Друзі!

Друзі! Сьогодні я хочу розповісти вам історію про Джека Паланса – відомого голлівудського актора українського походження, лауреата премії Оскар у номінації «найкращий актор другого плану» за фільм «Міські піжони».

Володимир Палагнюк – таке справжнє ім’я Джека Паланса – народився 18 лютого 1919 або 1920 року у штаті Пенсильванія. Його батьки були українцями – батько Іван з села Іване-Золоте на Тернопільщині, мама Ганна зі Львова. Родина була працьовитою, та жили вони скромно. Батько працював на шахті і згодом помер від раку легень.

На вугільній шахті якийсь час працював і сам Володимир, аж поки йому не посміхнулася доля – хлопець у складі футбольної команди виграв внутрішній футбольний чемпіонат університету Північної Кароліни. І його запросили у професійний спорт. Спершу Володимир займався футболом, згодом – боксом. Він узяв собі псевдонім Джек Браццо, досяг значних успіхів у важкій ваговій категорії. Збереглися відомості про те, що він побив рекорди того часу з 15 безперервними перемогами, 12 із котрих були здобуті нокаутом до кінця 4-го раунду. Під час одного поєдинку Джек отримав удар в горло, що викликало хрипоту, яка залишилася у хлопця назавжди.

Коли розпочалася Друга світова війна, Палагнюк залишив бокс і пішов у армію, вступив до Військово-повітряних сил США. Під час навчального польоту трапився страшний випадок – його літак загорівся. Але Володимиру вдалося врятуватися на парашуті. Від цього нещасного випадку на обличчі майбутнього актора залишились опіки. Оговтавшись, Палагнюк все одно повернувся на війну, отримав нагороди за відвагу. У 1944 році хлопець демобілізувався з армії.

Завдяки отриманим ветеранським пільгам, Володимир зміг вступити до Стенфордського університету на факультет акторського мистецтва. Актор мав специфічну зовнішність через шрами, до всього ще й особливий хрипкий голос. Одночасно з навчанням Палагнюк працював охоронцем, офіціантом, навіть фотомоделлю!

Першою роллю Палагнюка був образ Стенлі Ковальського у п’єсі «Трамвай «Бажання», яку ставили на Бродвеї. Разом з ним грав сам Марлон Брандо. На широких екранах актор вперше з’явився у 1950 році, зіграв злочинця у стрічці «Паніка на Вулиці». Через зовнішність та голос найчастіше Володимиру, який тоді вже змінив ім’я на Волтер Джек Паланс, доводилося грати негативних персонажів. Він досить критично ставився до своєї роботи та до голлівудських режисерів – називав багатьох із них нездарами.

В особистому житті Джек був іншим – м’яким, добрим, чуйним. Був двічі одружений, мав трьох дітей. Протягом життя Палагнюк активно підтримував та долучався до українського еміграційного життя Америки.

Ще один яскравий приклад проукраїнської позиції актора – у 2004 під час «російських ночей» у Лос-Анджелесі актор відмовився від звання «народний артист Росії»: «Я — українець, а не росіянин», — сказав він. А згодом взагалі залишив захід в знак протесту проти фільму «72 метри». Джек Паланс зізнавався – мрією його життя була роль Тараса Бульби, яку він, на жаль, так і не зіграв.

Помер відомий американський актор 10 листопада 2006 року у Каліфорнії. Вічна пам’ять таким людям – професіоналам своєї справи, людям із чіткою позицією та великим талантом.

Друзі!

Друзі! Сьогодні на запрошення організаторів я виступив на гала-концерті Міжнародного фестивалю єврейської музики LvivKlezFest.

Львів завжди був полікультурним містом, де співіснувало багато різних громад. Із самого початку Львів став для євреїв рідним, згодом єврейська громада стала тут найчисельнішою, у той час їх навіть було дві: одна у місті, інша у передмісті. Завдяки своїй полікультурності, Львів був і є містом толерантним. Саме тому євреї змогли зберегти свою культурну спадщину, і зараз у музеях Львова зберігається багато предметів юдаїки, свитків Тори, картин єврейських художників.

Як Почесний Консул Держави Ізраїль у Західному регіоні України я вважаю своїм найважливішим завданням розвиток і підтримку єврейської культури. Я дуже радий, що цей фестиваль відбувається саме у Львові. Це добра можливість для шанувальників єврейської культури побувати не тільки на колоритному святі, а й доторкнутися до частинки єврейської душі.

На жаль, за радянських часів багато людей були змушені забути про своє коріння. Але зараз вони до нього повертаються. І багато нащадків галицьких євреїв приїжджають сюди, щоб зануритись у цю неповторну атмосферу і відчути єдність.

