Друзі!

Друзі! Сьогодні іудеї святкують Шавуот.

На 50 день після виходу з Єгипту, на горі Синай, Мойсею були даровані скрижалі Заповіту з десятьма заповідями, яким ми слідуємо і донині. Також в єврейській традиції прийнято вважати, що в той же час Мойсей отримав від Бога усні заповіді, частину яких він записав сам - це так зване П'ятикнижжя або письмова Тора. Інша частина заповідей зберігалася усно і була записана тільки через 1500 років, після зруйнування Другого Храму. Сьогодні ми називаємо цю книгу Талмуд.

Шавуот відзначається 6-го числа єврейського місяця сиван. У цей день у всіх синагогах проходять урочисті читання Тори і десяти заповідей. На вулицях Ізраїлю в день свята Шавуот можна побачити дітей з вінками на головах і з кошиками, повними свіжих фруктів. Це символ семи видів плодів, дарованих євреям Богом - пшениці, ячміню, винограду, інжиру, гранату, маслини та фініка. З давніх-давен існує звичай прикрашати будинок і Синагогу зеленню, квітами, гілками дерев, що нагадують про зелень, яка росла навколо гори Синай, коли євреї отримали Тору.

Увечері з настанням свята влаштовують велику трапезу. Перед нею роблять Кідуш - освячення над келихом вина. У цей день прийнято їсти молочну їжу в пам'ять про те, що, коли євреї отримали Тору, закони про кошерне м'ясо і про поділ м'ясного і молочного були важкі і незвичні для них, тому вони деякий час їли тільки молочну їжу. З тих пір, віддаючи данину минулому, на Шавуот перед обідом їдять щось молочне і лише потім в окремому посуді подають святкові м'ясні страви.

Я вітаю всіх іудеїв зі святом! Хаг Шавуот Самеах!

Друзья!

Друзья! Сегодня исполняется 145 лет со дня рождения Константины Малицкой, украинской писательницы, известной под псевдонимами Вера Лебедова и Чайка Днестровская.

Константина Малицкая родилась 30 мая 1872 года в селе Кропивник, в семье греко-католического священника. Окончила Львовскую учительскую семинарию, после чего преподавала в народных школах небольших городов Галичины и Буковины. Кроме этого, преподавала во Львове в девичьей школе Украинского Педагогического Общества.

Константина была активной женщиной. Умная и образованная она была убеждена, что все украинки так же должны быть образованными, интеллигентными и национально-сознательными. Поэтому Малицкая стала заместителем председателя Всемирного союза украинок, была одной из основательниц «Женской общины Буковины». Также Константина принимала активное участие в общественно-политической жизни, основывала хоры, читальни «Просвещения».

Во время Первой мировой войны российские власти депортировали Малицкую в Сибирь. Но там ее патриотический дух не утих. С 1919 года она жила в Красноярске, где стала первой учительницей украинской школы имени И. Котляревского. Через пять лет ссылки Малицкая вернулась во Львов. Она дальше продолжала свою миссию - посвятила жизнь науке, культуре и борьбе за права женщин. А еще - писала. Ее стихи и рассказы для детей были не просто интересными - они несли в себе теплый свет. Свои произведения автор печатала в журналах «Молодая Украина», «Мир ребенка», «Заря», альманахах «Новый дом», «Учитель», «Женская доля» и других изданиях. Писала она серьезные научные и педагогические тексты. Малицкая выступала с публицистическими статьями на темы духовного раскрепощения женщины, издала книгу «О женское движение».

Также Константина Малицкая стала автором многих сечевых песен, которые поднимали патриотический дух молодежи. А стихотворение «Почему, почему, почему, земля моя» вообще стал почти народной песней.

Умерла Константина Малицкая во Львове 17 марта 1947.

Друзья! Этим сообщением я хотел бы не только вспомнить историю жизни Константина Малицкой, но и подчеркнуть роль женщины в обществе. Потому Константина Малицкая боролась именно за достижения правовой и фактического равенства с мужчинами. Задачи, которые стояли перед украинским женщинами в период жизни писательницы и сейчас очень похожи - они требуют активной гражданской позиции и включение в борьбу за национальное возрождение.

Друзі!

Друзі! Цими днями минає два роки з того моменту, як у Львові вперше відчинилися двері Почесного Консульства Держави Ізраїль.

Відкриття Консульства у цьому чудовому та чарівному місці – не випадкове. Євреї жили у Львові з моменту його заснування, а згадки про єврейську громаду, яка володіла кількома дерев’яними будинками у місті, датуються XIV сторіччям. Минали роки, вікові пам’ятки – зруйнували, євреїв змушували забути про походження, але їхній дух та слід все одно залишились тут – у єврейському кварталі, в старих будинках, в історіях про місто. Я радію, що зараз молоді євреї прагнуть знати більше про свою історію. Але активно цікавляться прикладом творення держави Ізраїль і українці.

Усе це я встиг помітити за ці два роки. У Культурному центрі при Почесному консульстві регулярно проходять різноманітні заходи: це семінари, тренінги, культурні вечори, святкування та дні жалоби. На них збираються абсолютно різні люди – і молодь, і дорослі. Дуже приємно знати, що люди єднаються задля здобуття знань чи просто приємного проведення часу. І роблять це з користю.

Я пишаюся тим, що за цей час вдалося зробити багато корисного для розвитку україно-ізраїльських відносин. Ті, хто активно слідкують за моєю сторінкою, знають про це. Як Почесний Консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України, я зустрічався з вами в радісні моменти – запрошував на театральні вистави, кінопрем’єри, брав участь у відкритті «Простору синагог», тощо. Були і емоційно важкі, але дуже потрібні заходи – тренінги для різних лікарів з Ізраїлю (онкологів, кардіологів, психологів), допомога діткам, батьки яких знаходяться у зоні АТО.

Я мав десятки розмов із різними міністрами, депутатами Держави Ізраїль задля того, аби вони розуміли, що Україна – це країна-друг, яка бачить Ізраїль та історію його формування прикладом для наслідування. І я знаю, що вони мене почули. Я брав участь та організовував поїздки українських політиків та посадовців до Ізраїлю – аби вони могли дізнатися про ізраїльський досвід у різноманітних сферах. Так само я спілкувався з усіма вами, розповідав різні історії про творення держави та відомих євреїв, підтримав безліч єврейських заходів, щоб ви мали змогу ближче познайомитись з цією стародавньою культурою.

Друзі, попереду ще багато роботи. Але я впевнений, що вона буде до снаги.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1916 році помер видатний український письменник, поет, громадський і політичний діяч Іван Франко. За переказами, митрополит Андрей Шептицький, отримавши сумну звістку про смерть Франка, назвав цю подію найбільшою втратою українців у Першій світовій війні. Франко – єдиний український поет, який номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури. Його вклад в українську літературу важко переоцінити. Тому сьогодні я пропоную згадати кілька цікавих фактів про Івана Франка.

Першим справжнім коханням Івана Франка була Ольга Рошкевич. Він працював репетитором у її брата. Пара познайомилась і їхні зустрічі переросли у почуття. Письменник навіть попросив руки коханої, коли йому було 20. Однак доля склалась так, що письменника арештували і батько Ольги переконав її зректися Франка.

Загалом Івана Франка заарештовували тричі. У перший раз він провів у камері 11 місяців. А після другого арешту, у 1880 році, ледь не помер з голоду. Після звільнення він за тиждень повністю написав повість «На дні» і на останні гроші відправив її до Львова. Три дні він жив на копійки, які знайшов на березі річки Прут. А коли витратив їх, лежав без пам'яті, без сил. Його врятував працівник готелю.

Франко володів 14 мовами. Ще під час навчання у гімназії виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно переказати усю інформацію, яку давали учителі.

У 1886 році Іван Франко одружився з киянкою, заможною Ольгою Хоружинською. Одна з версій – цей шлюб був радше з розрахунку. Письменник у ній хотів бачити друга. Їй було боляче, коли тільки – но приїхавши у чужий для неї Львів, письменник закохався у іншу і присвятив їй цілу збірку «Зів’яле листя». Дружині за тридцять років шлюбу Франко присвятив усього одного вірша. Але вона підтримувала чоловіка, була вірним товаришем. Їй не була чужа ідея відродження України. Разом подружжя виховало чотирьох дітей - Андрія, Тараса, Петра, Анну. Ольга страждала, бо її відмовлявся приймати галицький соціум. Але найстрашнішою для жінки була несподівана смерть сина Андрія у 1913 році. Від усього тягаря, що на неї звалився, у неї були сухоти, нервове перенапруження, а згодом все переросло у психічний розлад. У 1914 році дружина Івана Франка була госпіталізована в «божевільню».

Останнє десятиріччя життя Івана Франка минало переважно в самоті. Він теж страждав – і фізично, і психологічно. Попри те, що, за сучасними даними, він переніс інфекційний ревматоїдний поліартрит, унаслідок якого його руки було паралізовано, він продовжував працювати. І залишив нам з вами безліч чудових творів, перекладів, віршів. Поділіться у коментарях своїм улюбленим твором Івана Франка на знак вічної пам’яті про величного Каменяра!

Друзі!

Друзі! Вітаю усіх з Днем Києва!

Традиційно це свято відзначають в останню неділю травня, але цього року для того, щоб кияни та гості міста гарно відсвяткували цей день, виділили цілих чотири дні. Цьогорічне гасло відповідне: «Чотири дні танців, музики та квітів». Цими вихідними у столиці України пройде близько 30 різних заходів, приурочених до свята – починаючи від культурних і закінчуючи спортивними, аби кожен міг обрати собі святкування до смаку.

