилася грати на роялі, у вісім – почала писати вірші. Коли дівчинці було 9, вона захворіла на туберкульоз кісток, тому змушена була лежати з загіпсованими руками і ногою місяцями. Та навіть у такому стані вона ніжкою вистукувала такт, ніби грала на роялі.Писати і друкуватися Леся почала всього у 12 років! До її ранніх творів відносять український переклад «Вечорів на хуторі» Миколи Гоголя, який вона зробила у співавторстві з братом.

Леся Українка була дуже сильною духом. Існує оповідка, що одного разу тато подарував їй маленьку козу. Вона відв’язалася та втекла у ліс, де її розірвали вовки. Леся засмутилася, коли дізналася про це, але сказала, що задавила б вовка голими руками, аби він не кривдив слабкіших за себе.

Українка вміла кохати. Дехто вважає її першим коханням поета-перекладача Максима Славинського. Коли вони познайомилися, дівчинці було усього 15, її коханому — 18. Вони легко порозумілися, бо любили одне й те саме – писати. Разом перекладали твори Гейне. Саме Славінському Леся Українка присвятила такі шедеври любовної лірики, як «Горить моє серце», «Сон літньої ночі», «Хотіла б я піснею стати».

Дехто вважає, що Леся Українка була закохана у Ольгу Кобилянську – відому українську письменницю. Усе через листування, де Українка часто називала Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Та це були усього лише дружні стосунки.

Натомість, справжнім коханням Лесі Українки називають революціонера Сергія Мержинського. Він, хворий на сухоти, саме лікувався у Ялті у 1897 році, де вони й зустрілися. Це не було кохання з першого погляду, проте минув час і вони зрозуміли одне одного так, як ніхто інший. Він називав поетесу «Леся-Ларочка». Коханий помер просто на руках у другої половинки – від туберкульозу легенів. Йому Українка присвятила цілу поему - «Одержима». Через шість років після смерті Мержинського, у тридцять шість років, вона познайомилася зі студентом-першокурсником Климентом Квіткою. Він любив українську, був збирачем народних пісень. Вони, такі різні, вирішили одружитися, хоча родина Українки була проти. Саме Климент, якого вона ласкаво називала Кльонею, піклувався про неї до кінця життя. Усі гроші вони витрачали на Лесине лікування. Проте все було марно і хвороба врешті перемогла. Померла Леся Українка в 1913 році в Грузії, а похована вона в Києві, на Байковому кладовищі.

Друзі, ми маємо пам’ятати про таких величних людей, як Леся Українка, бо вони – не наше минуле, вони – той стовп, на якому формується майбутнє нації. Вічна шана!

Друзі!

Учора у Верховній Раді України відзначили День Криму. Цей захід відбувся за підтримки лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва, заступника голови Комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин Георгія Логвинського та Української гельсінської спілки з прав людини. Три роки вже минуло від початку анексії українського півострова. Цю дату неможливо забути та оминути увагою.

Ми з вами не маємо жодного морального права забувати про тих українців, що лишилися на півострові. Я абсолютно згоден із лідером Меджлісу кримськотатарського народу Рефатом Чубаровим, який відзначив: «Можливо, не всі ми уповні розуміємо, з якою надією і увагою сотні і сотні тисяч громадян України, які живуть на території тимчасово окупованого Криму, стежать за всіма нашими діями, ловлять кожне наше слово. Давайте скажемо чесно: ми всі в особливому боргу перед громадянами, які зберігають свою гідність і вірність Україні». Інколи особливо важливі деталі стираються в пам’яті. Але три роки тому 15 тисяч проукраїнські налаштованих кримчан вийшли на мітинг, аби сказати «ні» відділенню півострова від України. Люди відстоювали свою позицію, за що зараз деякі з них переслідуються російською владою. 22 кримських татар зникли або були викрадені, з них 4 знайшли вбитими, розповідав Рефат Чубаров. У кулуарах парламенту відбулася фотовиставка «Боротьба крізь роки» кримського фотохудожника Baykus із портретами кримських політв’язнів, загиблих активістів та зниклих безвісти. Дивитися без болю на ці фото – неможливо.

Під час заходу я познайомився із подружжям – Шефкедом та Айше Юзбашевими. Вони, як і десятки тисяч інших кримчан, були змушені покинути півострів після окупації, залишивши там свою домівку та улюблену справу – вони мали своє кафе. Вони переїхали до Львова, де зараз починають усе спочатку. Вони відчувають підтримку людей, та все одно сумують за Кримом.

Друзі, деокупація Криму – важкий процес. Але ми просто не можемо скласти руки. Бо це наш півострів, бо там живуть українці, і ми не маємо права залишити їх. Ці люди повинні отримувати нашу з вами підтримку. Я вірю, одного дня все стане на свої місця. Головне, щоб ця віра була загальною та підкріплювалась діями.

Друзі!

Саме цього дня 75 років тому у Бабиному Яру нацисти розстріляли Олену Телігу – українську поетесу, громадську та політичну діячку. Їй було лише 35 років. Але вона прожила їх з честю та гідністю у боротьбі за майбутнє України.

Вона народилася у Іллінському під Москвою. Батько Олени Іван Опанасович був відомим ученим, мати – донькою православного священика. Ще у Теліги було двоє старших братів. Коли дівчинці було 11, родина переїхала до Києва. Майбутня поетеса навчалася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської, де вчила декілька мов: українську, російську, німецьку та французьку. У Києві батько Олени став професором Київського політехнічного інституту. Вони жили неподалік від вишу, дівчина дуже полюбляла гуляти там. Не дивно, що перший пам’ятник Телізі з’явився саме на території КПІ у 2009 році.

Крім цього, Іван Опанасович очолював департамент у міністерстві шляхів за часів УНР. Він брав активну участь в Українських визвольних змаганнях, тому не дивно, що його родина жила та виховувалася в атмосфері боротьбі та активної громадської свідомості. Нажаль, після поразки УНР батько та один з братів були змушені емігрувати у Чехію. Мати з іншими дітьми ще залишилися в Україні, та ненадовго – вона злякалася за їхню безпеку та поїхала за чоловіком до Чехословаччини. Там Олена вступила до Українського педагогічного інституту у Празі на історико-філологічне відділення. Саме під час навчання вона раз та назавжди вирішила говорити виключно українською.

Жила Олена у Подєбрадах. Саме там вона сформувалася і як людина, і як талановита письменниця. У цьому їй допоміг інший поет та колишній військовий Української Армії Леонід Мосендз. Саме він запрошував Олену на різноманітні зібрання. На одному з них вона зустріла Михайла Телігу – свого майбутнього чоловіка. Він був інженером, старшиною армії УНР. Між ними запалало кохання, що переросло у шлюб.

Таланило поетесі і у творчій роботі – її вірші почали друкувати у «Літературно-Науковому Вістнику».

Молода родина у 1929 переїхала до Варшави. Там Теліга починає листуватися із Дмитром Донцовим, пише у його «Вісник». Поетеса веде активне громадське життя, цікавиться будь-якими новинами з України.

1939 року німецькі окупанти зайняли Польщу. Тоді Олена Теліга повністю осягнула, що таке нацизм і що з ним потрібно боротися. Тут велику роль зіграло її знайомство з Олегом Ольжичем – відомим поетом та заступником Голови Проводу ОУН. Разом вони бачили майбутнє країни світлим лише у разі перемоги українського націоналістичного руху. Теліга писала проукраїнські листівки, які поширювали в Україні. Вона багато читала та вивчала і морально готувалася до повернення у місце, що вважала своїм домом.

