Друзі!

Друзі! Сьогодні день пам’яті Назарія Яремчука. Саме цього дня у 1995 році ще зовсім молодим – у віці 43 років цей талановитий актор помер від раку шлунку.

Назарій Яремчук народився у Рівні (нині Вижниця) 30 листопада 1951 року. Його батьки були звичайними селянами, хлопець мав двох братів та сестру. Родина дуже любила музику – батько був тенором у церковному хорі, мати виступала у місцевому театрі. Коли Назарій народився, батькові було 64 роки. Тато помер, коли хлопцю було 12. Це була величезна трагедія для родини. Мати була змушена віддати Назарія до Вижницької школи-інтернату. Але він був дуже розумним та старанним, співав у хорі. Після закінчення навчання захотів стати географом та подав документи у Чернівецький університет, але не пройшов по конкурсу.

Тільки з другої спроби у 1970 році, вже будучи солістом «Смерічки» Левка Дутковського, Назарію вдалося вступити до університету. Потрапив у ансамбль хлопець випадково – залишився послухати його репетицію у будинку культури. Тоді Дутковський запропонував гостю заспівати пісню. Він виконав «Кохану» Ігоря Поклада так душевно, що керівник «Смерічки» запросив його співати у ансамблі.

Одне з найважливіших знайомств у житті Назарія – з композитором Володимиром Івасюком. Він співав його «Червону руту», влітку 1971 року взяв участь у зйомках одноіменного фільму. Він зробив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича ураз відомим, їх полюбили всі. Та поряд із визнанням прийшло горе – в цей час померла мама Назарія.

У 1972 році композитор Левко Дутковський познайомив Назарія з його першою майбутньою обраницею Оленою Шевченко. Тоді її запросили стати солісткою ВІА «Смерічка». Сама Олена згодом казала: «Це було кохання з першого погляду». Через три роки закохані одружилися. Шлюб зареєстрували 1 січня, задля цього навіть сільський голова погодився вийти на роботу у новорічний день – йому подобалася творчість Яремчука. Через рік у молодого подружжя народився перший син, якого назвали Дмитром, ще майже через рік другий - Назарій. У шлюбі Назарій та Олена прожили 15 років. Аж раптом – розлучення. Воно стало трагедією для дітей та потрясінням для близьких. Олена вийшла заміж удруге та переїхала до Києва, а Назарій залишився в Чернівцях.
У 1975 році розпався і легендарний дует Яремчука та Зінкевича. Зінкевич співає у луцькому «Світязі», а Яремчук залишився у «Смерічці».

У 1979 році, під час похорону Володимира Івасюка, Назарій Яремчук приїхав до Львова. І не просто був там – йшов на чолі траурної колони, разом з Левком Дутковським ніс вінка з білих квітів. Хоча це могло коштувати йому кар’єри та навіть життя. Але справжня дружба, яка була між цими чоловіками, вартувала жертв.

Назарій Яремчук взагалі був відважною людиною. У 1986 році після Чорнобильської катастрофи співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії. Відомий український співак Дмитро Гнатюк казав: «Мене приваблювало в Назарієві те, що він завше був свідомим громадянином і великим патріотом нашої держави, мав свою чітку позицію в естрадній пісні. Вірно служив вітчизняному мистецтву, культурі. Кожен митець має свій творчий образ. У нього була своя, особлива манера. Він ніколи не виходив за рамки того прекрасного, що є в естрадного співака. Справжній був митець, бо ніколи не розмінювався на дешеві успіхи».
У 1987 році Назарій Яремчук отримав звання Народного артиста України. Він справді був народним – його любили слухачі, а співак робив усе, щоб українська музика розвивалася, шукав нові таланти, підтримав багатьох молодих виконавців.

Незабаром відбулося друге весілля Яремчука. Його друга дружина Дарина була сусідкою, виховувала доньку після смерті чоловіка. Пара побралася у 1991 році, вінчалися в церкві Іоанна Хрестителя в місті Косів. Через два роки у подружжя народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія - Марічкою.

І здавалося б, тепер життя має бути зовсім щасливим: кохана родина, успішна робота.. Аж тут страшна новина: Яремчук хворий на рак. Він поїхав на операцію закордон, але вже запізно. Назарій повернувся і продовжував виступати. Наживо, як і все своє життя.
30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Поховали видатного співака на центральному кладовищі міста.

«Пісня для мене – це все. Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя. Цим почуттям пронизано все: моя родина, друзі, колеги по роботі, творчості… Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у душу, в пам’ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодій», - так казав Назарій Яремчук. Його голос назавжди залишиться у серцях українців. Тож давайте ділитися своїми улюбленими піснями Назарія Яремчука у коментарях в його день!

Друзі!

Друзі! Сьогодні Україна святкує День Конституції!
Саме цього дня у 1996 році депутати Верховної Ради ухвалили Конституцію України. Її готували довгих шість років, а для прийняття головного документу країни народні обранці працювали 23 години поспіль. 315 голосів "ЗА" та викрик голови Верховної Ради України Олександра Мороза: "Є Конституція!" - так ми пам'ятаємо цю подію. Уже тоді Міжнародне співтовариство високо оцінило та схвалило Конституцію України, назвало її однією з найдемократичніших у світі.


Прийняття Конституції закріпило правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність, стало важливим кроком у забезпеченні прав людини та громадянина, сприяло подальшому підвищенню міжнародного авторитету України на світовій арені.
Так, у преамбулі документу зазначається, що Рада прийняла Конституцію, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу.

На жаль, зараз Україна переживає важкі часи, коли ворог наніс удар по територіальній цілісності держави, окупував значну частину української землі. Але це стало могутнім поштовхом для того, аби українська нація згуртувалася і знову відчула себе єдиним цілим. "Борітеся - поборете, Вам Бог помагає!" Від свого імені та усіх ізраїльтян вітаю вас зі святом!

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1952 році помер Микола Стражеско - видатний український вчений-медик, фундатор терапевтичної школи та вітчизняної кардіології взагалі.

Микола Стражеско народився 30 грудня 1876 року в Одесі. Його батько був юристом, мати походила з роду гетьмана Сагайдачного. Микола Дмитрович був розумною дитиною, початкову освіту здобув у Рішельєвській гімназії в Одесі. По закінченні навчання юнак вступив на перший курс медичного факультету Київського університету. У 1899 Стражеско випустився, отримав диплом з відзнакою і був зарахований на кафедру патології, якою керував Василь Образцов. Він одразу розгледів талант цього працьовитого та здібного хлопця і намагався всебічно допомогти йому досягти висот. Тож Образцов доклав зусиль, аби Микола ще повчився, цього разу у кращих лікарів Франції та Німеччини.

За казковим збігом обставин, одруження Стражеска теж пов'язане з Образцовим. Одного разу Стражеско врятував гімназистку - зумів витягти її буквально з-під копит кінної поліції. На цьому вони попрощалися. Згодом наставник Стражеска запросив юнака до себе на вечерю. Під час знайомства він упізнав ту саму дівчину, яку врятував. Це була Наталя, донька Образцова. Тоді Микола зрозумів, що це доля. Пара побралася, коли Стражеску було 25 років.

Микола Дмитрович продовжував вдосконалювати знання. Цього разу його відправили до Санкт-Петербурга. Там два роки він працював у лабораторії відомого професора Івана Павлова. Після практики, Павлов запропонував Стражеску написати дисертацію з фізіології кишківника. Микола зробив складне дослідження, пов'язане з ферментативною діяльністю у кишківнику, і 30 жовтня 1904 року отримав звання доктора медицини.

Після цього Стражеско повернувся до Києва. Йому було 28 років,він почав працювати на кафедрі факультетської терапії Київського університету. Згодом він вже викладав курс із клініки захворювань серцево-судинної системи. Микола Дмитрович дуже подобався студентам. Водночас Стражеско продовжував працювати помічником Образцова. Існує легенда, що професора Преображенського і його помічника доктора Борменталя Михайло Булгаков у «Собачому серці» «списав» саме з Образцова і його помічника Стражеска. Адже саме 1909 року, коли ці два вчених представили свої роботи з захворювань серця, Михайло Булгаков вступив на медичний факультет Київського університету.
З 1910 Стражеско очолював різні кафедри спершу у Київському жіночому медичному інституті, згодом у Олександрівській міській лікарні. Але часи були тяжкими - тому родина талановитого медика була змушена на деякий час переїхати до Одеси.

