ЄРУСАЛИМ СТОЛИЦЯ ІЗРАЇЛЮ

ГЕНАСАМБЛЕЯ ООН ЗАКЛИКАЛА НЕ ВИЗНАВАТИ ЄРУСАЛИМ СТОЛИЦЕЮ ІЗРАЇЛЮ

Резолюцію підтримали усі постійні члени Радбезу ООН крім США.

«За» проголосували Франція, Велика Британія, Німеччина, Росія.

Дев'ять країн виступили проти, серед них Ізраїль та США. Ще 35, серед яких Канада, Латвія та Австралія – утрималися. Загалом у голосуванні взяли участь 128 країн.

Представники України, Грузії та Молдови голосування просто проігнорували і не з’явилися на нього.

Підсумки цього голосування не стали несподіванкою. Антиізраїльські резолюції в ООН – не новинка, вони приймаються систематично, при чому з усе більш безглуздими формулюваннями. Ця резолюція – чергова нісенітниця, до якої неможливо поставитись серйозно. А театру абсурду, який відбувається в ООН, давно слід покласти край. Я вдячний усім країнам, які не підтримали це рішення, і, зокрема, Україні.

Єрусалим завжди буде столицею Ізраїлю, ніщо не змінить це.

Іван Козловський

«Моя душа в Україні» – говорив видатний український оперний та камерний співак Іван Козловський. І підтверджував це на ділі: записував платівки з українськими піснями, виступав з оркестром українських народних інструментів, відкрив музичну школу у рідному селі та щороку запрошував дітлахів-співаків у гості. Він не боявся виконувати пісні, які співала його душа, попри те, що його могли за це покарати, наприклад, за «Мені однаково» на слова Шевченка. Сьогодні День пам’яті Івана Козловського і ми з вами маємо вшанувати його невмирущий талант.

Іван Козловський народився 24 березня 1900 року у селі Мар’янівка, що на Київщині. Батько Івана був кравцем, любив грати на гармоні. Син теж любив музику – від народження був обдарований винятковим слухом та мелодійним голосом. У 8 років хлопця віддали до Києва, де він почав співати у хорі Михайлівського Золотоверхого собору. Кажуть, саме там його почув Микола Лисенко та відзначив його винятковий талант.

Пізніше його зацікавив театр – вже з 15 років Іван Козловський брав участь у постановках Товариства Українських Акторів як хорист. У 1917 хлопець вступив до Київського музично-драматичного інституту. Дебютував Козловський у театрі Садовського - в ролі Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм». Кажуть, сама Марія Заньковецька розгледіла талант юного співака. Почувши його голос, вона сказала Івану Козловському: «Співаєш як соловей, співай людям на радість».

Брат Івана Федір у складі хору відправився на гастролі закордон, а сам Іван не поїхав, його мобілізували до Червоної армії. Хор не повернувся в Україну, бо там запанувала Радянська влада. Побачилися брати аж через пів століття, а через те, що брат не повернувся, Івана не випускали на гастролі закордон.

Коли служба добігла кінця, голос Івана знову залунав – тепер вже у Харківському оперному театрі. Козловський дебютував у «Фаусті» Гуно і одразу зайняв провідне місце в трупі. Ще за рік він став солістом Свердловського оперного театру. у 1925 році ім’я Івана Козловського з’явилося на афіші Большого театру в Москві. Першою роллю для нього стала невелика партія Юродивого в опері «Борис Годунов». Він перетворив цього героя з другорядного чи не на головного завдяки своєму голосу та харизмі. І зараз актори по всьому світу намагаються повторювати його манеру виконання, бо тоді він зчинив фурор.

У 1920 році Козловський одружився із акторкою Олександрою Герцик. Вона чудово грала ліричні ролі, була на 14 років старша за коханого. Лірично закінчилися і їхні стосунки - через 14 років шлюбу Іван пішов від дружини до молодої кінозірки – 20-річної Галини Сергєєвої. Але і їх шлюб згодом розпався. Галина мала ще кількох чоловіків і востаннє вийшла заміж у 76 років, але Козловський залишався один. Та мав безліч запеклих шанувальниць і двох вірних подруг – секретарку Ніну та наукову помічницю Ольгу.

У 54 роки Іван Козловський залишив сцену Большого театру, але своєї концертної діяльності не полишав. Виступав із сольними концертами аж до 87-річного віку.

У 1970 році, до свого ювілею Іван сам зробив собі подарунок – записав платівку «Українські колядки». Але значну частину цього тиражу в Український РСР було знищено.

Іван Козловський помер 24 грудня 1993 року від запалення легенів у Кремлівській лікарні. Остання книжка, яку він читав, була про містечко Васильків. Ми з вами, друзі, маємо пам’ятати про те, що Іван Козловський – це видатна для України людина. Як би не хотіли зараз росіяни привласнити його талант у скарбницю своєї історії, Козловський завжди підкреслював, що він – українець.

Все життя Іван Козловський мріяв, щоб українській фольклор, всі народні пісні і розповіді – поширювалися. Він щиро вірив, що згадуючи померлих, ми продовжуємо їхнє життя. Тож давайте сьогодні поєднаємо дві ці речі, і увімкнемо українську пісню у виконанні Івана Козловського. Вічна пам’ять видатному співаку!

Василь Сліпак

«Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну!» - казав воїн, захисник України та відомий оперний співак Василь Сліпак. Сьогодні йому мало б виповнитися 43 роки. Але Василь, позивний «Міф», загинув у бою на Світлодарській дузі 29 червня 2016 року від кулі снайпера.

Василь народився 20 грудня 1974 року у Львові. Співати хлопець любив змалку. У сім'ї ніхто не був пов'язаний із музикою професійно – мама Василя працювала у конструкторському бюро, батько був спеціалістом виробничого підрозділу. Але дідусь, на честь якого хлопця й назвали, мав унікальний голос, який передався і онуку.

Вже в шість років стався перший виступ Сліпака — на сільському весіллі Василько заспівав пісню тріо Мареничів «Тиша навкруги». Усі були у захваті. Коли хлопцю було 9 років, старший брат Орест відвів його до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик». Саме там сформувався смак та світогляд у майбутньому видатного українського оперного співака. Із «Дудариком» Василь Сліпак виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: від Національної опери України до Карнегі-Холу у Нью-Йорку. У хоровій капелі Василь Співак співав до 1994 року.

Під час навчання і після закінчення Львівської консерваторії, Сліпак багато виступав та брав участь у різноманітних конкурсах. У 1997 році Василь успішно пройшов відбір на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти українець дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в місті Ліоні, що у Франції.

Василь Сліпак завжди мав активну громадянську позицію. Одразу після здобуття Україною незалежності він долучився до руху «Віра і світло», який був покликаний допомогти людям з особливими потребами. Разом з братом Орестом організовував концерти у колоніях для неповнолітніх, аби морально підтримати тих, хто опинився за ґратами. Під час подій Революції гідності не міг приїхати в Україну, бо мав контракт у Опері, але координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України, відправляв українцям передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Коли на Донбасі почалася війна, Василь створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, а згодом і сам долучився до них. Сліпак тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2014 року, воював у Пісках у районі Донецького аеропорту, брав участь у боях за Авдіївку. На війні Василь Сліпак взяв собі позивний «Міф» – на честь найулюбленішої арії – партії Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Вдруге Василь поїхав на фронт у вересні 2015 року, у село Водяне під Маріуполем, просто на лінію зіткнення. Згодом повернувся до Парижа. Втретє і востаннє Сліпак повернувся на Донбас 18 червня 2016 року, щоб доправити зібрану допомогу захисникам-добровольцям. Він планував залишитися на війні на пів року. Але через 11 днів загинув від ворожої кулі, яку випустив снайпер з великокаліберної гвинтівки. Василь Сліпак ціною власного життя врятував побратимів. Тоді українські військові відбили атаку на селище міського типу Луганське та перейшли у контрнаступ.

30 червня 2016 року Василь Сліпак був посмертно нагороджений Орденом «За мужність» I ступеня. Він став першим Героєм України серед добровольців. Поховали оперного співака та воїна на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

Василь Сліпак – маяк української нації. Своїм душевним світлом він вказав усім шлях, шлях добра, відданості, жертовності та патріотичності. І хоча його насильно загасили, українці мають йти далі та не змінювати дорогу.