На жаль, Україна зараз переживає нелегкі часи. Але ми хочемо показати всьому світу, що нас не зламати, що в нас є сили жити, творити, передавати нашим нащадкам культурну спадщину.

Я хочу подякувати всім гостям фестивалю за майстерність і натхнення. Бути серед таких талановитих людей для мене велика честь. Я також хочу подякувати гостям з різних країн за підтримку і солідарність з Україною.

Ви знаєте, що цьогорічне гасло фестивалю: «Єврейська музика об'єднає світ у Львові!» Гадаю, ми з вами будем зустрічатися тут ще не раз у майбутньому. Бажаю вам гарного настрою та справжніх веселощів!

Друзі!

Друзі! Я вдячний усім, хто вчора прийшов поспілкуватися зі мною.

Мені надзвичайно приємно було бачити вас – людей різного віку, які прийшли у вихідний день дізнатись щось нове, поставити запитання або попросити про допомогу.

Я вважаю, що особисте спілкування надзвичайно важливе, і що набагато цікавіше дізнаватися про стосунки України та Ізраїлю від людини, яка знається на цьому, ніж з екранів телевізорів чи тексту в інтернеті.

Ми обговорили з вами безліч тем, починаючи від проблем та перспектив розвитку стосунків між нашими країнами до підписання Зони вільної торгівлі та останнього візиту прем’єр-міністра Володимира Гройсмана в Ізраїль.

Я дуже серйозно поставився до вашого прохання посприяти у встановленні пам’ятних табличок відомим євреям, які жили у Львові. Я займатимусь цим питанням та прикладу до його вирішення максимум зусиль.



Дякую всім і до нових зустрічей!

Друзі!

Друзі! Я хочу привітати усіх своїх читачів, які сьогодні святкують День Святої Трійці!

Для українців – це особливе свято, з яким пов’язано безліч традицій.

На українських землях Трійцю відзначали з давніх давен. Раніше свято називали Зеленою неділею або Семиком. У цей день водили хороводи, танцювали.

Ще одна із традицій – прикрашати свої оселі зеленню. Це символ оновлення та відродження. Із квітами та зеленими гілками дерев віряни ходять у церкву. Там відбуваються великі святкові Богослужіння. Священники для проведення літургії в цей день одягають зелений одяг. Цей звичай християни успадкували від єврейського свята Шавуот, про яке я вам розповідав: синагоги прикрашалися зеленню на згадку про те, як біля Синайської горі все квітло й зеленіло в день отримання Моїсеєм скрижалей Закону.

Щиро вітаю вас всіх із цим світлим святом! Зичу усім радості, тепла, сімейного благополуччя та миру. Проведіть це свято у колі рідних, в гарному настрої та з добрими думками.

Друзі!

Друзі! Цього дня народився відомий український актор Костянтин Степанков. Він зіграв понад сто ролей у кіно, був одним із обличь цілої епохи українського кінематографу. Він грав у таких чудових фільмах, як «Камінний хрест», «Вавилон ХХ», «Захар Беркут», «Легенда про княгиню Ольгу» та інших.

Він народився 3 червня 1928 року у селі Печеськи Хмельницької області. Батько актора Петро Волощук був священником. У 1939 році його арештували і більше ніяких вісточок про нього родина не отримувала – ймовірно, він загинув у таборах ГУЛАГу.

Костянтину довелося змінити прізвище – так із Волощука він став Степанковим, від дівочого прізвища матері – Степанко.

Школу Костянтин закінчував в Умані, а вступати вирішив на факультет, пов’язаний із їжею, як і більшість його однолітків – настільки голодними були часи. Степанков став студентом плодово-овочевого факультету Уманського сільгоспінституту. Понад це – він екстерном склав іспити за перші два курси. Під час навчання в інституті Степанков вів «культмасовий сектор». Він організовував зустрічі відомих людей, котрі приїздили до Умані, для студентів та викладачів. Під час однієї з таких зустрічей на талановитого юнака звернув увагу і запропонував вступити до театрального інституту Амвросій Бучма, на той час актор та режисер Київського театру ім. Івана Франка, професор Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Костянтин пристав на пропозицію, понад це – його підтримали у Уманському інституті. Директор навіть дав 200 рублів на вступ. І в нього вийшло – Степанков здав іспити і став вчитися на кіновідділі, на курсі Амвросія Бучми.

Одразу після закінчення інституту Костянтин став у ньому викладати. Він не полишав цієї роботи понад 30 років. Під час викладацької діяльності зустрів і любов усього свого життя – молоду студентку Аду Роговцеву. За залицяння до студентки Степанкова відсторонили від роботи, але це ніяк не вплинуло на їхні стосунки. Після того, як Роговцева закінчили навчання, вони одружилися. І їхнє кохання досі – взірець справжньої чистої любові.