У 1922 році Стражеско повернувся до Києва. Він співпрацював із академіком Олександром Богомольцем . Клінічний відділ в Інституті експериментальної біології і патології, який очолив Стражеско з ініціативи Богомольця згодом переріс у Київський науково-дослідний інститут клінічної медицини, директором якого став Микола Стражеско.

Вже у 40 років Микола Стражеско був одним із найвисокооплачуваніших лікарів. Пацієнти добре пам'ятали професора у жилеті, який прикладав вухо до хворого, вислуховуючи без інструментів. Про унікального діагноста ходили легенди. Кияни розповідали, що вже стареньким Стражеско ставав навколішки перед хворим, аби його вислухати. Його пацієнтами стали відомі люди: народна артистка Марія Заньковецька, актор Микола Садовський, архітектор Владислав Городецький, письменник Михайло Коцюбинський.

У 30-х роках саме Стражеско доклав безліч зусиль, аби серцево-судинні захворювання та смертність від них знизилася. Але своїй рідній дочці Ірині він не зміг допомогти - не розпізнав у хворобі дівчини туберкульоз. Вона померла у 20 років.

Під час Голодомору саме Стражеско першим у медичній пресі підняв питання голоду - писав, що від нього у людей виникають набряки на горлі. На перший погляд, це був суто науковий текст. Проте у висновках йшлося про те, що хворі одужували з відновленням нормального харчування. Микола Стражеско був одним із небагатьох відомих лікарів, хто прямо сказав про проблему хвороб і смертей від голоду.
У 1941 році медика разом з усім Інститутом евакуювали до Уфи. У Київ він зміг повернутися тільки у 1944. Але життя готувало для Стражеска новий удар. Я вже розповідав вам про "справу лікарів", яку сфабрикували проти відомих лікарів у верхівці СРСР. Одним із докторів, що потрапив до неї, був улюблений учень Миколи Дмитровича Володимир Василенко. Тож коли відомих лікарів змушували поставити підпис під обвинуваченням колег, Стражеско відмовився. За це його покарали - повним та тотальним ігноруванням. Інститут недоотримував фінансування, про самого Стражеска забули.

Миколі Дмитровичу важко було пережити такий удар. Він помер 27 червня 1952 року від гострого інфаркту міокарда. Відомий український гуморист Остап Вишня написав про це так: «Помер Стражеско — краса медицини. Людина, що своєю особою прикрашала Київ. Скільки благородства, скільки розуму! Скільки серця було в цій людині».

Друзі!

Друзі! Сьогодні в Україні відзначають День молоді.

«Безмежна надія і ентузіазм — головне багатство молоді». Так говорив бенгальський та індійський письменник, лауреат Нобелівської премії Рабіндранат Тагор. І був правий – саме молодь основний рушій, для якого немає неможливого, не існує заборон. Вона може допустити та зробити те, на що у старшого покоління вже немає сил та наснаги.

День молоді – це не лише свято, яке щорічно проходить в останню неділю червня. Події останніх років в Україні змусили суспільство повірити в молодь як у майбутнє, за яке воно бореться. За нову свідомість, нові орієнтири, життя без корупції та підміни понять, з любов’ю до своєї Батьківщини та готовністю відроджувати національну спадщину.

Нове молоде покоління українців – це люди, що мають прибрати купу старого каміння, яке душить українську державу. Ми з вами маємо підтримувати їхні починання, чути заклики, простягати руку допомоги у разі потреби. Ми віримо у вас, дорогі юні громадяни. Не підведіть.

Друзі!

Друзі! Українські боксери продовжують тримати планку «кращих з кращих» у світовому боксі. Нещодавно авторитетне видання The Ring внесло до переліку ТОП-5 кращих боксерів світу українця Василя Ломаченка.

Василь Ломаченко народився у місті Білгород-Дністровському на Одещині 17 лютого 1988 року. Займатися боксом Василь почав ще у дитинстві, першим тренером хлопця був його батько Анатолій. Перший поєдинок на любительському рингу Василь провів у 6 років. Тоді хлопець переміг суперника, але офіційно була зарахована нічия, щоб не засмучувати дорослішого опонента Василя.

Потім на хлопця чекали роки тяжкої праці та заслужених перемог. Зараз Василю – 29, він найтитулованіший український боксер, у його скарбниці звання чемпіона світу за версією WBO у напівлегкій вазі (до 57,2 кг) та другій напівлегкій вазі (до 59,0 кг), звання чемпіона Олімпійських ігор (у 2008 та 2012 роках), він - дворазовий чемпіон світу (2009, 2011), чемпіон Європи (2008) та багаторазовий чемпіон України.

Наступним поєдинком Ломаченка має стати бій-реванш із мексиканцем Орландо Салідо. Він – єдиний, кому українець програв поєдинок, відповідно до суддівських оцінок. Бажаю українському таланту нових перемог та звершень!

Друзі!

Друзі! Українці вибороли першого за 26 років незалежності «Каннського лева» - нагороду найавторитетнішого міжнародного фестивалю виробників реклами й соціальних роликів.

Перемогу здобув український ролик «Witness» («Свідок») про трагедії Бабиного Яру. Цей твір – музичний пам’ятник страшних подій, які ніколи не стерти з нашої спільної історії. Музичний шедевр композитора Святослава Луньова, написаний до 75-ої річниці трагедії побудовано як свідчення вітру — очевидця тих подій. Усю міць музики підкреслюють голоси юних артистів, які змогли передати невимовну біль загублених душ.

Мені здається, ця нагорода – великий показник для України. Знак того, що світ бачить її старання, що країна розвивається. Це не лише відзнака за неперевершену творчу роботу – це реклама країни у світі, яка зараз дуже потрібна Україні. Я дякую тим, хто створив ролик «Witness», зробив його настільки зворушливим, що влучає у саме серце. Я впевнений, попереду в України ще багато перемог і не лише «Каннських левів». Я зараз запрошую вас подивитися ролик-переможець та показати його тим, хто ще не бачив.

Друзі!

Друзі, сьогодні в Україні День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.

Саме цього дня у 1941 році українська земля відчула перші удари ворога. Під час Другої світової війни загинув кожен п’ятий українець. Загалом, саме Україна найбільше потерпіла від гітлерівської агресії та від згубних прорахунків сталінського керівництва. 

Український напрям був одним з найголовніших відповідно до плану «Барбаросса». Десятки тисяч ні в чому не винних людей потрапили у криваві коліщата війни. Неможливо не згадати всі жахи Голокосту на українській землі. Ніколи не зітреться з пам’яті найбільша трагедія часів окупації – винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві. Усього за роки війни в Україні загинуло 3,9 млн цивільних людей.

Іншою страшною трагедією була масова депортація - до Німеччини з України було вивезено близько 2,4 млн чоловік. Десятки тисяч з них загинули. Загалом, Україна втратила у Другій світовій більше людей, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті, загальні втрати за різними підрахунками сягають 10 мільйонів чоловік. На руїни перетворилося 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл.

Ми заплатили занадто високу ціну через зіткнення двох тоталітарних режимів. Прикро те, що війна пішла з українських земель ненадовго, і зараз українці так само обороняють свою Батьківщину від окупантів. У цей день варто згадати всіх, кого вже немає серед нас, хто заплатив високу ціну за наше з вами майбутнє. А також побажати здоров’я, сил та наснаги тим, хто зараз зі зброєю у руках продовжує захищати наше сьогодення. Вічна подяка.

Друзі!

Друзі!


Сьогодні вночі у Львові стався кричущий інцидент. Невідомі спотворили стелу на площі Синагог провокативними написами та символами.

Я сподіваюся, що винних якнайшвидше затримають. Тим паче, інцидент зафільмували камери відеоспостереження. Я вдячний меру Львова за те, що він особисто звернувся до поліції та СБУ, аби прискорити пошуки. Я впевнений, що міська влада зробить усе можливе, щоб покарати винних.