В ІЗРАЇЛІ ВІДБУВСЯ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ТА РОМАНСУ

В ІЗРАЇЛІ ВІДБУВСЯ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ТА РОМАНСУ

У місті Реховот Ізраїльський фольклорний театр організував дійство, в якому взяли участь 50 учасників з різних країн, різного віку, які змагалися у двох категоріях – професіонали та початківці. Обов’язковою умовою конкурсу стало виконання однієї пісні українською мовою.

Крім цього, гості заходу могли помилуватися чудовими роботами з Петриківського розпису заслуженого майстра народної творчості України Тамари Вакуленко.

Фестиваль відвідали ізраїльтяни, зокрема, вихідці з України, представники Посольства України в Державі Ізраїль, а також гості-українці і журналісти.

Пізнання культури наших народів надзвичайно зближує українців та ізраїльтян. Я щиро вдячний організаторам за їхню ініціативу, покликану поглибити дружні зв’язки між Україною та Ізраїлем. Я впевнений, що неповторна українська пісня підкорила слухачів і не залишила нікого байдужим

Микола Куліш

«Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, — ідеї», — писав видатний український письменник, драматург, режисер та громадський діяч Микола Куліш. Сьогодні виповнюється 125 років від дня його народження.

Микола народився у Чаплинці (нині – Херсонщина), у родині наймитів. Хлопчик змалку наймитував, вже у 5 років став до праці. Незабаром померла мати Куліша, батько одружився вдруге, став пиячити. Микола жив у притулку. Він був дуже здібним до навчання, це помітив вчитель церковно-парафіяльної школи і вирішив зібрати гроші для того, аби відправити хлопця вчитися. Він знайшов цілих 100 карбованців, завдяки яким Куліш поїхав у Олешківське училище. Там він почав писати, за що його і вигнали – сатиричні вірші Миколи не стали до душі керівництву училища.

Микола оселився у кімнаті в родини Невеллів, закохався у їхню доньку Тосю і згодом взяв із нею шлюб. Вона народила йому двох чудових дітей – доньку Ольгу та сина Володимира.

Сам же Куліш, якому було 22 роки, надіслав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет. Його зарахували на перший курс. Однак навчатися юнаку довелося Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна. Військову службу Микола ніс у Смоленську, потрапив на передову. На війні отримав поранення, контузію. Куліш повернувся додому зовсім іншою людиною.

У 1925 році разом із родиною Микола переїхав до головного культурного центру – Харкова. Там мешкав у будинку для малолітніх злочинців. Через це, до речі, бездомність теж стала однією з тем його творчості.

Саме у Харкові Куліш познайомився з найвідомішими українськими письменниками, зокрема, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, Аркадієм Любченком. Та, певно, найголовнішою була зустріч із Лесем Курбасом. Разом вони створили новий український театр.

Їх творчий тандем був надзвичайним, знання Курбаса та інтуїтивні почуття Куліша дозволяли творити шедеври. Наприклад, п’єсу «97». Усі були вражені їхніми задумками та вмінням показувати душу крізь театр, відчувати образами.

Крім цього, у Харкові Куліш займався громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки».

Микола Куліш надзвичайно переживав за долю свого народу: «Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна», - писав він. Про чоловіка під час Голодомору 1933 року Антоніна Куліш згадувала так: «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».

Тоді ж проти Куліша розгорнули ідеологічну кампанію, а п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» назвали ворожими комуністичному режиму.

Останнім твором Куліша стала «Маклена Ґраса». Соціально-психологічна драма оповідала про протистояння людини і суспільства. На жаль, для Миколи це протистояння було вирішене. 7 грудня 1934 р. його заарештували, згодом засудили до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Під арештом він захворів на туберкульоз. Але помер не від нього.

Разом з другом Курбасом його розстріляли 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.



«Хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора!» - закликав українців Куліш. Стільки десятиліть минуло, а його слова досі лишаються актуальними для нас з вами.

ХАНУКА – ТОРЖЕСТВО МИРУ, СВІТЛА І ДОБРА

ХАНУКА – ТОРЖЕСТВО МИРУ, СВІТЛА І ДОБРА

Щоб поділитись частинкою дива з малечею, ми влаштували свято Хануки в Почесному консульстві Держави Ізраїль у Західному регіоні України, що знаходиться у Львові.

Важливо, щоб змалку діти поважали традиції і вчили історію. Рабин Сіва Файнерман майстерно в ігровій формі розповів дітлахам про диво Хануки і разом з ними запалив третю ханукальну свічку.

Свято без сюрпризів – не свято! Тому для малечі виступив театр ляльок «Долина казок» з виставою про вічні цінності – добро, дружбу, підтримку та любов до батьків. А особливо дітки були у захваті, коли кожного «занурювали» у величезну мильну «домівку», під час шоу бульбашок.

Батькам доводиться віддавати безліч власних сил для того, аби виховати свою дитину порядною, людинолюбною, чесною та доброю особистістю. Свята дають нам змогу у легкій та ненав’язливій формі закласти підвалини розвитку малечі.

Наприклад, на Хануку дітям за традицією дарують гроші. На ідиші це називають «хануке гелт» - ханукальні гроші, на івриті – «дмей ханука». З цими грошима дитина може робити, що захоче – одразу купити собі щось чи відкласти на майбутнє.

Але є один непохитний обов’язок – частину отриманих грошей слід віддати на цдаку – благодійність. Так навіть найменших дітей вчать допомагати тим, хто цього потребує. Бо завжди люди, в яких немає грошей на подарунки та свята.

Діти – наше майбутнє!

Нехай ваші серця гріє тепло та доброта!

Хаг Ханука самеах!

Михайло Старицький

«Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе,
Потративши свої колишні сили...
Як я люблю твої сумні могили,
Україно! Як я люблю тебе!»

Ці пронизливі слова у 1878 році написав видатний український письменник, актор, режисер, театральний і громадсько-культурний діяч Михайло Старицький. 177 років тому він народився у селі Кліщинці (нині – Черкаська область).

Старицький – автор понад 30 п’єс, серед яких драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», та інші. Крім оригінальних п’єс, він перероблював за сценічними правилами твори інших авторів. Зокрема, «Різдвяну ніч», «За двома зайцями», «Лимерівну», тощо. Саме завдяки Михайлу Старицькому ці твори стали надзвичайно популярними серед глядачів.

Народився Михайло Старицький у шляхетській родині. Батько – відставний ротмістр, мати походила з видатного роду Лисенків. Коли хлопцю було 8 років, помер тато. У 12 років він залишився без мами. Виховував Старицького мамин брат Віталій, батько композитора Миколи Лисенка.

З Миколою Лисенком пов’язана значна частина життя Михайла. Разом з ним його виховували, разом вони вступили до Харківського університету, і з ним же у 1871 почав працювати над створенням «Товариства українських сценічних акторів» у Києві. Михайло записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

У 1861 році Старицький повернувся до рідного села, щоб отримати батьківський спадок. Тоді він вперше по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Він пішов до батька дівчини, аби попросити про побачення, але та виявилася зарученою. Їй Старицький присвятив рядки:

«Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…».



Ці слова Микола Лисенко поклав на музику, проте відомою пісня стала з мелодією Андрія Волощенка та Василя Овчиннікова. Зараз її взагалі вважають народною.



Нещасливе кохання Старицькому допомогла пережити сестра Миколи Лисенка Софія. Їй було усього 14 років, коли молоді побралися. У пари було 5 дітей.

У 1882 році Старицький організував першу українську професійну трупу разом з Марком Кропивницьким. Видатний український актор Іван Мар’яненко згадував: «Вклавши всі свої кошти в антрепризу, він зразу ж поставив роботу театру на широку ногу: підняв акторські ставки до рівня російських театрів, зібрав великий оркестр і хор, прекрасно оформляв вистави, запрошував кращих художників-декораторів; було пошито нові костюми та набуто бутафорію».

Розвиток українського театру був справою всього свого життя Михайла Старицького. Він витрачав на це усі свої статки і заощадження. Театр був життям Старицького, аби поставити на високий рівень першу українську професійну трупу, він продав власний маєток та сухарний завод... Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Уже в похилому віці видатний театральний діяч казав: «Убухав на театр все своє, яке мав, добро і на старість зостався жебраком…»

1895 року Михайло Старицький залишив театральну діяльність і займався лише літературою. Помер Михайло Старицький у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.

