День Гідності та Свободи

Друзі, сьогодні українці відзначають День Гідності та Свободи!

Цього дня ми згадуємо дві важливі події, що сколихнули новітню історію України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013 року. День Гідності та Свободи став своєрідним наступником свята Дня Свободи, що відзначався на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, але згодом був скасований указом Віктора Януковича.

І, звісно, саме 21 листопада 2013 року розпочалися перші акції протесту на Майдані і у відповідь на рішення тодішньої влади щодо припинення курсу на євроінтеграцію.

Я думаю, що і зараз ви пам’ятаєте події Революції Гідності, ніби вони розгорталися вчора. Країна втомилася від засилля корупції, постійного обкрадання, свавілля правоохоронних органів, зневаги до прав людини і вирішила сказати «ні», боротися за краще майбутнє для себе та своїх нащадків .Це був єдиний порив небайдужих до долі своєї держави людей. Минуло небагато часу і на мирних мітингах пролилася кров. Тоді революція стала іншою, всеохоплюючою, загальною. Кровопролиття стала певним символом бажання влади придушити тих, хто має інакшу позицію. Побиття студентів, палаючі шини, зброя-бруківка, «коктейлі Молотова», Беркут, снайпери, розстріл та «Небесна сотня» – всі ці страшні речі так чи інакше уособлюють події Революції Гідності. Однієї з найтрагічніших і найпотрібніших подій в історії сучасної України. Три місяці протестів, 106 загиблих і понад 2 тисячі поранених – ось вона, страшна ціна, яку довелося заплатити.

Цей день має назавжди закарбуватися у нашій пам’яті на честь тих, хто віддав життя за зміни в Україні. Помаранчева революція та Революція Гідності були першими поштовхами для того, аби ми ніколи не поверталися у минуле, а боролися за майбутнє – самостійне, вільне, незалежне. Процес змін триває й досі. Але не зважаючи на злети та падіння, радощі та розчарування, перемоги та втрати, процес, який розпочався тоді, має дійти до кінця. Бо саме ми відповідальні за те, в якій державі житимуть наші нащадки і маємо докладати максимум зусиль, об’єднуватись, працювати на благо свої країни.

Бажаю усім вам сили, мужності, терпіння. Залишайтеся чесними перед собою та своєю Батьківщиною та ніколи не впадайте у відчай! Вічна пам’ять усім, хто загинув за те, щоб ми жили краще.

Бандурист Євген Адамцевич.

Чи чули ви славетний «Запорозький марш»? Коли ця мелодія вперше пролунала в залі Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, ніхто не сумнівався – це музика незалежності. Минули роки, «Запорозький марш» став народним твором і мало хто пам’ятає, що у нього був талановитий автор – бандурист Євген Адамцевич.

Величний український музикант народився 1 січня 1904 року у селі Солониця, що на Полтавщині, у родині станційного службовця. Коли Євгену було всього два роки, він втратив зір внаслідок хвороби. Але це не змусило хлопця втратити жагу до життя. Батьки відправили його вчитися у Київську школу для незрячих. Там Євген навчився гри на бандурі, скрипці та сопілці. Він чудово співав – його баритон охоплював дві октави. Вчитель з гри на бандурі Мусій Олексієнко не робив хлопцю поблажок через вади зору, вчив його грати на найважчому інструменті. Євгенові було нелегко, він часто збивав пучки пальців до крові, граючи на бандурі.

Згодом юнак перебрався жити до бабусі у Ромни, місто, яке у 1920-х було визначним регіональним культурним центром. Там працював драматичний театр, був значний осередок кобзарів. Євген Адамцевич приєднався до Миргородської капели бандуристів, виступав з нею та самостійно з 1927 року.

Видатний музикант за життя пережив багато горя: тяжкі 30-ті роки винищення кобзарства та бандурництва, переслідування, бідність, репресії та утиски. Проте Адамцевич мав сильний дух та ніколи не складав руки.

Саме у такого сильного, мужнього та талановитого красеня-велета закохалася дівчина Лідія. Симпатична молода жінка кинула все, втекла з дому, просто заради того, щоб бути поруч з коханим Євгеном. У пари народилося троє дочок, для яких Євген звів хатку біля залізничної колії у Ромнах.

