Друзі, гарних вихідних!

Герої сьогоднішнього недільного посту - брати Йосеф та Ісраель Файнберги. Перший народився в Сімферополі в 1855 році, другий в Севастополі в 1865-му.

Йосеф Файнберг вивчав хімію в університетах Німеччини та Швейцарії, працював на цукровому заводі в Києві. У 1882 році, після єврейських погромів, Йосеф залишив роботу і виїхав до Палестини. З новими друзями він створив Фонд першопрохідців (з метою придбання землі), і вони заснували поселення Рішон ле-Ціон. Незабаром в пошуках фінансових коштів було вирішено відправити посланника до Європи. Вибір припав на Йосефа Файнберга, оскільки він був високоосвіченою людиною, знав декілька мов, був ввічливим, приємним і гарним - європейцем в повному розумінні цього слова. Так говорив про нього сучасник.

1883 року він зустрівся в Парижі з бароном Едмондом Ротшильдом. Перший «внесок» барона склав 25 тисяч франків. Насамперед поселенці придбали обладнання для риття колодязя. Тільки на глибині 45 метрів знайшлося джерело. Це був один з найрадісніших днів для жителів Рішон ле-Ціона. Цей колодязь існує і до цього дня. Він став символом міста і носить ім'я Йосефа Файнберга. Рівно через 20 років після прибуття в Палестину - в 1902 році - Йосеф Файнберг помер в Єрихоні. Він був похований на Оливковій горі в Єрусалимі.

Ісраель (Люлік) Файнберг в 1882 році прибув в Рішон ле-Ціон слідом за старшим братом Йосефом. Сімнадцятирічний Ісраель проявив себе сильною, надійною людиною, відважним і сміливим вершником. Він зблизився з фелахами та бедуїнами, вивчав їхні мови і звичаї. За спритність і стрімкість його назвали «Люло» - перлина. Ім'я Люлік закріпилося за ним назавжди. Коли почастішали випадки грабежів і нападів розбійників на дорогах, Люлік організував збройний захист мошаву і своєю мужністю надихав своїх товаришів. З тих пір напади на євреїв Рішон ле-Ціона з боку арабських сусідів припинилися.

Згодом він переїхав до Хадери, придбав ферму, і до нього переїхала вся родина. Тут він організував один з перших загонів єврейської самооборони. Ісраель (Люлік) Файнберг помер в Хадері в 1911 році. З листа Тамар Ешел, онучки Ісраеля: «За словами моїх батьків, Люлік часто згадував Севастополь, Чорне море. У поселеннях, де він жив, Люлік вимагав прокладати широкі дороги, як в рідному місті, щоб могли вільно роз'їхатися два екіпажі».