Звісно, я вкрай обурений, що такий випадок стався у Львові – одному з найтолерантніших міст. Що спаплюжено одну зі стел «Простору Синагог», який не так давно відкрився. Це неприпустимі речі. Шкода, що покладаючи стільки зусиль для розвитку україно-ізраїльської дружби, все одно є люди, які роблять такі витівки, аби залишити негативний слід. Вдвічі більш неприємно, що це – молодь, як кажуть очевидці події.


Антисемітизм та расизм мають знищуватись у самому зародку. Ми маємо докладати для цього максимум зусиль. Я впевнений, що ця спроба розпалювання міжнаціональної ненависті не пройде.

Друзі!

Друзі! Учора відвідав відкриття виставки графіки ізраїльського художника KLONE під назвою «Іноземна Батьківщина». Вона проходить у київському арт-просторі Educatorium.

Цікаво, що KLONE народився в 1983 році в Україні, у місті Харків. Зараз він живе та працює в Тель-Авіві. Ця його виставка – про вигаданий ним самим «код кочівника». Про те, що всередині кожної людини є ген, закладений пращурами, які змушені були мігрувати через погодні зміни чи інший дискомфорт. Про те, як він розкривається й досі – у мігрантах, біженцях, шукачах пригод. А ще про те, як відчути свою Батьківщину – навіть якщо від згадок про неї лишилися самі обрії. KLONE не був в Україні 22 роки, тому для нього це поняття має особливий сенс.

Спершу художник здебільшого малював графіті. Згодом його почали запрошувати створювати мурали у Європі, на Близькому Сході та в Сполучених Штатах. Зараз із його графічними роботами можуть познайомитись і поціновувачі сучасного мистецтва з України – виставка триватиме відсьогодні до 6 липня за адресою: Київ, вул. Рейтарська 8б. Вхід вільний.

Я не раз говорив про те, що українці та ізраїльтяни мають більше пізнавати саме сучасну культуру одне одного, а не жити старими уявленнями про неї. На мою думку, ця виставка – гарний шанс зазирнути у цікавий світ графіки від україно-ізраїльського творця.

Друзі!

Друзі, цього дня у 1929 році помер видатний український громадський діяч, благодійник, меценат, видавець щоденної української газети «Рада» Євген Чикаленко. Він був людиною, для якої Україна стояла на першому місці, мріяв про українське національне відродження і робив усе, що було в його силах, аби країна процвітала.

Євген Чикаленко народився 21 грудня 1861 року у селі Перешори на Херсонщині. Його батько Харлампій був поміщиком, а у родині крім Євгена було ще двоє дітей – брат Іван і сестра Галина. Після того, як батьки розійшлися, усі діти залишилися з чоловіком. Харлампій помер, коли Євгенові було всього 10 років. Дітей виховував дядько. Навчався хлопець у Єлисаветградській реальній школі, разом з такими знаковими особистостями, як Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий та Олександр Тарковський. Після закінчення навчання у 1881 році поїхав у Київ, але там йому не вдалося стати студентом через формальні причини. Позаяк у цей час Чикаленко познайомився з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим та іншими. Разом вони брали участь у роботі «Словарної комісії», діяльність якої згодом переросла у відомий «Словар української мови» за редакцією Бориса Грінченка.

Пізніше Євген Чикаленко вступив на природничий факультет ­Харківського університету. Там познайомився із майбутньою дружиною – Марією Садиковою. Дядько-опікун Євгена був проти їхнього шлюбу, бо мав для хлопця наречену із більшим приданим. Але їхнє кохання було сильнішим за гроші, тому врешті дядькові довелося змиритися. Під час навчання вступив до «Громади». За участь у громадській діяльності Чикаленка засудили на п'ять років перебування під наглядом поліції у Перешорах. Там Євген займався господарством, впровадив найсучасніші аграрні новації. Після цього захотів навчити селян нових знань у сфері сільського господарства.

У 1884 році Чикаленко з родиною переїхав до Одеси. Там він активно включився у громадську діяльність. Він був відомим меценатом, дав гроші на видання «Русско-українського словаря» Уманця-Комарова, виділив нагороду за найкраще написану історію України та сплачував гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине», був головним фундатором «Академічного Дому» у Львові, заохочував наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова...

1897 року в Одесі вийшла перша книжка Чикаленка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава», яка мала величезний успіх у селянства. Усього автор написав 6 книжок.

Євген Чикаленко – це людина, яка захоплювалася українським національним рухом «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», як він сам і казав. І він дійсно робив так багато, як міг. Коли Михайло Грушевський закликав жертвувати гроші на будівництво Академічного дому у Львові, Євген Чикаленко виділив 25 тисяч рублів з умовою надання там кімнат насамперед студентам з Наддніпрянської України. За це вдячні студенти 8 грудня 1930 року відкрили на стіні закладу пам'ятну дошку з написом: «На вічну пам'ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. — Українське студентство. 7.ХІІ.1930.»

У 1905 році Євген Чикаленко вирішив ­видавати першу на Наддніпрянщині щоденну українську ­газету. Спершу вона називалася «Громадська думка», а потім – «Рада». Він витрачав на видання шалені кошти, коли жодного прибутку – не було. Але Євген Чикаленко був упевнений, що українці повинні мати своє щоденне видання. Для того, щоб фінансувати газету, довелось продати частину землі у Перешорах. Часопис виходив до початку Першої світової війни.

Восени 1914 року через загрозу арешту Чикаленко виїхав до Фінляндії. Повернувся до Києва у 1917, йому навіть пропонували очолити Центральну Раду – але він відмовився через стан здоров’я. У 1919 Євген переїхав у Галичину, а звідти був інтернований поляками. З 1920 року перебував у Австрії, а 1925 року переїхав до Чехословаччини, де працював Головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах. В еміграції жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета "Свобода" навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Помер 1929 року у Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.

«Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українців» - писав Євген Чикаленко. Вічна пам’ять цьому чоловіку, який вірив та любив Україну понад усе.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1984 році померла Клавдія Шульженко – відома українська співачка, голос якої підіймав дух бійців Другої світової війни.

Клавдія народилася 24 березня 1906 року. Існує декілька версій, де саме: за однією – у Харкові, за іншою – в селі Гущівка на Черкащині. Співати дівчинка почала з дитинства. Найбільше любила народні пісні – виконувала їх майстерно, пропускала крізь свою душу. У 17 років пішла на проби до Харківського драматичного театру. Там просто заспівала «Розпрягайте, хлопці, коней». Вона зробила це настільки душевно та чудово, що її одразу прийняли. Але головних ролей не пропонували і врешті Клавдія зрозуміла, що хоче бути на сцені, але не як акторка, а як співачка.

Дівчині вдалося потрапити у Харківську консерваторію. Там вже на першому прослуховуванні сказали, що у неї – природний талант. Так вона стала на шлях співачки. Її співочий дебют стався у 1928 році. А у 1936 році з’явилися перші грамофонні записи.

Своє кохання Клавдія Шульженко зустріла в Одесі. Її чоловіком став Володимир Кораллі, гуморист. Він був особливим – підтримував її талант, вчив триматися на сцені. Саме завдяки його почуттям та силам, які він вкладав у вдосконалення образу Шульженко, вона стала саме такою, якою її запам’ятав глядач – неперевершеною.

Чоловік ішов із Клавдією і у вогонь, і у воду. Під час Другої світової війни вони разом давали концерти просто в окопах. А було таких виступів – 500.

Через те, що жінка не боялася бути поряд у найскладніші моменти, її пісні надихали бійців. І це вони розповідали самі у листах подяки. У 1946 після концерту в Одесі Клавдія отримала квіти з запискою від пілота-бомбардувальника. Він розповідав, що одного разу, коли повертався з завдання, його підбили. Він мріяв тільки про одне – дотягнути до рідної землі. Аж раптом по рації хтось ввімкнув пісню «Мама», і чоловік відчув прилив сили. Він вижив і дякував голосу Шульженко як символу.

Інша жінка надіслала листа з не менш чутливою історією -розповіла, що вона – вихователька у дитячому садку. Якось його взяли в оточення, а вона із 20 діточками – сховалася. Але як вийти з нього, не знала. Аж раптом у ночі почула пісню Клавдії і зрозуміли – треба йти на її голос. Так вони і вибралися.