Єрусалим

Вчора Організації Ісламського співробітництва визнала Єрусалим столицею Палестини.

Зокрема, Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган закликав міжнародне співтовариство визнати державу Палестина і проголосити Єрусалим столицею цієї «окупованої Ізраїлем» країни.

Сказати, що це нісенітниця – це нічого не сказати. Визнати Єрусалим столицею Палестини – це все одно, що оголосити Париж центром Зімбабве, або киянам «зібрати валізи» і визнати юрисдикцію Гондурасу.

Такі рішення – не більше, аніж маніпуляція у власних інтересах. Це просто жалюгідна спроба Ердогана схилити електорат на свою сторону напередодні виборів.



За свою довгу історію Єрусалим був як мінімум двічі зруйнований, безліч разів взятий в облогу і атакований. І цю «атаку» переживемо. Єрусалим – столиця держави Ізраїль. Так було три тисячоліття тому, і так буде завжди.

Микола Леонтович

140 років тому цього дня народився український композитор Микола Леонтович, автор обробки «Щедрика», який підкорив увесь світ під назвою «Carol of the Bells»! На честь дня народження великого маестро я розповім вам кілька фактів про його життя та історію легендарного твору.

1. Микола Леонтович з’явився на світ у селі Монастирок, що на Вінниччині. Батько хлопця був сільським священником, але володів багатьма інструментами і навчив сина грати на віолончелі, скрипці, гітарі, цитрі та балалайці. Мати композитора Марія Йосипівна була людиною «унікальної духовної та фізичної краси», гарно співала, навчила сина народних пісень. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер.

2. Батьки хотіли, аби Микола був священником. Після закінчення Шаргородської бурси він навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Але Миколу все одно тягнуло до музики, він займався самоосвітою. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працював вчителем сільської школи в Чукові, де організовував хор, оркестр, залучив туди учнів. На власні кошти купив для нього інструменти. При місячній зарплаті 27 крб, за кожен інструмент віддавав по 25-40 крб. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля».

3. Кілька років Леонтович був викладачем співів на Донеччині та Поділлі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Це привернуло увагу поліції, через що Леонтович був змушений переїхати.

4. Значну частину свого життя ( а Леонтович прожив усього 43 роки), композитор поклав на роботу над «Щедриком». Перша авторська редакція з’явилася 1901 року, остання – 1919. Вперше «Щедрик» виконав хор Київського університету у 1916 році, а у 1921 його почули у США – твір виконали у Карнегі Холі в Нью-Йорку. Всесвітньо відома «колядка дзвонів» з'явилася у 1936 році. Тоді американець українського походження Петро Вільховський створив англійську версію слів. З тих пір під назвою «Carol of the Bells» українського «Щедрика» знає увесь світ. Почути легендарну пісню можна і у сучасних фільмах, зокрема «Сам удома», «Гаррі Поттер», «Міцний горішок» та інших. «Щедрик» став невід’ємним атрибутом різдвяних свят.

5. Видатного українського композитора вбили 23 січня 1921 року, коли він приїхав гостювати до батька. Багато років цю інформацію приховували, але зараз відомо, що вбивцею Леонтовича був чекіст Афанасій Грищенко, який напросився в хату переночувати. Вранці він пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, оприлюднили лише у 1990-х роках.

Крім «Щедрика», у доробку Миколи Леонтовича – цілих 150 чудових творів, серед яких такі відомі, як «Дударик», «Пряля», «Козака несуть». Сьогодні увімкну «Щедрика», аби насолодитися невмирущим талантом великого українського композитора!

Радісного свята світла!

Друзі! Сьогодні з першою зіркою розпочнеться свято Хануки!

Його історія сягає давніх давен. Сирійський цар Антіох IV у 167 році до н.е. засудив іудаїзм. Тора стала забороненою книгою, слідування єврейським законам – злочином. Більше того, двох єврейок та їхніх малюків, яким вони потай зробили обрізання, стратили. Через це спалахнуло єврейське повстання. Армія була невеликою, погано оснащеною. Утім їй знадобилося усього три роки, аби витіснити Антіоха із військом зі своїх земель. Після того, як контроль над Єрусалимом встановило військо Юди Маккавея, євреям вдалося відновити Другий іудейський Храм.

У день його освяти потрібно було запалити менору та підтримувати її вогонь. Але оливкової олії для лампад не було, лишився лише один глечик. А виготовлення достатньої кількості зайняло б цілих вісім днів. Та євреї все одно вирішили запалювати свічки. І вони горіли на тій олії цілих 8 днів, замість одного. Це було просто диво! Тому мудреці вирішили, що, починаючи з 25 числа місяця кіслев, протягом 8 днів іудеї матимуть дні для радощів та веселощів, читатимуть молитву подяки Галель та запалюватимуть свічки.

Свято назвали Ханукою, що означає «урочисте відкриття, освята». Цього дня відновили богослужіння у Єрусалимському Храмі. Ще одне пояснення назви – «хану» означає відпочили, «ка» - 25 число місяця кіслев.

На Хануку сім’ї збираються за великим столом та шикарною трапезою. Співають традиційних пісень та розповідають про чудеса, які Бог втілив для пращурів. Ласують пончиками з варенням, що називаються суфганієт та, уявіть собі, дерунами! Щоправда, вони називаються «латкес». Дітлахи саме відпочивають на канікулах, тому найбільше люблять свято вони. За традицією, малечі дарують безліч іграшок та грошей, частину з яких вони мають віддати на благодійність.

Друзі, існує мудрий єврейський вислів: «Трохи світла достатньо, аби розсіяти велику темряву.» У це велике для єврейського народу свято я закликаю вас ніколи не розчаровуватись та не зневірюватись. Дива знаходяться зовсім поряд із нами, потрібно лише вірити, і вони справдяться.

Хаг самеах! Радісного свята світла!

Israeli Friends of Ukraine

«Ти існуєш за рахунок того, що отримуєш. Ти живеш, коли віддаєш», - казав Вінстон Черчилль. У неділю я мав честь виступити перед людьми, які дійсно живуть – українськими та ізраїльськими волонтерами. Громадська організація Israeli Friends of Ukraine 10 та 11 грудня проводить семінар-практикум по темі співпраці волонтерських та громадських організацій Ізраїлю та України.

Я бачив найвідданіших людей з усіх куточків України: з Вінниці, Харкова, Одеси, Житомира… А також людей з великим серцем з Ізраїлю, які щиро хочуть допомагати українцям. Метою заходу став розвиток спільних проектів та їхній запуск в Україні.

Я щиро підтримую такі ініціативи, бо впевнений, що одвічний зв’язок двох наших народів має міцнішати. Нові мости між українцями та ізраїльтянами, які простягають одне одному руку допомоги – це основа основ, на якій будується дружба. Міжособистісні контакти, підтримка та розуміння обов’язкові атрибути міцних стосунків між нашими народами.

Я хочу побажати волонтерам, щоб їхня співпраця стрімко розвивалася та була замкнена у міцне кільце. Бо це допомагає тисячам людей жити краще. Ще раз дякую усім благодійникам за їхню важку працю та щиру допомогу.

День Гідності та Свободи

Друзі, сьогодні українці відзначають День Гідності та Свободи!

Цього дня ми згадуємо дві важливі події, що сколихнули новітню історію України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013 року. День Гідності та Свободи став своєрідним наступником свята Дня Свободи, що відзначався на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, але згодом був скасований указом Віктора Януковича.

І, звісно, саме 21 листопада 2013 року розпочалися перші акції протесту на Майдані і у відповідь на рішення тодішньої влади щодо припинення курсу на євроінтеграцію.