У липні 1941 року Олена Теліга разом з чоловіком та Уласом Самчуком перейшли річку Сян і вирушили до Львова. Врешті, у жовтні вона дісталася Києва – міста, де вона хотіла бути понад усе. Вона почала займатися розбудовою літературного життя, редагувати альманах «Літаври», що містив роботи репресованих українських письменників.

У Києві Олена і Михайло жили бідно та в жахливих умовах. Але їхати звідти подружжя не збиралося, попри те, що Олену не раз попереджали про небезпеку. За нею слідкувало гестапо, і врешті поетесу схопили в приміщенні Спілки письменників, яку вона ж очолювала. Олег Ольжич приїжджав напередодні, вмовляв утекти з Києва – але вона відмовилася. Михайло Теліга, без тями кохаючи дружину, добровільно пішов на смерть разом із нею.

За переказами, у камері, де тримали Телігу, вона залишила напис та малюнок – меч-тризуб. «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга», - такі були її останні слова.

25 лютого о 13.00 у Бабиному Яру, цьому страшному для усіх українців та євреїв місці, через 75 років після загибелі з’явиться пам’ятник Олені Телізі та іншим українським націоналістам, що були розстріляні нацистами.

Ми маємо пам’ятати цей страшний день. Олена Теліга бажала своїй країні розвитку, незалежності, суверенності. І поклала своє життя на вівтар цієї ідеї. Вічна пам’ять.

Друзі!

Сьогодні Міжнародний день рідної мови. Це – свято всесвітнього рівня, запроваджене ЮНЕСКО, яке возвеличує розмаїття мов та їх надзвичайну роль у становленні народів.

Мова – це і є ми. Я розповідав вам раніше історію Еліезера Бен-Єгуди, якого надзвичайно шанують ізраїльтяни та вважають «батьком сучасного івриту», бо саме він відродив мову, що об’єднала народ. «Знайти спільну мову» - це не лише образний фразеологізм, який означає домовлятися. Це головний сенс для держав, які цієї мови не мали, або для тих, де її використання десятиріччями пригнічувалося.

Наведу вам цитату чудової української письменниці Оксани Забужко: «Мова – далеко не тільки «засіб спілкування», тобто передачі «вже готових думок», як нас усіх учили в імперській школі. Куди серйозніша її місія – бути способом народження тих думок: коли «нема мови», людині просто-напросто «нема чим думати». Думати та жити українською – один з головних сенсів, яким мають послуговуватися сучасні українці. Не може бути інакше, коли ми пережили Революцію Гідності, продовжуємо жити в умовах війни на Донбасі, коли все наштовхує український народ на єднання – у межах своєї країни із своєю мовою. Це аж ніяк не означає, що інші потрібно пригнічувати. В Україні живуть представники понад 130 національних меншин, які є – носіями 79 мов. Ми маємо поважати їх та підтримувати. Головне для всіх – розуміти, що рідна мова – це скарб, який дається надзвичайно високою ціною, і ми маємо його цінувати та оберігати.

Українська мова зараз знаходиться на новому щаблі розвитку. Нею говорять усе більше людей та пишаються цим. Українські переклади фільмів та книжок вважаються одними з кращих, все більше передач на телебаченні та радіо лунають саме українською. Тенденції розвитку, які ми спостерігаємо, ще раз доводять, що українська мова – сучасна, вона насичується все новими барвами. Так само змінюються ті, хто говорить та мислить нею.

Друзі! Цінуйте свою мову. Вітаю вас усіх з цим символічним святом. Рідна мова – це невидимий зв’язок будь-якого народу. Пам’ятаємо та шануємо це!

Друзі!

Саме цього дня у 1905 році народився Улас Самчук – український письменник та публіцист, один з членів уряду УНР у вигнанні. Він був справжнім українським філософом, людиною сильної думки, тому у радянські часи його твори та взагалі згадки про нього були під забороною.

Народився Улас Самчук у селі Дермань у родині заможних селян, які завжди важко працювали. Своє походження Улас не забував ніколи, тому тема селянства завжди була присутня у його творах. На щастя, у селі, де він народився, ще зберіглася та українська культура, серед якої майбутній письменник і зростав. Модернізувати село, зробити його європейським – ось у чому вбачав Улас Самчук майбутнє України. Здавалося, минуло понад сто років з моменту його народження, а тема ця й досі не реалізована.

Середню освіту здобував у Кременецькій приватній українській гімназії. Там він вперше познайомився з таким явищем, як більшовицька пропаганда. І спершу його юний розум піддався їй! Самчук навіть хотів стати радянським письменником. Але так не сталося. Пізніше він аналізував той момент як найбільшу юнацьку помилку. Казав про більшовиків так: «Вони не бачать мети життя взагалі, бо вони звели його до мізерії, п’ятирічок, жилплощі, а в разі відчаю — до кулі в потилицю. Терор заміняє їм віру, бо без терору вони не вірять, що їх ідеали здібні перемогти. А хто і як довго захоче вірити в терор?». Здається, і зараз можна провести відповідні паралелі.

Доля Самчука складалася непросто. Спершу він потрапив до польської армії, звідки втік та оселився у Німеччині. Там і розпочав вивчення філософії, особливо любив читати Емануїла Канта. Пізніше вчився у Чехословаччині, де познайомився з українськими емігрантами. Саме їхні дискусії і допомогли Самчуку осягнути ідею українського націоналізму та повірити у неї. Він не був показовим патріотом, як це було популярно у ті часи. Мрією Самчука була не незалежна Україна, побудована на традиціях, а новітня, прогресивна Україна, що за короткий час змогла б подолати відсталість, порівняно із Європейськими країнами і стати її конкурентом.

Важливою була і творчість Уласа Самчука. Через неї він передавав свої глибинні погляди та ідеї. Однією з основних думок Самчука було те, що «боротьба є справжнім феноменом життя». У трилогії «Волинь» він красномовно відображає цю ідею. У ній автор показує образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Завдяки цій роботі у 32 роки письменник став популярним.

За часів німецької окупації 1941—1944 рр. Самчук повернувся в Україну, аби легально, а не з підпілля просувати ідеї українського націоналізму у маси. У Рівному він видавав газету «Волинь», виступав у різних містах з лекціями. Уласу вдавалося донести до людей ідею незалежної України, за яку він був заарештований німецькою владою та кинутий за ґрати. Самчука могли навіть розстріляти. Але все склалося інакше. По закінченню Другої світової війни Уласа відправили у Німеччину до табора для переміщених осіб. Там він заснував «Мистецький український рух», пропагував українське культурне життя. Згодом емігрував до Канади. Намагався продовжувати писати там, але, відірваний від Батьківщини, відчував себе слабким. На жаль, у Торонто письменник і помер, так ніколи і не повернувшись додому.

Друзі, інколи нам здається, що проблеми, з якими ми стикаємося, унікальні. Насправді, історія вже не раз показувала, що часто ми повторюємо одні й ті самі помилки. Але ми всього лише люди, і навіть найрозумніші філософи, як Улас Самчук, могли помилятися. Головне – винести з цього знання, скористатися їм на благо себе та своєї Батьківщини.

Друзі!

Сьогодні один з найбільш трагічних днів у сучасній історії України - День пам'яті Героїв Небесної Сотні. Саме цього дня криваве цунамі захлеснуло Революцію Гідності, забравши життя найвідданіших синів своє Батьківщини, що боролися за правду, незалежність та суверенність та проти узурпації влади.