Після війни жінка продовжила співати. Разом із чоловіком їм виділили квартиру у Москві. Та прожили вони разом не довго, їх весь час оточували плітки і кохання врешті зійшло нанівець.

Доживала жінка у громадянському шлюбі із кінооператором Георгієм Єпіфановим. Отримувала скромну пенсію та сутужно зводила кінці з кінцями. Померла Клавдія Шульженко 17 червня 1984 року.

Друзі!

Друзі! Чи знаєте ви, кого називають найпопулярнішою ізраїльтянкою сьогодення? Гал Гадот, актрису, які зіграла головну роль у фільмі «Диво-жінка», який ви мали змогу побачити у кіно.

Гал народилася у невеликому ізраїльському місті Рош-ха-Аїн 30 квітня 1985 року. Батько дівчинки звичайний інженер, мама – шкільна вчителька. Родина дуже шанує єврейські традиції. Великий вплив на усю сім’ю Гадот зробили розповіді одного з дідусів Гал, якого в часи Голокосту утримували у концтаборі. Уся родина переживала його біль і прийняла рішення змінити європеїзоване прізвище Грінстей на Гадот, що з івриту означає «берег річки». Дівчинка теж отримала «водяне» ім’я – Гал, що в перекладі означає «хвиля».

Гал була дуже спритною дівчиною, її цікавило все навколо. Спершу вона хотіла бути хореографом, потім юристом, згодом біологом і так по колу. Але її майбутнє знайшло її самостійно. Дівчину з цікавою зовнішністю помітили у модельному агентстві. В 18 років Гадот вирішила ризикнути і взяти участь у конкурсі «Міс Ізраїль - 2004».І вона виборола там перемогу. А згодом – прийняла участь у конкурсі «Міс Всесвіт». Сходинки модельної кар’єри тільки й чекали, коли на них ступить Гал. Але як усі дівчата, після цього успіху дівчина… пішла у армію. Пізніше в інтерв’ю Гадот розповідала, що два роки у ЦАХАЛі навчили її повазі та дисципліні. А навик стріляти, який вона отримала під час служби, взагалі допоміг їй отримати свою першу гучну роль у кіно – у фільмі «Форсаж».

Але до цього вона ще намагалася знайти себе у серйознішій професії – стати юристом. Та згодом зрозуміла – це не її. Вона поїхала до Голівуду і спробувала себе на кастингу у фільм про Джеймса Бонда. Але тоді кастинг-менеджери віддали перевагу українці Ользі Куриленко. Після зйомок у «Форсажі», Гал почали запрошувати і на інші цікаві ролі. Але справжнім успіхом був фільм «Бетмен проти Супермена», у якому Гадот вперше зіграла Диво-жінку. І вже за рік у прокат вийшов фільм, присвячений лише їй.

З цікавинок, у «Диво-жінці» акторка знімалася на 5 місяці вагітності. Але настільки професійно працювала, що це непомітно. Вдячні ізраїльтяни на честь прем’єри фільму навіть залишили для Гал послання на хмарочосах одного з торгівельних центрів. Там було написано: «Пишаємося тобою, Гал Гадот! Диво-жінка наша!».

Ось така історія найпопулярнішої ізраїльтянки сьогодення.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1941 році народився видатний український актор Іван Миколайчук. 34 ролі у кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Його називали символом українського кінематографу, душею українського кіно, а він усім серцем любив свою справу. Сергій Параджанов казав про Миколайчука: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко». Ця особистість величезного масштабу могла б сьогодні святкувати своє 76-річчя. Але на жаль, генія українського кіно вже немає серед нас.

Іван Миколайчук народився у селі Чортория 15 червня 1941 року. Його батьки були звичайними селянами, мали аж 13 дітей. Тяга до мистецтва з’явилася у хлопця з дитинства – з 12 років він грав у сільському самодіяльному театрі. Потім – вступив у Чернівецьке музичне училище, закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської. В останньому майбутня зірка кінематографу зустріла свою другу половину – Марію Карп’юк. Історія їхнього знайомства вельми кумедна – дівчина мала грати жабку, а хлопець – квакати за неї з-за лаштунків. Але кумедна на перший погляд історія переросла у величезне кохання.

У 1963 році Миколайчук поїхав вчитися у Київ – став студентом Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенко-Карого. Перший кінодебют припав саме на студентські роки, коли хлопця запросив знятися у своїй курсовій роботі «Двоє» Леонід Осика.

Навчаючись на другому курсі, Миколайчук почав зніматися одразу у двох фільмах, які зробили його не просто відомим, а справжнім улюбленцем телеглядачів. Перша стрічка – «Сон», де актор зіграв роль Тараса Шевченка. Він не лише популяризував образ поета, він подав його, пропустивши через себе, зумів передати величезну любов Кобзаря до України. Друга гучна роль – Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Цей фільм і досі візитівка українського кіно для всього світу. Свого часу він отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях і увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Те, що зробив Миколайчук на екрані – було неймовірним. Його образ протягом багатьох років надихав українських художників, письменників, акторів і співаків повертатися до власного коріння. Це було надзвичайно важливо, враховуючи, у які часи доводилось жити. Одним з доказів реальності цього впливу є й інцидент, що стався на прем’єрі фільму в Києві, коли група творчої інтелігенції, серед якої був Василь Стус, піднялася зі своїх місць на знак протесту проти утисків проукраїнськи налаштованих інтелігентів.

Іван Миколайчук подарував нам безліч прекрасних ролей. Думаю, кожен з вас має свою улюблену картину і немає сенсу перераховувати всі.

У 1970-х для усієї творчої еліти та для Івана Миколайчука зокрема почалися важкі часи. Сергія Параджанова заарештували, а Миколайчуку почали закидати «націоналізм». Інцидент закінчився доносом у Київ, де відомого актора кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Після виходу фільму «Білий птах з чорною ознакою» допити актора взагалі почали проходити регулярно.

Поступово актора витіснили з екранів. Впродовж 5 років, за вказівками тодішньої влади, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча самі режисери хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки легендарного фільму "Вавилон ХХ". Звісно, фільм піддався жорсткій цензурі. Дружина актора пізніше розповідала – саме відсторонення від роботи та цензура «Вавілону» стали причиною серйозних переживань, які потім призвели до захворювання Миколайчука на рак.

Миколайчук знявся ще в кількох фільмах, готував сценарій до кінострічки «Небилиці про Івана», але задовго чекав дозвіл на його зйомку. У 1986 році коли фільм врешті можна було знімати, актор вже не міг цього зробити. Іван Миколайчук помер 3 серпня 1987 року у Києві.

Друзі! Іван Миколайчук – не просто актор. Своїм талантом він показував українцям, хто вони є насправді. Не той образ, який був популярним у радянські часи – українця, який мислить приземленими категоріями, піклується лише про власну ситість та добробут. Він зламав цей стереотип та показав усім справжню українську душу – глибоку, готову піти на подвиг заради своєї нації. Вічна подяка та пам’ять.

Друзі!

Друзі, цього дня у 1919 році помер Олександр Мурашко – український живописець, педагог і громадський діяч. Його називали першим українським європейцем. Та у історію він увійшов як неперевершений український портретист.

Олександр Мурашко народився 7 вересня 1875 року у Києві. До 7 років його виховувала бабуся у містечку Борзни на Чернігівщині. Вона багато розповідала онукові про козацькі часи, оповідала казки, зробила найважливіше – розбудила уяву хлопця. Згодом мати Олександра Марія все ж оговталася та забрала дитину до себе. Вона переїхала з сином до обранця Олександра у Чернігів.

Вітчим Олександра мав власну майстерню з іконопису і почав залучати хлопця у свою діяльність. Новому батьку запропонували роботу у Києві – тож вся родина перебралася до відомого будинку на вулиці Малій Житомирській, 14. Малий Олександр на свої очі бачив величну подію – оздоблення Володимирського собору. Він закохався у малювання.

Як часто буває, Олександр Мурашко спершу не знайшов спільної мови з вітчимом і у 15 років був змушений почати заробляти на життя. Але важка робота, життя впроголодь та ночівлі на вулиці далися в знаки – хлопець важко захворів. Після цього він повернувся у родину. Вітчим усиновив хлопця і дав йому своє прізвище. А ще – підготував до вступу в академію. Разом з вітчимом Олександром малюванню юнака вчив його названий дядько – Микола Мурашко.