На життя Євген заробляв важко, співав на роменському базарі. Радянська влада трактувала це як жебрацтво, тому талановитого бандуриста нерідко переслідували. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, кидали одного на безлюдді, інколи арештовували.

Нелегким було життя кобзаря після Другої світової війни, бо трудового стажу він не мав, пенсії не заробив. Знову й знов йому доводилося повертатися до гри на базарі. Матеріальне становище родини поліпшилося, коли з’явилося Об'єднання співців-кобзарів. Там почали організовувати концерти та платити за них бодай якісь гроші.

А тепер уявіть: Київський оперний театр імені Т.Г Шевченка, концерт кобзарів і лірників. Юні дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста – Євгена Адамцевича. Високий і дужий кобзар торкається струн бандури, і несміливо каже: «Запорозький марш». Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць…зал вибухнув оплесками. Цей твір одразу став чимось важливим для всіх українців. Мелодією сили духу, яка промовляла з серця нескореного бандуриста.


У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покос інтелігенції. Кобзарське об'єднання згорнуло свою діяльність. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Там Євген Адамцевич і помер – 45 років тому, 19 листопада 1972 року. Йому було 67.



Ось така вона, печальна, повчальна, сповнена сили та віри історія видатного українського бандуриста Євгена Адамцевича. Він прожив нелегке життя, але умів закликати українців не здаватися та вірити в світле майбутнє. Тож давайте слідувати його закликам.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День пам’яті Василя Кричевського, українського маляра, архітектора та графіка. Саме він – автор українського державного герба, прийнятого Центральною Радою, людина, що спроектувала дизайн грошей та державних знаків УНР. Василь Кричевський – чоловік, який відродив загублене з XVIII віку мистецтво оформлення української книги. Він був талановитим архітектором та маляром, представником «українського імпресіонізму» та доклав руку до того, про що ви може й не здогадуєтесь.

Василь Григорович народився 12 січня 1873 року у селі Ворожба (нині – Сумщина). Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Кричевського та його дружини Прасковії. Навчався Василь Кричевський у Харкові, у залізнично-технічному училищі. По закінченні влаштувався помічником міського архітектора.

Свою мистецьку діяльність Кричевський почав наприкінці 1890-х років і понад півсотні років життя присвятив мистецькій науковій та педагогічній роботі. Він був самобутнім маляром-пейзажистом. Нині значна частина робіт Василя Кричевського перебуває за кордоном, більшість — в Українському музеї Нью-Йорка. У 2003 онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала приблизно 300 робіт Кричевського до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема, до 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею. Унікальна колекція картин художника зберігається в Музеї української діаспори у Києві.

У 1903 році його план будівництва переміг на конкурсі будинку Полтавського Земства. Він став зразком нового архітектурного стилю – Український архітектурний модерн. До 1908 року Василь Кричевський брав участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку. Кричевський доклав свою руку до зведення різних цікавих будинків, зокрема, будинку письменників «Роліт», Літературно-меморіального музею Шевченка на Тарасовій горі, Прибуткового будинку по вул. Стрілецька, 28 у Києві та інших.

У 1912-1913 Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків і керамічною школою в Миргороді. На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка Василь Кричевський робив ескізи виробів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

Кричевський був одним з організаторів і першим ректором Української Академії Мистецтв. Протягом довгих років Василь Григорович збирав предмети української народної творчості. Він склав перший в Україні підручник українського народного мистецтва, який, на жаль, не встигли видати. Збірка Кричевського, яка знаходилася в будинку Михайла Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.

Настали часи Української Народної Республіки. Василь Кричевський був у добрих стосунках з Михайлом Грушевським. Саме його попросили зробити перші державні печатки. Далі постала задача розробити герб. Обговорювали кілька ідей – «знак неясного значіння, щось вроді тризубця» з монет часів князя Володимира, арбалет — старий герб Києва, і козак з мушкетом, що був гербом Гетьманщини у ХVІІ–ХVІІІ ст., галицький лев та київський Архістратиг Михаїл. Врешті, Мала Рада затвердила великий та малий державні герби, а також велику й малу печатки УНР. Тризуб— знак Володимира Великого — підкреслював спадковість нової держави від Київської Русі. «Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією», — зазначав Михайло Грушевський. Стилізований оливковий вінок, що оточував Тризуб в обох гербах, виконаних Кричевським, символізував мирну політику Української Народної Республіки.