Саме 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Євромайдану. Цього дня у серці Києва відбулося прощання із загиблими активістами, яких тоді й нарекли «Небесною Сотнею». «Пливе кача по Тисині» - пісня-реквієм, що прямо асоціюється з цим страшним прощанням, із смертями, які й досі неможливо пробачити та пережити. Уперше вона пролунала на похороні білоруса Михайла Жизневського, одного з перших загиблих протестувальників. Він дуже любив цю пісню, тому друзі провели його в останню путь саме нею. Через глибокий сенс та емоційний вир композиція стала народним реквіємом для усіх загиблих на Євромайдані і на Донбасі.

Друзі! Ці люди, віддавши своє життя, дали шанс українцям змінити своє майбутнє, бути вільними та боротися за своє. На знак шани ми маємо не лише пам’ятати полеглих героїв, а продовжувати їхню справу і разом обирати шлях своєї країни, не миритися із свавіллям та контролювати усі процеси. Велика держава починається з кожної окремої людини. Герої не вмирають!

Друзі!

19 лютого – тяжкий та історично важливий день в історії України.

Три роки тому, під час Революції Гідності, саме в ніч на 19 лютого відбувся страшний штурм, захоплення і підпал будівлі Федерації профспілок України. Під час спроби силового розгону мітингувальників загинуло 16 осіб, через пожежу загинуло двоє людей. Крім цього, було вбито журналіста В'ячеслава Веремія за спробу сфотографувати «тітушок». Вічна пам’ять усім загиблим. Ми пам’ятаємо і ніколи не зможемо примиритися з цим.

За іронією долі, цей день і в іншому історичному аспекті є знаковим для України. Саме 19 лютого 1954 року Крим увійшов до складу України. Тоді Президія Верховної Ради СРСР видала указ про виведення Кримської області зі складу РРФСР і передачу її Українській РСР. Варто зазначити, що навіть до офіційного включення територій, Кримська область знаходилася в економічному просторі України, бо паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Слід взяти до уваги й той факт, що в якості компенсації за цей вельми розорений на той час регіон до складу Російської Федерації була передана значна частина етнічних українських земель. Крім цього, юридично ця передача була абсолютно прозорою. Тож якими б міфами та вигадками не користувалася російська пропаганда під час окупації Криму, факт залишається фактом – Крим був та залишається українським.

Остання знакова подія цього дня – затвердження тризубу як Малого гербу України, що сталося у 1992 році. Тоді у конкурсі взяли участь понад 200 робіт. Уявіть, 192 з них містили тризуб у різних контекстах. Переміг у змаганні проект історика–геральдиста Андрія Гречила та художника Івана Турецького. Тризуб був виконаний у графічній традиції періоду правління Великого князя Володимира. Цей період було обрано не дарма, бо саме за Володимира етнічні українські землі були об’єднані в одну державу. Крім цього, саме тризуб у 1918 році став гербом УНР як символ соборності українських земель. Він ніс у собі ідею поновлення державності.

Думаю, усі ці події – трагічні та визначні доводять, що боротьба українців за державність та силу свого народу все ще тривають. Історія іде по колу, ми маємо пам’ятати усі ці події та винести з них урок та пам’ятати ціну, яку довелося заплатити, аби попереду на українців чекали лише перемоги.

Друзі!

Три роки тому розпочався найтрагічніший етап Революції Гідності. Зранку, 18 лютого, люди організували ходу до Верховної Ради, щоб закликати депутатів прийняти дієві рішення, які могли б вирішити кризову ситуацію, яка склалася в країні. Цю ходу назвали «Мирним наступом». Головною вимогою було обмеження повноважень президента України через внесення змін до Конституції. Акцію жорстоко розігнали, з використанням вогнепальної зброї. Двадцять три людини з Небесної сотні нині вважаються загиблими саме 18 лютого 2014 року.

Аби вшанувати пам’ять тих, хто загинув у страшні дні з 18 по 20 відсьогодні у Києві відбудеться «Триденна пелюсткова хода». У суботу та неділю вона розпочнеться о 16 годині біля стели на Майдані, у понеділок – о 19. Люди йтимуть різними маршрутами, посипаючи місця, де вбивали українців, пелюстками квітів.

Також саме у ці хвилини відбувається ранкова хода пам’яті з Грушевського на Інститутську. Опісля в «Українському домі» можна подивитися фотовиставку «У фокусі подій. Людський фактор».

У неділю, 19 лютого, о 10 ранку на Алеї Героїв Небесної сотні люди зберуться на панахиду. О 17 годині запалять лампадки. А в тому самому Українському домі зіграють виставу «Ми, Майдан», засновану на спогадах реальних учасників Революції Гідності.

Друзі, цей біль не можливо забути. На жаль, повернути тих відважних людей, що загинули за світле майбутнє України – неможливо. Та ми маємо пам’ятати їх. Не обов’язково долучатися до якихось заходів. Варто шанувати та цінувати їхній вчинок. Вічна пам’ять.

Друзі!

109 років тому народився Олекса Влизько – талановитий український письменник. На жаль, його життя було дуже коротким: у 26 років воно обірвалося в одній з катувалень Жовтневого палацу. Сталінський терор забрав його життя, та пам’ять про нього нам варто берегти.

Олекса Влизько народився 1908 року у Новгородській губернії. Його батько був дяком, псаломником. У Олекси було ще двоє братів – Олександр і Авенір. З часом родина переїхала до Сингаївки, на батьківщину діда.

Юний Олекса був дуже здібним хлопцем: вже у три роки він умів читати, в сім складав свої перші вірші. Коли хлопцю було 14, в родині сталася страшна трагедія. Брати розважалися на ковзанці, коли Авенір впав у ополонку. Хлопці намагалися врятувати його, але це не допомогло. Вони самі опинилися у крижаній воді, а молодший брат помер. Олександр одужав, натомість Олекса назавжди втратив слух. Батько не зміг пережити втрату і почав серйозно випивати. Час від часу бив дружину Марію. Жінці вистачило духу, аби покласти край насильству: одного дня вона забрала синів та поїхала з ними до Києва. Влаштувалася прибиральницею у лікарню. Уся родина була змушена жити у церкві, саме там Олекса Влизько писав свої вірші українською.

Втрата слуху не зупинила хлопця, навпаки, він почав багато читати і пізнавати світ крізь книжки. Олекса легко закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. У 20 відправився подорожувати – спершу Німеччиною, згодом — по нагір'ях Паміру.

Шлях у літературу Влизьку відкрив Борис Антононенко-Давидович, саме він надрукував у журналі «Глобус» його вірш «Серце на норд». За своє коротке життя він встиг написати 9 збірок віршів та книгу нарисів.

Олекса Влизько був надзвичайно талановитим та цікавим парубком, не цурався авантюр та пригод. Уявіть, у 1927 році у газеті «Комуніст» з’явився некролог про те, що Влизько загинув у Дніпрі. Але це виявився жарт, який Олекса сам спростував із властивою йому іронією.

Не дивно, що особливий письменник мав особливий шарм, який підкупив його другу половинку – Фотіну, онуку Тараса Шевченка. Вони жили разом бідно, але щасливо, у підвалі одного з будинків на вулиці Стрілецькій.

