Друзі!

99 років тому у цей день загинув відомий фізик, електротехнік та винахідник з українським корінням – Іван Пулюй. Саме він першим винайшов Х-промені, які ми зараз знаємо, як рентгенівські.

Народився майбутній вчений на Тернопільщині, у релігійній родині. Щодня ходив по 10 кілометрів від дому до гімназії!. Саме там долучився до таємного товариства «Громада», яке займалося просуванням української історії і культури. Іван Пулюй був справжнім патріотом – знав, що для того, аби прославити Батьківщину, потрібно багато вчитися. Батьки хотіли, щоб син став священником, тому відправили його на навчання до духовної семінарії у Відень.

У Відні Іван почав відвідувати відкриті лекції з астрономії, математики та фізики. Йому настільки сподобалося, що він вирішив знехтувати волею батьків, і замість того, аби бути священником, вступив до Віденського університету.

Саме там він почав конструювати. Визнання до винахідливого хлопця прийшло швидко – за декілька років він вигадав прилад для вимірювання механічного еквівалента теплоти. Пізніше – «лампу Пулюя», завдяки якій з’являлося невидиме випромінювання, яке за допомогою спеціального екрану можна було зробити видимим. Нічого вам не нагадує?

Іван Пулюй працював у одній лабораторії разом із Вільгельмом Рентгеном. Саме українець розповів науковцю, звідки виникають Х-промені, показував це на прикладі людського скелета. Єдине – Іван Пулюй не зміг вчасно пояснити свій винахід, натомість Рентген зумів. Коли Вільгельм отримав Нобелівську премію за вивчення Х-променів, Пулюй відчув себе безпорадним, бо знав – цей винахід колега міг зробити лише з його лампою та напрацюваннями. Він бігав по оселі з криками: «Моя лямпа! Моя лямпа!». Та світ про це так і не дізнався.

Але Пулюй залишив визначний спадок не лише у фізиці та електротехніці. Разом з Пантелеймоном Кулішем вони переклали «Біблію» українською! Іван Пулюй самостійно вирішував видавничі питання, до останніх робіт над книгою запросив Івана Нечуя-Левицького. В Російській імперії поширювати книжку не дозволили, проте військове керівництво Японії згодилося роздати перші примірники полоненим під час російсько-японської війни українцям.

Іван Пулюй мав чудову родину. Його дружиною стала його студентка – Катерина Стозицька, на 18 років молодша від нього. У подружжя народилося 15 дітей, та вижили лише шестеро. Родина жила у Чехії. Аби діти знали, що вони – українці, батько щоліта наймав для них учителів української мови. І це не пройшло марно.

Іван Пулюй помер у Празі, де його й поховали. Після смерті батька Павло і Юрій вчились у Львові в українській гімназії, а найстарший син Олександр вступив у лави Січового стрілецтва і до 1920 року брав участь у бойових діях Української Галицької армії.

Друзі, знаєте, яке кредо мав цей відомий науковець? «Нема більшої гордості для інтелігентної людини, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю». Мені здається, цей заклик не втратить актуальності ніколи.

Друзі!

Цими вихідними за моєї підтримки у Києві виступив ізраїльський театр «Секрет звуку». Я вдячний усім, хто прийшов подивитися виставу «Паралельний світ» - витвір театрального мистецтва, що без слів показав нам увесь жах та біль Голокосту, який пережив єврейський народ.

Мені було приємно, що крім багатьох вельмишановних членів єврейської спільноти Києва, на захід завітали читачі моєї сторінки, які хотіли дізнатися більше про Голокост. Це і є основною ідеєю цьогорічного дня пам’яті. Понад дві сотні людей провели цей вечір разом, у споминах про 6 мільйонів євреїв, яких позбавили майбутнього.

Окремо хотів би подякувати рабину Йонатану Марковичу за проникливу молитву, що незримо об’єднала усіх нас перед переглядом вистави. І, звісно, усім акторам та режисеру театру «Секрет звуку», бо своєю майстерною грою вони змогли передати такі болісні моменти історії, як жахливі реалії життя євреїв у гетто. Гадаю, цей вечір запам’ятався усім.

Я теж буду згадувати про нього ще довго. По-перше, бо побачив ваші очі – очі людей, сповнені підтримки та розуміння. По-друге, бо тепер переді мною стоїть подарунок, що привезла театральна трупа – менора, висічена на базальтовому камені з Голанських висот. Вона символізує єдність єврейського народу, яку цього вечора відчув кожен гість.

Дякую вам, друзі! До нових зустрічей.

Друзі!

Сьогодні Україна відзначає День пам’яті героїв Крут.

29 січня 1918 року за 130 кілометрів від Києва, поблизу залізничної станції Крути, 300 відважних молодих українців -курсантів військової школи, студентів і гімназистів вступили у нерівний бій із майже 5-тисячною більшовицькою армією. Вони мали надзвичайно високу мету - відстояти право українського народу жити у власній державі.

Протистояння тривало усього п'ять годин. Ворог захопив, а згодом розстріляв 28 юнаків. Та силами цих відчайдушних героїв наступ більшовиків вдалося стримати на кілька днів.

Хлопців перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві. Тоді на жалобній церемонії виступив голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Він назвав вчинок юнаків героїчним.

За радянських часів могили відважних хлопців були зруйновані, а їхній подвиг - замовчували. Та зараз ми з вами маємо пам'ятати про нього та цінувати ту щиру відвагу, що споконвіку притаманна українській молоді.

Друзі! Юні українці, що понад усе цінують свою Батьківщину - найбільша цінність та здобуток нашої держави. Саме ці люди готові діяти, не зважаючи ні на що. За ними наше майбутнє. Віримо. Пам'ятаємо. Цінуємо.

Друзі!

Сьогодні день народження святкує перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк!

Він народився у Чернівецькій області у родині сільських вчителів. Аби стати космонавтом, додав собі зайвий рік у метриці під час вступу, бо брали на навчання з 17 років. Йому дозволили, тому що повірили, що одного разу зустрічатимуть хлопця з квітами з космодрому. Так і сталося.

У 1997 році він полетів у космос на цілих 17 днів у складі міжнародної експедиції.

Українець літав на шатлі "Колумбія", саме на тому, який згодом зняли у фільмі "Армагеддон" з Брюсом Віллісом та Беном Аффлеком. Під час зйомок Каденюк тренувався у NASA. На жаль, цей шатл згорів у 2003, коли повертався на Землю.

Чи знаєте ви, що для того, аби космонавти на кораблі прокинулися, використовують спеціальні пісні-будильники, які учасники експедиції обирають самі? Леонід Каденюк обрав гімн України. Таким чином кілька разів за політ експедиція вставала під музику Михайла Вербицького.

Від щирого серця вітаю цього великого українця з днем народження! Зичу здоров'я, радості, злагоди та миру!

Друзі.

Сьогодні в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Голокост з грецької означає "всеспалення". Навмисне знищення 6 мільйонів людей не може не залишити шраму на серці людства.

Майже 2,5 мільйони євреїв були вбиті саме на території Радянського Союзу, і, зокрема, в Україні. Після окупації тут з'явилась ціла мережа гетто, найбільшим з яких було Львівське. Євреї України зазнали систематичного знищення, найболючиший приклад якого - трагедія Бабиного Яру.

Українці добре розуміють цей біль, що сьогодні відголоском звучить у наших серцях. Я в цьому не сумніваюся. Бо це - наша спільна історія, пронизана нитками страшної біди, яку вдалося побороти.