Також Василь Кричевський керував мистецькою частиною у виробництві великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора», «Назар Стодоля» та першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок».



Під час Другої світової війни Василь Кричевський разом з дружиною та донькою спершу переїхав до Львова, де був ректором Вищої образотворчої студії. Восени 1943 Кричевські емігрували спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, Німеччини, Франції. На початку 1948 року оселилися у Венесуелі. Помер видатний митець та архітектор 15 листопада 1952 року, рівно 65 років тому у місті Каракасі. У 1975 році Кричевського перепоховали на українському цвинтарі святого Андрія в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США.

Андрій Малишко

«Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти», - писав видатний український поет Андрій Малишко. Саме цього дня у 1912 році він з’явився на світ у Обухові, що на Київщині.

Андрій Самійлович народився в сім'ї шевця. Його батько хотів, аби уcі четверо синів стали шевцями, але послухався лише старший, Сергій. А Петро, Василь та Андрій пішли різними шляхами, одначе всі троє любили писати вірші. Старший брат Андрія — Петро Малишко —був таким собі народним месником, який грабував комуністів і радянських чиновників, але не чіпав простих селян. Коли Андрію було 16, Петра спіймали, відвезли до Києва та засудили до страти. І попри те, що мати хлопців писала та благала про помилування, його доля була невідворотною. Пізніше Андрій Малишко сказав про брата: «Якби я писав вірші так, як Петро — ціни б мені не було!». Він любив свого брата усім серцем і не раз звертався до його пам’яті впродовж життя.

«Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними».

Малишко закінчив семирічку, вчився у медичному технікумі, але кинув його, бо зрозумів, що його покликання – у іншому. Тоді він вступив на літературний факультет Київського інституту народної освіти. В 1932 році закінчив інститут, став учителем в Овручі. Рік прослужив у армії. Після демобілізації переїхав до Харкова і працював журналістом у газеті «Комсомолець України», в «Літературній газеті» та в журналі «Молодий більшовик». Саме у редакції журналу він зустрів свою першу дружину – єврейку Дарину Лівшиць, вони побралися. 1937 року в них народилася дочка Валентина, яка, як батько, стала поетесою і перекладачем.

Вже у 1930-х він друкував свої вірші у різних виданнях. Швидко став популярним поетом. Сам Малишко якось розповідав, як отримав свій перший орден – «Знак пошани». Причепив його прямо на сорочку-вишиванку і поїхав у рідний Обухів похвастатися перед земляками.

Після перших обіймів з батьком, той став розглядати орден. Спитав:

« – За що ж, сину, честь така?
– За роботу, за вірші, тату!» – відповів Малишко.

У відповідь батько прошепотів: «Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж. Тільки не бляшанки ці, не цяцьки».

Ці слова Андрій Малишко запам’ятав назавжди. Далі в нього були інші нагороди – 2 Сталінські премії. Але ніхто тоді не знав, що за ними стояло. У Феофанії, де Андрій Самійлович помер, він розповідав: «Знаєте, як писалася книжка?.. Зразу після Сталінського ювілею приїхали люди із ЦК, забрали мене, посадили в окремому кабінеті з диваном, письмовим столом, друкарською машинкою та купою газет зі статтями про відзначення 70-річчя Сталіна… і замкнули. Так-так, замкнули на ключ! Я провів там три доби, за які і написав ту поему, зарані знаючи, що орден чи премія мені забезпечені. Так і сталося – у списку лауреатів було і моє прізвище».

Він був талановитим поетом, на творчості якого надзвичайно відбився період, у який він жив. З початком Другої світової війни Малишко пішов на фронт, був військовим кореспондентом у фронтових газетах.