Але щастя було недовгим. У грудні 1934 Олексія Влизька заарештували. І не його одного – цілу групу українських культурних діячів. Є дві версії про те, коли ж помер письменник. Відповідно до першої його вбили одразу після допиту, в ніч з 7 на 8 грудня. За другою – з 14 грудня на 15, після винесення Військовою колегією Верховного Суду СРСР смертного вироку за приналежність до «контрреволюційної терористичної організації».

«Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.» Такими були рядки однієї з поезій Олекси Влизька. Людина, яка не могла чути, мала настільки сильне слово, що відголоском лунало у серцях інших. Саме тому його боялися і вкоротили віку, хоча він був зовсім юний. Задача всіх українців докласти руку до того, аби країна, яку могли будувати талановиті люди, яких убив сталінський режим, була не нещасною, а щасливою.

Друзі!

Сьогодні минає 204 роки від дня народження Семена Гулака-Артемовського – видатного композитора, співака, автора однієї з перших україномовних опер «Запорожець за Дунаєм».

Семен Степанович народився у місті Городище у родині священника. Не дивно, що батьки хотіли, аби син пішов стопами батька – його відправили до Києва вчитися у духовне училище. Але долю Гулака-Артемовського вирішив випадок. Неповторний баритон юнака тоді лунав у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Його почув композитор Михайло Глінка, він саме шукав виконавця для партії Руслана у новій опері «Руслан і Людмила». Голос молодого Гулака-Артемовського настільки сподобався Глінці, що він забрав його с собою у Петербург. Спершу навчав його співу, згодом – зібрав кошти, аби Семен зміг поїхати вчитися за кордон. Три роки Гулак-Артемовський набирався знань у Парижі та Флоренції, згодом – повернувся у Петербург.

Дебютував співак у партії лорда Генріха Астона в опері Доніцетті «Лючія ді Ламмермур» на сцені Большого театру. Того ж року врешті відбулася прем’єра «Руслана і Людмили» - опери Глінки, яку той готував цілих 5 років, де Семен Степанович виконав головну партію. З тих пір він 22 роки був провідним солістом Петербурзької імператорської опери. Публіка ходила спеціально «на Артемовського», він став її улюбленцем.

Найбільше цього талановитого чоловіка знають, як автора україномовної опери «Запорожець за Дунаєм». Царська цензура заборонила ставити її на сцені впродовж цілих 20 років. Пізніше оперу «оживив» Марко Кропивницький.

Крім опери, Гулак-Артемовський написав безліч чудових українських пісень. Зокрема ті, які ми з вами чудово знаємо - «Стоїть явір над водою», «Спать мені не хочеться», «Ой на горі та й женці жнуть».

Серед цікавих фактів – Семен Гулак-Артемовський був добрим товаришем Тараса Шевченка. «Стоїть явір над водою» - твір, який Семен Степанович присвятив саме йому. А ще – постійно підтримував у часи заслання, коли від Тараса Григоровича відвернулися майже усі, пересилав гроші, чим не аби як допомагав. Шевченко, у свою чергу, не раз малював портрети Гулака-Артемовського та його дружини.

Останнім для Гулака-Артемовського став виступ у виставі “Громобой” Большого театру.

Друзі, я впевнений, що такий безцінний мистецький спадок, як той, що залишив нам усім Семен Гулак-Артемовський залишиться вічним у нашій історії. Слухаємо, співаємо та розповідаємо іншим – так безсмертні твори житимуть вічно.

Друзі!

Сьогодні українці святкують останнє велике свято зими – Стрітення. У народі його ще називали Громницями, або Зимобором.

Стрітення відзначають на сороковий день після Різдва Христового. Саме у цей день Ісуса принесли в Єрусалимський храм, аби посвятити Богу. В храмі його зустрів старець Симеон, який за переказами чекав на Месію 350 років. Саме він упізнав у дитині Спасителя. Він узяв Ісуса на руки (тому Симеона називають Богоприїмцем) і передрік, що в цій дитині – спасіння всіх народів. Саме ця зустріч лягла в основу свята.

Українці називали цей день Зимобором, бо здавна вважалося, що сьогодні зима зустрічається з весною. Якщо надвечір на Стрітення теплішало, це означало, що весна перемогла. Крім цього, дізнавалися, чи буде врожай: на ніч виставляли тарілку з зерном на двір. Якщо ранком на ньому з’являлася роса – тоді буде врожай, а нема роси – не матимуть й врожаю. До речі, селяни на Стрітення зазвичай не працювали. Святили воду та свічки. Останні, якщо їх посвятити цього дня, називали «громницями». Потім їх запалювали, аби вберегти домівку від грому, а також, щоб весняна повінь не пошкодила посіви і щоб мороз дерев не побив. Тому Стрітення у народі називали ще й Громницями.

Освяченою на Стрітення водою лікували різні хвороби. А ще нею батьки благословляли синів, що йшли на війну, або просто вирушали у довгу подорож.

Друзі! Нехай сьогодні тепло переможе, якщо не у погоді, то точно в наших серцях. Бажаю гарного настрою, злагоди, сил та натхнення вам і вашим родинам!

Друзі!

Сьогодні у багатьох країнах відзначають День Святого Валентина. В Україні, так само як і в Ізраїлі, це свято не є традиційним, і відзначає його здебільшого молодь, як зайвий привід для виявлення своїх почуттів. Але в обох країнах у цей день панує настрій кохання.

За сучасною звичкою, в День усіх закоханих жінкам рекомендують вдягатися у червоне, а чоловікам – дарувати своїм половинкам червоні квіти та шоколад.

Існує безліч легенд про походження цього свята. Зокрема, у часи Середньовіччя з’явилася знана усіма нами історія про Святого Валентина – священника, що потай вінчав закоханих. Мовляв, у часи правління римського імператора Клавдія II існувала заборона на шлюб, бо одинокі чоловіки краще боролися на полі бою. Валентина, що поєднував серця, арештували і засудили до смертної кари. У в’язниці він закохався у доньку наглядача – Юлію. Саме їй перед смертю він написав записку і зізнався у коханні. Такою була перша валентинка. Стратили чоловіка 14 лютого 269 року.

Мало хто знає, але в Ізраїлі є свій День закоханих – Ту Бе-Ав. Відзначають його влітку. У період Другого Єрусалимського Храму (348 рік до н.е. – 70 рік н.е.) в цей час починали збирати виноград. Дівчата вдягалися у білий одяг та водили хороводи у виноградниках. На танцях вони воліли зустріти своїх наречених. Саме на Ту Бе-Ав було прийнято свататися та одружуватися.

Друзі! У мене немає жодних сумнівів, що справжнє кохання не потребує жодних дат та свят – це почуття, що живе у серці щодня. Поставтеся до сьогоднішнього буму як до дня сім’ї, згадайте із коханою людиною дрібниці, які мають значення тільки для вас – першу зустріч, побачення, улюблений фільм. Для цього так часто бракує часу. Кохайте завжди, не зважаючи на пору року, проблеми та незгоди, втому чи суперечки. Бо саме це почуття – основний рушій життя.

Друзі!

Сьогодні минає 108 років від народження Віктора Іванова – українського кінорежисера, сценариста та письменника, автора таких чудових фільмів як «За двома зайцями», «Олекса Довбуш», «Шельменко-денщик» та інших.

Віктор Михайлович народився у Козятині у 1909 році, в родині військового фельдшера Михайла Спиридоновича та домогосподарки Тетяни Андріївни. Коли хлопцю було 10 років, тато помер, захворівши на холеру. Родина жила дуже бідно, Віктор почав працювати з 13 років – став розсильним. Потім вступив у ремісниче училище, згодом – вивчився на помічника машиніста. Закінчити підготовку Віктор мав у Московському інституті залізничного транспорту. Але обрав інший шлях, вступив у Всесоюзний державний інститут кінематографії, потрапив у майстерню режисера Сергія Ейзенштейна. Саме він сказав сакральну фразу: «А цей серйозний юнак, напевне, буде знімати комедії…».