Я думаю, що і зараз ви пам’ятаєте події Революції Гідності, ніби вони розгорталися вчора. Країна втомилася від засилля корупції, постійного обкрадання, свавілля правоохоронних органів, зневаги до прав людини і вирішила сказати «ні», боротися за краще майбутнє для себе та своїх нащадків .Це був єдиний порив небайдужих до долі своєї держави людей. Минуло небагато часу і на мирних мітингах пролилася кров. Тоді революція стала іншою, всеохоплюючою, загальною. Кровопролиття стала певним символом бажання влади придушити тих, хто має інакшу позицію. Побиття студентів, палаючі шини, зброя-бруківка, «коктейлі Молотова», Беркут, снайпери, розстріл та «Небесна сотня» – всі ці страшні речі так чи інакше уособлюють події Революції Гідності. Однієї з найтрагічніших і найпотрібніших подій в історії сучасної України. Три місяці протестів, 106 загиблих і понад 2 тисячі поранених – ось вона, страшна ціна, яку довелося заплатити.

Цей день має назавжди закарбуватися у нашій пам’яті на честь тих, хто віддав життя за зміни в Україні. Помаранчева революція та Революція Гідності були першими поштовхами для того, аби ми ніколи не поверталися у минуле, а боролися за майбутнє – самостійне, вільне, незалежне. Процес змін триває й досі. Але не зважаючи на злети та падіння, радощі та розчарування, перемоги та втрати, процес, який розпочався тоді, має дійти до кінця. Бо саме ми відповідальні за те, в якій державі житимуть наші нащадки і маємо докладати максимум зусиль, об’єднуватись, працювати на благо свої країни.

Бажаю усім вам сили, мужності, терпіння. Залишайтеся чесними перед собою та своєю Батьківщиною та ніколи не впадайте у відчай! Вічна пам’ять усім, хто загинув за те, щоб ми жили краще.

Бандурист Євген Адамцевич.

Чи чули ви славетний «Запорозький марш»? Коли ця мелодія вперше пролунала в залі Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, ніхто не сумнівався – це музика незалежності. Минули роки, «Запорозький марш» став народним твором і мало хто пам’ятає, що у нього був талановитий автор – бандурист Євген Адамцевич.

Величний український музикант народився 1 січня 1904 року у селі Солониця, що на Полтавщині, у родині станційного службовця. Коли Євгену було всього два роки, він втратив зір внаслідок хвороби. Але це не змусило хлопця втратити жагу до життя. Батьки відправили його вчитися у Київську школу для незрячих. Там Євген навчився гри на бандурі, скрипці та сопілці. Він чудово співав – його баритон охоплював дві октави. Вчитель з гри на бандурі Мусій Олексієнко не робив хлопцю поблажок через вади зору, вчив його грати на найважчому інструменті. Євгенові було нелегко, він часто збивав пучки пальців до крові, граючи на бандурі.

Згодом юнак перебрався жити до бабусі у Ромни, місто, яке у 1920-х було визначним регіональним культурним центром. Там працював драматичний театр, був значний осередок кобзарів. Євген Адамцевич приєднався до Миргородської капели бандуристів, виступав з нею та самостійно з 1927 року.

Видатний музикант за життя пережив багато горя: тяжкі 30-ті роки винищення кобзарства та бандурництва, переслідування, бідність, репресії та утиски. Проте Адамцевич мав сильний дух та ніколи не складав руки.

Саме у такого сильного, мужнього та талановитого красеня-велета закохалася дівчина Лідія. Симпатична молода жінка кинула все, втекла з дому, просто заради того, щоб бути поруч з коханим Євгеном. У пари народилося троє дочок, для яких Євген звів хатку біля залізничної колії у Ромнах.

На життя Євген заробляв важко, співав на роменському базарі. Радянська влада трактувала це як жебрацтво, тому талановитого бандуриста нерідко переслідували. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, кидали одного на безлюдді, інколи арештовували.

Нелегким було життя кобзаря після Другої світової війни, бо трудового стажу він не мав, пенсії не заробив. Знову й знов йому доводилося повертатися до гри на базарі. Матеріальне становище родини поліпшилося, коли з’явилося Об'єднання співців-кобзарів. Там почали організовувати концерти та платити за них бодай якісь гроші.

А тепер уявіть: Київський оперний театр імені Т.Г Шевченка, концерт кобзарів і лірників. Юні дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста – Євгена Адамцевича. Високий і дужий кобзар торкається струн бандури, і несміливо каже: «Запорозький марш». Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць…зал вибухнув оплесками. Цей твір одразу став чимось важливим для всіх українців. Мелодією сили духу, яка промовляла з серця нескореного бандуриста.


У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покос інтелігенції. Кобзарське об'єднання згорнуло свою діяльність. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Там Євген Адамцевич і помер – 45 років тому, 19 листопада 1972 року. Йому було 67.



Ось така вона, печальна, повчальна, сповнена сили та віри історія видатного українського бандуриста Євгена Адамцевича. Він прожив нелегке життя, але умів закликати українців не здаватися та вірити в світле майбутнє. Тож давайте слідувати його закликам.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День пам’яті Василя Кричевського, українського маляра, архітектора та графіка. Саме він – автор українського державного герба, прийнятого Центральною Радою, людина, що спроектувала дизайн грошей та державних знаків УНР. Василь Кричевський – чоловік, який відродив загублене з XVIII віку мистецтво оформлення української книги. Він був талановитим архітектором та маляром, представником «українського імпресіонізму» та доклав руку до того, про що ви може й не здогадуєтесь.

Василь Григорович народився 12 січня 1873 року у селі Ворожба (нині – Сумщина). Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Кричевського та його дружини Прасковії. Навчався Василь Кричевський у Харкові, у залізнично-технічному училищі. По закінченні влаштувався помічником міського архітектора.

Свою мистецьку діяльність Кричевський почав наприкінці 1890-х років і понад півсотні років життя присвятив мистецькій науковій та педагогічній роботі. Він був самобутнім маляром-пейзажистом. Нині значна частина робіт Василя Кричевського перебуває за кордоном, більшість — в Українському музеї Нью-Йорка. У 2003 онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала приблизно 300 робіт Кричевського до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема, до 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею. Унікальна колекція картин художника зберігається в Музеї української діаспори у Києві.

У 1903 році його план будівництва переміг на конкурсі будинку Полтавського Земства. Він став зразком нового архітектурного стилю – Український архітектурний модерн. До 1908 року Василь Кричевський брав участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку. Кричевський доклав свою руку до зведення різних цікавих будинків, зокрема, будинку письменників «Роліт», Літературно-меморіального музею Шевченка на Тарасовій горі, Прибуткового будинку по вул. Стрілецька, 28 у Києві та інших.

У 1912-1913 Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків і керамічною школою в Миргороді. На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка Василь Кричевський робив ескізи виробів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

Кричевський був одним з організаторів і першим ректором Української Академії Мистецтв. Протягом довгих років Василь Григорович збирав предмети української народної творчості. Він склав перший в Україні підручник українського народного мистецтва, який, на жаль, не встигли видати. Збірка Кричевського, яка знаходилася в будинку Михайла Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.

Настали часи Української Народної Республіки. Василь Кричевський був у добрих стосунках з Михайлом Грушевським. Саме його попросили зробити перші державні печатки. Далі постала задача розробити герб. Обговорювали кілька ідей – «знак неясного значіння, щось вроді тризубця» з монет часів князя Володимира, арбалет — старий герб Києва, і козак з мушкетом, що був гербом Гетьманщини у ХVІІ–ХVІІІ ст., галицький лев та київський Архістратиг Михаїл. Врешті, Мала Рада затвердила великий та малий державні герби, а також велику й малу печатки УНР. Тризуб— знак Володимира Великого — підкреслював спадковість нової держави від Київської Русі. «Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією», — зазначав Михайло Грушевський. Стилізований оливковий вінок, що оточував Тризуб в обох гербах, виконаних Кричевським, символізував мирну політику Української Народної Республіки.

Також Василь Кричевський керував мистецькою частиною у виробництві великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора», «Назар Стодоля» та першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок».



Під час Другої світової війни Василь Кричевський разом з дружиною та донькою спершу переїхав до Львова, де був ректором Вищої образотворчої студії. Восени 1943 Кричевські емігрували спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, Німеччини, Франції. На початку 1948 року оселилися у Венесуелі. Помер видатний митець та архітектор 15 листопада 1952 року, рівно 65 років тому у місті Каракасі. У 1975 році Кричевського перепоховали на українському цвинтарі святого Андрія в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США.