Знаєте, чому день пам'яті відзначають саме 27 січня? Бо саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік польського Освенціма.

Україна у 2005 році стала однією з країн-ініціаторів резолюції ООН щодо відзначення Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту.

Друзі! Ми - пам'ятаємо. Ця трагедія ніколи не повториться знову, бо тепер існує могутня Держава Ізраїль, яка віддала багато сил для того, щоб її народ міг відчувати себе захищеним. На жаль, у Європі він був беззахисними.

Тільки в тих країнах, що дали відсіч нацистам, більшості євреїв вдалося вижити. Наприклад, король Данії прямо сказав прем'єр-міністру:"Якщо німці змусять датських євреїв носити жовті зірки, я буду першим, хто одягне її на себе". Натомість, у Румунії прем'єр Йон Антонеску відзначився особливою кровожерливістю. Ще до наказу про "остаточне вирішення єврейського питання", він вибрав свою тактику. До товарних вагонів "завантажували" по п'ять тисяч євреїв. Згодом їх труїли газом. Навіть Гітлер жалівся Геббельсу, що Антонеску чинить "більш радикально, ніж вони".

Врятувати євреїв попри все намагалися лише добрі люди, які могли поплатитися за це власним життям. Таких мужніх українців було понад 2,5 тисячі! А скільки було тих, про кого знають не всі, а пам'ять про подвиг зберігають їхні родини... Вічна подяка та шана вам!

Тема цьогорічного дня пам'яті - просвітництво. Усі покоління мають знати, як це було і чому не має повторитися. Сходіть до Музею Голокосту або подивіться фільм "Піаніст", чи прочитайте "Щоденник Львівського гетто" рабина Давида Кахане. Пам'ятаємо разом.

Друзі!

Сьогодні я взяв участь у естафеті #22PushUpChallenge на підтримку бійців та ветеранів АТО.

Цей флешмоб започаткували в США у минулому році, та він поширюється світом і досі. Зараз його активно підтримують в Україні. Його мета – підтримати учасників бойових дій з посттравматичним синдромом, та воїнів, що захищають Батьківщину просто зараз. Крім цього, акція пропагує загартування тіла.

Цифра 22 з’явилася не випадково. За даними організаторів, саме стільки ветеранів щодня чинять самогубство через те, що після війни не можуть повернутися до звичного життя.

У флешмобі взяли участь відомі світові зірки – Девід Бекхем, Джейсон Стейтем, Гай Річі та інші. Напередодні я переглянув чудове та надзвичайно мотивуюче відео, де понад 700 військовослужбовців Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного одночасно долучилися до цієї естафети.

Друзі, долучайтеся і ви! Діліться відеозаписами у коментарях під цим дописом. Підтримуємо воїнів разом!

Друзі, ви знаєте, що у Ізраїлі винайшли прилад, який може діагностувати рак та ще 16 різних захворювань через людське дихання?

Дослідники університету Техніон у Хайфі сконструювали спеціальну трубку, яка використовує наночастинки золота, вуглецеві нанотрубки та штучний інтелект аби проаналізувати подих.

В експерименті із застосуванням винаходу брали участь 1400 людей, частина з яких була хвора, а інша частина – здорова. Апарат зміг діагностувати хворобу в 9 випадках із 10.

Серед захворювань, які може виявити ізраїльський прилад – вісім видів раку, хвороба Крона, Паркінсона, легенева гіпертензія та інші.

Поки метод проходить апробацію, бо без цього не може стати основною ланкою для затвердження діагнозу. Але автори проекту впевнені – вже скоро його використання стане звичною справою. Тим паче, апарат може принести реальну користь, бо виявляє хвороби на ранніх стадіях. Завдяки цьому рівень виживання пацієнтів можна буде підняти в кілька разів, а це значить – врятувати тисячі життів.

Друзі, здоров’я – це найбільше багатство, яке є у людини. Тому потрібно бути уважним до свого організму, відчувати найменші відхилення, що можуть бути ознаками появи хвороб. Обов’язково проходьте обстеження. Сподіваюся, у майбутньому нам з вами будуть доступні усі можливі інновації для того, аби прожити довге та здорове життя.

Друзі!

Сьогодні я хочу розповісти вам історію життя молодого українського драматурга Ганни Машутіної, більше відомої під псевдонімом «Ганна Яблонська». 21 січня 2011 року вона загинула внаслідок теракту в аеропорту «Домодєдово», коли летіла отримувати нагороду «Особова справа — 2010». Однією з перших вона вийшла з літака, швидко пройшла паспортний контроль, та пройти далі не змогла – прогримів вибух. Тоді терористу-смертнику вдалося вбити 35 людей.

Ганна Яблонська народилася в Одесі у 1981 році. Її батько – відомий журналіст Григорій Яблонський. Донька теж спершу йшла його шляхом, писала у жіночі журнали. Пізніше вона відкрила для себе поезію, згодом і прозу, публікувала розповіді в місцевих виданнях. На початку 2000-х вирішила спробувати себе у драматургії, і в неї одразу вийшло. Щоправда, вдома її таланти не помічали, натомість за кордоном високо оцінили. Батько Ганни казав: «Для того, щоб в Україні почали ставити її п’єси, доньці знадобилося померти». За життя дівчини в Одесі поставили лише одну її п’єсу – «Двері». Натомість зараз роботи українки можна побачити на сценах Британії, Голандії, Литви, Естонії, Німеччини та Польщі та, звісно, України.

Крім свого авторського таланту, дівчина володіла глибокою інтуїцією. Один із останніх дописів на її сторінці у «Живому журналі» звучав так: «Мені здається, в мене лишилося дуже мало часу». Надзвичайно далекоглядною були і її п’єси. Наприклад, зараз в українських театрах можна побачити «Сімейні сцени» авторства Яблонської. Ця вистава - про любов і війну, про відчуження близьких. Здавалося б, як могла передбачити таке жінка, що померла за кілька років до початку війни між двома країнами?

Кілька років тому батько Ганни видав збірку її п’єс та презентував її в Українському театрі в Одесі, там, де поставили її «Сімейні сцени». Він вірить та сподівається, що йому вдасться увічнити на папері увесь доробок доньки, а це – понад 3 десятки п’єс.

Друзі, життя – непередбачуване. Тому займайтесь тим, що дійсно приносить вам задоволення, любіть своїх близьких та втілюйте мрії. Не бійтесь нічого та живіть на повну!

Друзі!

535 років тому в італійській Болонії вперше надрукували священну єврейську книгу Тору.

Першим друкарський станок з єврейськими літерами зробив Авраам бен-Хаїм Деі-Тінторі. Саме він видав перші примірники Тори. ЇЇ текст був особливим, бо вперше супроводжувався позначками, які полегшували читання. Крім цього, п’ятикнижжя містило коментарі рабина Раші – великого єврейського діяча часів Середньовіччя. Видання відносять до категорії інкунабул – книжок, що побачили світ до 1 січня 1501 року, коли Йоганн Гутенберг винайшов спосіб друкарства рухливими літерами.

Деякі експерти впевнені, історичне значення цієї Тори можна порівняти, наприклад, з Біблією Гутенберга. Такий формат друку (з коментарями та позначками) використовують до сьогодні.