Київ – одне з найстаріших, найзеленіших та найкрасивіших міст Європи. Найглибша станція метрополітену в Європі – «Арсенальна». Одна з найкрасивіших – «Золоті ворота». Місце в світовому топі завоювала і Національна бібліотека України імені Вернадського. Вона входить до 20-ки найбільших державних бібліотек світу і нараховує близько 15 мільйонів книг.

Київ сповнений дивовижних пам’яток. Найвідвідуваніший музей у Києві - Національний історико-культурний заповідник «Києво-Печерська Лавра», тут буває близько мільйона туристів на рік. Найвищий пам'ятник Києва - це монумент-скульптура «Батьківщина-мати». Її висота 102 м і вона входить до п'ятірки найвищих скульптур світу. Крім цього у Києві є пам’ятник, який не зустрінеш ніде у світі - пам'ятник сміттєвозу. Його встановили у 2004 році по вул. Газопровідній, 2, на знак подяки працівникам санітарної очистки України.

Київ – місто, де кожен знайде щось своє. Зараз найкращий момент, аби висловити свої почуття до міста. Прогуляйтеся Києвом, наспівуючи вічне «Як тебе не любити..» і посміхніться. Зі святом!

Друзі!

Друзі! Сім років тому у цей день помер відомий український актор, Народний артист України Лесь Сердюк. За життя він знімався у більш як 90 фільмах, серед яких «Вавилон ХХ», «Свято печеної картоплі», «Легенда про княгиню Ольгу», «Тарас Бульба».

Лесь Сердюк народився 14 жовтня 1940 року у Харкові, в родині українського актора Олександра Сердюка і оперної співачки Анастасії Левицької. Батько хлопчика дуже шанував Леся Курбаса, бо саме він запросив його у Харків грати в театрі Садовського. Тому не дивно, що дитину хотіли назвати на честь відомого театрального режисера. Але тоді минуло лише кілька років з тих пір, як Курбаса знищили на Соловках… Тож назвати хлопця його іменем було тим самим, що просто підписати собі вирок. Тому по паспорту дитину назвали так само, як батька – Олександром, але усі називали лише Лесем.

Не дивно, що Лесь пішов шляхом такої творчої сім’ї. У 1961 році він закінчив Харківський театральний інститут, згодом – працював у Харківському театрі драми ім. Т. Г. Шевченка. Рік працював у Ризі, та згодом приїхав у Київ – на проби першого фільму у своєму доробку «Загибель ескадри». Сам актор розповідав, що приїхавши у місто замість підготовки тільки й займався тим, що святкував приїзд із знайомими. Тому головну роль не отримав, зіграв лише епізодичну. Лесь Сердюк зізнавався, що всі його ролі у кіно були посередніми .. до зйомок у фільмі «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука. Розповідав, що міг взагалі лишитися без ролі Данька. Коли йому подзвонила асистентка режисера, Сердюк нагримав на неї та кинув слухавку, мовляв, в Миколайчука зоряна хвороба, якщо він не може подзвонити і запросити актора на роль сам. Але Іван Васильович перетелефонував Лесеві. І так відбулася поворотна подія в його житті – роль у по-справжньому важливому фільмі. На схилі років Лесь Сердюк казатиме, що таких фільмів уже не знімають. Він вважав, що основна причина в тому, що в радянський період не вдалося виховати нову плеяду режисерів та акторів. Виправляв це самотужки – викладав акторську майстерність у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Крім цього – грав у театрі Франка. Доти чотири роки працював у театрі ім. Лесі Українки, потім на кіностудії Довженка.

Помер Лесь Сердюк 26 травня 2010 року через рак легень. Похований на Байковому кладовищі.

Лесь Сердюк був самокритичним та вибагливим. Тому у свої екранні та театральні образи він вкладав усі можливі зусилля та талант. Актори, з якими він працював, розповідали - Сердюк не любив халтури, завжди казав правду в очі. Мені здається, це варто поваги. Вічна пам’ять талановитому актору.

Друзі!

Друзі! 126 років тому народився Адальберт Ерделі – український живописець, картини якого в Україні зараз – одні з найдорожчих, оцінюються у десятки тисяч доларів. Саме він у 1920-х роках організовував перші виставки закарпатських художників.

Адальберт народився 25 травня 1891 року у селі Загаття (нині - Закарпатська область). Батько Михайло Гриць був українцем, мати – Ілона Цайска – німкенею. Мав 10 братів і сестер. Коли Адальберту було десять років, батько змінив прізвище на Ерделі (угорське). У Закарпатті тоді повально змінювали прізвища на угорські, бо край входив до складу Австро-Угорщини.

Навчався у Будапештській академії мистецтв. Після навчання оселився у Мукачевому, а звідти на кілька років переїхав до Мюнхена. Згодом жив у Парижі – знайомився із новими віяннями у мистецтві, зокрема, імпресіонізмом. Він міг би жити у Європі та досягти там світового визнання, бо йшов тим самим шляхом, що й інші всесвітньо відомі митці. Але він вирішив повернутися додому, щоб своїм мистецтвом прославити «землю без імені». Повернувшись у Мукачево, він став викладачем і виховав цілу плеяду закарпатських художників. Спершу Адальберт викладав малювання в мукачівській гімназії, згодом в учительській семінарії в Ужгороді, у 1945-1955 – в Ужгородському художньому училищі.

До середини 1930-х років Ерделі намалював більше тисячі картин. Він дуже любив свою роботу, віддавав їй багато часу, але твори виходили легкими. Радянський тоталітарний режим осуджував його роботи – вони були занадто «буржуазними». Влада критикувала його, він не отримував жодних гарних рецензій.

Свою кохану Магдалину Сливку Адальберт зустрів в Ужгороді у 1933 році. Вона була танцівницею, на 25 років молодшою за художника. Вони просто жили разом багато років, а шлюб узяли за два місяці до смерті Адальберта, коли він був вже важко хворим.

Саме Магда допомагала йому в усьому. У часи радянських гонінь вони розплачувалися картинами за їжу. Часом жінка сама заробляла на їжу, бо віртуозно грала в карти.

Тільки у 1954 році, за рік до смерті, Ерделі дозволили організувати персональну виставку в Ужгороді. Через рік художника не стало.

Ім’я художника знову прогреміло у 2004 – у зв’язку із страшною трагедією. У вересні у будинок художника, де жила його вдова Магдалина Ерделі, увірвалися бандити, зв'язали її електричними дротами і викрали 48 картин. 88-річна жінка померла на місці від шоку. Цей злочин не розкритий і донині.

«Мистецтво й любов – це самовираження Людини. І коли людина виражає себе у цих двох вимірах, тоді вона живе» - говорив Адальберт Ерделі. Бажаю вам творити та любити не зважаючи ні на що.

Друзі!

Друзі! Сьогодні день народження Боба Ділана – відомого американського співака, композитора і поета, володаря Нобелівської премії у галузі літератури. Він створив нові поетичні експресії в американській пісенній традиції. Він автор пісень які підспівує увесь світ. А ще він має українсько-єврейське коріння. Знали про це?

Роберт Аллен Ціммерман (а саме таке справжнє ім’я Ділана) народився у містечку Дулут 24 травня 1941 року. Дід та бабуся Боба по батьковій лінії були євреями. Зігман і Анна Ціммерман жили в Одесі і емігрували звідти у 1905 році через єврейські погроми. Родина переїхала до США, де у штаті Мінесота і народився Боб. Його батьки - Абрахам Ціммерман і Беатриса Стоун брали активну участь у житті невеликої місцевої єврейської громади.

У 1947 батько Роберта захворів на поліомієліт, і сім'я переїхала до сусіднього міста Хіббінг. Там Боб і почав своє становлення, як особистість. У 10 років він пише перші вірші. На хлопця вплинули фільми «Бунтар без ідеалу» та «Дикун», вони змінили його погляд на суспільство, стиль. Ціммерман багато займався музикою, спершу полюбив блюз, а згодом – фолк. Його улюбленим виконавцем був Вуді Гатрі, Він настільки захоплювався ним, що навіть поїхав відвідати улюбленого співака до психітарічної клініки, де той лікувався через розлади нервової системи. Боб приїздив до Нью-Йорку, співав йому пісні та навіть бував у гостях.

Під час навчання у середній школі Боб виступав у складі різних колективів, які виконували народну музику в кафе і барах. Музичні заняття він продовжував і після вступу до Університету Міннесоти у 1959 році. Саме у цей час він став постійно виступати у нічних клубах. Для цього вирішив взяти псевдонім. Першим (але не єдиним) був «Ділан». Боб взяв за прізвисько ім’я свого улюбленого поета Ділана Томаса. Хоча пізніше і заперечував це.

У 1961 році Ділан кинув університет та переїхав до Нью-Йорка. Він багато спілкувався з іншими музикантами, набирався досвіду. Під час одного з виступів музику Боба почув музичний критик Роберт Шелтон. Він допоміг музиканту отримати перший контракт із лейблом та випустити перший сольний альбом. Хоча спершу там було усього дві авторські пісні, інші були ремейками.

Увесь наступний рік Ділан займався другим альбомом. Він був кардинально іншим – продуманим, повним прихованих сенсів та дорікань політикам. Ця платівка вплинула не лише на поціновувачів фолку, а й на рок-зірок. Наприклад, прослухавши її Бітлз теж зрозуміли, що мають велику силу говорити про соціальні проблеми у піснях. Наступні альбоми виконавця теж були протестними, сильними та вражаючими. У 1965 Ділан випустив перший рок-альбом. Сингл «Like a Rolling Stone», перша композиція у новому стилі, увійшла до «5000 кращих пісень усіх часів».

У 1966 році Боб Ділан потрапив у серйозну мотоциклетну пригоду. Лікуючись після аварії, він багато часу приділяв звучанню своєї музики. Більш як півроку вимушеної відпустки вилилися у чудовий альбом «John Wesley Harding». Саме він відкрив світові новий музичний напрям – кантрі-рок.