Андрій Малишко

«Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти», - писав видатний український поет Андрій Малишко. Саме цього дня у 1912 році він з’явився на світ у Обухові, що на Київщині.

Андрій Самійлович народився в сім'ї шевця. Його батько хотів, аби уcі четверо синів стали шевцями, але послухався лише старший, Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє любили писати вірші. Старший брат Андрія — Петро Малишко —був таким собі народним месником, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. Коли Андрію було 16, Петра спіймали, відвезли до Києва та засудили до страти. І попри те, що мати хлопців писала та благала про помилування, його доля була невідворотною. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!». Він любив свого брата усім серцем і не раз звертався до його пам’яті впродовж життя.

«Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними».

Малишко закінчив семирічку, вчився у медичному технікумі, але кинув його, бо зрозумів, що його покликання – у іншому. Тоді він вступив на літературний факультет Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, став учителем в Овручі. Рік прослужив у армії. Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Саме у редакції журналу він зустрів свою першу дружину – єврейку Дарину Лівшиць, вони побралися. 1937 року в них народилася дочка Валентина, яка, як батько, стала поетесою і перекладачем.

Вже у 1930-х він друкував свої вірші у різних виданнях. Швидко став популярним поетом. Сам Малишко якось розповідав, як отримав свій перший орден – «Знак пошани». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Після перших обіймів з батьком, той став розглядати орден. Спитав:

« – За що ж, сину, честь така?
– За роботу, за вірші, тату!» – відповів Малишко.

У відповідь батько прошепотів: «Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж. Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Ці слова Андрій Малишко запам’ятав назавжди. Далі в нього були інші нагороди – 2 Сталінські премії. Але ніхто тоді не знав, що за ними стояло. У Феофанії, де Андрій Самійлович помер, він розповідав: «Знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом, друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя Сталіна… і замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище».

Він був талановитим поетом, на творчості якого надзвичайно відбився період, у який він жив. З початком Другої світової війни Малишко пішов на фронт, був військовим кореспондентом у фронтових газетах.

Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж – залишив першу сім’ю та одружився з Маєю Федоровою. Тоді всі думали, що вона – генеральська дочка, але підтвердження цьому немає.

Утім і їхній шлюб довго не протримався. У Спілці письменників був вечір поезії. Там виступала молода поетеса Любов Забашта, а головою був Андрій Малишко. Він був вражений вродою молодої поетеси і дуже хвалив її вірші. А потім, вийшовши в коридор покурити, бовкнув колегам:

«Господи, якби ж її вірші були такі гарні, як вона сама!»

Дівчина почула це і розплакалася. Малишко почав заспокоювати. Це зблизило їх, і незабаром Любов стала третьою дружиною Малишка.

Андрій Малишко видав сім збірок поезій, зокрема «Україно моя!» (1942) — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. Найпродуктивніший етап у творчості поета припав на середину 1950-х. Тоді він написав тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо.

На похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Він договорив її до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон:

«Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!».

Сам Андрій Малишко помер у Феофанії 17 лютого 1970 року, одночасно переніс інфаркт та інсульт. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів — "Серпень душі моєї", вийшла вже посмертно.

Андрія Малишка немає з нами вже майже пів століття. Але його постать досі оповита таємницею. Ми з вами дуже багато не знаємо про видатного українського поета, якого хотіли показати зразковим рупором тоталітарного режиму. Тож маємо вивчати різні факти з його біографії та спробувати уявити, як усе було насправді.

Друзі!

Друзі! Під час мого останнього візиту до Ізраїлю, я мав зустріч із Спікером Кнесету Юлієм Едельштейном. Він підготував для мене неочікуваний подарунок – подяку за персональний внесок у теплі та дружні стосунки між Україною та Ізраїлем. Я надзвичайно поважаю пана Едельштейна, який сам народився у Чернівцях, як людину та політика. Тому мені надзвичайно приємно, що він відзначив мою працю на благо єднання двох наших народів.

Символічно, що ще одну Почесну грамоту, цього разу – від Голови Верховної Ради України Андрія Парубія, я отримав рік тому. Ці нагороди для мене – ще одне підтвердження, що потрібно продовжувати ту роботу, якій я віддаю значну частину своїх сил, старань та часу. Для мене надзвичайно важливо, щоб українці та євреї жили у злагоді, мирі та міцній дружбі. Бо так історично склалося, що наші два народи завжди були поряд. Так само наші країни мають підтримувати одна одну на світовій арені, розвивати різні двосторонні проекти, відкривати для себе нові горизонти співучасті. А також поглиблювати співпрацю на всіх рівнях – і державних, і міжособистісних.

Я знаю, що з року в рік стосунки між Україною та Ізраїлем стають все теплішими. Я щасливий, що можу докладати до цього руку. І обіцяю, далі буде ще багато цікавого.

Вітаю всіх з Днем української писемності та мови!

Друзі! Вітаю всіх з Днем української писемності та мови!

Дату свята обрали не випадково, за православним календарем сьогодні — День вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Нестор Літописець був монахом Києво-Печерського монастиря (бл. 1114 р.), першим давньоруським письменником і літописцем. Він - автор житій князів Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, вважається одним із авторів «Повісті временних літ». Саме Нестора вважають «батьком української словесності».

Запровадили свято 9 листопада 1997 року. Цього дня за традицією покладають квіти до пам'ятника Несторові-літописцю, що знаходиться неподалік Києво-Печерської лаври. З 2000 року 9 листопада проходить унікальна акція – радіодиктант національної єдності, започаткований Українським радіо. За 17 років він перетворився на міжнародний флешмоб і щороку збирає все більшу кількість учасників. Девіз цьогорічного радіодиктанту – «Нас багато. Ми різні. Але нас об’єднує спільна мета». Окрім України, диктант цього року писатимуть в Латвії, Литві, Португалії, Словаччині, Румунії, Казахстані, Китаї, Аргентині, США та Канаді.

Також сьогодні стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, про який я розповідав вам раніше. Щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу.

Традиційно цього дня прийнято відзначати найбільших популяризаторів української мови, україномовні книжкові видавництва. В останні кілька років українці переоцінили ставлення до своєї рідної мови, почали більше цінувати її. На державному рівні вона закріпила свої позиції, і тепер з радіоприймачів та телебачення частіше можна почути українську. Також збільшилася підтримка видавництва книг українською.

Рідна мова – скарб, який слід оберігати. Тож шануйте чудову українську солов’їну мову!

Йоссі Ґінсберґ

«Я пройшов крізь величезні пригоди і вижив лише тому, що інші люди ризикували своїми життями заради мене. Розуміючи, як ми всі взаємозв'язані та взаємозалежні, я не соромлюся і не боюся, коли настає момент, покластися на іншого, або попросити про допомогу. І коли я маю можливість допомогти іншому, я розглядаю це як мій обов'язок і привілей» - це відомий вислів ізраїльського мандрівника Йоссі Ґінсберґа. Днями у кінотеатрах розпочався показ фільму «Джунглі», який заснований на надзвичайній історії цього чоловіка, який одного разу заблукав у Амазонських джунглях. Самого Йоссі грає відомий актор Деніел Редкліфф.

Йоссі Ґінсберґ народився у 1959 році у Тель-Авіві. Батьки хлопця пережили Голокост. Йоссі жив як звичайний ізраїльський юнак – пішов служити у армію у 18 років. У Йоссі була мрія – познайомитись із французьким письменником Анрі Шарр’єром, автобіографію якого ( «Метелик») він прочитав під час служби у військово-морському флоті Ізраїлю. Шарр’єр теж служив у флоті (Франції), але після фальшивого звинувачення у вбивстві відбував каторгу поблизу Ґвіани у Південній Америці. Він кілька разів утікав, але його повертали за грати. Після звільнення з в’язниці Анрі жив у Венесуелі. Йоссі працював на кількох роботах, щоб зібрати кошти та поїхати у Південну Америку. Він хотів спитати у Шарр’єра поради, як дослідити джунглі Амазонки.

Але коли Ґінсберґ зібрав кошти, Шарр’єр вже відійшов на той світ. Але Йоссі все одно поїхав за своєю мрією. З Венесуели мандрівник дістався Колумбії, там подружився з учителем з Швейцарії Марком Стеммом і поїхав із ним у Болівію, Ла-Пас. Там вони зустріли геолога Карла Рупрехтера, який погодився повести юнаків у експедицію, шукати золото. До них приєднався ще й американський фотограф на ім’я Кевін Гейл.