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступив до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а в 1896 став студентом майстерні відомого Іллі Рєпіна. Як і з вітчимом, спершу стосунки з Рєпіним в Олександра не складалися. Але пихатість молодого таланту з часом пройшла. Під наставництвом Рєпіна він навіть виграв конкурс на поїздку за кордон. Відвідав Рим та Венецію, встиг пожити у Мюнхені і Римі.

Олександр довго та плідно працював над самовдосконаленням і це дало свій результат. Наприклад, картина «Карусель», написана у 1906 році, принесла Мурашкові світове визнання. Її представили на Мюнхенській міжнародній виставці, там вона отримала золоту медаль. Талановитого митця почали запрошувати до різних столиць європейських країн.

Художник відкрив шлях у кращий світ не лише для себе, а й для всього українського мистецтва. Він підняв його до загальноєвропейського рівня. Після такого ажіотажу Олександр повернувся додому – у 1907 році він переїхав у Київ. За два роки чоловік зустрів свою другу половинку – одружився з Маргаритою Крюгер. Дітей у сім'ї Мурашка не було, пізніше вони удочерили дівчинку Катерину.

Олександр мріяв про великі досягнення не лише для себе, а й для усього Києва. Хотів перетворити його на великий художній центр, яким того часу були Мюнхен та Париж, відкрити Академію мистецтв. Він учив малювати інших – спершу викладав у Київському художньому училищі, згодом відкрив власну студію мистецтв.

Талановитий художник справді горів своєю справою, у нього було безліч мистецьких планів. Одну з його мрій було втілено – у 1917 відкрилася Українська Академія образотворчого мистецтва. Але життя Олександра Мурашка забрали чекісти. Він саме повертався з дружиною додому, коли його убили пострілом у потилицю. Натомість, преса того часу написала, що він «був пограбований і забитий бандитами». Похований Олександр Мурашко неподалік від свого дому на Лук’янівському кладовищі.

Але обманути людей з мистецьких кіл було неможливо, вони одними з перших помітили кровавий слід червоного терору. Після смерті талановитого художника усі зібралися на найбільшу виставку його робіт, ініційовану Федором Ернстом.

Вічна пам’ять цьому талановитому чоловіку, який понад століття тому вписав українське мистецтво в один ряд з західноєвропейським.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1874 році народився Іван Семанюк – український письменник та адвокат, більш відомий під псевдонімом Марко Черемшина.

Іван Семанюк народився у селі Кобаки на Івано-Франківщині 13 червня 1874 року у звичайній селянській родині. Батько й мати важко працювали, тому хлопця фактично ростили дідусь та бабуся. Саме вони передали онукові атмосферу, в якій має зростати кожна дитина: сповнену традицій, національних пісень та легенд.

Батько Івана був дуже порядною і чемною людиною, пишався знайомством із письменником Юрієм Федковичем, розділяв його погляди стосовно українського національного відродження. Юрій Семанюк навчив сина любити книжки, а по закінченню школи у 1889 році – підготував до вступу у Коломийську гімназію.

У гімназії Іванові було нелегко – з нього часто насміхалися через походження. До всього, лекції велися польською мовою, яку хлопець не знав. Але він був не з тих, хто здається. Попри все він став одним з найкращих учнів.

Під час навчання юнак зацікавився життям у Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. Він сам починає писати – першим став твір-драма «Несамовиті», який молодий письменник відправив на конкурс, оголошений львівським журналом "Зоря". Критики оцінили його позитивно, але в підсумку «Несамовитих» не надрукували. Та вже через рік під псевдонімом Марко Черемшина (за однією з версій, на честь річки Черемош), Іван надіслав своє оповідання «Керманич» у газету «Буковина». І його таки надрукували у 1896. Цього ж року Іван закінчив гімназію і вирішив вступити на медичний факультет Віденьского університету. Але грошей йому не вистачило, тому записатися довелось на найдешевший тоді факультет – юридичний.

У віденському помешканні письменника збирались свідомі українці. Обговорювали різні теми – від літератури до політики. Семанюк продовжував займатися літературною діяльністю, писав рецензії на книги, робив переклади відомих світових творів. Писав казки, які друкував у журналі «Дзвінок».

Навчання хлопець закінчив у 1901, а після отримання диплому влаштувався помічником адвоката у гуцульському містечку Делятин, там він і пізнав усі радощі та проблеми гуцульського життя, присвятив їм значну частину своїх творів. У 1912 Іван Семанюк переїхав до Снятина, де відкрив власну адвокатську контору. Там само познайомився з майбутньою дружиною – Наталею Карп’юк. У 1914 вони взяли шлюб.

Саме канцелярія Черемшини стала центром громадсько-просвітницького життя на Снятинщині. Утім під час Першої світової війни подружжю довелося переїхати з міста до рідного села письменника Кобаки. У цій атмосфері Черемшина написав твори «Поменник», «Щоденник», та новели, які увійшли до відомої збірки «Село вигибає».

Крім Першої світової війни, Черемшина побачив на власні очі іншу трагедію – поразку української революції, після якої західноукраїнські землі опинилися під владою польської шляхти. Він продовжував вірити у те, що ідея національного відродження України має ось-ось розквітнути. Часто закликав молодь згуртуватися в один народ, проводив просвітницьку роботу.

Життя письменника обірвалось раптово – 25 квітня 1927 року пішов навідати могилу батька, вийшов з кладовища та помер просто біля брами. Іванові Семанюку було всього 52 роки.

Друзі! Думаю, ви розумієте, що ідеї українського національного відродження – не нові, їх сповідували десятиліття тому. Але головне – втілювати та продовжувати справу таких людей, як Іван Семанюк та знати, що міцну націю ніхто не подолає.

Друзі!

Друзі! Цього дня 86 років тому народилася Євгенія Мірошниченко. Її називали останньою примадонною української опери – такого розмаху був її талант. Саме вона доклала безліч зусиль для заснування Київської малої опери, аби молоді музиканти могли розвивати свій талант. Але так і не встигла побачити реалізацію свого сміливого задуму.

Євгенія Семенівна народилася 12 червня 1931 року в селі Графському, що на Харківщині. Любов до пісні вона взяла від матері. Батько ж Євгенії помер на війні у 1943. Дівчинку-напівсироту відправили у Харківське ремісниче училище. Саме там вперше викладачі відзначили її характер – норовливий, трохи хуліганський. Під час навчання Євгенія почала займатися танцями, але продовжувала любити співи. Одного разу вона чергувала в училищі і наспівувала пісню, коли її побачив керівник хору. Він вмовив дівчинку прийти в ансамбль «Трудові резерви». Всього за кілька місяців талановита Мірошниченко стала його солісткою.

У 1950 році, коли Євгенія з ансамблем виступала у Києві, її почув директор Київської консерваторії Олександр Клімов. Він запросив дівчину прийти заспівати до вишу. Голос дівчини настільки сподобався викладачам, що її запросили навчатися, не зважаючи на те, що в неї не було навіть свідоцтва про середню освіту. Талановита Євгенія навчалася у класі іншої відомої оперної співачки – Марії Донець-Тессейр.

Але норов дівчини давався у знаки – кілька разів вона навіть хотіла кинути навчання! Та викладачі вмовляли її повернутись. Спершу вона не цінувала свій голос. Утім важка праця дала плоди і вже на 4 курсі Євгенію Мірошниченко запросили співати у Київську оперу. У 1957 році вона стала його солісткою. Дебютом оперної співачки була «Травіата». Потім вона виконувала провідні партії в операх: «Севільський цирульник», «Золотий півник», «Чарівна флейта», «Енеїда».

У 1961 році талановита співачка стажувалася в міланському театрі «Ла Скала», але ніколи не думала про те, щоб покинути свою Батьківщину. Вона ігнорувала запрошення переїхати у Москву, завжди жартувала: «Мені з вулиці на вулицю складно переїхати, а ви кажете країну змінити». Навіть велике кохання до румунського співака Ніколає Херлі не змусила її відступитися від своїх принципів.