До речі, один з примірників цієї унікальної Тори нещодавно продали у Парижі на аукціоні Christie's. Спершу її оцінювали приблизно у мільйон євро. Але за цей рідкісний лот покупець не пошкодував викласти 2 785 500 євро! Це найбільша сума, яку коли-небудь платили за іудейське друковане видання. Уявіть собі, за останні сто років на аукціонах продали лише три примірники першодруків Тори.

Друзі!

Вітаю усіх із Днем Соборності України!

У цей день 1919 році у Києві на Софійській площі було проголошено Акт Злуки українських земель, який об’єднав Українську та Західноукраїнську Народні Республіки в єдину та неподільну Українську державу. У тексті були такі важливі слова: «Однині на всіх землях України, розділених віками - Галичині, Буковині, Закарпатській Русі і Наддніпрянській Україні - буде одна, велика Україна. Мрії, для яких найкращі сини України жили і вмирали, стали дійсністю. Однині повіки буде одна, самостійна Українська Народна Республіка».

Але вже через кілька тижнів після об’єднання більшовики захопили Київ, потім поляки – Східну Галичину, а Чехоcловаччина - Закарпаття. Нажаль, історія – циклічна. І після того, як Україна виборола незалежність у 1992 році, на її території знову посягнули. Цього разу – на Донбас та Крим.

Соборність – та мішень, у яку намагаються поцілити вороги. Гарантом цілісності держави може бути тільки міцне військо, тому я ще раз хочу висловити свою нескінченну повагу та подяку усім тим, хто захищає нас з вами на Сході України.

Та крім війська, потрібна справжня єдність. Саме її демонструють люди, які щороку створюють «живі ланцюги» як символ соборності народу. Насправді ми підтримуємо цей зв’язок щодня, коли стаємо пліч-о-пліч задля вирішення важливих питань. Ми маємо бути єдиним цілим у глобальному сенсі, аби зупинити корупцію та змінити власну країну на краще.

Друзі, я бажаю усім злагоди та єдності в ім'я процвітання України! Разом ми – сила!

Друзі!

У цей день у 1978 році український дисидент Олекса Гірник вчинив акт самоспалення. Йому було 66 років. Він спалив себе за Україну на символічному місці - біля могили Тараса Шевченка в Каневі, на знак протесту проти русифікації.

Олекса Гірник народився 28 березня 1912 року у прикарпатському місті Богородчани. Його дід та батько були просвітянами, мати - простою селянкою.

Олекса вчився у польській школі, а згодом у Станіславській українській гімназії. Батьки хотіли, аби він продовжив навчання у духовній семінарії, та Гірник пішов іншим шляхом. Він вступив до «Пласту», «Просвіти», інших молодіжних націоналістичних організацій. Хотів учитися на філософа у Львівському університеті, але його призвали до польської армії. Там він розмовляв тільки українською, читав «Кобзаря». За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України його засудили до п'яти років в'язниці. Покарання він відбув у концтаборі в Березі Картузькій, у таборах Львова, Кракова, Тарнова. Через два роки, під час німецького вторгнення до Польщі, Олекса втік із в'язниці.

Та довго на волі він не прожив. Через свій правдолюбний характер заступився за поляків, яких працівники НКВД відправляли товарними вагонами на висилку. Його знову засудили – тепер «За зраду Батьківщини» на 8 років концтаборів. Цього разу Гірника відправили у Норильськ та Магадан.

Він повернувся із заслання та одружився з дівчиною на ім’я Кароліна. У них народилося двоє синів: Маркіян та Євген. Жила родина у Калуші, Олекса працював інженером на цегельному заводі. Він дуже переймався долею України, її культури та мови. Таємно готував листівки проти русифікації.

Того дня він ввів родину в оману. Сказав, що їде у Львів, а сам вирушив до Києва, а звідти – до Канева. Заздалегідь підготував сумку з двома каністрами бензину. Обрав місце – на північному схилі Чернечої Гори. Спершу розкидав там ті самі листівки. Близько 3-ої години ночі облився бензином та підпалив себе. «Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець», - писав Олекса Гірник.

Його мертве тіло знайшли вранці. Міліція забрала листівки, намагалася запевнити родину, що Олекса загинув в автомобільній аварії. Та вони відчували, що правда інша, бо у будинку почалися обшуки. Згодом лікар швидкої допомоги з Канева розповів дружині Кароліні усю правду.

Попри заборони, щороку 21 січня невідомі клали червону калину на місце смерті Олекси Гірника. Так люди підтримували його протест проти знищення України комуно-московськими окупантами. Роки минули, та й зараз цей вчинок Олекси – вияв надзвичайного патріотизму та самовідданості на тлі розпачу. Такі люди надихають ніколи не складати руки та боротися за свою державу до останнього.

Друзі!

Вже за кілька годин у США відбудеться надзвичайно важлива подія – інавгурація новообраного президента Дональда Трампа та віце-президента Майкла Пенса.

Увесь світ стежить за церемонією. І це не дивно – новий президент США та курс, яким він буде йти, може вплинути на будь-яку іншу країну. І Україну зокрема.

Ці вибори в Америці були одними з найгучніших. Країна навіть на собі відчула «руку Кремля», коли російські хакери зламали сервери Демократичної партії. Зараз Америка неоднозначно реагує на інавгурацію Трампа. Є люди, що підтримують новообраного президента, уже придбали сувенірну продукцію до свята і ходять у футболках з його прізвищем. Є й ті, хто вийшов на масштабні акції протесту, зокрема, відомі діячі культури, такі як Шер, Марк Руффало, Алек Болдуін, Роберт де Ніро та інші. Один чоловік навіть намагався підпалити себе біля готелю Трампа, але його врятували.

У будь-якому разі Україна та Америка мають розвивати дружні зв’язки. Цього разу від України на інавгурацію президента США поїхала рекордна кількість людей – близько сотні. Це і народні депутати України, і представники Адміністрації президента. Я сподіваюся, що вони прикладуть максимум зусиль для того, аби налагодити продуктивній діалог між країнами.

Сьогодні ми прощаємося з Бараком Обамою та Джо Байденом, я хотів би подякувати їм за підтримку та допомогу, яку вони надали Україні. Навряд чи все було б так само, якби США не застосували політику санкцій проти Росії. Вони допомогли нам стримати агресора та його апетити. А останній візит Джо Байдена у Київ? Уявіть, після отримання медалі Свободи його ім’я гриміло на весь світ, а він приїхав з офіційним візитом до Києва. Сподіваюся, що Майкл Пенс, який найближчим часом опікуватиметься українським питання у Білому Домі піде шляхом Байдена і партнерські стосунки між нашими країнами так само будуть будуватися на взаємній повазі та підтримці.

Важко зараз уявити, що чекає на нас далі. Але ми з вами маємо вірити та сподіватися тільки на краще.

Друзі!

Сьогодні православні та греко-католики відзначають велике свято - Хрещення Господнє або Богоявлення.

Люди називають цей день по-різному: Водохреще, Водохреща, Водохрестя, Йордан. У це свято люди згадують, як святий Іоан Хреститель хрестив Ісуса Христа у річці Йордан. У Святому Письмі сказано, що під час хрещення на Ісуса із неба у вигляді голуба зійшов Святий Дух, і пролунав голос Божий, тому це свято ще називається Богоявленням.

Водохреще або Богоявлення вважається днем, коли у всіх водоймах вода стає цілющою. Тому у цей день прийнято святити воду та занурюватись у неї.