Це була пригода, на яку Йоссі так чекав. Йому був 21 рік і ніщо не могло зупинити його перед здійсненням власної мрії. Але реальність була жорстокішою за його юнацькі мрії. Спершу у 4 відважних підкорювачів джунглів закінчилась провізія. Вони були змушені їсти фрукти та…мавп. Учитель Стемм відмовився їсти примата і його почали залишати сили. На чоловіків чекало ще одне неприємне відкриття – геолог Рупрехтер виявився не геологом, а австрійським злочинцем, останнім шансом на «щасливе життя» якого і було те саме золото, яке шукала група. Ця новина посіяла розбрат у команді. Фотограф Кевін Гейл та Йоссі вирішили побудувати пліт та повернутися у Ла-Пас по річках. «Геолог» не вмів плавати, тож він взяв на себе заслаблого вчителя і вони пішли своїм маршрутом. Група домовилася зустрітися у Ла-Пасі на Різдво.

Але не так сталося, як гадалося. Хлопці втратили контроль над плотом і влетіли на ньому у водоспад. Фотограф встиг врятуватися і вийти на берег, а от Йоссі пощастило менше – його віднесло течією. На щастя, юнак не отримав серйозних травм. Кілька днів він шукав друга, але йому не вдалося знайти Кевіна.

Ґінсберґ залишився один на один зі страшними джунглями і на його долю випали усі види мук, які вони могли підготувати для людини. Його тіло кусали величезні червоні мурахи, комарі. Кілька разів Йоссі ледве не з’їли хижаки. Двічі йому доводилось вибиратися з болота. Юнак потрапив у потом, в якому ледве вижив. Так минуло понад два тижні. Останніх 5 днів Йоссі нічого не їв, страждав від галюцинацій. Аж раптом – почув звук мотора. Ґінсберґ думав, це чергова примара, але це була пошукова група аборигенів, які шукали його вже кілька днів. Виявилось, фотограф Кевін Гейл вижив. Через кілька днів його знайшли аборигени і він розповів їм про Йоссі. Знайшли ізраїльського мандрівника тоді, коли жодного шансу на його порятунок вже не було.

На жаль, знайти двох інших членів команди – «геолога» Карла Рупрехтера та учителя Марка Стемма не вдалося нікому.

Після порятунку Йоссі три місяці лікувався у госпіталі. Він повністю відновився, вступив до Тель-Авівського університету на факультет єврейської філософії та ділового адміністрування.

Якщо ви думаєте, що це була остання подорож Ґінсберґа до Амазонії, ви дуже помиляєтесь. Він повернувся туди знову через 10 років. Йоссі допоміг мешканцям поселення Сан-Хосе-Учупіамонс отримати грант на $1,25 млн у Міжамериканському банку розвитку на будівництво сонячних батарей у джунглях. Ґінсберґ прожив у поселенні 3 роки – з 1992 по 1995, поміг звести еко-будинки «Chalalan» у болівійському національному парку Мадіді. Він зробив ще безліч корисних речей, зокрема, захищав інтелектуальну власність корінних народів регіону.

У 1995 році Міжнародний центр дослідження та лікування наркоманії (CITA) запросив Йоссі на посаду віце-президента компанії з розвитку. Ґінсберґ створив 12 центрів лікування від опійної наркоманії по всьому світу, від Мексики до Китаю. У 2009 він залишив посаду і відкрив власний лікувальний центр того ж профілю у Австралії.

Згодом Йоссі повернувся в Ізраїль і заснував дизайнерську компанію. У 2013 став одним із співзасновників стартапу «Headbox», зараз працює генеральним директором у Blinq.com, компанії, що базується у Силіконовій долині.

Йоссі Ґінсберґ – людина, яку називають одним з найбільш мотивуючих особистостей сучасності. Він уособлює у собі те, що віра, стійкість духу, моральна сила та віддана праця можуть допомогти стати на ноги не зважаючи на те, через що ви пройшли. Ніколи не можна складати руки – ні в надзвичайних, ні у буденних ситуаціях.

«Мир Вашому дому!»

Друзі! Ще раз щиро дякую всім, хто прийшов на вчорашній кінопоказ. Мені було дуже приємно побачитися з вами особисто, почути ваші слова підтримки та побачити посмішки.

Я перепрошую, якщо комусь було незручно – вас зібралося понад 350 людей, це був великий сюрприз. Ми швидко вирішили це питання і сподіваюся, що всі змогли переглянути фільм у комфортній атмосфері.

Стрічка «Мир Вашому дому!» Володимира Лерта перевищила усі мої, і, я думаю, ваші сподівання. Фільм торкався самої душі, проводив глядача важкою стежкою між трагедією та комедією. Багато хто навіть пустив сльозу і щиро признався мені у цьому після сеансу. Я щасливий, що вам сподобалося. Дуже радий тому, що цей вечір залишить по собі добрі спогади.

До нових зустрічей, друзі!

інтернат «Маноф

Як допомогти «важкій» дитині адаптуватися у соціумі? Це питання, відповідь на яке шукають у кожній країні. Особливо, якщо йдеться про тих дітей, які живуть у інтернатах. Особливо, коли у них вже є судимості, а для багатьох це – сигнал, що шляху назад зі слизької стежки немає.

Але це не так. В ізраїльському інтернаті «Маноф» знайшли цікавий підхід для того, як допомогти дітям змінитися. Назва інтернату означає «підйомний кран» і тут дійсно піднімають із самого дна.

Історії підлітків, що потрапляють у інтернат, схожі між собою. Здебільшого, їхні батьки – репатріанти, що нещодавно переїхали у країну, почали шукати роботу і через надмірну заклопотаність перестали звертати увагу на дитину. А та, в свою чергу, залишившись на самоті, пішла шукати друзів на вулиці. Але частіше за все, там можна нажити біду. В Ізраїлі суворі закони – серйозна бійка на вулиці може потягнути за собою судимість та умовний строк покарання. Неповнолітнім його часто заміняють на навчання у спеціалізованому інтернаті, наприкінці якого судимість можуть зняти, якщо підліток поводився добре. Але як зробити так, щоб шибеник, який має образу у душі на суспільство та дорослих, почав дивитися на світ інакше?

Це можливо. І, уявіть собі, після навчання у «Манофі» деякі з учнів йдуть служити у поліцію. Як так сталося?

Усе просто. Інтернат запровадив окремий предмет – кінологію. Чому саме його і саме у цьому інтернаті? Колись тут вчився учень, репатріант з Аргентини Аріель Бар-Маймон. Він був одним з найпроблемніших хлопців навіть для цього учбового закладу. Він кілька разів втікав з інтернату, але його повертали. Одного разу Аріель, наплювавши на всі правила, приніс з собою цуцика. І сталося диво – з шибеника хлопець перетворився на доброго господаря, який любив свою собачку та піклувався про неї. Аріель випустився з інтернату, але у 2002 році загинув у теракті. Ще за кілька років померла його мати. Усі свої гроші жінка заповіла «Манофу», аби там побудували собачий розплідник.

Куратор кінологічного спецпроекту у інтернаті – легендарний кінолог Аркадій Шульман. Він вчить підлітків, як потрібно тренувати чотирилапих бійців. І, врешті, після закінчення собачого вишколу, песиків беруть у поліцію чи армію, а за ними часто йдуть і самі колишні розбишаки. Вони стають професійними кінологами. Найгірше покарання для учнів інтернату – коли їх відсторонюють від занять з собаками. Діти щиро чекають та люблять їх, бо чотирилапі друзі віддають їм цю любов, не засуджують, розуміють.

Звісно, крім кінологічних уроків у цьому інтернаті є й інша купа потрібних форм-факторів для адаптації підлітків. Гарне харчування, чиста територія, сама будівля – колишній палац з фонтанами та басейнами. Крім цього, діти активно працюють, ведуть справжнє господарство: тут і вівці, і кози, і сад з городом.