Віктор був надзвичайно талановитим, любив писати та вигадувати історії, а ще майстерно грав у шахи. Коли розпочалася Друга світова війна, Віктор Михайлович пішов на фронт - став командиром взводу вогнеметників. Приймав участь у форсуванні Дніпра, був двічі поранений та важко контужений.

Але гумор у Віктора Іванова був у крові. Страшні події, які йому довелося пережити, він часто згадував жартома. Розповідав, що одного разу навіть бився з ворогом на території кіностудії Довженка.

Він дуже хотів влаштуватися туди на роботу після війни, але його не взяли. Тож кілька років Іванов був змушений повештатись іншими містами, працювати деінде художнім керівником, або ж просто лагодити апаратуру. Врешті Олександр Довженко особисто допоміг йому влаштуватися на студію у Києві.

Перший фільм Віктор Іванов зняв, коли йому було 47. Серед його фільмів – екранізації саме української класики для широкої аудиторії. «За двома зайцями» кінорежисер почав знімати у 1961 році. І, як це не дивно, у Іванова мало хто вірив. Мовляв, шедевр у його віці вже не зняти. Але він зумів створити фільм, який увійшов в історію кінематографу!

У роботі Віктор Іванов був вимогливим. Особливо до акторів. Найбільше прискіпувався до Маргарити Криниціної – виконавиці головної ролі. Мовляв, вона отримала це місце завдяки чоловіку, головному редактору кіностудії. На неї режисер часто гримав, та все ж – отримав бажаний результат. В оригіналі стрічка знята українською мовою. Згодом її дублювали російською. Але кілька років тому оригінальний запис вдалося знайти і тепер «За двома зайцями» рідною мовою можна легко подивитися онлайн.

За життя режисер не отримав жодного зиску з того, що зняв такий популярний фільм. Із родиною вони продовжували жити у гуртожитку, отримувати невелику зарплату. Державну премію України імені Олександра Довженка Іванов отримав вже посмертно. Помер кінорежисер за кілька місяців після виходу фільму «Снігове весілля» після тривалої хвороби.

Друзі, думаю, усі ми інколи думаємо, що вже занадто дорослі для того, аби змінити своє життя, або ж зробити щось монументальне. Але це неправда. І приклад Віктора Іванова доводить нам це. Творіть, експериментуйте, не бійтеся ризикувати!

Друзі!

Саме у цей день у 1901 році народився український письменник Іван Сенченко. Людина надзвичайно працьовита, але не вельми відома. І ми з вами маємо виправити цю несправедливість.

Він народився у селі Наталиному, у родині садівника. Його батько, не маючи землі, змушений був працювати чорноробом, хористом, садівником, крамарем, церковним регентом. Іван був здібним хлопцем, добре закінчив Костянтиноградське чотирикласне училище. Батько мріяв – син вчитиметься у гімназії, але так не сталося. Навчання було задорогим – аж 80 карбованців за рік! Тож Іван вчився в учительській семінарії.

Пізніше Іван Сенченко став вчителем у рідному селі, а згодом переїхав до Харкова. Любов до книжок переросла у роботу. Він працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку. Почав працювати і як журналіст – писав у різноманітні видання. Вступив до Харківського інституту народної освіти. Саме у студентські роки почав писати – спершу вірші, а згодом і оповідання. «Чорноземні сили» він вважав своїм першим серйозним прозовим твором. Сенченко багато читав, що не дивує, зважаючи на його роботу. Він любив Шевченка, Котляревського, Гоголя, Гейне, Бальзака та Сервантеса. Не дивно, що долучився до найвідоміших літературних організацій – «Плуг», «Гарт», а згодом і «ВАПЛІТЕ».

Іван Сенченко був не лише талановитою людино, а й визначним наставником для інших літераторів – Олександра Копиленка, Юрія Смолича та інших. Неодноразово друкував критичні статті про українських письменників, аби розпочати літературну дискусію.

Своїм вершинним твором вважав повість «Савка», у якій осмислив цінність життя навіть у його буденних проявах. Але справжнього визнання Сенченко так і не визнав. Все життя провів, пишучи – то за робочим столом, то за домашнім. Помер письменник у Києві, 9 листопада 1975 року, похований на Байковому кладовищі.

Друзі! Іван Сенченко був самобутнім українським автором, з творчістю якого ми з вами маємо познайомитись. Бо у ній – цікава та нетипова українська філософія, що подає звичайні образи героїв під іншим, неочікуваним кутом.

Друзі!

Сьогодні євреї відзначають Ту бі-Шват, або ж Новий рік дерев. За легендою, коли Бог дарував людям Новий рік, дерева образились та почали заздрити. Тоді Господь дав подібне свято і їм. Період був обраний не випадково – саме зараз, у місяць «шват», дерева прокидаються від зимового сну.

Для євреїв дерева мають важливе значення – бо перші сіоністи саджали їх у Ізраїлі не лише для того, аби відновити землю, а й як символ зростання єврейського народу. І нині у Ту бі-Шват прийнято саджати дерева, бо це наближає людину до Бога. З цікавого – у тих регіонах, де на свято захолодно для посадки дерев, євреї саджають петрушку. Той, хто не може посадити рослину самостійно, жертвує гроші Єврейському національному фонду, що займається відновленням ізраїльського лісу.

На Ту бі-Шват є звичай – пити 4 келихи вина, причому змішаних – червоне та біле. А ще – їсти плоди у потрібній послідовності на знак зв’язку з Деревом Життя, що росло в Едемі. Першими їдять фрукти та плоди, що мають неїстівну оболонку та м’яку середину, наприклад банани чи грецькі горіхи. Наступні – плоди з м’якою оболонкою та кісточкою – виноград, фініки. Останні ті, що їдять повністю – ягоди.

До речі, через те, що Ту бі-Шват символізує відродження, відомі ізраїльські будівлі були закладені саме у цей день. Перші камені Єврейського університету заклали в Єрусалимі на Ту бі-Шват у 1918, Техніону у Хайфі – на свято у 1925, навіть Кнессет почали будувати на Ту бі-Шват – у 1949 році.

Друзі! Ту бі-Шват це не лише чудове свято та міцна традиція. Це день, що возвеличує екологію та захист навколишнього середовища. Ми повинні оберігати не лише свою землю, а й усю планету від забруднення. Тільки коли кожен піклуватиметься про природу, нам вдасться її врятувати.

Друзі!

Сьогодні виповнюється 70 років відомому українському хоровому диригенту, Герою України Євгену Савчуку.

Він народився у 1947 році в селі Брусниця Чернівецької області. Навчався у Чернівецькому музичному училищі на диригентському факультеті. Пізніше закінчив Київську державну консерваторію по класу диригування. Дуже любив музику і ще під час навчання завжди брав участь у самодіяльності, працював з дитячими хорами, хорами інститутів та ПТУ.

Не дивно, що такого талановитого та активного чоловіка ще в студентські роки запросили працювати в Київський театр оперети. Згодом він став диригент-хормейстером Державного українського народного хору імені Верьовки. Разом із творчою діяльністю він займався педагогічною – був викладачем у Київській консерваторії. Нині це Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, а Євген Герасимович – професор, що і досі працює у ній завідувачем кафедри хорового диригування.