Євгенія Мірошниченко була талановитою викладачкою – з 1980 викладала у Київській консерваторії, з 1990 - у Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Вона виховала цілу плеяду гідних учнів, серед яких Михайло Дідик, Валентина Степова, Сусанна Чахоян, Ольга Пасічник.

Останні роки свого життя Євгенія Семенівнапровела у боротьбі. З хворобою та тодішньою владою, яка не хотіла сприяти відкриттю Київської малої опери.

Євгенія Мірошниченко померла 27 квітня 2009 року. У пам’яті всіх, хто любив та цінував її творчість ця чудова жінка лишилася сильною, талановитою та неперевершеною.

Друзі!

Друзі! Ви знаєте, що Ізраїль – країна, головний пріоритет якої – безпека. Тому держава підтримує та фінансує усі інноваційні розробки оборонної галузі. Нещодавно на конференції International Ground Warfare & Logistics бригадний генерал Діді Бен-Йоаш з Міноборони Ізраїлю презентував програму, в рамках якої для Армії оборони Ізраїлю розробляють перспективні бойові машини.

Це – так звані «міні-танки», над створенням яких працюють одразу три ізраїльські компанії (IAI, Rafael і Elbit Systems). Генерал запевнив, що нові бойові машини стануть «квантовим стрибком» порівняно з усіма іншими моделями, які зараз існують.

Використовувати «міні-танки» можна буде для різних потреб. Екіпаж складатиметься усього з двох осіб. Люди тільки прийматимуть рішення, а усі задачі виконуватимуть автоматизовані системи. Також передбачено місце для командира бойового підрозділу.

Двигун танку буде гібридним, а система захисту універсальною, аби бойову машину можна було застосовувати як на відкритій місцевості, так і в умовах боїв у місті. На «міні-танк» можна буде встановити будь-яку зброю: від кулеметів до ракет.

Я впевнений, що Україна має брати приклад з Ізраїлю у питанні оборони, бо українська армія зараз надзвичайно потребує підтримки та інноваційних розробок, які допоможуть українським військовим захищати державу.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1911 році народився Петро Вескляров – відомий всім українцям Дід Панас, який понад два десятиліття розповідав дітлахам з радіо та телеприймачів вечірню казку.

Петро Вескляров народився у місті Тальне, що на Черкащині.

Разом з батьками він жив у комуні в Здобутку, що на околиці мiста. Справжнє прізвище Петра Юхимовича – Вескляр, утім з якихось причин він його приховував. Можливо, через єврейське коріння, за іншою версією – бо втік з полону. З юнацтва Петра цікавив театр, він відвідував місцевий драмгурток.

На велику сцену вперше Вескляров потрапив у 1932 – його помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони і запросили його стати актором.

Після початку війни Петра Юхимовича відправили у військовий театр Південно-Західного фронту. Одного разу Вескляров з іншими потрапив у оточення, але йому вдалося утекти. Він переїхав до Києва, де влаштувався на роботу на залізницю, а згодом організував там театральний гурток. Після закінчення війни актор переїхав до Луцька, влаштувався у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працював понад десятиліття. Там він зіграв чимало гарних ролей - Миколу Задорожнього з «Украденого щастя», Командора з «Камінного господаря» та інші.

Саме під час роботи у театрі Петро Юхимович знайшов свою другу половину. Секретаркою у театрі працювала чарівна дівчина Галина, яка полонила серце актора. Вони побралися і у пари народився син Борис.

Пізніше Петра Юхимовича почали запрошувати грати ролі у кіно. Аби приділяти зйомкам більше часу, родина переїхала до Києва. Найчастіше актор грав ролі другого плану, але вони запам’ятовувалися завдяки його майстерності та харизмі. Зокрема, це були стрічки «Олекса Довбуш», «Лісова пісня», «Вій» та багато інших. Знаменитим поза межами України Вескляров не став, бо не знав і не хотів вчити російську мову.

В 50-тих на українському радіо працював актор, який називав себе Дід Панас. Петро Юхимович одного разу підмінив його, бо чоловік був уже в літах і погано себе почував. А врешті і взагалі замінив. Діти обожнювали слухати казки Діда Панаса, який дитячі україномовні твори частіше за все писав сам.


З появою телебачення програму з казками вирішили перенести на блакитні екрани. На роль Діда Панаса претендувало дві сотні осіб, але переміг все одно Петро Вескляров. Так він і став головним дитячим героєм. Традиційно Петро Юхимович на зйомки вдягав вишиванку. За що, в купі з мовою, йому часто закидали націоналізм. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Важливу роль зіграли обурені глядачі – вони писали тисячі листів у редакцію з вимогами повернути Петра Весклярова.


Утім програму все ж закрили у 1988 році. Петро Юхимович вийшов на пенсію, жив скромно: в однокімнатній квартирі разом із дружиною. Помер найвідоміший телевізійний дідусь 5 січня 1994 року.

«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас...» - цю легендарну фразу знають навіть ті, хто не бачив жодної програми «На добраніч, діти». Мені здається образ Діда Панаса так само вічний, як і цінності, які сповідував Петро Вескляров – любов до Батьківщини, возвеличення традицій. Давайте частіше згадувати таких людей.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1878 році народився Іван Мар’яненко, чудовий український актор, педагог та театральний діяч. За своє життя він зіграв понад триста ролей - Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Гната Голого та багатьох інших. Був сильним у різних жанрах – від побутової комедії до проникливої драми.

Іван Мар’яненко народився 9 червня 1878 року на хуторі Сочеванова поблизу села Мар'янівка. Тяга до мистецтва була у хлопця в крові – рідний брат батька – Марко Кропивницький був письменником та драматургом, рідний брат самого Івана Марко теж пішов творчим шляхом. Сценічну діяльність Іван почав у трупі дядька Марка. Хлопцю було усього 17 років, коли Кропивницький дозволив йому прочитати кілька фраз зі сцени. Це була роль Герасима у п’єсі «Чмир». Тоді відбувся конфуз – Іван вийшов на сцену і завмер. Партнерша сказала свою репліку, а він закляк, навіть язиком поворухнути не міг. Суфлер кричав так, що чув увесь зал, партнерша вигукувала лайку та трясла його за плечі, аж раптом він ледь-ледь заговорив. Швидко відчитавши свої репліки юний актор втік за лаштунки, публіка вибухнула від сміху…Не вигнали Івана лише тому, що у дядька було гарне почуття гумору і він пробачив бідоласі це шоу.

У 1906 році Іван Мар’яненко вступив до театру Миколи Садовського, де працював до 1914 року. Наступного року він сформував Товариство українських акторів, до складу якого увійшли як молоді актори, так і корифеї театру: Панас Саксаганський і Марія Заньковецька. У 1917 році Мар’яненко став директором і режисером Національного зразкового театру, за рік - актором Державного драматичного театру. У 1926 році Іван вступив до мистецького об’єднання «Березіль», разом з ним переїхав до Харкова. Засновником цього театру-студії був Лесь Курбас. Коли тодішня влада почала гоніння на Леся Курбаса, Мар’яненко виступив на захист режисера. Але усе було безуспішно. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було зачинено, акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Іван Мар’яненко був викладачем акторської майстерності, зокрема, з 1944 викладав у Харківському музично-драматичному інституті. Серед його учнів були такі відомі актори як Іван Козловський, Наталя Ужвій, Василь Василько та інші.

Крім цього, актор грав і у кіно - в стрічках «Наймичка», «Наталка Полтавка», «Злива», «Фата Моргана», «Коліївщина», «Прометей», «Любов на світанні».

Іван Мар’яненко помер у Харкові 4 листопада 1962 року. Про нього говорили, що це людина виняткової чесності та правдивості. Історія його життя доводить, що кожен має слідувати своїм шляхом, яким би важким він не був і які б перепони не з’являлися на ньому.

Друзі!

Друзі! Сьогодні я хочу розповісти вам історію про Євгеніуша Лазовського та Станіслава Матулевича – польських лікарів, які врятували близько 8 тисяч євреїв у часи Голокосту завдяки одній науковій хитрощі.