За 76 років Боб Ділан випустив 37 студійних альбомів, його хіти «Knockin’ on Heaven’s Door» та «Blowin’ in the wind» знає увесь світ. У 1997 році Папа Римський навіть прочитав проповідь, що засновувалася на тематиці цієї пісні.

Цей великий музикант досі творить – не зважаючи на свій вік. Навіть присвоєння Нобелівської премії він проспав, бо готувався до чергового концерту. Боб Ділан – легенда, я щиро бажаю йому довгих років життя, сил та наснаги!

Друзі!

Сьогодні після заходу сонця ізраїльтяни починають святкувати День Єрусалиму. Це місто – найсвятіше місце для усіх євреїв. Світ також шанує його, як унікальне місто трьох релігій, столицю Ізраїльської держави, символ відродження єврейського народу.

Саме цього дня у 1967 році євреї звільнили Єрусалим. Ця подія стала кульмінацією Шестиденної війни, однією з найстійкіших цеглин у фундаменті Держави Ізраїль. Сто вісімдесят три солдати загинули в битві за Єрусалим, багато хто був поранений. Вони віддали свої життя за безцінну перемогу, вибороли свою столицю. Тоді генерал Моше Даян сказав свої відомі слова: «Єрусалим об’єднаний і ніколи не буде розділений». Вперше за дві тисячі років євреї отримали контроль над двома найсвятішими для себе місцями – Храмовою горою та Стіною плачу. У Атикві – державному гімні Ізраїлю – є такі слова: «Ще не загинула наша надія, надія, якій дві тисячі років: бути вільним народом на своїй землі, землі Сіону і Єрусалиму».

Сьогодні Єрусалим, як і тисячі років тому – столиця Ізраїлю. Місто стрімко розвивається, є адміністративним і політичним центром Ізраїлю: тут працює Кнесет, розташовані офіційна резиденція президента країни, урядові міністерства та Головний рабинат. В Єрусалимі налічується більш ніж 2000 археологічних пам’яток, діють понад 60 музеїв, є 1578 громадських парків, понад 70 культурних центрів, 26 винних заводів. Наприклад, ботанічний сад міста має понад 6000 видів рослин.

Місто трьох релігій щороку відвідують сотні тисяч паломників. І я розумію, чому ті, хто хоч раз побував у Єрусалимі, хоче повернутися сюди знову. Це місто, де ти кожного разу відчуваєш щось своє, починаючи від духовного наповнення, закінчуючи глибоким враженням від наглядності історичного зв’язку із предками. Це місто, де збуваються ваші бажання, які ви ховаєте у Стіні плачу. Передати словами велич одного з найдавніших міст людської цивілізації неможливо, це місто хоча б один раз в житті, але обов'язково потрібно побачити своїми очима.

Щиро вітаю жителів Єрусалима та всіх ізраїльтян з Днем столиці! Бажаю, щоб Єрусалим простояв як мінімум ще стільки ж років, розвивався та зберігав свою особливу атмосферу і дух!

Друзі!

Думаю, багато хто з вас бачив на перехожих фірмове взуття компанії Timberland – жовті чоботи, а хтось може й сам має пару. Та чи знали ви, що цей хіт взуттєвого ринку – плід роботи одесита Натана Шварца?

Натан Шварц народився 2 лютого 1902 року на Малій Арнаутській у Одесі. Батько та дід хлопця були швецями. Напередодні Першої світової війни їхні справи були кепські, роботи не було, погроми тримали у страху, тож родина вирішила емігрувати до США. Малому Натану було усього 11 років, коли сім’я переїхала до Бостона.

Але якщо ви думаєте, що це історія про приголомшливий успіх, який настав одразу після переїзду, то ні. З 16 років Натан почав працювати підмайстром у малій взуттєвій майстерні. Все своє життя він важко працював, намагався не лише прогодувати родину, а й відкласти хоча б трохи грошей. Нарешті, коли Натану пішов уже шостий десяток років, він зміг купити половину долі у взуттєвій фабриці The Abington Shoe Company. Через кілька років невпинної праці, у 1955, Шварцу вдалося викупити фабрику повністю. Відтоді з ним поряд працювали його сини, які продовжили династію одеських чоботарів.

Родина не ставила перед собою недосяжних цілей – вони не хотіли не те, що досягти слави, сумнівалися навіть, чи зможуть заробити. У 1965 році Натан винайшов спосіб безшовного з’єднання гумової підошви та шкіряного верху взуття за допомогою спеціального пресу. Цей винахід допоміг зробити чоботи водонепроникними, і це був справжнісінький прорив. Уявіть, на той момент Шварцу було уже 63 роки, і тільки тоді він розпочав підкорення американського взуттєвого ринку…

Свою компанію Шварц назвав Timberland (timber – ліс, land – земля). Логотипом стало зображення американського дуба. Основними покупцями мали стати прихильники активного відпочинку. Перші пари гарантовано водонепроникних чобіт з’явилися у 1973 році і були…жовтого кольору. Син Шварца Джеффрі згадував, що коли батько приніс додому першу пару взуття жовтого кольору, навіть його брат відмовився їх вдягати через колір.

Але їх почали продавати. Про те, чому ж ці жовті чоботи стали такими популярними, існує ціла легенда. Мовляв, одного разу на фабрику до Шварца приїхав італієць. Він купив одразу 900 пар і відвіз їх на батьківщину. Через рік він повернувся. Шварц побоювався, що той хоче повернути взуття, а італієць насправді приїхав за новою партією.

Усе тому, що він зміг правильно використати особливість водонепроникних чобіт – їхній колір. На світлій шкірі було легше помітно бруд, а тому і приголомшливий ефект від його позбавлення під час миття. Італієць навіть запустив рекламну кампанію – «Якщо ви любите Timberland, ставтесь до них якомога гірше» і при покупцях показував експерименти, коли пару бруднющого жовтого взуття відмивали і сушили на мотузці. Так чоботи стали популярними у Італії, а згодом і в усьому світі.

У 1978 році компанія випустила перші туфлі «на кожен день». Вони були зшиті вручну. Ще через 10 років почали випускати одяг для чоловіків та жінок. Він теж водонепроникний і призначений для туризму. Існують навіть моделі плавок із водонепроникну кишенею для мобільного.

Сини і досі продовжують справу батька – бренд розвивається до сьогодні, головні офіси його виробництва розташовуються у Бостоні, Лондоні та Токіо. Ця історія успіху ще раз доводить, що ніколи неможна опускати руки, потрібно наполегливо працювати і йти до мети незалежно від віку та можливостей.

Друзі!

Друзі! Учора відбувся закритий показ фільму «Чужа молитва» режисера Ахтема Сеїтаблаєва. Я дуже дякую усім, хто разом з нами переглянув цю неймовірно зворушливу кінокартину.

Я відчував співпереживання, сум і біль кожного з глядачів після перегляду цього сильного фільму. А ще – неймовірну пошану до тих, хто створив таке важливе та емоційне кіно. Зал вибухнув оваціями, щойно на екрані з’явилися титри і продовжував плескати у долоні впродовж усього фінального саундтреку фільму, пісні, що морально завершила і доповнила фільм – «1944» Джамали.

Стрічка «Чужа молитва» дуже важлива для кожного з нас. У ній оповідається історія простої жінки-татарки, яка врятувала єврейських дітей у часи німецької окупації Криму. Її подвиг – частина могутньої сили, яка протистояла світовому злу, сили людей, яких згодом назвали Праведниками народів світу. В Україні таких людей було 2,5 тис. Вони страшенно ризикували – своїм життям, життям своїх дітей та близьких і своїми вчинками протистояли страшній волі божевільного диктатора, який чомусь вирішив, що цілий народ має зникнути з лиця землі. Але так не сталося.

«Той, хто рятує людину, той рятує світ». Якось я був на церемонії, на якій нагороду Праведників народів світу присвоїли подружжю, яке врятувало маленького хлопчика-єврея. На жаль, самі чоловік та дружина не дожили до цього моменту і нагороду отримувала їхня донька – теж вже бабуся. Аби подякувати за її подвиг з Ізраїлю приїхало 20 нащадків цього хлопчика. Я назавжди запам’ятав їхні емоції – сльози, сповнені болю та щастя водночас.

Я хотів би, щоб кожен з вас подивився фільм «Чужа молитва». Це дуже багатогранне кіно, в якому є безліч паралелей, поєднано дві страшні трагедії з історії України. У ньому є багато площини для роздумів. А головне, кожен з вас може уявити цю історію, подумати, як би ви вчинили. Та найважливіше – аби фільм подивилася молодь, яка не бачила цих жахів. Так вони зможуть відчути ту страшну атмосферу і зробити висновки, щоб такі жахливі події не повторилися у майбутньому. Аби такі моторошні речі, події, слова як депортація, геноцид, Голокост, Голодомор, залишилися тільки на сторінках підручників історії.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1915 році народився Моше Даян – ізраїльський військовий і державний діяч, міністр оборони Ізраїлю під час Шестиденної війни. Він був символом боротьби для ізраїльтян – холоднокровний, рішучий, мужній та жорсткий воїн. Та насправді він був звичайною людиною, що знала і злети, і падіння.

Моше народився 20 травня у кібуці Дганія. Його батько Шмуель Даян (Китайгородський) був вихідцем з Жашкова, що у 1908 році переїхав до Палестини. Моше був першою дитиною, яка народилася у першому ж ізраїльському кібуці. Через кілька років після народження хлопця батько заснував нове поселення – Нахалал. Дитинство Моше було важким, тоді переселенці жили бідно, умови життя були важкими. Поки батько займався розбудовою руху мошавів (сільських поселень, де кожна сім’я мала власний дім і земельну ділянку), мати важко працювала на фермі та виховувала трьох дітей – Моше, Зохара та їхню сестру Авіву.