Молодь активно долучається до святкових традицій. З року в рік тих, хто пірнає до водохресної ополонки, яку називають Йордань, стає все більше.

Ще одна гарна традиція – на Водохреще не слід працювати, варто присвятити день очищенню душі від гріхів. Потрібно провести свято у доброму гуморі та теплій атмосфері, не можна сваритися, брехати, обмовляти і скаржитися. Але й занадто гуляти – не варто, бо водохресний піст - суворий.

Друзі! У цей день я бажаю вам чистих думок та діянь протягом всього року! Будьте щирими, дружніми і довкола вас все обов’язково буде світлим та добрим.

Хай в вашій оселі радість панує,
Христос Охрестився, мир світу дарує,
Щоб мали ви міцне здоров’я,
Щоб сповнилися мудрості і сил,
Щоб кожен день уже сьогодні,
Лиш тільки радість приносив!

Друзі!

75 років тому з Харкова до Кьольна вирушив ешелон з остарбайтерами – «східними робітниками». Так у Німеччині називали тих робітників, яких гітлерівці вивозили зі східних окупованих територій на примусові роботи.

Першими остарбайтерами стали мешканці Закарпаття та Галичини ще у 1939 році. Та масовості явище набрало починаючи з 1942 року. Загалом впродовж Другої світової війни на примусові роботи до Німеччини вивезли 2,2 млн українців.

Спершу нацисти виношували план «Ост», що передбачав винищення мільйонів мешканців окупованих територій. Згодом, через брак трудових ресурсів, аби підтримати економку керівництво Третього Рейху вирішило скористатися «рабською» силою.

Пропозицію працювати у Німеччині окупанти подавали українцям як цукерку у золотій обгортці. Добровольцям-робітникам обіцяли гідну заробітну плату, постійне харчування та гарні умови проживання. Понад це – родинам тих, хто працюватиме на Рейх, обіцяли догляд та допомогу. Тисячі людей вирішили поїхати та спробувати кращої долі. Та не так сталося, як гадалося.

За солодкими обіцянками ховалася гірка правда. Добровольчий характер наборів, відбори працівників за професіями, швидко змінилися насильницьким підходом та справжніми «облавами» за працівниками. Німеччині не вистачало добровольців, тим паче – вони гарно виконували свої обов’язки. Людей почали вивозити без їхньої згоди, змушували працювати на приватних підприємствах. Жили працівники у таборах під суворим наглядом, усі були змушені носити синю нашивку з написом «ОST» («Схід»). Вона робила з них людей без прав, без положення, яких можна було принижувати та використовувати. Заробляли українці мало – 30% зарплатні працівника-німця, а левову частку грошей необхідно було віддати за «таборове» житло та таку-сяку їжу.

Втекти було неможливо. Одна лише спроба – і людину вбивали чи направляли до концтабору.

В 1946 році у Нюрнберзі Міжнародний воєнний трибунал визнав цю примусову працю злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного права. У 1994 році німці вирішили заплатити тим, хто постраждав. Станом на 1 вересня 1999 р. гуманітарні виплати в Україні отримали понад 600 тисяч осіб, а сума виплат сягнула майже 400 тисяч марок.

Тисячі життів було зруйновано, родин – загублено. Ми всі маємо пам’ятати про це.

Друзі!

Нещодавно канадська консалтингова компанія Arton Capital склала рейтинг найпотужніших паспортів світу.

«Потужність» паспорту вимірювали кількістю країн, у які його власник може подорожувати без віз. Всього до рейтингу внесли 199 країн.

Хто виборов перше місце, як ви думаєте? Німеччина! Німецький паспорт дозволяє поїхати у 158 країн без жодних перепон.

Натомість, Ізраїль опинився у 19 групі, на 48 сходинці рейтингу. З ізраїльським документом можна вільно подорожувати у 137 країн.

Водночас, український паспорт відкриває шлях у 87 країн. Він у 49 групі а в загальному рейтингу займає 95 місце. Я переконаний, коли Україна отримає безвізовий режим з Європейським Союзом, її позиція покращиться у кілька разів.

«Найслабкішими» у цьому рейтингу стали паспорти Іраку, Пакистану та Афганістану.

Ознайомитися з рейтингом можна за посиланням: https://www.passportindex.org/

Друзі, пам’ятайте, що відкривати для себе світ – одне з найприємніших задоволень. Щиро раджу вам не забувати про це і якомога частіше подорожувати. Не обов’язково за кордон – в Україні є безліч чудових місць, які заслуговують вашої уваги. Користуйтеся можливістю, пізнавайте нове!

Друзі!

Сьогодні своє 30-річчя відзначає видатний український боксер Олександр Усик!

Цікавий факт: український спортсмен з’явився на світ в один день із найвідомішим боксером в історії – Мухаммедом Алі.

Олександр Усик народився у Сімферополі, батьки ж його родом з Чернігівщини та Сумщини. В дитинстві він займався футболом, та все ж віддав перевагу боксу, яким займається вже 15 років. Закінчив Львівський державний університет фізичної культури, став його аспірантом.

На Олімпійських іграх у Лондоні Олександр виборов золоту медаль, здобувши перемогу у двобої з італійським боксером Клементе Руссо. Глядачам тоді найбільше запам’ятався його образ – Усик завжди виглядає на ринзі, як справжній козак, а після лондонського поєдинку він ще й станцював гопак.

Усього за кілька років Олександру вдалося піднятися на боксерський Олімп. Цього року він зміг стати кращим з кращих - завоював пояс WBO, який він виборов у поляка Кшиштофа Гловацького, а згодом успішно захистив його у двобої з Тобісо Мчуну.

Крім цього, Олександр Усик встановив історичний рекорд і перевершив досягнення легендарного американського боксера Евандера Холіфілда. Він став чемпіоном світу у першій важкій вазі за рекордні 10 поєдинків.

За тиждень Усика можна буде побачити у кінотеатрах, бо на екрани виходить перша українська спортивна драма «Правило бою», де він зіграє самого себе.

Щиро вітаю Олександра з днем народження, бажаю йому нових спортивних звершень, що приносять радість українцям та завдяки яким український гімн переможно лунає на весь світ!

Друзі!

Сьогодні я хотів би разом з вами поговорити про Януарія Бортника. Можливо не всі ви знаєте, але цього чудового українського театрального режисера та актора розстріляли у тюрмі НКВС у Києві саме 16 січня 1938 року. Хочу розповісти вам, якою була доля цього талановитого чоловіка.

Він народився у звичайній селянській родині на хуторі Під Лісом біля села Озерна, що на Тернопільщині. Згодом сім’я переїхала до Тернополя, Януарій вступив в Українську гімназію. Хлопця зачаровував театр та музика. Він намагався щоразу ходити на вистави Львівського театру товариства «Руська Бесіда», мав навіть улюблених акторів.

Саме це захоплення повністю змінило його життя. Коли до міста приїхав Лесь Курбас, надзвичайний режисер, про якого я розповідав вам раніше, Януарій вирішив кинути навчання і вступив до його новоствореного театру. У хлопця була погана дикція, та це не стало перепоною – він сумлінно тренувався, співав у хорі та навіть танцював у масових сценах балету. На афішах його участь позначали псевдонімом «Н. Загребельний».

