Дорога на той світ... ніхто ніби не знає, як вона виглядає. Але 76 років тому її бачили тисячі людей. Вона вела у Бабин Яр – місце, де у людей насильно відбирали життя.
«Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші і цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний.
Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний».
Вони всі прийшли зранку – жінки та діти, люди похилого віку та ті, хто з різних причин не змогли піти на фронт. Але це був їх останній шлях. Тих, хто потрапляв за дріт назад уже не випускали. У людей забирали документи і цінні речі. Вишикували у шеренги на схилах яру і … розстрілювали… Свинцеві кулі впивалися у тіла людей, вони падали донизу і останнє, що відчували в житті – страх, який не можна передати словами. Тих, хто вижив, добивали у ямі. Після кількох таких розстрілів тіла присипали землею, щоб знову скидати туди нові. Бабин яр тоді, здавалося, був бездонним – тисячі тіл падали у нього, мов у чорну діру. Аби заглушити крики людей, які все розуміли, убивці голосно вмикали музику, а над яром безперервно кружляв літак.
За 2 дні 29 і 30 вересня 1941 року було вбито 33771 особу (і це не враховуючи дітей до трьох років, яких теж розстрілювали, але не рахували). Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці розстріляли майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. В яру убивали не лише євреїв - в'язнів Сирецького концтабору, заручників, засуджених до смерті підпільників та українських патріотів, ромів. Загалом за період окупації за різними оцінками тут було знищено від 70 до 200 тисяч людей. Найстаршою жертвою трагедії стала 103-річна жінка, наймолодшою - триденна дівчинка.
Декому все ж вдалося вижити. Але ця цифра мізерна – 29 людей. Серед врятованих була й тридцятирічна актриса лялькового театру Діна Миронівна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман). Вона розповідала про побачене так: «Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».
Масштаб злочину, вчиненого тут, усвідомити дуже складно, настільки він гігантський. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Аби позбутися спогадів про жахіття, влада вирішила позбутися самого яру! Туди закачали глину з розташованого неподалік цегельного заводу, а на його місці влаштували парк атракціонів. Але у 1961 дамба, яка стримувала глину, не витримала. Лавина з бруду в сотні тисяч кубометрів, заввишки до 14 метрів бурхливим потоком пішла на Куренівку і забрала життя десятків людей – працівників депо, пацієнтів та персонал Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 імені академіка І.П.Павлова, мешканців району. За офіційними даними загинуло 145 чоловік. За неофіційними – півтори тисячі. Так одна трагедія потягнула за собою другу через мовчання.
Тишу навколо трагедії Бабиного Яру одними з перших порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів».
Час минає і стирає ті страшні деталі, той невимовних жах, з яким асоціюється трагедія Бабиного Яру. Ми не маємо права забути це. Ми не маємо права допустити повторення подібних злочинів. Ця страшна сторінка спільної україно-єврейської історії нагадує, що воля однієї людини може забрати тисячі життів. Але коли тисячі людей гуртуються навколо одне одного – немає тих, кого вони не зможуть побороти.
«Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші і цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний.
Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний».
Вони всі прийшли зранку – жінки та діти, люди похилого віку та ті, хто з різних причин не змогли піти на фронт. Але це був їх останній шлях. Тих, хто потрапляв за дріт назад уже не випускали. У людей забирали документи і цінні речі. Вишикували у шеренги на схилах яру і … розстрілювали… Свинцеві кулі впивалися у тіла людей, вони падали донизу і останнє, що відчували в житті – страх, який не можна передати словами. Тих, хто вижив, добивали у ямі. Після кількох таких розстрілів тіла присипали землею, щоб знову скидати туди нові. Бабин яр тоді, здавалося, був бездонним – тисячі тіл падали у нього, мов у чорну діру. Аби заглушити крики людей, які все розуміли, убивці голосно вмикали музику, а над яром безперервно кружляв літак.
За 2 дні 29 і 30 вересня 1941 року було вбито 33771 особу (і це не враховуючи дітей до трьох років, яких теж розстрілювали, але не рахували). Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці розстріляли майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. В яру убивали не лише євреїв - в'язнів Сирецького концтабору, заручників, засуджених до смерті підпільників та українських патріотів, ромів. Загалом за період окупації за різними оцінками тут було знищено від 70 до 200 тисяч людей. Найстаршою жертвою трагедії стала 103-річна жінка, наймолодшою - триденна дівчинка.
Декому все ж вдалося вижити. Але ця цифра мізерна – 29 людей. Серед врятованих була й тридцятирічна актриса лялькового театру Діна Миронівна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман). Вона розповідала про побачене так: «Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».
Масштаб злочину, вчиненого тут, усвідомити дуже складно, настільки він гігантський. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Аби позбутися спогадів про жахіття, влада вирішила позбутися самого яру! Туди закачали глину з розташованого неподалік цегельного заводу, а на його місці влаштували парк атракціонів. Але у 1961 дамба, яка стримувала глину, не витримала. Лавина з бруду в сотні тисяч кубометрів, заввишки до 14 метрів бурхливим потоком пішла на Куренівку і забрала життя десятків людей – працівників депо, пацієнтів та персонал Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 імені академіка І.П.Павлова, мешканців району. За офіційними даними загинуло 145 чоловік. За неофіційними – півтори тисячі. Так одна трагедія потягнула за собою другу через мовчання.
Тишу навколо трагедії Бабиного Яру одними з перших порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів».
Час минає і стирає ті страшні деталі, той невимовних жах, з яким асоціюється трагедія Бабиного Яру. Ми не маємо права забути це. Ми не маємо права допустити повторення подібних злочинів. Ця страшна сторінка спільної україно-єврейської історії нагадує, що воля однієї людини може забрати тисячі життів. Але коли тисячі людей гуртуються навколо одне одного – немає тих, кого вони не зможуть побороти.
Немає коментарів:
Дописати коментар