Найбільше Євген Савчук відомий завдяки своїй роботі із хоровою капелою «Думка». Саме він зробив її по-справжньому величною. За три десятки років під його керівництвом «Думка» зробила вагомий внесок у розвиток національного мистецтва і стала одним з провідних хорових колективів світу. Більше того – капела пропагує традиції української хорової культури, презентує твори знаних класиків у сучасній інтерпретації. У доробку «Думки» - понад 100 концертних програм, з якими капела виступала по всьому світу. «Думка» та «Дударик» – єдині в Україні художні колективи, удостоєні звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Євгену Герасимовичу ми завдячуємо і появою різних конкурсів та фестивалів. У деяких він був організатором, в інших – ініціатором. Наприклад, це конкурси та фестивалі імені Миколи Леонтовича, імені Кирила Стеценка, «Співає Київ весняний» та інші.

Від щирого серця я вітаю Євгена Герасимовича з Днем народження! Дякую за його безцінний внесок у мистецький фонд України. Многая літа!

Друзі!

Саме цього дня у 1953 році у посольстві СРСР в Тель-Авіві стався вибух. Представники руху «Малхут Ісраель» («Царство Ізраїлю») Йосеф Манкес та його прибічники заклали бомбу неподалік від будівлі на знак протесту проти «справи лікарів», яку сфабрикував сталінський режим. Внаслідок вибуху було поранено дружину посла Клавдію Єршову, шофера, завгоспа та його дружину. За кілька днів після інциденту СРСР заявив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем. Про причину атаки у радянській пресі, звісно, не написали.

13 січня 1953 року в газеті «Правда» та інших рупорах СРСР вийшло повідомлення ТАРС: «Нещодавно органами державної безпеки було розкрито терористичне угрупування лікарів, що ставило собі за мету шляхом шкідницького лікування скоротити життя активним діячам Радянського Союзу]...[ Більшість учасників терористичної групи були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно-націоналістичною організацією «Джойнт», створеною американською розвідкою буцімто для надання матеріальної допомоги євреям в інших країнах». Усім зрозуміло, що справа була щиро антисемітською – 6 арештованих з 9 були євреями, інших взяли під варту «для прикриття». Тим більше людей у справі продовжували заарештовувати, зокрема, і в Києві, Харкові, Дніпропетровську.

Що ж стало передумовою цієї справи? Смерть Андрія Жданова, відомого радянського діяча, ініціатора ідеологічної кампанії, відомої нам з вами як «ждановщина». Відповідно до неї, партія мала прицільно контролювати інтелектуальне життя країни, воно не мало відхилятися від «партійної» лінії. Під час кампанії нищівної критики зазнали, зокрема, Максим Рильський, Олександр Довженко та Володимир Сосюра.

У Андрія Жданова були проблеми з серцем, він поїхав на курорт біля озера Валдай. Там йому стало зле. Рятувати діяча приїхало декілька медиків. Лікар-кардіолог Лідія Тімашук була впевнена, що в нього інфаркт, професор Єгоров і лікуючий лікар Майоров натомість вважали, що причина - «функціональний розлад» на ґрунті склерозу та гіпертонічної хвороби. Зазвичай у таких випадках проводять консиліум, але того разу він не відбувся. Можливо, лікарі розуміли – сенсу немає, бо хвороба розвивається надто швидко через цироз печінки. Жданов помер 31 серпня 1948 року, його справа перейшла в архів. Аж поки про неї не згадали.

«Справа лікарів» була сфабрикована, аби догодити Сталіну. Для допитів у кабінеті начальника внутрішньої в’язниці Міністерства державної безпеки СРСР за схваленим Сталіним ескізом створили спеціальну камеру тортур. Вона виглядала як хірургічний кабінет, а підслідних катували лікарським знаряддям. Вождь СРСР щодня читав протоколи допитів. Він вимагав від МДБ максимальної розробки версії про сіоністський характер змови. Врешті арештований лікар Мирон Вовсі під натиском підтвердив слідству, що він отримав директиву «про винищування керівних кадрів СРСР» із США від організації «Джойнт» через лікаря в Москві Шимеліовича та відомого єврейського буржуазного націоналіста Міхоелса. Інші учасники терористичної групи (лікарі Виноградов, Коган та Єгоров) за словами МДБ виявилися давніми агентами англійської розвідки.

Міжнародна реакція не змусила на себе чекати. Президент США Дуайт Ейзенхауер заявив, що «американські спецслужби ніколи не вступали в контакт із арештованими професорами». Велика Британія, Китай – усі вимагали від Союзу правди. Але не сама справа була фінальною метою, а антисемітська істерія, яку вона викликала. «Радянський народ» захлинувся у ненависті, почалися масові звільнення євреїв, насамперед лікарів і фармацевтів. ЗМІ закликали до рішучого викриття «прихованих ворогів нашого народу».

Справа лікарів закінчилася раптово – смертю Йосипа Сталіна. Заарештованих лікарів випустили тихо, жодних довідок про реабілітацію та вказівок про відновлення на роботі не видавали, а усе, що відбулося, попросили забути. Остання справа Сталіна закінчилися без крові, але вплинула на людей, які так і не дізналися, що лікарі були ні в чому не винні.

Друзі! Ця історія нагадує нам про те, що машина пропаганди – страшна та працює в інтересах людини, яка «замовляє музику». Тому кожен має думати своєю головою та інтерпретувати тільки факти. Чим більше світлих голів – тим менше ймовірність, що хтось змусить нас думати так, як комусь потрібно.

Друзі!

Сьогодні день народження відомого єврейського філософа Мартіна Бубера. Він був справжнім духовним лідером європейського єврейства, а походив із родини львівських книговидавців.

Народився Мартін у Відні у заможній єврейській родині. Та коли хлопцю було 3 роки, батьки розлучилися. Тато переїхав із сином до Львова, звідки був родом. У місті жили дідусь та бабуся Мартіна – Соломон та Адель. Соломон був банкіром, знаною людиною хасидської громади Львова. Саме він навчив онука івриту, відкрив у його душі любов до релігії. Пізніше Мартін Бубер у книзі «Мій шлях до хасидизму» напише, що завдяки діду усвідомив суть всіх людських релігій. Це спілкування, діалог з Богом, взаємини Я і Ти.

Коли Мартіну було 18, він вступив до Віденського університету. Після його закінчення, вчився у Цюріху, Лейпцигу та Берліні. У 20 років хлопця захопив сіонізм – рух за створення єврейської держави. Він був його активним учасником пліч-о-пліч з Теодором Герцлем, про якого я розповідав вам раніше. Мартін був редактором сіоністського тижневика «Де Вельт», а пізніше заснував власне видавництво «Юдішер Ферляґ», що випускало єврейські книги німецькою мовою.

У період між двома війнами Мартін Бубер викладав етику і філософію іудаїзму в університеті Франкфурта-на-Майні. Та коли гітлерівці прийшли до влади, був змушений утекти. Він переїхав спершу до Швейцарії, згодом – до Єрусалиму, де був професором на кафедрі соціології в Єрусалимському університеті. На початку шістдесятих отримав почесний титул першого президента Ізраїльської академії наук.

Колись у Мартіна Бубера запитали, чи згоден він з думкою Фройда, що сенс життя – це робота та кохання. Тоді він посміхнувся і сказав, що це правда, але він би додав іще дещо. «Сенс життя – це робота, кохання, віра та гумор». Саме у цій фразі знаходиться увесь сенс його життя та творчості.