От так і виявилося, що відповісти на питання, як допомогти дітям, від яких через важкий характер відмовились усі – не так вже і важко. Просто не слід читати нудні лекції чи карати їх. Варто зайняти підлітків тим, що їх зацікавить. Директорка «Манофу» Заава Атракці каже: «Є золоте правило: «Немає поганої дитини – буває, що дитині погано». Ніхто не народжується з комплексами, вони з’являються з плином життя». Я вважаю, найголовніше – якщо дитина заплуталася, ви завжди маєте підставити їй своє плече.

Друзі!

Друзі! Справжнє покликання можна знайти, коли ти знаєш, чого хочеш. Сьогодні я розповім вам історію чоловіка, який знав не лише, чого хоче він, а й чого хочуть… жінки.

Чарльз Хаскелл Ревсон народився 11 жовтня 1906 року у Массачусетсі, в містечку Сомервілль. Батько хлопця Семюел до еміграції жив на литовській землі, що входила до Російської імперії. Свою майбутню дружину – Джейнет – Чарльз зустрів вже в США. Вона з родиною емігрувала з Австро-Угорщини. Молоді люди швидко подружилися – мали спільні інтереси, симпатію, обидва походили з єврейських сімей. Незабаром вони вирішили побратися, а згодом у них з’явилося троє синів, середнім з яких був Чарльз.

Родина жила небагато, батько та мати не мали стабільної роботи, через що часто змінювали домівки. Головною місією батьки вважали дати освіту своїм дітлахам, бо це допомогло б їм не поневірятися Америкою, а знайти собі серйозну професію. Чарльз зруйнував мрію своїх батьків і після закінчення школи вирішив не вступати у коледж. Вони були у розпачі – хлопець був дуже здібним, а отже міг досягти висот… та він просто вибачився перед ними і став продавцем у магазині жіночого одягу.

Це був магазин фабрики Pickwick Dress Company, що займалася, зокрема, виготовленням одягу на замовлення. Кілька років Чарльз допомагав жінкам підбирати сукні, тканини, фасони, кольори. Його полюбили клієнтки – здавалося, він міг читати їхні думки. Ревсон вирішив не зупинятися на досягнутому – він експериментував, і щоб фінальний результат замовлення був ідеальним, часто замовляв різні відтінки тканин, відмовлявся, якщо бодай щось йому не підходило. Таким чином він не заробляв на сукнях, а навпаки – загнав фабрику у борги. Чарльза звільнили за марнотратство. Утім, йому не довелося довго бути безробітним.

Вже скоро він став торговим представником фірми Elka, яка виготовляла емаль для нігтів. Юнак мав продавати лаки. Чарльз чудово знав підхід до жінок, і у будь-якому салоні краси, куди він заходив, збирався цілий натовп, аби подивитися на його товар. Тоді жінки користувалися пудрами та іншими засобами для того, аби доглядати за нігтями. Лак, який допомагав прискорити довгі жіночі процедури, був унікальним продуктом.

Ревсон помітив, що продажі можна збільшити і вирішив піти до керівництва з пропозицією – він зробить це, за що отримає нову посаду та більшу зарплатню. Його вислухали і… знову звільнили.

Тоді Ревсон вирішив домовитись із хіміком, який займався виготовленням лаків, що віддасть 50% заробітку своєї новоствореної компанії, якщо той поділиться з ним формулою. Той погодився і вже у

1932 році на американському ринку з’явилася нова компанія – Revlon (Чарльз замінив у назві одну літеру свого прізвища).

В той самий час виготовленням лаків, крім компанії Elka, вирішив зайнятися і відомий усім Макс Фактор. Але обидві ці фірми боялися експериментувати з кольорами та пігментами. А Чарльз Ревсон витрачав довгі дні у лабораторії з хіміками. Над Ревсоном жартували, що він став першим чоловіком у світі з нафарбованими нігтями – Чарльз мав бути впевнений, що його продукт найкращий і часто тестував лаки на собі. А ще він вдавався до цього у салонах краси, де став живим тестером для клієнток.

Ревсон зробив неймовірне – завдяки магії маркетингу він змусив жінок, які раніше купували лак для нігтів лише коли він закінчувався, ставитись до нього не як до косметики, а як до аксесуару. Компанія Revlon набрала обертів – за лаками стала випускати помади, інші засоби. Всі вони мали успіх, бо Чарльз Ревсон дійсно знав, чого хочуть жінки.

Може тому він тричі був одружений, мав двох рідних і двох прийомних синів.

У 1956 році Ревсон заснував благодійний фонд, який фінансував школи, лікарні та інші організації єврейської спільноти. Після смерті він залишив фонду у спадок 68 мільйонів доларів.

Чарльз Ревсон був головою компанії Revlon до самої смерті 24 серпня 1975 року. Він був легендарним бізнесменом, одна з найвідоміших цитат Чарльза: «На фабриках ми виготовляємо косметику, а у магазинах продаємо надію». Надія – ось, чого прагнула кожна жінка від часів Ревсона і до сьогодні.

Дорогі друзі

Дорогі друзі! 14 жовтня – особливий день для всіх українців, бо споконвіку він був святковим та мав важливе значення.
За легендою, у цього дня у 860 році князь Аскольд узяв в облогу Константинополь. Мешканцям міста нічого не лишалося, як просити порятунку у Бога. Тоді перед людьми з’явилася Богородиця і вкрила усіх своїм покровом, що по-церковному зветься омофором. Після цього військо Аскольда вже не могло побачити цих людей.

Крім цього, Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорізьких козаків. Вони надзвичайно шанували ікону Покрови, будували однойменні храми. Першу церкву на честь Покрови козаки побудували в 1659 році на Чортомлицькій Січі. За свідченням українського історика Дмитра Яворницького, за час існування Січі було побудовано 13 церков Покрови Богородиці.


Французький дипломат Жан-Бенуа Шерер ще у далекому 1788 році видав історичну працю, де йшлося, зокрема, про важливість цього дня для усіх українців. Він розповідав, що Покрова – найбільше свято для мужніх та хоробрих козаків. Вони настільки цінували його, що саме цього дня обирали нових членів старшини, дії яких мала благословити Богородиця.

На Покрову українці одружувались, бо саме до цього дня мав випасти перший сніг, який нагадував вбрання нареченої. Крім цього, чоловіки ремонтували хату перед святом, бо якщо не встигнеш до свята – проведеш зиму у холоді.

Сьогодні ми відзначаємо і свято наймужніших, найпатріотичніших та найхоробріших чоловіків сучасної України – її захисників. В Україні зараз немає людей, яких би поважали, шанували та цінували більше за тих, хто вже четвертий рік боронить Батьківщину на Сході України. Ви – найбільший скарб цієї нації.

На Покрову будь хто може звернутися за благословенням до Пресвятої Богородиці, бо Вона все чує та готова захистити. Я впевнений, що сьогодні найважливіше, чого ми можемо просити – здоров’я та сили нашим воїнам, які відважно захищають Україну.

Я бажаю справжнім українським захисникам сили, мужності та віри. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя за те, щоб ми з вами жили у безпеці. Нехай всіх береже Господь.

Друзі!

Друзі! Сьогодні з першою зіркою добігає кінця найбільш радісне іудейське свято Суккот. На цьому фото з родиною головного рабина міста Києва Йонатана Марковича я тримаю головний символ цього свята – лулав, букет з чотирьох рослин, які збирають спеціально на Суккот.

Кожна з цих рослин символізує певний тип людей: етрог (вид цитрусових, який ви можете сплутати з лимоном), має і смак, і запах – це євреї, що знають Тору і роблять добрі справи. Лист фінікової пальми, яка дає солодкий плід без запаху, - це євреї, які знають Тору, але не роблять добрих справ. Мирт - рослина неїстівна, але з приємним запахом - це євреї, від яких, як аромат, виходять добрі справи. І наостанок верба, у якої немає ні смаку, ні запаху, - це євреї, які не знають Тору і не чинять добра. Та не зважаючи на це, бог об’єднав усі ці рослини в один букет, а людей – в один народ, щоб допомагали один одному, підставляли плече, вчили.

Я хочу щоб усі ви ще раз згадали, що сила нації у єдності, в підтримці, у взаєморозумінні.

З першою зіркою в Ізраїлі святкуватимуть останні осінні свята – Шміні-Ацерет та Сімхат-Тора. В Ізраїлі вони неподільні, а от діаспора відзначає їх окремо.