За своїм вчителем Лесем Курбасом Януарій Бортник перебрався до Києва. Його акторська майстерність була настільки високою, що йому запропонували очолити білоцерківську театральну студію, що згодом увійшла в творче об'єднання «Березіль». Мистецтвознавці відзначали, що Бортнику найкраще вдавалося ставити комедії, причому у вистави він завжди вносив щось своє. Таким чином вони ставали неповторними.

Усі побачили, що Бортник – майстер своєї справи. Тому вже скоро він очолив новий театр малих форм у Харкові, що називався «Веселий пролетар». Він змінив ще кілька театрів у Харкові. Переїжджав працювати до Дніпропетровська.

Усюди його музичні комедії сприймали надзвичайно тепло. Поки влада СРСР вважала, що оперета – це щось надзвичайно несерйозне, театральні знавці могли використовувати її для того, аби спілкуватися з людьми через мистецтво. Януарій Бортник був одним з найкращих у цьому.

На жаль, Януарій Дем'янович не встиг реалізувати свій талант повністю. Коли йому було усього 40 років, Бортника заарештували за націоналізм. За рік його розстріляли. Важка доля чекала і на дружину режисера, акторку Ганну Бабіївну. Одразу після вбивства чоловіка її викрали представники НКВС та відправили у ГУЛАГ. Повернутися вона змогла лише за 5 років, та повернутися у театр їй не вдалося.

Вічна пам’ять.

Друзі!

Саме у цей день 25 років тому Президія Верховної Ради України затвердила музичну редакцію Державного гімну України.

«Ще не вмерла України ні слава, ні воля,
Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля!»

Якими великими та пророчими виявилися ці слова, та якою особливою та неповторною є музика! Усе тому, що історія створення цієї композиції – особлива.

Створювати гімн почали у далекому 1862 році. За легендами, одного вечора український поет та фольклорист Павло Чубинський був на посиденьках з сербськими студентами. Ті заспівали пісню, у якій були слова «срце бије и крв лије за своју слободу».

Чубинського настільки вразив цей рядок, що він вийшов у іншу кімнату і за короткий час повернувся уже з готовим текстом «Ще не вмерла Україна». Деякі науковці вважають, що на нього також вплинули мотиви мазурки «Jeszcze Polska nie zgineła…», що згодом стала польським гімном.

Поетичний текст уперше опублікував львівський журнал «Мета» у 1863 році. Там його й побачив майбутній автор музики – священник Михайло Вербицький. Він був відомим композитором і вклав усю свою майстерність у твір. Тому він і вийшов таким неповторним. Увібрав у себе не лише сильні слова, а й глибоку, сповнену духовності музику. Український гімн має навіть певне літургійне забарвлення.

У 1939 році пісню почали використовувати як гімн Карпатської України. Натомість у Радянському Союзі вирішили, що «Ще не вмерла Україна» - аж надто небезпечна пісня, що може викликати сепаратистські настрої, тому її проігнорували.

Я вважаю, що ця чудова композиція Чубинського та Вербицького – перлина, якою ми з вами маємо пишатися. Її мелодія торкається самої душі, а слова – пророчі.

«Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!»

Друзі!

Саме цими днями 45 років тому КДБ УРСР розпочав операцію «Блок», в рамках якої були заарештовані десятки представників української інтелігенції. Серед них – Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші. Ці люди – дисиденти, політичні погляди яких не збігалися із «нотою влади». Але народ поважав їхню позицію, слова цих людей були значущими для суспільства. Тому з ними потрібно було обійтися показово. Так, аби їхню долю нікому не хотілося повторити.

План був хитрий. Спершу у потягу Москва - Прага за неправильне заповнення документів прикордонники затримали бельгійця Ярослава Добоша. Під час обшуку в нього знайшли фотоапарат, на плівку якого була відзнята книга «Словник рим української мови» Святослава Караванського, тодішнього політв’язня. За Добошем слідкували, бачили, що у Києві він зустрічався з Іваном Світличним. Оселя цього українського літературознавця та поета була своєрідним центром формування національної свідомості молоді, таким собі дискусійним клубом, де обговорювалися національні ідеї. КДБ змусив бельгійця зізнатися у встановленні зв’язку руху опору в Україні із закордонними націоналістичними центрами. Його вислали за кордон, а за місцевими дисидентами почалося справжнє полювання.

Почалися масові арешти. Ця хвиля мала остаточно покласти край будь-якому руху опору. Загалом протягом року заарештували понад сотню людей, з них 89 – засудили за антирадянську діяльність. Та самими лише арештами владі не вдалося б заставити українців мовчати.

Залякуваннями, арештами та іншими бридкими методами вони не стільки цілились в людей, скільки у явище – самвидав. Завдяки газетам, журналам та книжкам які видавали своїми зусиллями українські націоналісти, їхні думки поширювалися серед людей. Нажаль, операція майже вдалася. Його розповсюдження зменшилося.

Але ті однодумці засуджених, що лишилися на волі, все одно не покладали рук. Вони підготували та поширили новий, шостий номер самвидавного журналу «Український вісник», редактор якого, В’ячеслав Чорновіл, вже три місяці сидів у в’язниці.

І вийшло так, що через арешти цінність самвидаву зросла. Більше українців дізналися про них, тих, хто боровся за незалежність. Їхні ідеї сподобалися людям, подейкують, що саме з цього моменту розпочався «ефект доміно», що призвів до здобуття Україною незалежності.

Друзі! Боротьба за долю держави - це складна справа, на шляху тих, хто бере в ній участь часто виникають серйозні перешкоди. Та ніхто і ніщо не в силах зупинити людей, які вірять, що своїми силами можна привести Батьківщину до успіху.

Друзі!

Сьогодні, напередодні Нового року за старим стилем, українці знову традиційно збираються за родинним столом. Щедрий вечір – час насолодитися теплою компанією, поласувати кутею та іншими смачними стравами.

У регіонах України Щедрий вечір, або ж Маланку, відзначають по-різному. Для декого – це надзвичайно важливе свято різдвяного циклу, натомість на Галицькому Поділлі його відзначають пізніше – 18 січня. Попри це, я вважаю, що головне – не сам день, а безцінні українські обряди, яких потрібно дотримуватись.

Надвечір перевдягнена у маски та костюми молодь виходить щедрувати. Здавна існує обряд «водіння Кози». Звісно, він суттєво змінився, доки дійшов до нас. Зараз – це справжня гумористична вистава, коли парубки ходять по хатах із символічною зіркою. Козу грає перевдягнений хлопець. До речі, саме від цього обряду пішов відомий український вислів «водити козу», що означає «шукати пригод після застілля чи гуляння».

Друзі, згадуйте українські традиції та спробуйте поринути у їхній вир! Це надзвичайно цікаво. Наприклад, обов’язково підіть щедрувати або впустіть до себе щедрівників. Новорічні вітання, побажання здоров’я та достатку подарують вам гарний настрій та обов’язково справдяться! Підтримайте гостей карбованцем – і вам це повернеться сторицею.

А зранку чекайте на засівальників. І пам’ятайте, що за прикметами, в Старий Новий рік першим до оселі має зайти чоловік, бо він приносить щастя.

Чудового настрою, родинного тепла та злагоди!

Щедрий вечір, добрий вечір, друзі!

Друзі!

У цей день 108 років тому народилася Марія Примаченко – неперевершена та самобутня українська художниця.

Досі існують суперечки про те, як правильно пишеться прізвище майстрині пензля. Вона сама на це питання відповідала по-різному. Одним казала, що Приймаченко, бо її батьки були з приймаків, іншим – що Примаченко, бо у їхньому селі казали «примак», а не «приймак». Щонайменше, останні офіційні документи Марії Оксентіївни були оформлені саме на прізвище «Примаченко».