Після війни працював відповідальним редактором журналу «Дніпро». Тоді ж – залишив першу сім’ю та одружився з Маєю Федоровою. Тоді всі думали, що вона – генеральська дочка, але підтвердження цьому немає.

Утім і їхній шлюб довго не протримався. У Спілці письменників був вечір поезії. Там виступала молода поетеса Любов Забашта, а головою був Андрій Малишко. Він був вражений вродою молодої поетеси і дуже хвалив її вірші. А потім, вийшовши в коридор покурити, бовкнув колегам:

«Господи, якби ж її вірші були такі гарні, як вона сама!»

Дівчина почула це і розплакалася. Малишко почав заспокоювати. Це зблизило їх, і незабаром Любов стала третьою дружиною Малишка.

Андрій Малишко видав сім збірок поезій, зокрема «Україно моя!» (1942) — одне з найяскравіших поетичних явищ років війни. Найпродуктивніший етап у творчості поета припав на середину 1950-х. Тоді він написав тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо.

На похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, яку вперше повністю надрукували майже через 40 років. Він договорив її до кінця, хоч посередині виступу йому вимкнули мікрофон:

«Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!».

Сам Андрій Малишко помер у Феофанії 17 лютого 1970 року, одночасно переніс інфаркт та інсульт. Похований на Байковому кладовищі. Остання збірка віршів — "Серпень душі моєї", вийшла вже посмертно.

Андрія Малишка немає з нами вже майже пів століття. Але його постать досі оповита таємницею. Ми з вами дуже багато не знаємо про видатного українського поета, якого хотіли показати зразковим рупором тоталітарного режиму. Тож маємо вивчати різні факти з його біографії та спробувати уявити, як усе було насправді.

Друзі!

Друзі! Під час мого останнього візиту до Ізраїлю, я мав зустріч із Спікером Кнесету Юлієм Едельштейном. Він підготував для мене неочікуваний подарунок – подяку за персональний внесок у теплі та дружні стосунки між Україною та Ізраїлем. Я надзвичайно поважаю пана Едельштейна, який сам народився у Чернівцях, як людину та політика. Тому мені надзвичайно приємно, що він відзначив мою працю на благо єднання двох наших народів.

Символічно, що ще одну Почесну грамоту, цього разу – від Голови Верховної Ради України Андрія Парубія, я отримав рік тому. Ці нагороди для мене – ще одне підтвердження, що потрібно продовжувати ту роботу, якій я віддаю значну частину своїх сил, старань та часу. Для мене надзвичайно важливо, щоб українці та євреї жили у злагоді, мирі та міцній дружбі. Бо так історично склалося, що наші два народи завжди були поряд. Так само наші країни мають підтримувати одна одну на світовій арені, розвивати різні двосторонні проекти, відкривати для себе нові горизонти співучасті. А також поглиблювати співпрацю на всіх рівнях – і державних, і міжособистісних.

Я знаю, що з року в рік стосунки між Україною та Ізраїлем стають все теплішими. Я щасливий, що можу докладати до цього руку. І обіцяю, далі буде ще багато цікавого.

Вітаю всіх з Днем української писемності та мови!

Друзі! Вітаю всіх з Днем української писемності та мови!

Дату свята обрали не випадково, за православним календарем сьогодні — День вшанування пам'яті Преподобного Нестора-Літописця — послідовника творців слов'янської писемності Кирила і Мефодія.

Нестор Літописець був монахом Києво-Печерського монастиря (бл. 1114 р.), першим давньоруським письменником і літописцем. Він - автор житій князів Бориса і Гліба, Феодосія Печерського, вважається одним із авторів «Повісті временних літ». Саме Нестора вважають «батьком української словесності».

Запровадили свято 9 листопада 1997 року. Цього дня за традицією покладають квіти до пам'ятника Несторові-літописцю, що знаходиться неподалік Києво-Печерської лаври. З 2000 року 9 листопада проходить унікальна акція – радіодиктант національної єдності, започаткований Українським радіо. За 17 років він перетворився на міжнародний флешмоб і щороку збирає все більшу кількість учасників. Девіз цьогорічного радіодиктанту – «Нас багато. Ми різні. Але нас об’єднує спільна мета». Окрім України, диктант цього року писатимуть в Латвії, Литві, Португалії, Словаччині, Румунії, Казахстані, Китаї, Аргентині, США та Канаді.