По закінченню початкової школи Моше перейшов до сільськогосподарської. Там познайомився із майбутньою дружиною – однокласницею Рут Шварц. Але одружитися із коханою просто так не вийшло, вона попросила виконати важливе завдання. Моше мав спершу одружитися на її подрузі, аби та, за допомогою фіктивного шлюбу, могла залишитися у Палестині. Він так і зробив, а через рік – розлучився та взяв шлюб з Рут. Батьки дівчини подарували їм можливість пожити за кордоном, навіть влаштували Моше до Лондонської академії, аби він вчився. Та чоловік не витримав, аж надто тягнуло додому. І молоде подружжя повернулося.

Ще підлітком Моше вступив до Хагани – єврейської партизанської організації, про яку я вам розповідав раніше. У жовтні 1939 року його та ще 43 члена організації заарештувала британська влада за незаконне володіння зброєю і до лютого 1941 він утримувався у в'язниці міста Акко.

Після визволення Даян був призначений командиром роти щойно організованого озброєного угруповання «Пальмах» (ударні загони «Хагани»). Під час бойових дій проти французьких вішистів (союзників Німеччини) він був поранений. Даян шукав вогньову точку за допомогою бінокля, коли почався страшний обстріл. Ворожа куля втрапила просто в ліве око. Він втратив його. Так на обличчі Даяна з’явилася легендарна чорна пов’язка, яка довершила його образ безстрашного бійця.



Після отриманої травми Даян на певний час повернувся додому. Але у 1947 знову став до лав Хагани через загрозу арабо-ізраїльської війни. Коли вона розпочалась у травні 1948 Моше відзначився під час обороні Дганії, де вдалося зупинити просування сирійців. Героїзм командира не залишився непоміченим і Даяна викликав до себе тодішній прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон. Він високо оцінив старання чоловіка, який своїм прикладом надихав військових на боротьбу. Вже у серпні Даян був призначений командувачем Єрусалимським фронтом.

Саме Моше Даян вів перемовини з королем Йорданії Абдаллою, вони намагалися розробити мирний план для обох країн, поки Абдуллу не застрелив мусульманський фанатик на порозі мечеті у Єрусалимі.

У 1953, коли Давид Бен-Гуріон йшов з посади прем’єра, він призначив Моше Даяна начальником Генштабу Армії Оборони Ізраїлю. З самої першої зустрічі політика захоплював розум та віра у свою справу цього військового. І він не прогадав – із приходом Даяна до Генштабу, бойовий дух особового складу зміцнів. На цій посаді Моше зіграв ключову роль у плануванні операції «Кадеш», що завершилася блискучим успіхом.

У 1959 році Моше Даяна обрали депутатом Кнесету. Пізніше Давид Бен-Гуріон призначив його Міністром сільського господарства, але ця посада не була дійсно «його місцем». Потім його зробили Міністром фінансів. Але він подав у відставку, бо розумів, що прагне іншого.

Не дивно, що Моше Даян став архітектором Шестиденної війни. Коли з’явилися перші звістки про загрозу, Даяну дозволили ознайомитись з планами генштабу та відвідати декілька військових частин. Одна його поява викликала у бійців ентузіазм – вони пам’ятали його, вірили йому. Громадськість теж покладала свою підтримку та сподівання лише на Даяна. Тому влада була змушена змінити Міністра оборони. Як виявилося – за чотири дні до війни.

А далі – війна, яка увійшла у світову історію своєю блискавичністю та швидким результатом.

Та за кілька років репутація нездоланного бійця похитнулася. Виною тому Війна Судного дня, яка трапилась зненацька, що було великим прорахунком Даяна. А внаслідок цього – людські втрати.

У 1978 році він знову став міністром – цього разу закордонних справ.

З першою дружиною Рут Моше прожив 36 років. У шлюбі народилося троє дітей – Уді, Яель та Асі. Від дружини Даян пішов до іншої жінки – Рахель, їхній роман тривав до розлучення 13 років.

Моше Даян був дуже цікавою особистістю. Закритою людиною, яка стрімко йшла до мети і не зважала на критику. Будь-яку, окрім тої, що зачіпала військові питання. Він помер від раку у 66 років – 16 жовтня 1981 року.

Наостанок хочу поділитися з вами його цитатою. «Ми не можемо припинити вбивства робітників на апельсинових плантаціях і цілих родин в їхніх власних ліжках. Але можемо зробити так, щоб за нашу кров платилася велика ціна, така велика, щоб її стало невигідно платити».

Друзі!

Друзі! Сьогодні в Україні відзначають День вишиванки!

Це свято недарма припадає на будній день, а не на вихідній, аби усі українці могли вдягти її як органічний атрибут повсякденного життя. Сьогодні я прогулювався Києвом та бачив, яка сила-силенна людей ходить вулицями у вишиванках: у справах, на роботу, на прогулянку із дітьми. Це безмежно красиво. Коли люди вбираються у свій національний одяг – це означає, що вони поважають та пам’ятають свою культуру. В такі моменти відчуваєш справжнє відродження України.

У 2006 році ініціативні студенти-патріоти факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького університету імені Юрія Федьковича запропонували один день року присвятити українській вишитій сорочці. У 2014 році свято вийшло за межі свідомого українства і зараз День вишиванки святкують не лише в Україні, а й по всьому світу.

Цього дня я бажаю вам цінувати власну історію, традиції та коріння, плекати та турбуватися про них. Частіше носіть вишиванки, бо це не просто одяг-витвір мистецтва, а й сильний оберіг. А ще – долучайтеся до усіх заходів, які об’єднують українців та ще раз підтверджують, що це – могутня нація.

Вітаю вас всіх з Днем вишиванки! Діліться своїми фотографіями у вишиванках в коментарях під цим дописом!

Друзі!

Друзі! 10 років тому цього дня помер видатний український авіаконструктор, Герої України Петро Балабуєв. За його участю та під його керівництвом були побудовані різні літаки, зокрема найбільший у світі Ан-225 «Мрія», велетень Ан-124 «Руслан» та Ан-22 «Антей».

Петро Васильович народився 23 травня 1931 року на хуторі Валуйськ на Луганщині. Вже у 11 років він став главою родини. Його батько Василь Балабуєв був партизаном, його спіймали та розстріляли фашисти. Тоді Петро Васильович навчився піклуватися про всю родину – маму та двох сестричок. Саме турботливість буде однією з рис, яку згадуватимуть його рідні та колеги увесь час.

Вперше літак малий Петро побачив одразу після війни. Літальний апарат настільки вразив його, ніби це було щось неземне. Це було кохання з першого погляду. Утім, коли настав час обирати, куди вступати, Петро вагався. Думав не замахуватися на щось велике – стати геологом. Але подав документи і у Харківській авіаційний інститут. І вступив.

Утім, гуманітарні предмети давалися Балабуєву важко. Він пропускав такі заняття, а у вільний час працював вантажником на вокзалі, аби мати змогу вижити. Жив Петро Васильович прямо в одній з аудиторій вишу, разом із 19 іншими студентами. Життя було важким, але своїх друзів зі школи та інституту Балабуєв ніколи не забував.

Із дружиною Раїсою Петро Васильович познайомився у інституті. Під час навчання вони дружили, ходили на прогулянки. Потім весь випуск приїхав працювати на завод до Антонова. Там вже не було часу на залицяння – одна суцільна робота. Але попри те, що до Раїси залицялися інші робітники, вона все ж любила саме Петра. Минув час і вони одружилися. Весілля було бідним, навіть без обручок, але жінка красувалася у білій сукні, яку сама пошила для себе. Згодом у пари з’явилася донька.

Спершу Петро Васильович працював на заводі інженером-конструктором, згодом – начальником складальної майстерні, цеху. У 1961 Балабуєва призначили заступником головного конструктора і начальником філії ОКБ на серійному заводі в Ташкенті в період запуску в серію найбільшого у світі на той час транспортного літака Ан-22 «Антей». Його у 1965 Балабуєв повіз на авіасалон Ле Бурже до Франції. Там трапився цікавий випадок – літаку не дозволяли посадку. Його відправили спершу на друге коло, потім на третє…екіпаж не міг зрозуміти, в чому справа, а внизу зібрався цілий натовп людей. Виявилося, це дирекція Ле Бурже вирішила не затягувати і одразу продемонструвати глядачам перший широкофюзеляжний літак.

Як генеральний конструктор Балабуєв дав путівку в життя літаку Ан-225 «Мрія», яким досі пишається вся Україна. Петро Васильович розповідав іншу історію, що сталася на міжнародному авіасалоні Ле Бурже. У 1989 році туди прилетіла «Мрія», ще й з космічним кораблем «Буран» на «спині». Тоді головний конструктор фірми «Боїнг» ошаленів, мовляв, цей велетень ще й літає? На що Балабуєв відповідав жартома: «Ні, ми на потязі сюди літак привезли». Тоді представник «Боїнга» кинув свого капелюха під ноги і вклонився «Мрії».

Петро Васильович був людиною з великої літери. Коли Олег Костянтинович Антонов помер у 1984 році, саме він очолив АНТК і продовжив його справу. За Балабуєва говорили його вчинки – він знав кожного, хто працював на заводі, ходив цехами, аби бачити людей. Якщо вони працювали понаднормово – слідкував за тим, щоб працівників годували бутербродами, кавою. Одного разу під час відрядження до Африки важкою хворобою захворів один з авіатехніків. Тоді Балабуєв відправив за ним робочого літака, який доставив чоловіка на лікування до Англії.

На жаль, цей чудовий чоловік із добрим серцем не дожив усього кілька днів до свого 76-річчя. Він помер 17 травня 2007 року у Києві. Мені здається, такі люди, як Петро Балабуєв – це приклад для нас усіх. Бо він поєднував талант, віру в свою справу, працьовитість та людяність – саме ті якості, які роблять людей великими.