Євгеніуш народився у 1913 році у Польщі, у місті Ченстохова. Він отримав медичну освіту перед самим початком Другої світової війни. Закінчив Університет імені Юзефа Пілсудського у Варшаві. Після закінченна навчання записався добровольцем на фронт, утім майже одразу потрапив у полон. Втік звідти і став займатися партизанською роботою. Але згодом зрозумів, що медичні навички набагато корисніші у військові часи. Разом з дружиною та маленькою донькою він переїхав у місто Розвадів, біля якого розташовувалось кілька сіл та єврейське гетто. Лазовський влаштувався на роботу лікарем, працював пліч-о-пліч зі своїм другом – доктором Станіславом Матулевичем.

Євгеніуш таємно почав допомагати тим, хто потребував лікарської допомоги у гетто. Він попросив своїх пацієнтів відзначати двері тих будинків, де потрібен лікар, вночі приходив та лікував хворих.

Але чоловік розумів – так євреїв не врятувати. Потрібен був більш глобальних план. І він вигадав, як допомогти усім – полякам від насильного виселення на роботи до Німеччини, а євреям – врятувати життя.

Ще до війни друг Лазовського Матулевич зробив відкриття: якщо до крові людини ввести мертві бактерії Proteus OX19, то тест на тиф дасть позитивний результат. При цьому пацієнт залишається здоровим. Таким чином лікарі «заразили» тифом поляків, бо хворих євреїв не лікували б, а вбили на місці.

Німецькі військові залишили місто, де «вирувала епідемія». І оголосили карантин на всій навколишній території. Але кількість загиблих внаслідок епідемії була занадто малою, тому до Розвадова відправили лікаря, який мав перевірити ситуацію. Той приїхав з двома студентами.

Лазовський та Матулевич заздалегідь дізналися про гостя і підготували йому теплий прийом. Після застілля він відправив брати аналізи своїх помічників. Ті дуже боялися підхопити хворобу, тому перевірили лише кілька хворих ( у яких насправді був тиф).

Після повернення з відрядження лікар підтвердив наявність епідемії у Розвадові, а таким чином ще якийсь час для міста та мешканців навколишніх територій вдалося виграти. Як виявилося, достатньо, аби дочекатися кінця німецької окупації.

Після закінчення Другої світової війни Євгеніуш переїхав у Америку, завдяки гранту Фонду Рокфеллера.  Там далі працював лікарем і викладав в Університеті Іллінойсу. Він жив у місті Юджин в штаті Орегон до самої смерті у 2006 році. Про доктора Євгеніуша навіть зняли документальний фільм «Приватна війна», що заснований на історіях людей, чиї родини вдалося врятувати завдяки фіктивній епідемії та мемуарах самого Лазовського.

Друзі, історії таких людей, як Євгеніуш Лазовський надихають. Коли людина поєднує у собі розум та людяність, вона здатна творити величні справи. Бажаю кожному прагнути цього.

Друзі!

Друзі! Сьогодні я хочу розповісти вам історію про Джека Паланса – відомого голлівудського актора українського походження, лауреата премії Оскар у номінації «найкращий актор другого плану» за фільм «Міські піжони».

Володимир Палагнюк – таке справжнє ім’я Джека Паланса – народився 18 лютого 1919 або 1920 року у штаті Пенсильванія. Його батьки були українцями – батько Іван з села Іване-Золоте на Тернопільщині, мама Ганна зі Львова. Родина була працьовитою, та жили вони скромно. Батько працював на шахті і згодом помер від раку легень.

На вугільній шахті якийсь час працював і сам Володимир, аж поки йому не посміхнулася доля – хлопець у складі футбольної команди виграв внутрішній футбольний чемпіонат університету Північної Кароліни. І його запросили у професійний спорт. Спершу Володимир займався футболом, згодом – боксом. Він узяв собі псевдонім Джек Браццо, досяг значних успіхів у важкій ваговій категорії. Збереглися відомості про те, що він побив рекорди того часу з 15 безперервними перемогами, 12 із котрих були здобуті нокаутом до кінця 4-го раунду. Під час одного поєдинку Джек отримав удар в горло, що викликало хрипоту, яка залишилася у хлопця назавжди.

Коли розпочалася Друга світова війна, Палагнюк залишив бокс і пішов у армію, вступив до Військово-повітряних сил США. Під час навчального польоту трапився страшний випадок – його літак загорівся. Але Володимиру вдалося врятуватися на парашуті. Від цього нещасного випадку на обличчі майбутнього актора залишились опіки. Оговтавшись, Палагнюк все одно повернувся на війну, отримав нагороди за відвагу. У 1944 році хлопець демобілізувався з армії.

Завдяки отриманим ветеранським пільгам, Володимир зміг вступити до Стенфордського університету на факультет акторського мистецтва. Актор мав специфічну зовнішність через шрами, до всього ще й особливий хрипкий голос. Одночасно з навчанням Палагнюк працював охоронцем, офіціантом, навіть фотомоделлю!

Першою роллю Палагнюка був образ Стенлі Ковальського у п’єсі «Трамвай «Бажання», яку ставили на Бродвеї. Разом з ним грав сам Марлон Брандо. На широких екранах актор вперше з’явився у 1950 році, зіграв злочинця у стрічці «Паніка на Вулиці». Через зовнішність та голос найчастіше Володимиру, який тоді вже змінив ім’я на Волтер Джек Паланс, доводилося грати негативних персонажів. Він досить критично ставився до своєї роботи та до голлівудських режисерів – називав багатьох із них нездарами.

В особистому житті Джек був іншим – м’яким, добрим, чуйним. Був двічі одружений, мав трьох дітей. Протягом життя Палагнюк активно підтримував та долучався до українського еміграційного життя Америки.

Ще один яскравий приклад проукраїнської позиції актора – у 2004 під час «російських ночей» у Лос-Анджелесі актор відмовився від звання «народний артист Росії»: «Я — українець, а не росіянин», — сказав він. А згодом взагалі залишив захід в знак протесту проти фільму «72 метри». Джек Паланс зізнавався – мрією його життя була роль Тараса Бульби, яку він, на жаль, так і не зіграв.

Помер відомий американський актор 10 листопада 2006 року у Каліфорнії. Вічна пам’ять таким людям – професіоналам своєї справи, людям із чіткою позицією та великим талантом.

Друзі!

Друзі! Сьогодні на запрошення організаторів я виступив на гала-концерті Міжнародного фестивалю єврейської музики LvivKlezFest.

Львів завжди був полікультурним містом, де співіснувало багато різних громад. Із самого початку Львів став для євреїв рідним, згодом єврейська громада стала тут найчисельнішою, у той час їх навіть було дві: одна у місті, інша у передмісті. Завдяки своїй полікультурності, Львів був і є містом толерантним. Саме тому євреї змогли зберегти свою культурну спадщину, і зараз у музеях Львова зберігається багато предметів юдаїки, свитків Тори, картин єврейських художників.

Як Почесний Консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України я вважаю своїм найважливішим завданням розвиток і підтримку єврейської культури. Я дуже радий, що цей фестиваль відбувається саме у Львові. Це добра можливість для шанувальників єврейської культури побувати не тільки на колоритному святі, а й доторкнутися до частинки єврейської душі.

На жаль, за радянських часів багато людей були змушені забути про своє коріння. Але зараз вони до нього повертаються. І багато нащадків галицьких євреїв приїжджають сюди, щоб зануритись у цю неповторну атмосферу і відчути єдність.

На жаль, Україна зараз переживає нелегкі часи. Але ми хочемо показати всьому світу, що нас не зламати, що в нас є сили жити, творити, передавати нашим нащадкам культурну спадщину.

Я хочу подякувати всім гостям фестивалю за майстерність і натхнення. Бути серед таких талановитих людей для мене велика честь. Я також хочу подякувати гостям з різних країн за підтримку і солідарність з Україною.

Ви знаєте, що цьогорічне гасло фестивалю: «Єврейська музика об'єднає світ у Львові!» Гадаю, ми з вами будем зустрічатися тут ще не раз у майбутньому. Бажаю вам гарного настрою та справжніх веселощів!

Друзі!

Друзі! Я вдячний усім, хто вчора прийшов поспілкуватися зі мною.

Мені надзвичайно приємно було бачити вас – людей різного віку, які прийшли у вихідний день дізнатись щось нове, поставити запитання або попросити про допомогу.

Я вважаю, що особисте спілкування надзвичайно важливе, і що набагато цікавіше дізнаватися про стосунки України та Ізраїлю від людини, яка знається на цьому, ніж з екранів телевізорів чи тексту в інтернеті.