Мартін Бубер за своє довге життя написав безліч праць. Найвідоміші – «Я і Ти», «Ґоґ і Маґоґ», «Райський сад хасидизму» та інші. Помер він у Єрусалимі у віці 87 років.

Друзі!

У цей день 213 років тому народився «перший український енциклопедист» Микола Маркевич. Уже тоді росіяни називали його «українським буржуазним націоналістом». Хочу розповісти вам його історію.

Микола Андрійович народився у селі Дунаєць у родині поміщика. Його матір’ю була графиня Анастасія Гудович. У спадок від родини він отримав маєток в селі Турівці. Учився чоловік у «Благородному пансіоні» при Головному педагогічному інституті в Петербурзі і вже тоді почав писати свої перші вірші.

Микола Маркевич служив у армії, під час служби познайомився з майбутніми декабристами. Після того, як пішов у відставку, повернувся до свого маєтку та одружився з донькою іншого поміщика – Уляною Ракович. Свою першу поетичну збірку Микола Андрійович назвав «Українські мелодії». До віршів сам писав музику.

Найбільше чоловіка цікавила історія. Спершу він збирав історичні документи Козацької Доби, щоб створити український енциклопедичний словник. Він хотів, щоб кожен українець міг дізнатися будь-які дані про Україну, вивчити біографії видатних осіб. Цілих 10 років він писав статті для свого словника, підготував 11 томів, кожен з яких складався із 600 сторінок. Але він припинив його друк, бо його книжки, видані у Москві, називали «Большой исторический, мифологический, статистический и литературный словарь Российского государства».

Свою проукраїнську позицію він продемонстрував, видавши «Історію Малоросії» у 5 томах. Там він підготував усю добірку подій на українській землі від найдавніших часів до кінця 18 століття і подав її як цілісну картину життя народу. За це видання автора піддали критиці, бо на думку російських науковців: «Малоросія ніколи не була державою, звідси випливає, що і своєї історії в строгому значенні цього слова не мала». Та чомусь і досі зібрана Маркевичем колекція документів з історії України зберігається в Російській державній бібліотеці, а його щоденники – в Інституті літератури Російської академії наук.

До речі, саме «Історією Малоросії» користувався Тарас Григорович Шевченко, коли писав поему «Гайдамаки». Він навіть присвятив її автору вірш із такими рядками:

«Бандуристе, орле сизий,
Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.»

Вперше він був надрукований у «Кобзарі» 1840 року. У відповідь на це Микола Маркевич поклав на музику вірш Тараса Григоровича «Нащо мені чорні брови».

Помер Микола Андрійович у 56 років від хвороби у власному маєтку. Його поховали у родовому склепі неподалік від церкви Всіх Святих.

Друзі! Українська історія - надзвичайно цікава та сповнена розмаїття. А особистості, які займалися її дослідженням та готували збірки для майбутніх поколінь – мають залишатися у нашій пам’яті назавжди.

Друзі!

Друзі, чи знаєте ви, що Україна – антарктична держава? І стала вона такою 21 рік тому. Саме у цей день відбулася передача британської антарктичної станції «Фарадей» Україні. Над станцією підняли український прапор та присвоїли їй нове ім’я – «Академік Вернадський».

Після розпаду СРСР Росія оголосила себе правонаступницею усіх антарктичних станцій СРСР, а в України не було жодної. У листопаді 1993 року Великобританія вирішили передати свою станцію, що знаходилась на острові Галіндез Аргентинського архіпелагу одній з держав, які ще не мали станцій на континенті. Така пропозиція надійшла і до нашого посольства. Тоді послом України в Лондоні був академік-біолог Сергій Комісаренко, котрий як вчений зробив усе, аби саме Україна отримала власну антарктичну базу.

Та це був аж зовсім не «подарунок». Протягом 10 років українські дослідники надавали британцям всю інформацію, яку дізнавалися. Зараз співпраця триває: Великобританія допомагає технікою, а українці діляться даними.

Чим же займається українська антарктична база? По-перше, кліматичним моніторингом та спостереженнями за озоновою дірою над Антарктидою. По-друге, дослідженнями покладів корисних копалин. Зокрема, українці вже знайшли руду та вугілля в районі станції. По-третє, вивченням змін магнітного поля Землі, космосу та іоносфери.

Найбільших успіхів досягли українські полярні біологи, які вивчають життя на континенті й під водою. Уявіть, на основі антарктичних мікроорганізмів вони створили ліки проти онкології та запалень. Деякі з цих препаратів зараз проходять доклінічні дослідження. А протиопікова мазь, вироблена на базі, уже застосовується в зоні АТО!

Зимують на «Академіку Вернадському» від 10 до 15 полярників, залежно від фінансування. Команда поділяється на «науковців», що проводять дослідження, та «техніків», що забезпечують життєдіяльність станції.

Щороку українську антарктичну базу відвідують 4 тисячі туристів. І це не дивно – там є що подивитися! Наприклад, у 2011 році на станції «Академік Вернадський» звели каплицю святого рівноапостольного князя Володимира, яка є найпівденнішою культовою спорудою у світі.

Друзі! Саме завдяки існуванню бази «Академік Вернадський» Україна входить до 29 країн, які мають право голосу та вето при міжнародних рішеннях щодо Антарктиди. А це значить, що у майбутньому Україна зможе претендувати на частину місцевих ресурсів. А континент, як ми знаємо, багатий на різноманітні корисні копалини. Такими речами потрібно пишатися та повсякчас підтримувати. Наші полярники – наша гордість.

Друзі!

Сьогодні я хочу розповісти вам цікаву історію життя чудового кравця, долю якого вирішив страшний випадок.

Максиміліан Грюнфельд народився у селі Павлово на Закарпатті 9 серпня 1928 року. Його дідусь був серйозною персоною – побудував синагогу, яку відвідували десятки місцевих родин. Але страшна біда ходила поруч. Одного дня до села прийшли нацисти, вони дали євреєм день на збори та відвезли вагонами спершу до Мукачева, а згодом – в Аушвіц-Біркенау.

Там Максиміліану пощастило, бо його не відправили до газової камери, як половину його родини. А ще, завдяки навичкам батька, їх обох зарахували у механіки. Та займатися цим хлопець так і не став – спершу прав нацистські сорочки. Одного разу, Мартін випадково порвав одну з них, за що його жорстоко побили. Власник сорочки кинув її в обличчя хлопцеві, але той не викинув її, а зберіг.

Чоловік, що працював поряд, навчив Грюнфельда зашивати одяг. Тоді він полагодив сорочку і почав вдягати її під робу. Хлопець відчув, що одяг має власну силу.

Після визволення з концтабору, кілька років Грюнфельд провів у Європі. Він намагався відшукати свою родину. Виявилося, що батька вбили за кілька місяців до звільнення, а долю сестри встановити не вдалося. Але він знайшов родичів у США, тому хлопець вирішив поїхати туди. Він змінив ім’я на «Мартін Грінфілд», влаштувався на швейну фабрику. Спершу був там прибиральником, згодом розносив тканини. Працелюбного хлопця відзначив власник компанії і вирішив навчити шити чоловічі костюми. Минуло небагато часу і Мартін став директором цієї фабрики.

Серед клієнтів, для яких фабрика шила та продовжує шити костюми, були найвідоміші люди Америки. Мартін одягав Дуайта Ейзенхауера, Біла Клінтона, Барака Обаму та Дональда Трампа. Навіть відомого мафіозі Меєра Ланскі! Та костюми від Мартіна – не дешеві. Один коштує понад дві тисячі доларів.