Народилася пані Марія на Київщині, у селі Болотня. У семирічному віці дівчинка тяжко захворіла. Їй поставили страшний діагноз – поліомієліт. Хвороба залишила свій знак на здоров’ї на все життя – в подальшому мисткиня завжди ходила із милицями та у довгих спідницях, відчувала страшні болі.

Та часткова непрацездатність дозволила їй менше виходити у поле, більше – лишатися вдома. Там вона й відкрила для себе світ образотворчого мистецтва. Серйозно малювати дівчинка почала, коли їй було 17. Цілісіньку хату вона вимазала синім глеєм. Сусідам сподобалась яскрава будівля, вони захотіли такий «дизайн» і собі. Так Марія почала розмальовувати й інші будинки. За свою працю отримала першу винагороду – порося.

Роботи Марії Примаченко – це так зване «наївне мистецтво». Попри те, що художниця була малоосвіченою, в її уяві існував інший дивовижний світ, деталі якого захоплюють донині. Мисткиня все життя малювала звірів, але сама ніколи не була у зоопарку. Лише одного разу Марія побачила екзотичних тварин. Вже в дорослому віці її повів до цирку видатний режисер Сергій Параджанов.

Усе своє життя художниця кохала лише одного чоловіка – Василя. Вона познайомилася із ним під час навчання у Києві. Вони побралися, але зовсім скоро його, лейтенанта піхоти, забрали на війну. Там він встиг отримати звістку про народження сина Федора і навіть написав відповідь. Але це був його останній лист. Після цього Марія так і не влаштувала своє особисте життя, хоча мала вдосталь залицяльників. Усе сподівалася, що Василь повернеться, в душі чекала на диво.

Разом із сином вони жили у скруті. Та художниця ніколи не брала грошей за свої твори, лише дарувала їх.

Померла Марія Примаченко у 88 років. За все життя вона створила понад 650 робіт. Ще за життя майстрині пензля її шедеври побували на виставках у різних містах світу. Існує навіть легенда, що у Парижі картини Примаченко побачив Пабло Пікассо. Він сказав: «Якби вона жила у Франції, стала б відомішою, ніж я». Марії нібито теж показали альбом з роботами Пікассо. На що вона сказала: «У нас в селі цього б не зрозуміли».

Син та онуки мисткині теж стали художниками, продовживши її справу. В середині цієї дивовижної жінки існував власний світ, сповнений особливих думок, ідей та переживань. У неї були різні мрії. Наприклад, вона хотіла, аби різні митці зібралися та розмалювали усі будинки в своїх містах. «…що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей...».

Друзі, помічайте прекрасне поряд із собою та докладайте зусиль до того, аби світ навколо ставав гарнішим. Так ми виконаємо одне з бажань надзвичайної української художниці – Марії Примаченко, яка була унікальною зіркою цього світу.

Друзі!

Сьогодні хочу розповісти вам історію Петра Могили – надзвичайного чоловіка, що залишився вагомою постаттю в історії України, її релігійному, освітньому та навіть політичному житті. Так сталося, що учора був ювілей від дня його народження – 420 років. А сьогодні – ювілей смерті, 370 років. Тож давайте згадаємо, що це була за людина і чому варто про неї пам’ятати.

Петро Могила походить з давнього молдовського боярського роду. Його батько – Симеон Могила був господарем Молдавії та воєводою Валахії, а мати Маргарета - угорською князівнею. Могилу-старшого отруїли через змову, родина знаходилася у небезпеці. Тож 11-річного Петра відправили учитися до Львова. Пізніше він закінчив Замойську академію і вчився у різних вишах Голандії, та, ймовірно, Франції. Могила був надзвичайно розумною людиною, вільно володів грецькою, латиною, польською.

Він навіть міг зайняти молдовський трон! Та пішов воювати. Майбутній пастир брав участь у двох знаменитих битвах польсько-козацького війська проти турків — при Цецорі і під Хотином.

Наразі досконало невідомо, як жив Петро Могила після битви і аж до призначення у 30 років архімандритом Києво-Печерського монастиря. На жаль, свого часу до нього ставились скептично. Йому дорікали за занадто високе походження та національність. Але діяльність Петра Могили доводить, що він був одним із найбільших патріотів України.

На посаді архімандрита він почав займатися видавничою справою. За 5 років у Києво-Печерській друкарні вийшло понад 15 видань, серед яких були й книги самого Могили, найвідоміша з яких – «Требник». «Нам потрібно вчитися, щоб Русь нашу не називали глупою», — казав просвітник та майбутній митрополит. Знання та сила освіти – ось у що вірив Петро Могила.

А ще – у мир, що має панувати у духовному світі. Він прагнув злагоди між усіма церквами, бо справжня віра, що живе у серці людини, не може дозволити ненавидіти інших.

Уже в 34 роки Петро Могила став митрополитом київським. У цей час він здійснив свою мрію – об’єднав засновану ним же школу Києво-Печерської Лаври та школу Київського братства. Так він створив Києво-Братську колегію, яку зараз ми знаємо як Києво-Могилянську Академію – один з найпрестижніших вишів. У той час навчання у колегії було одним з кращих у Східній Європі. Там вчили історії, логіки, риторики, комплексу богословських дисциплін.

Чому ж Петро Могила досяг усього, чого хотів? Мені здається, через особливий характер. Він був вимогливою людиною, навіть жорсткою. Але був таким, у першу чергу, стосовно себе, а через те – стосовно інших.

Помер митрополит у 50 років. За кілька днів до смерті він склав духовний заповіт. Як ви думаєте, хто став головним спадкоємцем? Києво-Братська колегія. Їй він заповів 81 тисячу злотих, усе нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. Похований Петро Могила зліва біля головного входу в Успенський собор Києво-Печерської лаври.

Друзі, Петро Могила був надзвичайно важливою постаттю в історії України. В умовах міжрелігійної ворожнечі він уособлював мир та любов до ближніх, розвинув видавничу справу та ще – підняв рівень освіти у країні на новий щабель. Вічна пам’ять.

Друзі!

Учора прапор Ізраїлю з’явився на Бранденбурзьких воротах у Німеччині. Таким чином країна висловила свою підтримкуу зв'язку з терактом в Єрусалимі.

Мені здається, такі речі – це символ дружби та великого розуміння страшної біди, якою є тероризм. Країни, що стикаються з нею, мають певні рубці на серці, які болять, коли трагедія повторюється деінде. Разом ми сильніші, тому я дуже вдячний владі Німеччини та усім тим хто підтримав Ізраїль у цей тяжкий час.

Нажаль, оговтатися від теракту буде нелегко. Учора країна простилася із загиблими – лейтенантом Яель Єкутіель, якій було усього 20 років, та курсантами Шірою Хаджадж (22 роки), Шірою Цур (20 років) та Ерезом Орбахом (20 років). Сотні ізраїльтян прийшли попрощатися з ними, бо для кожного – це особистий біль. Мені бракує слів, аби висловити усю скорботу, що зараз панує в моїй душі.