Друзі!

Друзі! У цей день 122 роки тому народився Тодось Осьмачка – український письменник, поет та перекладач з дуже непростою долею. Сьогодні я розповім вам історію його життя.

Теодосій Осьмачка народився 16 травня 1895 року у селі Куцівка (Черкащина). Батько Теодосія Степан був дуже працьовитим, він був робітником у маєтку поміщика Терещенка, а згодом сам вивчився на ветеринара. Діти Степана теж були здібними та працьовитими – усі отримали середню освіту. А Теодосій навіть самотужки закінчив Київський інститут народної освіти у 1925 році.

Але до цього його призвали до лав армії для участі у Першій світовій війні. Тоді він написав поему «Думи солдата» за яку потрапив під військово-політичний суд. Але прогриміла революція і Осьмачку звільнили.

Під час навчання в інституті Теодосій активно брав участь у літературному житті. Він долучився до Асоціації письменників, яку очолював Микола Зеров, а згодом із друзями – Григорієм Косинкою, Борисом Антоненко-Давидовичем та іншими увійшов до «Ланки».

Перша збірка поезій Тодося Осьмачки «Круча» вийшла у 1922 році. Її характерними ознаками були сильні образи, гарна народна мова та могутня сила думки.

Останньою книгою Осьмачки, яка була надрукована в підрадянській Україні, була збірка «Клекіт». Вона вийшла у 1929 році – саме напередодні запланованого винищення інтелігенції – процесу над Спілкою визволення України.

Ця збірка – сповнена сильної поезії, через яку Осьмачку прирівнювали до Шевченка, бо він зобразив могутній образ селянства, який був рушійною силою революції, а згодом став її ж жертвою.

Криваві роки набирали обертів і друзі Осьмачки почали зникати у підвалах НКВД. Літературно-критичні статті таврують Тодося «ворогом» і «бандитом». Тому він вирішує втекти у Польщу. Його заарештовують і відправляють у Свердловськ, та поет втікає вдруге і знову намагається дістатися Польщі. Там його заарештовують вдруге і тоді звинувачують у шпигунстві.

Аби врятуватися від убивства, Тодось симулював божевілля. Його перевели у психіатричну лікарню у Києві. Моторошні речі, які пережив там Осьмачка, він змалював у повісті «Ротанда душогубців». Звільнився із лікарні він через німецьку окупацію – лікарі злякалися і повтікали з неї. Поет пішки відправився додому, на Черкащину.

А звідти, невідомо як дістався Львова. Він знову намагався долучитися до активного літературного життя, але роки ув’язнення та тортур далися в знаки. Саме у цьому місті Тарас Осьмачка зустрів своє найбільше кохання. Він саме жив на віллі «Партія», намагався впоратися і відійти від одного з найскладніших етапів свого життя.

Те саме намагалася зробити й ігуменя Йосифа. В миру вона носила ім’я Олена Вітер,

жила і навчалася в Києві. Була надзвичайно патріотичною, товаришувала зі студентами, які згодом віддали своє життя під час битви під Крутами.

Від більшовиків втекла до Львова, де стала черницею. Під час радянської окупації міста її заарештували, хотіли отримати свідчення про митрополита Шептицького. Під час допитів жінку били, погрожували спалити живцем, ґвалтували. Але вона нічого не розповіла. Її повинні були розстріляти, але Львів захопили німці і в’язні звільнилися. Йосифу відправили на лікування – на ту саму віллу, де був Осьмачка.

Він побачив її – і немов ожив. Закохався із першого погляду і дуже хотів, аби вони були разом. Та Йосифа відмовлялася ходити на прогулянки. Не розтопили її серце і серенади чоловіка під її вікном – він мав чудовий голос і співав від щирого серця. Але Йосифа просто зібрала речі і поїхала. На жаль, Тодось Осьмачка був приречений на самотність. Рани, яких він зазнав за життя, було нікому вилікувати, він залишився з ними один на один.

Наприкінці 1944 року Тодось Осьмачка був змушений емігрувати. Спершу Осьмачка та Самчук переїхали до Німеччини, створили там Мистецький Український рух. В еміграції Тодось створив нові надзвичайно талановиті та сильні твори «Старший боярин», «План до двору». З Німеччини Осьмачка переїхав до США, жив деякий час у Канаді, бував у Франції, мандрував Югославією.

Якось улітку 1961 року, прогулюючись Мюнхеном, Тодось впав прямо посеред вулиці. У нього був нервовий параліч. Друзі перевезли його літаком до Нью-Йорка. Він намагався продовжувати творити у лікарні, писав книжку віршів та афоризмів. 7 вересня 1962 року Тодось Осьмачка помер.

Друзі! Тодось Осьмачка помер самотнім, але такою не може бути пам’ять про нього – талановитого українського поета, письменника, який жив та творив в один з найстрашніших періодів для української інтелігенції. 

«Але не маю сліз і змоги
Оплакувати супокій,
Який не тільки руки й ноги
Спотужнює завжди до дій,

А й душу, мріями живу ще,
Сповняє міццю — гнів нести,
Віддячити селу найдужче
І, може, місто заклясти!..»

Друзі!

Сьогодні розпочався офіційний візит прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана до Ізраїлю. У його рамках очільник українського уряду візьме участь у більш як двох десятках різних заходів, зокрема, йдеться про зустрічі із президентом Ізраїлю Реувеном Рівліном, прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньягу, спікером Кнесету Йоелем Едельштейном та інші.

Під час зустрічі з Реувеном Рівліном, яка нещодавно закінчилася, Володимир Гройсман підняв одну з найважливіших тем – визнання Ізраїлем Голодомору геноцидом українського народу. Він підкреслив, що цей крок має надзвичайно важливе значення для українського суспільства та двосторонніх відносин. Я впевнений, що прохання українського прем’єра буде почуте, бо для розгляду та прийняття цього рішення вже було докладено безліч зусиль, про що я розповідав вам раніше.

Також Реувен Рівлін запевнив українського прем’єра, що Ізраїль підтримує суверенітет України та територіальну цілісність держави. Разом із Володимиром Гройсманом вони говорили про протистояння російській агресії та Мінські домовленості.

Під час зустрічі із прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу було підписано низку двосторонніх документів а також Меморандум про співробітництво в галузі охорони здоров’я, який допоможе Україні перейняти досвід Ізраїлю як однієї з провідних країн у цій сфері.

Між зустрічами прем’єр-міністр України разом із дружиною відвідали Меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Єрусалимі. А ще Володимир Гройсман посадив оливкове дерево у «Гаю націй» як символ миру для наших країн та народів, бо саме українці та ізраїльтяни розуміють ціну мирного неба над головою як ніхто інший.

Я багато разів наголошував на тому, що Україна та Ізраїль – це країни-друзі. І що стосунки між нашими державами стають дедалі більш міцними та плідними. Візит Володимира Гройсмана та заяви, які виголошують з цього приводу, ще раз підтверджують це. Я впевнений, співпраця між нашими країнами відсьогодні буде розвиватися ще швидше.

Друзі!

Друзі! Сьогодні в Україні відзначають День Матері.

Вперше ідея виділити окремий день для відзначення єдності матерів у боротьбі за мир з’явилася у пацифістів. Але вона не отримала широкої підтримки. Натомість у 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів та їхньої ролі у житті кожної людини. Вона хотіла зробити це у пам’ять про свою матір, Анну Марію Рівз-Джарвіс, яка була відомою громадською діячкою, боролася за розвиток сфери охорони здоров’я у США. Свою ідею Анні вдалося втілити: вона написала зворушливі листи усюди, куди могла, починаючи від державних установ і закінчуючи видатними особами. Вона просила відвести один день на рік вшануванню матерів.

Вперше День матері визнали офіційним святом у штаті Вірджинія у 1910 році. Через чотири роки, 1914-го, президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх матерів. Після завершення Першої світової війни День Матері почали відзначати і в Європі.

Українська громада вперше відсвяткувала День матері у 1928 році. Щоправда, у Канаді. Ініціатором дійства був Союз українок Канади. Вже за рік свято відзначили у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головна редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. З 1929 року свято впровадили і на Тернопільщині. Згодом різні організації влаштовували концерти, конференції, фестивалі з нагоди Дня матері по всій Західній Україні.

Але у 1939 році свято заборонила радянська влада. Лише через понад половину століття, у 1990 році День матері повернувся в Україну за ініціативи все того ж Союзу українок. Офіційно День матері в Україні встановили у 1999 році, відзначають його щороку у другу неділю травня.

«Рідна мати моя, ти ночей недоспала..» Українські поети знайшли безліч різних теплих слів, якими ви сьогодні можете привітати своїх матерів. Вони – найцінніше, що є у нашому житті. Я дякую кожній матері, яка читає ці слова, за зусилля у вихованні своїх дітей, за тепле серце, щирі слова та грандіозну підтримку, яку ви даруєте своїм найріднішим. Бажаю вам здоров’я, тепла та щастя!

Друзі!

Друзі! Сьогодні після заходу сонця іудеї почитають святкувати Лаг ба-Омер. Ця свято незвичайне і поєднує в собі декілька подій. З одного боку, воно має містичну сторону – це день пам’яті великого кабаліста рабина Шимона Бар-Йохая, автора книги «Зофар», що розкриває містичні таємниці Тори.

За традицією, у цей день прийнято розпалювати багаття. Бо у кожному дереві є вогонь, який ми не бачимо одразу, але його «закладено» в середину дерева, який вивільняється, якщо ми його підпалимо. Так само і Тора – з першого погляду здається, що там просто переказані історії, які сталися із нашими предками та закони, які потрібно наслідувати. Але всередині неї – теж своє вогнище.