Грінфілд завжди жартував, що нацистська сорочка допомогла євреєві побудувати власну імперію. Друзі, мені здається, кожен з нас просто має уважніше ставитись до жартів долі. Хто знає, що нас може очікувати за ними?

Друзі!

Друзі! Завершився візит голови міністерства закордонних справ Павла Клімкіна в Ізраїль. Я був радий стати частиною делегації та взяти участь у різних зустрічах. Хотів би поділитися з вами своїми враженнями.

Насамперед, варто розуміти, що цей візит відбувся після короткого затишшя у відносинах між нашими країнами. І це знак, що вони знову розвиваються із подвійною силою.

Під час зустрічей з різноманітними представниками уряду Ізраїлю вдалося обговорити усі важливі теми, які стосуються двосторонньої співпраці між нашими країнами. Я вірю в те, що візит Павла Клімкіна підготував міцне підґрунтя для якнайшвидшої реалізації усіх домовленостей, що були заплановані на 2017 рік. І це – лише початок. Бо вже незабаром відбудеться візит прем’єр-міністра Володимира Гройсмана у Ізраїль. А це означає нові перспективи.

http://cursorinfo.co.il/news/busines1/2017/02/03/izrail-i-ukraina-razvivayut-dvustoronnee-sotrudnichestvo/

Друзі!

Саме у цей день народився Валер’ян Підмогильний – відомий український письменник, який був закатований сталінським режимом в урочищі Сандармох.

Валер’ян Петрович народився в селі Чаплі на Катеринославщині, в родині селянина. Батько помер рано, тому про сина піклувалася матір. Саме вона виховала у ньому любов до всього українського, починаючи від фольклору і закінчуючи загальними цінностями. Хлопець дуже любив читати та вчитися, був вельми працьовитим. Вчився на відмінно і був спраглим до нових знань.

Після закінчення реального училища він легко вступив до університету, та був змушений покинути навчання через нестачу коштів. Валер’ян пішов працювати – спершу був секретарем відділу народної освіти. Згодом майстерно поєднував працю педагога і видавничу діяльність. Хлопець хотів писати і увесь свій вільний час віддавав саме літературі. Він створив декілька оповідань, які пізніше видав у збірці «Твори. Том I». Підмогильному було всього 18, а він уже замахнувся на те, що його твори виходитимуть цілими томами! Проте, на жаль, так не сталося.

Але цей період був, безсумніву, найщасливішим у житті Валер’яна. Через певний час він переїхав до Ворзелю. Там узяв шлюб з донькою місцевого священика, Катериною Червінько. За рік у них народився син Роман. Підмогильний працював учителем української мови. Він продовжував писати. Пізніше родина переїхала у Київ, де Валер’ян Підмогильний легко знайшов собі нову роботу – спершу у школі, згодом у видавництві. Чоловіка обожнювали за його неординарність, високу моральність та мудрість.

Він писав правду. У своїх творах Підмогильний спирався на реальність, яку бачив сам. Він пережив Голодомор, спостерігав, як сталінський режим паплюжить долі українців. Він ненавидів пануючу тоді ідеологію, вболівав за майбутнє своїх співвітчизників. Це і вирішило його долю, бо таких, як Підмогильний, тоді просто позбувалися. Спершу Валер’ян Петрович втратив членство у складі редколегії видання «Життя і революція», його позбавили можливості друкуватися. Та він все одно не покладав рук, переїхав з родиною до Харкова, займався перекладами. Але тимчасовий спокій завершився. В НКВС УРСР автора занесли у список «ворожих», і це само по собі уже було вироком. Підмогильного заарештували 8 грудня 1934 року. Які звинувачення, спитаєте ви? Абсурдні. Нібито Валер’ян був «учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила собі за мету організацію терору на керівників партії». Письменник мужньо усе заперечував, але його засудили до 10 років ув’язнення. Та через деякий час вирок змінили. І життя Підмогильного, разом з іншими українськими інтелігентами, обірвалося в урочищі Сандармох.

Друзі! Ми з вами маємо шанувати цього видатного українського письменника, який присвятив своє життя збагаченню української культури. Його творчістю могли б пишатися будь-де, але вона – українська, тому ми маємо її пізнавати. Нам та нашим дітям слід розуміти, що переживала Україна у той період, а людини, що писала б про це щиріше за Валер’яна Підмогильного, – немає.

Друзі!

Сьогодні виповнюється 120 років від народження відомого українського поета Євгена Маланюка.

Він народився в селищі Новоархангельськ Херсонської губернії, у родині, що походила зі старого козацького роду. Батько Євгена, Филимон Васильович, був учителем, а згодом – повіреним у суді. Та в нього була мистецька душа – він співав у церковному хорі, був режисером театральних вистав. Євген часто говорив, що вдячний батькові за світоглядний розвиток, а от за серце та мистецтво – матері.

Євген Маланюк був здібним учнем, за високі досягнення у навчанні його спершу звільнили від оплати навчання у Єлисаветградському земському реальному училищі, а згодом він отримав стипендію земства. Хлопець багато читав, його цікавили різноманітні класичні твори – німецькі, французькі, російські. Особливо Євгена вразила книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році», де автор критикує російську ментальність, та виявляє явище «російського експансіонізму».

Потім була Перша світова війна. Євген став курсантом Київської військової школи. По її закінченні спершу служив прапорщиком, пізніше був підвищений до поручика. 1917 рік у кінець змінив усі уявлення Євгена Маланюка. Він зрозумів, що настав час створювати незалежну Україну, брав участь у створенні УНР, згодом став сотником Української армії, служив в оперативному відділі Генштабу, був ад’ютантом командувача Армії УНР Василя Тютюнника. Під час відступу війська за Збруч, Маланюк був інтернований. Саме у польському таборі і розкрився той талант поета-патріота, який ми цінуємо до сьогодні. Замість сентиментального юнака, читач побачив образ «поета вольового пориву». Жорсткі рядки виривалися з нього, бо він не міг осягнути поразку УНР – поразку його головної мрії про незалежність Батьківщини.

Перші поетичні збірки Євгена Маланюка побачили світ тоді, коли він уже перебував в еміграції. Але «Стилет та стилос» та наступні книжки перевернули літературний світ. Своєю творчістю він намагався долучитися до створення нації – появи тих українців, що виборюватимуть своє. Один з таких творів – «Посланіє», де Маланюк говорить про «мужніх синів нації». У політичному штабі УСРР «Посланіє» викликало лють. Євгена Маланюка почали звинувачувати в «українському фашизмі». Та поета це не лякало.

Єдине, чого палко бажав Маланюк – повернутися на Батьківщину. Але не судилося. Йому довелося все життя поневірятися «на пісках емігрантських Сахар». Він важко працював, але не забував писати. Помер Євген Маланюк у Америці, куди потрапив після Другої Світової війни. Цвинтар, де він похований, американські українці називають «нашим Пантеоном».

Друзі! Євген Маланюк був людиною, чиї погляди на Батьківщину були найреалістичнішими. Справжніми. Він обожнював її та засуджував за те, що дала себе сплюндрувати. Уже тоді він розумів, від чого наша нація має відмовитися, аби існувати. «Малоросійство, – писав Маланюк, – це та проблема, що першою постане перед державними мужами вже державної України». Викоренити його – ось задача, що досі стоїть перед усіма.