Нажаль, це ще не кінець. Поряд із стражданнями інших людей завжди є ті нелюди, які радіють чужому горю. Цієї ночі араби-підлітки (віком від 13 до 20 років) розмалювали стіни Старого міста у графіті зі словами підтримки теракту. «Вчорашній напад – лише початок» - це одне з гасел, що було там зображено. Негідників вже арештували. Та я хотів би зазначити – Ізраїль не залякають якісь недолугі провокатори.

Для таких випадків є проста життєва істина. Страждають по-справжньому ті, хто плекає ненависть у своєму серці. Бо все повертається, немов бумеранг. Так само біда прийде до тих, хто її творить. А підтримка – до тих, хто вчасно сам її висловлює.

Друзі!

Сьогодні в Єрусалимі стався страшний теракт. 4 людей загинули, більше десятка - поранені. Це ще один підлий злочин проти ізраїльсього народу. Думаю, ви не здивуєтесь, коли дізнаєтесь, що провину за це масове вбивство взяв на себе ХАМАС. Жертвами цієї організації, за попередніми даними, стали молоді ізраїльтяни, віком близько 20 років. Терорист в'їхав у них вантажівкою, коли ті саме приїхали на екскурсію.

Найважливіше, що терориста зумів знешкодити водій, який привіз групу на екскурсію. На мою думку, він - справжній герой. Хоча для цього він стріляв більше десятка разів, перш ніж влучити. Це - подвиг звичайної людини, який має слугувати для усіх прикладом.

Тримайтеся ті, хто втратив близьких у цій трагедії. Одужуйте ті, хто все ще в лікарнях. Ми - подумки з вами. Я впевнений, що брудна гідра тероризму буде придушена, Ізраїль докладе до цього усіх можливих зусиль.

Друзі!

Сьогодні день народження видатного вірменського та українського кінорежисера Сергія Параджанова.

Він народився у родині антиквара, був третьою дитиною у родині. Батько Йосип мріяв, що нащадки продовжуватимуть його справу. Та Сергій закохався у кінематограф. Пробачити вибір сина тато так і не зміг, ображався на нього усе життя. Та родинний талант не раз рятував Параджанова – коли роботи не було, він займався перепродажем антикваріату.

Свій творчий шлях Параджанов розпочав у Тбіліській консерваторії, потім перевівся на навчання до Москви. Там паралельно закінчив режисерський факультет ВДІКу. Після навчання його направили на Київську студію художніх фільмів як режисера-постановника.

Перлиною доробку Сергія Параджанова, що принесла режисерові міжнародне визнання, стала кінокартина «Тіні забутих предків». Я думаю усі ви знаєте цей чудовий фільм, який отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у двадцять одній країні світу. Тому я розкажу вам декілька цікавих фактів про нього, які ви, можливо, не знали. Останній відомий мольфар Михайло Нечай, що жив на Івано-Франківщині консультував Параджанова щодо гуцульських традицій. Більше того, пізніше він зізнавався, що всесвітнє визнання «Тіням» допомогли отримати мольфарські чари.

Сергій Параджанов настільки хотів відчути на собі особливості життя західних українців, що відмовився жити у готелі, оселився просто серед гуцулів. Потоваришувавши із режисером, вони дарували йому вишиванки, ікони, пригощали банушем. Він привозив їм «Київські» торти та вчив готувати голубці із виноградного листя - долму.

А прем’єрний показ легендарної картини взагалі зірвали. 4 вересня 1965 року у кінотеатрі "Україна" усі із завмиранням слухали вступне слово Параджанова, коли слово взяв Іван Дзюба – відомий громадський діяч. Разом з В’ячеславом Чорноволом та Василем Стусом вони оголосили про таємні арешти української інтелігенції. Показ перетворився на перший публічний протест проти радянської влади. Від цього постраждали не лише учасники акції протесту, а й автори картини – її заборонили на тривалий час. Та Параджанов не лише не обурився, а й підтримав позицію протестувальників.

За це його почали переслідувати, тому він змушений був поїхати до Вірменії. Повернувся у Київ у 1971 і за кілька років був заарештований і засуджений «за гомосексуалізм». Хоча насправді у вироку йшлося про «український націоналізм». Єдиним, хто відкрито свідчив проти Параджанова, був «член КПРС». Інші навідріз відмовилися. Архітектор Михайло Сенін, якого у КДБ змушували підтримати наклеп, вчинив самогубство.

З тюрми Параджанова звільнили митці, які переймалися його долею. Подейкують, «муза російського авангарду» Ліля Брік особисто просила Леоніда Брежнєва про звільнення режисера. Крім цього, відомі західні митці підписали звернення на його захист. Жити в Україні йому заборонили, тому Параджанов оселився у Тбілісі.

Наприкінці життя митець страждав від раку легенів. «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії», - казав він. Сергій Параджанов дійсно помер у Єревані, а його дружина та син лишилися жити у Києві.

Сергій Параджанов залишив по собі безсмертні кінокартини, які ми з вами маємо завжди згадувати, передивлятися та щораз пізнавати ці шедеври з іншого боку.

Друзі!

Єврейські святині в Україні – це справжні перлини спільної історії наших двох народів. Багатьох вони дивують та надихають. Цього разу я хочу розповісти вам дивовижну історію Шаргородської синагоги – найстарішої кам’яної синагоги в Україні, яку називають «найпривабливішою». Аналогу ви не знайдете ніде.

Цю перлину на Східному Поділлі побудували у далекому 1589 році, тоді вона стала не лише серцем єврейської громади, а й фортецею, що рятувала від нападів турків та татар. Синагога була справжньою оборонною спорудою, мурованою з каменю. Вона була надзвичайно цікаво зведена, з товстими стінами, підземними таємними шляхами та навіть кімнатами для утримання в’язнів.

Протягом 27 років, коли на Поділлі панував Кам’янецький ейялет, турки використовували синагогу як мечеть. Пізніше, за часів Речі Посполитої, її знову повернули юдеям. Існують легенди, що у першій половині ХVIII ст. у синагозі проповідував цадик-чудотворець Баал Шем Тов, засновник хасидського руху.

Синагога вціліла і у часи Другої світової війни. Та яка доля її спіткала, як ви вважаєте? Більшовики розмістили у ній один із цехів сокоморсового заводу!

На щастя, інтер’єр цієї чудової історичної пам’ятки частково зберігся, утім, на жаль, відреставрувати її належним чином поки не вдалося. Проте, є плюс – синагогу повернули на баланс юдейської громади Шаргорода.

Друзі, великі пам’ятки, які поєднують наші два народи, потрібно оберігати та цінувати. Бо це – наша спільна історія, історія української землі та єврейського народу. Я впевнений, що одне лише існування таких архітектурних витворів мистецтва – це великий доказ прадавньої дружби наших народів.

Друзі!

Цього дня 159 років тому народився Еліезер Бен-Єгуда, людина, про яку знає кожен ізраїльський школяр, бо він – батько сучасного івриту, мови, завдяки якій відбулося єврейське національне відродження та стала можливою перемога у боротьбі за незалежність Держави Ізраїль.

Народився Бен-Єгуда під іншим іменем – Лейзер-Іцхок Перельман. Жив у селищі Лужки, нині – Білорусь. Його батьки були віруючими, читали псалми на івриті.

У три роки Лейзер-Іцхок почав ходити до хедеру – єврейської релігійної початкової школи. Продовжив навчання у єшиві – вищому навчальному закладі, де познайомився із рабином, що поселив у його серці бажання оселитися на землі своїх пращурів. Маючи гарні знання, Лейзер-Іцхок вступив до Сорбонни, де вивчав медицину, крім того – історію та політику Близького Сходу. Лікарем він вирішив стати, бо був переконаний, що ця професія аж надто знадобиться молодій державі.