З 1955 року Степанков грав у театрі імені Івана Франка, але там не поспішали поступатися дорогою молодим. Успіх до актора прийшов у 1968 році, коли Костянтин зіграв у фільмі «Камінний хрест». Після цього його одразу запросили на роботу на кіностудію Довженка і він погодився.

Потім були сотні гучних ролей. Зніматися він перестав лише за кілька років до смерті. Мріяв зіграти золоте весілля із коханою дружиною. Але помер 22 липня 2004 року від раку підшлункової залози.

Вічна пам’ять.

Друзі!

Друзі! Сьогодні своє 75 річчя святкує Едуард Кірич – український художник анімаційних фільмів. Я вже розповідав вам про Володимира Дахна, який був режисером мультсеріалів «Як козаки..». Сьогодні ж мова піде про Едуарда, який створив найулюбленіших українських мультиплікаційних героїв - козаків Око, Грая і Тура такими, якими ми їх знаємо. А ще – одним з перших намалював український прапор у мультфільмі («Енеїда» 1991 року).

Едуард Кірич народився 2 червня 1942 року в Омську. Утім дитинство хлопець провів у Львові. Жив у єврейському гетто, яке після війни стало мультинаціональним. Кірич зізнавався, що це дуже вплинуло на його розвиток. А ще згадував історію про те, як у дитинстві хлопчаки, серед яких був і він, переживаючи важкі післявоєнні часи, ходили гратися на Янівське кладовище, бо знаходили там дитячі іграшки. І тільки згодом, вже подорослішавши, Едуард дізнався, що це були іграшки розстріляних єврейських дітей. Цей спогад викарбувався у його пам’яті на все життя.

Малювати Едуард Кірич почав з дитинства, спершу – карикатури на вчительку на уроках, згодом – серйозніші малюнки. У 1961 році він закінчив республіканську художню середню школу ім. Т. Г. Шевченка по класу живопису, а у 1970 — Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова, і став дипломованим художником книги, графіком та ілюстратором.

Першим мультфільмом Кірича був «Чому у півня короткі штанці?», що вийшов у 1966 році. В його основі – єврейська казка, але автор додав їй гуцульського стилю.

У 1968 році Кірич почав роботу над своїм другим мультфільмом – «Людина, що вміла літати». Саме під час роботи над ним Едуард зустрів Володимира Дахна, з яким пізніше і створив «Козаків». Мультиплікатор розповідав, що тоді був особливий шарм та атмосфера у створенні мультфільмів – усі вчилися на власному досвіді, а приклад брали з діснеївських мультфільмів – одну «Білосніжку та сімох гномів» дивилися по кількадесят разів!

У 1972 році Едуард Кірич став художником-постановником анімаційних фільмів на студії «Київнаукфільм». Око, Грая і Тура він створив з маленького кружельця, палички і великого кружельця – так їх задумав Дахно. За цих героїв Едуард Кірич, Володимир Дахно та оператор мультфільму – Анатолій Гаврилов отримали Державну премію України імені Тараса Шевченка.

Друзі! Едуард Кірич – чудовий художник-аніматор, який подарував нам прекрасні мультфільми, які приємно передивлятись знову та знову. Вітаю його з днем народження, бажаю довгих років життя, міцного здоров’я, сімейної злагоди та тепла!

Друзі!

Друзі! Вітаю вас усіх із Днем захисту дітей і Всесвітнім днем батьків.

Сім’я – це найголовніше, що є у житті кожної людини. Як батько шести дітей, я знаю, що їхнє виховання – це нелегка праця і неабияке щастя водночас. Всі ті зусилля та можливості, які ми вкладаємо у те, щоб вони були добрими людьми, поважали свої традиції, були щасливими та гідно йшли обраним шляхом, у підсумку повертаються до нас сторицею. Не важливо, наскільки ви зайнята людина, на першому місці у вас завжди має стояти родина. Сьогоднішнє свято – це ще один привід зустріти перший вечір літа в родинному колі, побавитись із своїми дітлахами, пригорнути їх та ще раз сказати, як сильно їх любите.

На жаль, не всі дітки в Україні мають щасливе дитинство. Через війну на Донбасі безліч дітей зазнало психологічних травм або взагалі залишилися сиротами. Крім цього, досі існують випадки застосування насильства до дітей, порушення їхніх прав. Ми завжди маємо опікуватися та віддавати своє тепло тим, хто його найбільше потребує. Тому не лишаймося байдужими!

Сьогодні я бажаю і ізраїльським, і українським дітям, щоб їхнє життя було радісним та безхмарним, щоб над головою було тільки мирне небо, щоб вони жили в щасливих сім'ях. Здоров'я та здійснення всіх мрій!