Микола Куліш

«Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, — ідеї», — писав видатний український письменник, драматург, режисер та громадський діяч Микола Куліш. Сьогодні виповнюється 125 років від дня його народження.

Микола народився у Чаплинці (нині – Херсонщина), у родині наймитів. Хлопчик змалку наймитував, вже у 5 років став до праці. Незабаром померла мати Куліша, батько одружився вдруге, став пиячити. Микола жив у притулку. Він був дуже здібним до навчання, це помітив вчитель церковно-парафіяльної школи і вирішив зібрати гроші для того, аби відправити хлопця вчитися. Він знайшов цілих 100 карбованців, завдяки яким Куліш поїхав у Олешківське училище. Там він почав писати, за що його і вигнали – сатиричні вірші Миколи не стали до душі керівництву училища.

Микола оселився у кімнаті в родини Невеллів, закохався у їхню доньку Тосю і згодом взяв із нею шлюб. Вона народила йому двох чудових дітей – доньку Ольгу та сина Володимира.

Сам же Куліш, якому було 22 роки, надіслав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет. Його зарахували на перший курс. Однак навчатися юнаку довелося Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна. Військову службу Микола ніс у Смоленську, потрапив на передову. На війні отримав поранення, контузію. Куліш повернувся додому зовсім іншою людиною.

У 1925 році разом із родиною Микола переїхав до головного культурного центру – Харкова. Там мешкав у будинку для малолітніх злочинців. Через це, до речі, бездомність теж стала однією з тем його творчості.

Саме у Харкові Куліш познайомився з найвідомішими українськими письменниками, зокрема, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, Аркадієм Любченком. Та, певно, найголовнішою була зустріч із Лесем Курбасом. Разом вони створили новий український театр.

Їх творчий тандем був надзвичайним, знання Курбаса та інтуїтивні почуття Куліша дозволяли творити шедеври. Наприклад, п’єсу «97». Усі були вражені їхніми задумками та вмінням показувати душу крізь театр, відчувати образами.

Крім цього, у Харкові Куліш займався громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки».

Микола Куліш надзвичайно переживав за долю свого народу: «Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна», - писав він. Про чоловіка під час Голодомору 1933 року Антоніна Куліш згадувала так: «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».

Тоді ж проти Куліша розгорнули ідеологічну кампанію, а п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» назвали ворожими комуністичному режиму.

Останнім твором Куліша стала «Маклена Ґраса». Соціально-психологічна драма оповідала про протистояння людини і суспільства. На жаль, для Миколи це протистояння було вирішене. 7 грудня 1934 р. його заарештували, згодом засудили до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Під арештом він захворів на туберкульоз. Але помер не від нього.

Разом з другом Курбасом його розстріляли 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.



«Хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора!» - закликав українців Куліш. Стільки десятиліть минуло, а його слова досі лишаються актуальними для нас з вами.