Також цей день має і історичну традицію. Сьогодні діти йдуть у ліс стріляти з лука, аби вшанувати пам’ять про повстання Бар-Кохби проти римлян, яке відбулося у 135 році до н.е.

Містичний та історичний аспекти свята пов’язані третім аспектом – рабином Аківою. Лаг ба-Омер святкують у день, коли закінчилася смертельна епідемія, яка лютувала серед учнів рабі Аківи і забрала життя 24 тисяч осіб. Шимон Бар-Йохай був одним з тих небагатьох учнів, які залишилися в живих після цієї епідемії. Через багато років цього ж дня рабі Шимон Бар-Йохай помер. Тому сьогодні віруючі відвідують його могилу на горі Мерон. Крім цього, рабин Аківа був великим борцем за незалежність євреїв, він не лише підтримував повстання Бар-Кохби, він вважав його «потенційним месією».

Лаг ба-Омер святкується між Днем незалежності Ізраїлю та Днем Єрусалиму. Це теж дуже символічно. Бо це свято поєднує у собі мудрість та духовність, а з іншого – потяг до відродження нації. Я вважаю, що такі свята – глибокі та багатозначні є надзвичайно актуальними. Я вітаю ізраїльтян, які сьогодні згадуватимуть свою історію та палитимуть багаття в пошуках свого особистого сенсу.

Друзі!

Друзі! 168 років тому у цей день народився Панас Якович Руденко, відомий нам з вами як Панас Мирний – відомий український письменник, драматург і громадський діяч.

Панас Якович народився 13 травня 1849 у Миргороді, в родині бухгалтера повітового казначейства. Він був спокійною та замкнутою дитиною, попри те, що мав трьох братів і сестру. Жила родина бідно – батько отримував мізерну зарплатню, мати була безграмотною і не працювала, поралася на городі.

Аби допомогти родині, Панас рано почав працювати – у 14 років. До цього він трохи повчився в училищах, достатньо, аби отримати роботу писаря у суді, а згодом – помічника бухгалтера. Сірі будні, рутинна робота та простенький відпочинок за картами та пляшкою алкоголю після роботи з колегами – аж ніяк не тішили Панаса. Він хотів проводити час за книгами на самоті. Тому щодня йшов на роботу із важким серцем. Але до самої роботи ставився по-іншому: робив її скрупульозно, за що отримав безліч нагород і навіть став статським радником. У 1871 році Панас Руденко став чиновником у полтавській казенній палаті, цій роботі він віддав аж 40 років свого життя.

Нова робота змусила його переїхати – тепер Панас жив у Полтаві. Наряду з роботою, яка не викликала захоплення, Панас Руденко знайшов для себе улюблену справу – писати. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 1860-х публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Перші твори під псевдонімом «Панас Мирний» – вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» вийшли друком у львівському журналі «Правда» у 1872 році. Друкувати твори у Російській імперії він не міг – цензура тоді переслідувала україномовні твори. Тому Панас Мирний друкувався за кордоном і невеликими накладами у Наддніпрянській Україні.

У 1875 році у співавторстві із братом, Панас Мирний закінчив роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Вони навіть подали його до цензури, аби видати в Україні, але Емським указом 1876 року видавництво подібних україномовних творів було заборонено. Тому роман вперше побачив світ у 1880 році в Женеві.

Видання творів Мирного на Наддніпрянщині підтримував Михайло Старицький, який випускав альманах «Рада», саме там були опубліковані перші дві частини роману «Повія» та деякі оповідання.

Панас Мирний дотримувався революційних поглядів ще з юності – він був пов’язаний з визвольним рухом, брав участь у революційному гуртку «Унія», під час обшуку в нього знайшли заборонені політичні видання. Коли у 1914 році було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник висловив свій глибокий протест і обурення діями російської влади. Таким чином вже за рік він потрапив до списків розшуку як «політично підозріла особа».

Одружився письменник аж у 40 років – побрався із молодою вчителькою музики Полтавського інституту шляхетних дівиць Олександрою Михайлівною Шейдеман.

Він жив подвійним життям – вдень чиновник, вночі – проукраїнський письменник. В одному з листів Панас Мирний писав: «Що стосується питання про розкриття мого літературного псевдоніма, то дуже б Вас просив цього не робити. Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий «Панас Мирний», але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного. Нехай коли я помру (а жити мені, ймовірно, залишилося вже недовго), люди дізнаються, хто я і що доброго зробив для своєї батьківщини, якщо тільки дійсно зробив щось добре».

«Не хочу тієї слави, їй Богу, не хочу. Вся моя слава - Україна, - записав він у молодості в щоденнику. - Якби я їй добра хоч на макове зернятко зробив, то б мені і була слава». Такою була позиція цього визначного українського письменника. Панас Мирний помер у Полтаві 28 січня 1920 року. Але слова, якими він правдиво описував Україну та українців, залишаються актуальними і нині.

Друзі!

Друзі! Саме у цей день у 2008 році в Варшаві померла Ірена Сендлер – людина з великої літери, Праведниця народів світу, що під час Голокосту врятувала 2500 єврейських дітей. «Кожна дитина, яка врятувалася за моєї допомоги, а також за допомоги чудових таємних посильних, яких вже немає серед живих – це причина мого існування на землі, але не причина для слави». Вочевидь, вдячність врятованих була сильною – Ірена Сендлер прожила довгих 98 років.

Ірена Сендлер народилася 15 лютого 1910 року у Варшаві. Її батько був лікарем, і коли дівчинці було всього 7 років, він помер –підхопив тиф від пацієнта. Ірена та її мама опинилися у матеріальній скруті. Аж раптом родину навідали представники місцевої єврейської громади. Вони хотіли віддячити за безкоштовну медичну допомогу, яку надавав їм батько Ірени. Вони запропонували платити за навчання Ірени, поки вона не стане повнолітньою. Мати дівчинки відмовила, але розповіла про пропозицію донці. Ця щира готовність допомогти вразила Ірену Сендлер у саме серце.

У грудні 1942 32-річніа Ірена стала керівницею дитячого відділу щойно створеної Ради Допомоги Євреям («Жеґоти»). Німецька адміністрація дуже боялася сипного тифу, епідемія якого саме ширилася єврейським гетто. Це зіграло на руку Ірені – вона мала перепустку у гетто, аби роздавати ліки та контролювати санітарно-гігієнічний стан. У гетто Ірена носила Зірку Давида на знак солідарності із євреями. Кожен її похід у гетто міг коштувати Ірені життя – щоразу вона вивозила звідти єврейських дітей, у тому числі немовлят, переважно сиріт.

Весь час доводилось вигадувати нові методи втечі, дітлахів виводили з гетто через каналізацію або підвали сусідніх будинків, найменших виносили у сумках, ховали під сидіння трамваю, що ходив крізь гетто. Ще одним варіантом було ховати дітлахів у мішки зі сміттям та вивозити їх. Дітям вводили заспокійливе, щоб вони не кричали, але вигадали план і для форс-мажорних ситуацій – водій санітарної машини навчив свою собаку голосно гавкати по команді, коли потрібно було минати охорону.

Ірена часто згадувала, наскільки боляче було забирати дітей від їхніх батьків. Вони усі намагалися отримати гарантію, що діти будуть у безпеці, але гарантувати таке не міг ніхто. Деякі плакали і не віддавали дітей – Ірена минала такі сім’ї. Та найстрашніше, коли вона поверталася у гетто за деякий час, дізнавалася, що їх усіх із дітьми забрали до концтаборів. Врятованих дітей Ірена Сендлер віддавала у перевірені родини, притулки чи монастирі.

Аж тут на неї написали анонімний донос у Гестапо. Ірену Сендлер арештували у 1943 році. Її катували, поламали руки та ноги, засудили до страти. На щастя «Жеґоті» вдалося її врятувати. Організація знайшла кому дати хабаря і їм’я «Ірена Сендлер» потрапило у список вже розстріляних людей.

Якщо ви думаєте, що близька смерть та муки зупинили цю визначну жінку, то ні – впродовж усієї війни Ірена продовжувала працювати у підпіллі та рятувати єврейських дітей, попри те, що змушена була ходити на милицях.

Загалом Ірена Сендлер врятувала близько 2 500 дітей, у тому числі майже 800 — із Варшавського гетто. Вона змогла зберегти усі дані про врятованих, бо закопувала скляні банки із нотатками про їх походження у своєму саду.

У 1965 році Ізраїль віддав шану героїні: Ірена Сендлер була названа Праведником народів світу. А от Нобелівську премію вона не отримала, хоча мала шанс у 2006 році. У квітні 2009 року вийшла кінострічка «Хоробре серце Ірени Сендлер», що розповідає про подвиг цієї простої і чемної жінки.

«В дитинстві мене вчили: якщо тоне людина, її слід врятувати незалежно від релігійної та національної приналежності». Я вклоняюся перед подвигом Ірени Сендлер і вважаю, що любов до людей, взаємна підтримка та допомога – те, на чому має будуватися суспільство розумних людей, для яких гуманізм – не пустий звук.

Друзі!

Сьогодні минає 135 років від дня смерті Надії Тобілевич-Тарковської, відомої акторки, дружини українського письменника та драматурга Івана Карпенко-Карого, тітка письменника Олександра Тарковського та внучата тітка відомого кінорежисера Андрія Тарковського. Ось такий він – міцний творчий дух, що поєднував усі ці серця, і, без сумніву, жеврів у серці Надії Тарковської.

Надія народилася 13 березня 1852 року у селі Тимофіївка (нині — Миколаївка Кіровоградської області) у шляхетській родині. Її батько був військовим, мати – дочкою поміщика. З дитинства займалася благодійністю – допомагала шити білизну для притулків та лікарень, збирала книжки для місцевої бібліотеки.