Розповім вам про кожне із свят. Шміні-Ацерет у перекладі з івриту дослівно означає «восьмий день, хтось затримався». Усе тому, що відзначають свято на восьмий день Суккот, щоправда зі спільного у них лише атмосфера радості та щастя. Шміні-Ацерет – окремий день, записаний у Торі: «На восьмий день у вас буде свято». Саме зараз євреї закінчують читати П’ятикнижжя Мойсеєве. Крім того, свято має й інший сенс. Тисячі років тому мудреці були упевнені, що саме цього дня Небесний суд вирішує, чи буде йти дощ наступного року. Тижнем раніше дощ був би карою для євреїв – не сильно радітимеш йому, коли живеш у курені на Суккот. Тож молитися про потрібні погодні умови починали на 8-ий день, священні слова для цього записані у молитві Мусаф, яку повторюють усі – від малого до старого.

Сімхат-Тора – свято протилежне. Перекладається як «Радість Тори». У цей день, навпаки, розпочинають читання П’ятикнижжя Мойсеєва. Для цього мають спеціальний обряд. З арон а-кодеш (місця зберігання сувоїв Тори) виносять сувої і влаштовують видовищний хоровод навколо зали синагоги. Люди різного віку та соціальних класів радіють і співають із Торою в руках. Не брати участь в хороводі – гріх. Процесію повторюють аж сім разів, щоб якомога більше охочих могли потримати сувої у руках.

В ці свята веселощів та радості хочу нагадати вам – не забувайте учитися. Бо історично, ці дні стосуються саме читання, яке є важливою частиною саморозвитку. Сила будь-якої людини у знаннях, які вона має. Тож вчіться, не зважаючи на те, скільки вам років, або як сильно ви втомлюєтесь. Знання – це сила!

Друзі

Друзі, сьогодні виповнюється 70 років видатній українській співачці Ніні Матвієнко. Її голос – неповторна перлина у намисті української творчості. У всьому світі знають, що українська пісня сучасності звучить голосом цієї прекрасної та талановитої жінки.

Ніна Митрофанівна народилася 10 жовтня 1947 року у селі Неділище на Житомирщині. Була шостою з 11 дітей у родині! З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі. «Я в такій сім'ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали…»

Співочий талант дівчина отримала від мами – Антоніна Ільківна могла співати і в три, і в чотири голоси. Оскільки сім’я жила дуже бідно, Ніну вирішили віддати в інтернат. Батьки думали, що дівчина сильніша за інших дітей, а тому їй буде легше пережити розлуку з родиною. В 11 років Ніна стала ученицею школи-інтернату у селищі Потіївка Радомишльського району. Це були надзвичайно важкі часи – дівчинка була одинокою, її часто карали вихователі і змушували годинами стояти у кутку. Після закінчення цієї школи-інтернату, у 9 клас Матвієнко перевели до Коростеня. Там вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, любила співати пісні Людмили Зикіної. Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні спробувати серйозно зайнятись співом і піти на прослуховування в Український народний хор імені Верьовки. Вона мріяла про це понад усе, відвідала студію при хорі, але реальність взяла гору, і після закінчення навчання Ніна влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею.

Аж раптом їй випав шанс. У Житомирі саме набирали дівчат-учасниць в естрадний вокальний ансамбль. Ніна поїхала на проби, але їй відмовили – її голос був надто особливим і не підходив для естрадного колективу. До речі, тоді вибрали іншу відому українську співачку – Раїсу Кириченко.

Але Ніна не склала руки. У 1966 вона знову пішла в студію Хору імені Григорія Верьовки. Дівчина вчилася там два роки, після яких стала солісткою хору. Вже за рік голос Ніни Матвієнко звучав на кращих майданчиках усього світу, вона з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.

У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора і художника мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну на концерті в Києві у 1968 році. З першого погляду чоловік відчув – Ніна буде його дружиною. Згодом Петра та Ніну познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір». За рік після одруження у пари народився перший син – Іванко. А за ним ще двоє дітей: Андрійко та Антоніна. Сини пішли у батька, стали талановитими художниками, але пізніше, у 2005 році Іван здійснив постриг і став ченцем. Донька Антоніна пішла маминим слідом – вона чудова українська співачка із своїм неповторним голосом та манерою виконання, має власне коло шанувальників.

У 1975 році Ніна Матвієнко заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і почала активно займатися літературною творчістю. Мало хто знає, але ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Також вона написала біографічну книгу «Ой виорю нивку широкую», де подано пісенний матеріал з її репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів). У 2004 році Ніни Матвієнко завершила книгу спогадів «Уже так не буде, як є».

Офіційний співочий стаж Ніни Матвієнко – 50 років. Вона є уособленням цілої епохи українського мистецтва, бо Ніна Матвієнко була неперевершеною у всьому, чим займалася: музикою, театром, кіно. Ця жінка із сильною громадською позицією, гострим розумом та дуже чуйним серцем викликає захват. Не раз у інтерв’ю вона казала, що не любить голосних епітетів поряд зі своїм іменем. Але вона справді велика жінка. З Днем народження! Найщиріші та найтепліші побажання і головне – многая літа!

Дорога на той світ...

Дорога на той світ... ніхто ніби не знає, як вона виглядає. Але 76 років тому її бачили тисячі людей. Вона вела у Бабин Яр – місце, де у людей насильно відбирали життя.

«Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші і цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний.
Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний».

Вони всі прийшли зранку – жінки та діти, люди похилого віку та ті, хто з різних причин не змогли піти на фронт. Але це був їх останній шлях. Тих, хто потрапляв за дріт назад уже не випускали. У людей забирали документи і цінні речі. Вишикували у шеренги на схилах яру і … розстрілювали… Свинцеві кулі впивалися у тіла людей, вони падали донизу і останнє, що відчували в житті – страх, який не можна передати словами. Тих, хто вижив, добивали у ямі. Після кількох таких розстрілів тіла присипали землею, щоб знову скидати туди нові. Бабин яр тоді, здавалося, був бездонним – тисячі тіл падали у нього, мов у чорну діру. Аби заглушити крики людей, які все розуміли, убивці голосно вмикали музику, а над яром безперервно кружляв літак.

За 2 дні 29 і 30 вересня 1941 року було вбито 33771 особу (і це не враховуючи дітей до трьох років, яких теж розстрілювали, але не рахували). Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці розстріляли майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. В яру убивали не лише євреїв - в'язнів Сирецького концтабору, заручників, засуджених до смерті підпільників та українських патріотів, ромів. Загалом за період окупації за різними оцінками тут було знищено від 70 до 200 тисяч людей. Найстаршою жертвою трагедії стала 103-річна жінка, наймолодшою - триденна дівчинка.

Декому все ж вдалося вижити. Але ця цифра мізерна – 29 людей. Серед врятованих була й тридцятирічна актриса лялькового театру Діна Миронівна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман). Вона розповідала про побачене так: «Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».

Масштаб злочину, вчиненого тут, усвідомити дуже складно, настільки він гігантський. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Аби позбутися спогадів про жахіття, влада вирішила позбутися самого яру! Туди закачали глину з розташованого неподалік цегельного заводу, а на його місці влаштували парк атракціонів. Але у 1961 дамба, яка стримувала глину, не витримала. Лавина з бруду в сотні тисяч кубометрів, заввишки до 14 метрів бурхливим потоком пішла на Куренівку і забрала життя десятків людей – працівників депо, пацієнтів та персонал Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 імені академіка І.П.Павлова, мешканців району. За офіційними даними загинуло 145 чоловік. За неофіційними – півтори тисячі. Так одна трагедія потягнула за собою другу через мовчання.

Тишу навколо трагедії Бабиного Яру одними з перших порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів».

Час минає і стирає ті страшні деталі, той невимовних жах, з яким асоціюється трагедія Бабиного Яру. Ми не маємо права забути це. Ми не маємо права допустити повторення подібних злочинів. Ця страшна сторінка спільної україно-єврейської історії нагадує, що воля однієї людини може забрати тисячі життів. Але коли тисячі людей гуртуються навколо одне одного – немає тих, кого вони не зможуть побороти.