У Парижі хлопець захворів на туберкульоз. Його сусідом по палаті став студент з Єрусалима на прізвище Лунц. Він розповів, що спілкуватися у місті дуже важко, бо не існує спільної мови. Тоді у голові хлопця і виникла ідея – відновити іврит, легку, розмовну, релігійну мову, яка могла б об’єднати народ.

Спершу Лейзер-Іцхок змінив ім’я. Став «сином Іудеї» -Еліезером Бен-Єгудою. Вже в 21 рік він видав свою першу політичну статтю. По цьому він переїхав до Єрусалиму – здійснив свою давню мрію. Разом з ним була й дівчина - Двора Йонас. Скоро в них народилася дитина, яку одразу почали вчити розмовляти на івриті. Так син Бен-Єгуди Бен-Ціон став першою дитиною, для якої іврит був рідною мовою.

Також Еліезер досяг іншого важливого рішення - у школі, де він був учителем, предмети, що стосувалися єврейства, почали викладати винятково івритом. Найвідоміший заклик Бен-Єгуди: «Єврей, розмовляй івритом!» - став крилатим висловом.

Проте, коли справа життя почала давати свої плоди, удар чекав з іншої сторони. Спершу від туберкульозу померла дружина Двора, згодом – дифтерія забрала трьох з п’яти дітей родини. Молодша сестра дружини взялася допомагати Еліезеру з дітьми, згодом вони одружилися.

У 1914 році розгорнулася «війна мов». Тоді й вирішилася доля івриту. Бен-Єгуда вмовив британського комісара визнати іврит однією з офіційних мов підмандатного Ізраїлю.

Помер Еліезер 16 грудня 1922 року, як і його перша дружина – від туберкульозу. Та залишив по собі одне з найбільших надбань єврейського народу – його мову.

Друзі, нажаль, для того, аби ми з вами спілкувалися тією мовою, що належить кожному з наших народів, безліч людей віддали свої життя та зусилля. Ми не маємо марнувати їх. Бо мова – це яскраве полум’я, яке збирає навколо себе народ та зігріває його.

Друзі!

До осель українців надходить Різдво. Святий Вечір миром і спокоєм осяює ваші домівки.

Цей день традиційно має особливе значення. Це – свято родини, тепла, сімейної злагоди. Саме сьогодні варто сказати усе, про що раніше мовчали, чим соромились чи боялись поділитися. Різдво – це свято підтримки. Коли усі твої близькі сидять поряд за одним столом. Тоді серце відчуває – ось вони, найрідніші, вони будуть поряд усе життя і зможуть розділити з тобою любов та горе, щастя та біду.

Вся Україна – це теж така родина. І для того, аби вдалося побороти усі незгоди, між людьми має оселитися порозуміння і любов. А ще – спільність дій та мети. Цього я бажаю усім українцям у це світле свято.

Друзі! Будьте здорові, щасливі, кохайте та будьте коханими! Сили та мужності тим, хто зараз воює на Сході України! Я вірю, що на цю землю теж прийде диво, яке потрібно найбільше – мир та процвітання країни.

Над прадавнім вертепом, де разом і наша мрія, і віра, і життя, Господь засвічує зорю.

З Різдвом Христовим! Христос Рождається! Славімо Його.

Друзі!

У цей день 137 років тому народився відомий балетмейстер та «чарівник танцю» Василь Костів, більш відомий під псевдонімом Верховинець.

Він народився у селі Старий Мізунь, в родині селянина-бідняка. Ходив у звичайну місцеву школу, та вже у 12 років переїхав до Львова. Там навчався у бурсі при Ставропігійському інституті. Згодом вступив до Самбірської вчительської семінарії, по закінченню якої викладав у сільських школах.

Здавалося б, на Василя Костіва очікує таке звичайне життя. Та все склалося інакше. Його любов до театру змінила все. Кілька років він виступав як актор та співак у театрі “Руська бесіда”, коли раптом під час гастролей його помітив Микола Садовський, про якого я вам уже розповідав. І запросив Василя приєднатися до їхньої трупи. “ На літо до мене приїхав молодий ще тоді актор Костів, що пізніше грав під прізвищем Верховинця. Цей молодий, але дуже музикальний хлопець дав мені ідею перекласти оперу “Галька” і “Сільська честь”.

У театрі Садовського Василь Верховинець був і актором, і хормейстром, і диригентом, і навіть хореографом. Софія Тобілевич писала про нього: “ Танцювальною групою в трупі відав молодий, дуже здібний хлопець з Галичини. На жаль, пам’ять не зберегла його прізвища. А слід би пам’ятати, бо він хоч і молодий, а був дуже талановитою людиною і знався не тільки на хореографії, а й на співах та музиці. У ті часи, коли в театрі готувались опери до постановки, цей молодий митець був Садовському у великій пригоді”.

Пізніше він змінював театри, був диригентом, керував хором, та найбільше запам’ятався як перший теоретик українського народного танцю. Він був співпостановником першого українського балету “Пан Каньовський”. Пізніше, разом з дружиною Євдокією Долею організував єдиний у країні жіночий вокально-хореографічний ансамбль під назвою “Жінхоранс”.

Він захоплювався народним танцем, вивчав його усе життя. Присвятив йому цілий підручник - “Теорія українського народнього танка”.

Нажаль, життя Василя Верховинця закінчилося трагічно. Кілька разів його заарештовували, намагалися інкримінувати приналежність до “Спілки визволення України”, та не змогли сфабрикувати потрібні докази. Коли його затримали втретє, вже насильно змусили визнати себе винним у тому, що у 1919 р. в Полтаві він організовував повстанський виступ проти Радянської влади. Василя Верховинця звинувачували у шпигунській діяльності на користь Польщі. Фінал цієї справи був заздалегідь відомий. Василя Верховинця засудили до розстрілу, вирок виконали 11 квітня 1938 року. Ну і, звісно, посмертно реабілітували.

Ось така вона, доля “чародія українського танцю”. Нам з вами усім слід знати, звідки пішли ті речі, які зараз є звичними. Хто віддав свої життя для того, аби ми могли дивитися чудові хореографічні постановки українського танцю будь-коли.

Друзі, учора у віці 77 років помер видатний ізраїльський юрист, екс-міністр юстиції та фінансів Яаков Нееман.

Він народився 16 вересня у Тель-Авіві, служив у бригаді "Голані", відмінно закінчив юридичний факультет Єрусалимського університету. Вже у Нью-Йорку отримав ступінь доктора. Пізніше - став викладачем. Згодом Яааков створив юридичну компанію "Герцог, Фокс і Нееман".

Розповім вам одну історію, аби ви зрозуміли, що це була за людина. У 1996 році Нееман став міністром юстиції. У день його призначення журналіст Йоав Іцхак подав до суду позов проти цього призначення. Поліція розпочала перевірку. В той самий день Яаков пішов у відставку. Більше того, свої інтереси у суді він захищав особисто. Йому вдалося виграти справу та довести, що він ні в чому не винний. Після цього його одразу призначили на посаду міністра фінансів.

Він був доволі жорстким політиком, винятковим реформатором. Справжнім патріотом Ізраїлю, одним з найдосконаліших знавців Тори, людиною надвисокої ерудиції.

Вічна пам'ять.