Андрій Малишко

«Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти», - писав видатний український поет Андрій Малишко. Саме цього дня у 1912 році він з’явився на світ у Обухові, що на Київщині.

Андрій Самійлович народився в сім'ї шевця. Його батько хотів, аби уcі четверо синів стали шевцями, але послухався лише старший, Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє любили писати вірші. Старший брат Андрія — Петро Малишко —був таким собі народним месником, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. Коли Андрію було 16, Петра спіймали, відвезли до Києва та засудили до страти. І попри те, що мати хлопців писала та благала про помилування, його доля була невідворотною. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!». Він любив свого брата усім серцем і не раз звертався до його пам’яті впродовж життя.

«Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними».

Малишко закінчив семирічку, вчився у медичному технікумі, але кинув його, бо зрозумів, що його покликання – у іншому. Тоді він вступив на літературний факультет Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, став учителем в Овручі. Рік прослужив у армії. Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Саме у редакції журналу він зустрів свою першу дружину – єврейку Дарину Лівшиць, вони побралися. 1937 року в них народилася дочка Валентина, яка, як батько, стала поетесою і перекладачем.

Вже у 1930-х він друкував свої вірші у різних виданнях. Швидко став популярним поетом. Сам Малишко якось розповідав, як отримав свій перший орден – «Знак пошани». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Після перших обіймів з батьком, той став розглядати орден. Спитав:

« – За що ж, сину, честь така?
– За роботу, за вірші, тату!» – відповів Малишко.

У відповідь батько прошепотів: «Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж. Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Ці слова Андрій Малишко запам’ятав назавжди. Далі в нього були інші нагороди – 2 Сталінські премії. Але ніхто тоді не знав, що за ними стояло. У Феофанії, де Андрій Самійлович помер, він розповідав: «Знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом, друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя Сталіна… і замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище».

Він був талановитим поетом, на творчості якого надзвичайно відбився період, у який він жив. З початком Другої світової війни Малишко пішов на фронт, був військовим кореспондентом у фронтових газетах.

Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж – залишив першу сім’ю та одружився з Маєю Федоровою. Тоді всі думали, що вона – генеральська дочка, але підтвердження цьому немає.

Утім і їхній шлюб довго не протримався. У Спілці письменників був вечір поезії. Там виступала молода поетеса Любов Забашта, а головою був Андрій Малишко. Він був вражений вродою молодої поетеси і дуже хвалив її вірші. А потім, вийшовши в коридор покурити, бовкнув колегам:

«Господи, якби ж її вірші були такі гарні, як вона сама!»

Дівчина почула це і розплакалася. Малишко почав заспокоювати. Це зблизило їх, і незабаром Любов стала третьою дружиною Малишка.

Андрій Малишко видав сім збірок поезій, зокрема «Україно моя!» (1942) — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. Найпродуктивніший етап у творчості поета припав на середину 1950-х. Тоді він написав тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо.

На похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Він договорив її до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон:

«Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!».

Сам Андрій Малишко помер у Феофанії 17 лютого 1970 року, одночасно переніс інфаркт та інсульт. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів — "Серпень душі моєї", вийшла вже посмертно.

Андрія Малишка немає з нами вже майже пів століття. Але його постать досі оповита таємницею. Ми з вами дуже багато не знаємо про видатного українського поета, якого хотіли показати зразковим рупором тоталітарного режиму. Тож маємо вивчати різні факти з його біографії та спробувати уявити, як усе було насправді.