Друзі!

Сьогодні день народження видатного вірменського та українського кінорежисера Сергія Параджанова.

Він народився у родині антиквара, був третьою дитиною у родині. Батько Йосип мріяв, що нащадки продовжуватимуть його справу. Та Сергій закохався у кінематограф. Пробачити вибір сина тато так і не зміг, ображався на нього усе життя. Та родинний талант не раз рятував Параджанова – коли роботи не було, він займався перепродажем антикваріату.

Свій творчий шлях Параджанов розпочав у Тбіліській консерваторії, потім перевівся на навчання до Москви. Там паралельно закінчив режисерський факультет ВДІКу. Після навчання його направили на Київську студію художніх фільмів як режисера-постановника.

Перлиною доробку Сергія Параджанова, що принесла режисерові міжнародне визнання, стала кінокартина «Тіні забутих предків». Я думаю усі ви знаєте цей чудовий фільм, який отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у двадцять одній країні світу. Тому я розкажу вам декілька цікавих фактів про нього, які ви, можливо, не знали. Останній відомий мольфар Михайло Нечай, що жив на Івано-Франківщині консультував Параджанова щодо гуцульських традицій. Більше того, пізніше він зізнавався, що всесвітнє визнання «Тіням» допомогли отримати мольфарські чари.

Сергій Параджанов настільки хотів відчути на собі особливості життя західних українців, що відмовився жити у готелі, оселився просто серед гуцулів. Потоваришувавши із режисером, вони дарували йому вишиванки, ікони, пригощали банушем. Він привозив їм «Київські» торти та вчив готувати голубці із виноградного листя - долму.

А прем’єрний показ легендарної картини взагалі зірвали. 4 вересня 1965 року у кінотеатрі "Україна" усі із завмиранням слухали вступне слово Параджанова, коли слово взяв Іван Дзюба – відомий громадський діяч. Разом з В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом вони оголосили про таємні арешти української інтелігенції. Показ перетворився на перший публічний протест проти радянської влади. Від цього постраждали не лише учасники акції протесту, а й автори картини – її заборонили на тривалий час. Та Параджанов не лише не обурився, а й підтримав позицію протестувальників.

За це його почали переслідувати, тому він змушений був поїхати до Вірменії. Повернувся у Київ у 1971 і за кілька років був заарештований і засуджений «за гомосексуалізм». Хоча насправді у вироку йшлося про «український націоналізм». Єдиним, хто відкрито свідчив проти Параджанова, був «член КПРС». Інші навідріз відмовилися. Архітектор Михайло Сенін, якого у КДБ змушували підтримати наклеп, вчинив самогубство.

З тюрми Параджанова звільнили митці, які переймалися його долею. Подейкують, «муза російського авангарду» Ліля Брік особисто просила Леоніда Брежнєва про звільнення режисера. Крім цього, відомі західні митці підписали звернення на його захист. Жити в Україні йому заборонили, тому Параджанов оселився у Тбілісі.

Наприкінці життя митець страждав від раку легенів. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», - казав він. Сергій Параджанов дійсно помер у Єревані, а його дружина та син лишилися жити у Києві.

Сергій Параджанов залишив по собі безсмертні кінокартини, які ми з вами маємо завжди згадувати, передивлятися та щораз пізнавати ці шедеври з іншого боку.