У 16 років Надійка зустріла Івана Тобілевича. Він запросив її грати в аматорському театральному гуртку. Вже за рік вона вийшла за нього заміж, хоча батьки намагалися зробити все, щоб заборонити цей шлюб.

Але вони не знали, що залишать Надію із міцним плечем, на яке вона могла спертися. Батьки дівчини померли через рік після того, як вона одружилася. Причина тому – страшна холера. Молодшого брата Олександра Надія взяла жити до себе. Це він згодом стане визначним громадським діячем. А його син Арсеній – відомим поетом, а онук Андрій – всесвітньовідомим кінорежисером.

На землях, які перейшли у спадок Надії, разом із усіма боргами, Тобілевичі звели перший будинок, потім там з’явився цілий хутір. Задля цього Іван Тобілевич взяв позику у банку. І не марно, згодом саме це місце стане «театральною столицею України». А назвуть його на честь дружини Карпенка-Карого - хутір Надія.

Надія Карлівна продовжувала грати у театрі, виступала на благодійних виставах Єлисаветградського аматорського гуртка. Разом з іншими громадськими діячами вона активно долучалася до популяризації української мови, зокрема, підписала лист російському вченому Олександру Пипіну, з цього питання.

У шлюбі з Іваном Тобілевичем вона народила 4 дітей, 2 синів та 2 дочок. Одну з дочок – Галю - вона повезла на лікування на лиман під Одесу. Там Надія застудилася, а згодом застуда переросла у туберкульоз легенів. Від якого чарівна українська жінка померла 11 травня 1882 року. Їй було всього лише 30 років.



Цікаво, що «Хутір Надія» зберігся і до сьогодні. Це державний заповідник-музей у селі Миколаївка. Свого часу безліч сил для його врятування доклали Арсеній та Андрій Тарковські – нащадки того самого Олександра, якого прихистила сестра. Тож відвідайте це місце з цікавою історією та чарівною творчою атмосферою за нагоди.

Друзі!

Сьогодні виповнюється 56 років Івану Малковичу – українському поету та видавцю, який є директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Я впевнений, кожен з вас чув про книжки, які видає Іван Антонович. Щонайменше, саме він видав українською всю серію книжок про Гаррі Поттера. Спершу – малим накладом, але потім, книжки про юного чарівника, які аудиторія наче «звикла» читати російською, почали купувати виключно українською, бо переклад був не лише якісним – нові видання українці могли прочитати одними з перших, настільки швидко та відповідально готувався матеріал.

Зараз «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» - одне з провідних українських видавництв. З ним співпрацювали Юрій Андрухович, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Сашко Дерманський, Марина та Сергій Дяченки, Андрій Кокотюха, Всеволод Нестайко, Дмитро Павличко, Володимир Рутківський, Юрій Винничук та інші відомі українські автори. Важливу роль відіграють і ілюстрації до книжок – вони дуже красиві та добре запам’ятовуються.

Іван Малкович – людина, що викликає захват. Не лише завдяки внеску в українське книговидавництво. Цього року йому присудили Національну премію України імені Тараса Шевченка. Промова, яку виголосив Іван Антонович, зачепила усіх. Якщо ви її не читали, раджу зробити це, бо там йшлося про все – від самого Тараса Шевченка до важливості української мови. Наведу вам одну його цитату: «Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здава¬лося, жодних шансів на успіх, створив сам себе. І це його світіння бачили всі – і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а читає він найкраще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло Енгельгардт…»

Друзі! Цікаво, що в Німеччині саме 10 травня проводять акцію День книги. У 1933 році в Берліні, на площі перед будівлею Державної опери під звуки музики Штрауса та військових маршів, нацисти спалювали на вогнищі книжки всесвітньо відомих авторів. Тисячі творів, перлин світової культури, палали у величезному вогні у Берліні та інших містах Німеччини. В пам’ять про це зараз там знаходиться меморіал «Бібліотека, що потонула», який створив відомий ізраїльський скульптор Міха Ульман. На ньому викарбувані слова Генріха Гейне: «Там, де спалюють книги, врешті-решт, спалюють і людей».

Через кілька десятиліть у день, коли над книгами знущалися, народилася людина, що докладає безліч зусиль для того, щоб українська книжка жила, розвивалася, знала кращої долі. Щоб ваші діти та онуки могли читати якісну літературу рідною мовою. Я щиро вітаю Івана Малковича з Днем народження, бажаю довгих років життя та дякую за його безцінну працю!

Друзі!

 Сьогодні в Україні відзначають День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Друга світова війна назавжди залишила свій відбиток. І не лише в історії України та світу, а на долі кожної людини, що жила на цій землі.

Людські втрати серед цивільних в Україні склали понад 5 мільйонів людей, з них більше 1,5 мільйона загинули внаслідок Холокосту. Приблизно 4 мільйони українських військових полягли у запеклих боях. Під час Другої світової було зруйновано понад 28000 сіл та 700 міст. Всі ці цифри - не просто страшна статистика. Це ціна, яку заплатили українці, аби допомогти зупинити страшний чорний смерч нацизму.

Друзі! Сьогодні ми вшановуємо пам'ять усіх, хто загинув у ті страшні роки. Ми дякуємо їм за Подвиг, за страшну ціну, яку довелося заплатити, аби наступні покоління жили краще. На жаль зараз Україна знову живе у реаліях війни. Наше покоління як ніхто має розуміти ціну мирного неба над головою та шанувати в цей день усіх, хто сплатив її заради нас з вами у часи Другої світової війни.

Ніколи знову.

Друзі!

Друзі! 8 та 9 травня Україна разом із усім світом відзначає Дні пам’яті та примирення, присвячені пам’яті жертв Другої світової війни.

У ці дні ми згадуємо про 60 мільйонів людей які стали жертвами страшної війни. Це воїни і мирне населення, жінки, діти і чоловіки, люди усіх рас та релігій. Вони гинули по-різному – хтось в окопах, хтось у концтаборах, хтось у власних оселях… Біль від їхньої втрати залишився у нас на генному рівні.

Український народ зробив багато для того, аби покласти край сплеску світового насильства. Він зробив визначний внесок у перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні. Тож сьогодні ми маємо вкотре подякувати тим відважним борцям проти нацизму, подвиг та жертву яких ми пам’ятаємо завжди.

Ніколи знову.

Друзі!

Друзі! У цей день у 1902 році в Грозному народилася надзвичайна жінка – Олександра Деревська. Вона не була відомою акторкою, співачкою чи письменницею, але її ім’я назавжди залишиться в історії України. Бо вона вчинила справжній подвиг – всиновила та виховала 48 дітей-сиріт!

Олександра Аврамівна Семенова народилася 6 травня 1902 року. Її батько був нафтовим промисловцем. Дівчина гарно вчилася, закінчила 8 класів гімназії а згодом – пішла на курси медичних сестер. Аж раптом – спалахнула громадянська війна. Олександра саме працювала у військовому шпиталі. Але у такі часи там їй пощастило зустріти свою другу половинку – Омеляна Деревського.

Першою дитиною, яку всиновило подружжя, став брат Омеляна. Після цього вони всиновили ще двох сиріт, батьки яких загинули на фронті.

Під час Другої світової війни Олександра стала директором сизранського дитячого будинку. Звідти вона забрала ще 7 діток-сиріт. Ще 9 дітей, евакуйованих з Ленінграду, вони забрали у Ставрополі. Коли сім’я вже була ну дуже чималою, Олександра залишила роботу і віддала усю себе вихованню дітей.

По закінченню війни родина переїхала до міста Ромни Сумської області. Там подружжя Деревських всиновило ще десятьох дітей! Такій величезній сім’ї допомагали усі – їм видали будинок з садом та городом, а люди висилали харчі, одяг та іграшки. Але поряд із доброчинцями були й ті, хто просто підкидав немовлят під двері їхнього будинку.

При цьому, Олександра активно займалася не лише вихованням своїх діточок. Вона долучалася до громадського життя. Вона була надзвичайно сильною жінкою і не склала руки навіть тоді, коли Омелян, втомившись від постійних турбот та проблем великої родини, залишив сім’ю.

Але вона лишилася не сама. В неї було 48 дітей різного віку та різних національностей: євреї, росіяни, німці, узбеки.. А ще ті, яким вона надавала тимчасовий притулок та просто піклувалася ( разом з ними кількість її підопічних за різними підрахунками сягала від 62 до 65 дітлахів).

Померла мати-героїня у віці 59 років. Нелегке життя все ж далося в знаки. На її могилі височіє пам’ятник, на якому викарбувано: "Ти — наша совість, наша молитва — мамо. Земний тобі уклін. Твої діти" та імена її 48 синів та дочок.

Історія життя Олександри Деревської лягла в основу фільму під назвою «Роменська Мадонна». Ця кінострічка настільки сподобалась глядачам, що на фестивалі у Лейпцигу їй віддали перше місце та премію «Золотий голуб».
Ще один фільм про Олександру - «Свято печеної картоплі» - створив кінорежисер Юрій Іллєнко.

Друзі! Історія цієї дивовижної жінки доводить, що герої знаходяться серед нас. Їх вирізняє людяність, самопожертва та доброта. Я дякую Олександрі Деревській за чудовий приклад, який має залишитись у нашій пам’яті.

Друзі!

Друзі! Цього дня 181 рік назад народився Сидір Воробкевич – український письменник, композитор, педагог, священник, редактор та навіть художник. Як ми з вами знаємо, талановита людина – талановита в усьому. Навіть доволі критичний у своїх судженнях Іван Франко казав про Воробкевича, що він « один із перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Його праця зіграла вагому роль для створення чергового витку духовного розвитку українців.

Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 року в Чернівцях. Його батько був вчителем філософії і богослов'я. Мати хлопця померла дуже рано, у 24 роки (у 1840 році). Коли Сидору не було ще 10, на той світ відійшов і батько. Хлопчика, його брата Григорія та сестру Аполонію взяв на виховання дідусь-священик Михайло та бабуся Параскева. Бабуся стала першою вчителькою хлопців – вона учила їх любити рідну мову, пісню та народ. Вона співала для діточок, розповідала казки та оповідки. Дідусь натомість розказував про козаків. Не дивно, що з таким вихованням і Сидір, і його брат виросли у відомих громадсько-культурних діячів.

Сидір навчався у школі, після чого вступив до гімназії та духовної семінарії. Там він зрозумів, що найбільше любить музику та малювання, а ще – складати вірші. Крім цього, він багато чого вчився сам – вивчав основи музичної грамоти, іноземні мови, збирав фольклор та пісні, малював.

Після закінчення навчання взяв шлюб з Леонтиною Бендовською, став священником та служив у різних селах, де вивчав український народ та продовжував збирати його культурні особливості.

Перші вірші Сидора з’явилися у 1863 році, у збірнику «Галичанин» вийшли 5 його віршів під назвою «Думки з Буковини». Їх сприйняли дуже тепло.

Пізніше він здобув музичну освіту у Віденській консерваторії. Після чого – повернувся у Чернівці, був викладачем музики і співів.

Цікаво, що саме Сидір Воробкевич був одним із перших творців української оперети. Він написав лібрето й музику до оперет: «Вуйко Каспар», «Пані молода з Боснії», «Козак і бандурист», які були успішно презентовані театром «Руська бесіда», та навіть змогли витіснти низькопробні переробки західноєвропейських оперет.

Сидір Воробкевич надзвичайно підтримував українську мову та пісню. Він видав єдиний на Західній Україні «Співаник для шкіл народних», де було 129 пісень, серед них народні пісні та твори на вірші відомих український поетів.

Власний доробок Воробкевича теж був великим – 250 пісень, десятки інших музичних творів, тисячі літературних творів… Сидір був одним із засновників українського громадсько-культурного товариства «Руська бесіда», довгий час його очолював.

За життя його твори друкували неохоче, перший невеликий збірник видали у 1901 – за редакцією Івана Франка.

Помер відомий український діяч 19 вересня 1903 року у Чернівцях, там же його й поховали.

Друзі! Ми дуже мало знаємо про таких людей як Сидір Воробкевич – які докладали максимум зусиль для того, щоб українська мова, пісня та фольклор залишилися навіки вписаними в історію країни та розквітали з часом. Тому відкриваймо для себе незнані сторінки української історії!

Друзі!

Друзі! Учора виповнилося 119 років від дня народження всесвітньовідомої киянки, яка стала 4 прем’єр-міністром Ізраїлю – Голди Меїр. «Політичний лідер, який не вагаючись втягує свій народ у війну, не має права бути лідером» - це лише одна з влучних цитат цієї незрівняної жінки.

Голдела Мабовіч народилася у Києві на Бесарабці, зараз будинок, де вона жила, прикрашає чудовий барельєф із її зображенням. Але раніше у цьому місці не було нічого чудового. Тоді місто здригалося від єврейських погромів, і нерідко в домі забивали двері, аби врятуватися. Один з таких вечорів, коли батько та його друзі із молотками стояли біля дверей, навіки закарбувався у пам’яті дівчинки. Тоді вона відчула найсильніший страх у своєму житті, але зрозуміла, що сидіти склавши руки ніколи не можна. Пізніше вона почала боротьбу. Як виявилося, не лише за себе – за всіх євреїв у світі.

Від погромів родина Голди втекла у США. Батько працював теслею, грошей у сім’ї було дуже мало. У гардеробі майбутньої фундаторки Ізраїлю було усього дві сукні – на всі випадки життя. Але тоді вона зрозуміла, що головне – не зовнішня мішура. Головне – це знання. Тому, коли батьки посватали чотирнадцятирічну доньку за тридцятирічного страхового агента, вона втекла до сестри у Денвер, щоб здобути середню освіту. Там вона познайомилася із майбутнім чоловіком Морісом Меєрсоном. Історія їхніх відносин дуже непроста, бо Голда Меїр ніколи не ставила інтереси родини на перше місце. Вона була людиною, яка творила Державу. І покласти життя на її благо – ось в чому була її головна мета. «Життя моє було дуже щасливим. Я не лише дожила до створення єврейської держави, але й бачила, як вона прийняла та абсорбувала маси євреїв з різних куточків землі», - казала Голда.

У 1915 році Меїр вступила у «Поалей Ціон», спілку лівих сіоністів. Через деякий час разом з чоловіком і сестрою відправилася до Палестини на судні «Pocahontas». Після прибуття офіційно змінила ім'я на «Голда». Родина вступила у кібуц ЕМЕК в Мерхавії. Там Голда стала делегатом сіоністського конвенту і познайомилася із такими знаковими особистостями, як Давид Бен-Гуріон, Берл Кацнельсон, Залман Шазар і Давид Ремез. «Вона єдиний справжній чоловік в ізраїльському уряді» - скаже в майбутньому про Голду Давид Бен-Гуріон. І не помилиться.

Вона доклала зусиль до того, щоб у 1946 році Організація Об'єднаних Націй проголосувала за розділ Палестини і незалежність Ізраїлю. Вона зустрічалася з тисячами євреїв та пояснювала, що потрібно боротися за власну державу. І спільна перемога не забарилася.

Голду призначили послом Ізраїлю у СРСР. Момент, коли під час першого її візиту біля московської синагоги зібралися сотні євреїв, аби привітати представницю незалежної держави, навіть увіковічнений на ізраїльській валюті – 10 нових шекелях та 10 000 шекелях. Цей момент став моментом істини для всіх: євреї, до яких у Радянському союзі ставилися як до людей «нижчого сорту», отримали право поїхати туди, де їх поважатимуть та розумітимуть. Всі ж інші, хто знаходився за «залізною стіною», зрозуміли: якщо євреї можуть поїхати з Союзу, чому ж ми зачинені тут?

Прем’єр-міністром Голда Меїр стала у 71. Вона керувала державою у складний період – Війна Судного дня, теракт на Мюнхенській Олімпіаді…Попри те, що вона могла нагадати комусь стару єврейську бабусю, милу та колоритну, всередині неї завжди був міцний стержень. Вона з честю та гідністю виходила з усіх найскладніших проблем, за що її поважають та на неї рівняються до сьогодні.

Голда все життя боролася і програла лише хворобі. Вона померла 8 грудня 1978 року від лімфоми. Поховали велику ізраїльську політичну діячку у Єрусалимі на горі Герцля.

«Немає різниці між вбивством людини та прийняттям рішення, в результаті якого цю людину вб’ють інші. Це теж саме, якщо не гірше». Я згадую ці та інші могутні слова Голди Меїр і розумію, що завжди головне – розуміти силу своїх рішень та дій. Бо якщо жертвувати всім та на перше місце ставити інтереси народу, а не власні, можна побудувати могутню державу, що служить прикладом для усього світу.

Друзі!

Друзі! Останнім часом існує негативна тенденція – як тільки в Ізраїлі свято, ЮНЕСКО береться до розгляду антиізраїльських резолюцій. Минулого разу таку прийняли під час свята Суккот, цього ж разу – на День незалежності Ізраїлю.

Під завісу цього святкового дня в агентстві ООН з освіти, науки та культури вирішили проголосувати документ, який заперечує суверенітет Ізраїлю над Східним Єрусалимом та сектором Гази. В ЮНЕСКО вирішили, що можуть заперечити право єврейського народу на Єрусалим – центральний символ нації, його головну святиню. Звичайно, цю резолюцію не можна назвати інакше, ніж абсурдною.

Але я хочу відзначити і добру сторону медалі. Україна проголосувала «проти» цієї маячні та вкотре підтвердила, що є другом Ізраїлю на міжнародній арені. За що я дякую представникам країни у ЮНЕСКО. Крім України, «проти» антиізраїльської резолюції проголосували: Німеччина, США, Італія, Великобританія, Голландія, Литва, Греція, Парагвай і Того. 23 країни утрималися, ще 22 – проголосували «за», серед них і Росія.


В Ізраїлі засудили політику міжнародної організації, її постійні нападки і антиізраїльську позицію. Створювати нові конфлікти у світі, де їхнє засилля і так лякає – це не те, чим має займатися ЮНЕСКО.

Друзі!

Друзі! Сьогодні Україна прощається із поетом Борисом Олійником. Він помер 30 квітня на 82 році життя після тривалої хвороби. Вже завершилася церемонія прощання з поетом в Клубі Кабміну, після чого його поховають на Байковому кладовищі.

«Я тим уже пишаюся, що українець зроду...» - такою була позиція Бориса Олійника. За життя він встиг написати безліч чудових робіт, його «Пісня про матір» закарбована у серці кожного українця. Борис Олійник був суперечливим, як і час, у який він жив, але комуністичні політичні погляди співіснували в його особистості поряд із тим, що саме Олійник доклав безліч зусиль до ухвалення закону про державну мову та інших актів, що допомогли ствердити українську державність.

Борис Олійник народився у селі Зачепилівка 22 жовтня 1935 року. Він завжди любив писати, друкуватися почав ще у школі, а згодом вивчився на журналіста у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка.

Працював у різних виданнях, спершу журналістом, а згодом став і редактором. Очолював Спілку письменників України і пишався тим, що за роки його головування ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати.

Він був людиною з активною громадянською позицією, завжди підіймав у пресі важливі теми. Наприклад, стосовно злочинної діяльності тимчасовців у Чорнобилі, що спричинила аварію, або питання Голодомору 1932-1933 років, яке він озвучив прямо під час промови у Кремлі у 1988 році.

Він був відомим поетом, академіком, людиною, яку сьогодні варто згадати добрим словом та провести в останню путь.

Вічна пам’ять.