Ми обговорили з вами безліч тем, починаючи від проблем та перспектив розвитку стосунків між нашими країнами до підписання Зони вільної торгівлі та останнього візиту прем’єр-міністра Володимира Гройсмана в Ізраїль.

Я дуже серйозно поставився до вашого прохання посприяти у встановленні пам’ятних табличок відомим євреям, які жили у Львові. Я займатимусь цим питанням та прикладу до його вирішення максимум зусиль.



Дякую всім і до нових зустрічей!

Друзі!

Друзі! Я хочу привітати усіх своїх читачів, які сьогодні святкують День Святої Трійці!

Для українців – це особливе свято, з яким пов’язано безліч традицій.

На українських землях Трійцю відзначали з давніх давен. Раніше свято називали Зеленою неділею або Семиком. У цей день водили хороводи, танцювали.

Ще одна із традицій – прикрашати свої оселі зеленню. Це символ оновлення та відродження. Із квітами та зеленими гілками дерев віряни ходять у церкву. Там відбуваються великі святкові Богослужіння. Священники для проведення літургії в цей день одягають зелений одяг. Цей звичай християни успадкували від єврейського свята Шавуот, про яке я вам розповідав: синагоги прикрашалися зеленню на згадку про те, як біля Синайської горі все квітло й зеленіло в день отримання Моїсеєм скрижалей Закону.

Щиро вітаю вас всіх із цим світлим святом! Зичу усім радості, тепла, сімейного благополуччя та миру. Проведіть це свято у колі рідних, в гарному настрої та з добрими думками.

Друзі!

Друзі! Цього дня народився відомий український актор Костянтин Степанков. Він зіграв понад сто ролей у кіно, був одним із обличь цілої епохи українського кінематографу. Він грав у таких чудових фільмах, як «Камінний хрест», «Вавилон ХХ», «Захар Беркут», «Легенда про княгиню Ольгу» та інших.

Він народився 3 червня 1928 року у селі Печеськи Хмельницької області. Батько актора Петро Волощук був священником. У 1939 році його арештували і більше ніяких вісточок про нього родина не отримувала – ймовірно, він загинув у таборах ГУЛАГу.

Костянтину довелося змінити прізвище – так із Волощука він став Степанковим, від дівочого прізвища матері – Степанко.

Школу Костянтин закінчував в Умані, а вступати вирішив на факультет, пов’язаний із їжею, як і більшість його однолітків – настільки голодними були часи. Степанков став студентом плодово-овочевого факультету Уманського сільгоспінституту. Понад це – він екстерном склав іспити за перші два курси. Під час навчання в інституті Степанков вів «культмасовий сектор». Він організовував зустрічі відомих людей, котрі приїздили до Умані, для студентів та викладачів. Під час однієї з таких зустрічей на талановитого юнака звернув увагу і запропонував вступити до театрального інституту Амвросій Бучма, на той час актор та режисер Київського театру ім. Івана Франка, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Костянтин пристав на пропозицію, понад це – його підтримали у Уманському інституті. Директор навіть дав 200 рублів на вступ. І в нього вийшло – Степанков здав іспити і став вчитися на кіновідділі, на курсі Амвросія Бучми.

Одразу після закінчення інституту Костянтин став у ньому викладати. Він не полишав цієї роботи понад 30 років. Під час викладацької діяльності зустрів і любов усього свого життя – молоду студентку Аду Роговцеву. За залицяння до студентки Степанкова відсторонили від роботи, але це ніяк не вплинуло на їхні стосунки. Після того, як Роговцева закінчили навчання, вони одружилися. І їхнє кохання досі – взірець справжньої чистої любові.

З 1955 року Степанков грав у театрі імені Івана Франка, але там не поспішали поступатися дорогою молодим. Успіх до актора прийшов у 1968 році, коли Костянтин зіграв у фільмі «Камінний хрест». Після цього його одразу запросили на роботу на кіностудію Довженка і він погодився.

Потім були сотні гучних ролей. Зніматися він перестав лише за кілька років до смерті. Мріяв зіграти золоте весілля із коханою дружиною. Але помер 22 липня 2004 року від раку підшлункової залози.

Вічна пам’ять.

Друзі!

Друзі! Сьогодні своє 75 річчя святкує Едуард Кірич – український художник анімаційних фільмів. Я вже розповідав вам про Володимира Дахна, який був режисером мультсеріалів «Як козаки..». Сьогодні ж мова піде про Едуарда, який створив найулюбленіших українських мультиплікаційних героїв - козаків Око, Грая і Тура такими, якими ми їх знаємо. А ще – одним з перших намалював український прапор у мультфільмі («Енеїда» 1991 року).

Едуард Кірич народився 2 червня 1942 року в Омську. Утім дитинство хлопець провів у Львові. Жив у єврейському гетто, яке після війни стало мультинаціональним. Кірич зізнавався, що це дуже вплинуло на його розвиток. А ще згадував історію про те, як у дитинстві хлопчаки, серед яких був і він, переживаючи важкі післявоєнні часи, ходили гратися на Янівське кладовище, бо знаходили там дитячі іграшки. І тільки згодом, вже подорослішавши, Едуард дізнався, що це були іграшки розстріляних єврейських дітей. Цей спогад викарбувався у його пам’яті на все життя.

Малювати Едуард Кірич почав з дитинства, спершу – карикатури на вчительку на уроках, згодом – серйозніші малюнки. У 1961 році він закінчив республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка по класу живопису, а у 1970 — Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова, і став дипломованим художником книги, графіком та ілюстратором.

Першим мультфільмом Кірича був «Чому у півня короткі штанці?», що вийшов у 1966 році. В його основі – єврейська казка, але автор додав їй гуцульського стилю.

У 1968 році Кірич почав роботу над своїм другим мультфільмом – «Людина, що вміла літати». Саме під час роботи над ним Едуард зустрів Володимира Дахна, з яким пізніше і створив «Козаків». Мультиплікатор розповідав, що тоді був особливий шарм та атмосфера у створенні мультфільмів – усі вчилися на власному досвіді, а приклад брали з діснеївських мультфільмів – одну «Білосніжку та сімох гномів» дивилися по кількадесят разів!

У 1972 році Едуард Кірич став художником-постановником анімаційних фільмів на студії «Київнаукфільм». Око, Грая і Тура він створив з маленького кружельця, палички і великого кружельця – так їх задумав Дахно. За цих героїв Едуард Кірич, Володимир Дахно та оператор мультфільму – Анатолій Гаврилов отримали Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Друзі! Едуард Кірич – чудовий художник-аніматор, який подарував нам прекрасні мультфільми, які приємно передивлятись знову та знову. Вітаю його з днем народження, бажаю довгих років життя, міцного здоров’я, сімейної злагоди та тепла!

Друзі!

Друзі! Вітаю вас усіх із Днем захисту дітей і Всесвітнім днем батьків.

Сім’я – це найголовніше, що є у житті кожної людини. Як батько шести дітей, я знаю, що їхнє виховання – це нелегка праця і неабияке щастя водночас. Всі ті зусилля та можливості, які ми вкладаємо у те, щоб вони були добрими людьми, поважали свої традиції, були щасливими та гідно йшли обраним шляхом, у підсумку повертаються до нас сторицею. Не важливо, наскільки ви зайнята людина, на першому місці у вас завжди має стояти родина. Сьогоднішнє свято – це ще один привід зустріти перший вечір літа в родинному колі, побавитись із своїми дітлахами, пригорнути їх та ще раз сказати, як сильно їх любите.

На жаль, не всі дітки в Україні мають щасливе дитинство. Через війну на Донбасі безліч дітей зазнало психологічних травм або взагалі залишилися сиротами. Крім цього, досі існують випадки застосування насильства до дітей, порушення їхніх прав. Ми завжди маємо опікуватися та віддавати своє тепло тим, хто його найбільше потребує. Тому не лишаймося байдужими!

Сьогодні я бажаю і ізраїльським, і українським дітям, щоб їхнє життя було радісним та безхмарним, щоб над головою було тільки мирне небо, щоб вони жили в щасливих сім'ях. Здоров'я та здійснення всіх мрій!