Також сьогодні стартує Міжнародний конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, про який я розповідав вам раніше. Щорічна кількість учасників понад 5 млн із 20 країн світу.

Традиційно цього дня прийнято відзначати найбільших популяризаторів української мови, україномовні книжкові видавництва. В останні кілька років українці переоцінили ставлення до своєї рідної мови, почали більше цінувати її. На державному рівні вона закріпила свої позиції, і тепер з радіоприймачів та телебачення частіше можна почути українську. Також збільшилася підтримка видавництва книг українською.

Рідна мова – скарб, який слід оберігати. Тож шануйте чудову українську солов’їну мову!

Йоссі Ґінсберґ

«Я пройшов крізь величезні пригоди і вижив лише тому, що інші люди ризикували своїми життями заради мене. Розуміючи, як ми всі взаємозв'язані та взаємозалежні, я не соромлюся і не боюся, коли настає момент, покластися на іншого, або попросити про допомогу. І коли я маю можливість допомогти іншому, я розглядаю це як мій обов'язок і привілей» - це відомий вислів ізраїльського мандрівника Йоссі Ґінсберґа. Днями у кінотеатрах розпочався показ фільму «Джунглі», який заснований на надзвичайній історії цього чоловіка, який одного разу заблукав у Амазонських джунглях. Самого Йоссі грає відомий актор Деніел Редкліфф.

Йоссі Ґінсберґ народився у 1959 році у Тель-Авіві. Батьки хлопця пережили Голокост. Йоссі жив як звичайний ізраїльський юнак – пішов служити у армію у 18 років. У Йоссі була мрія – познайомитись із французьким письменником Анрі Шарр’єром, автобіографію якого ( «Метелик») він прочитав під час служби у військово-морському флоті Ізраїлю. Шарр’єр теж служив у флоті (Франції), але після фальшивого звинувачення у вбивстві відбував каторгу поблизу Ґвіани у Південній Америці. Він кілька разів утікав, але його повертали за грати. Після звільнення з в’язниці Анрі жив у Венесуелі. Йоссі працював на кількох роботах, щоб зібрати кошти та поїхати у Південну Америку. Він хотів спитати у Шарр’єра поради, як дослідити джунглі Амазонки.

Але коли Ґінсберґ зібрав кошти, Шарр’єр вже відійшов на той світ. Але Йоссі все одно поїхав за своєю мрією. З Венесуели мандрівник дістався Колумбії, там подружився з учителем з Швейцарії Марком Стеммом і поїхав із ним у Болівію, Ла-Пас. Там вони зустріли геолога Карла Рупрехтера, який погодився повести юнаків у експедицію, шукати золото. До них приєднався ще й американський фотограф на ім’я Кевін Гейл.

Це була пригода, на яку Йоссі так чекав. Йому був 21 рік і ніщо не могло зупинити його перед здійсненням власної мрії. Але реальність була жорстокішою за його юнацькі мрії. Спершу у 4 відважних підкорювачів джунглів закінчилась провізія. Вони були змушені їсти фрукти та…мавп. Учитель Стемм відмовився їсти примата і його почали залишати сили. На чоловіків чекало ще одне неприємне відкриття – геолог Рупрехтер виявився не геологом, а австрійським злочинцем, останнім шансом на «щасливе життя» якого і було те саме золото, яке шукала група. Ця новина посіяла розбрат у команді. Фотограф Кевін Гейл та Йоссі вирішили побудувати пліт та повернутися у Ла-Пас по річках. «Геолог» не вмів плавати, тож він взяв на себе заслаблого вчителя і вони пішли своїм маршрутом. Група домовилася зустрітися у Ла-Пасі на Різдво.

Але не так сталося, як гадалося. Хлопці втратили контроль над плотом і влетіли на ньому у водоспад. Фотограф встиг врятуватися і вийти на берег, а от Йоссі пощастило менше – його віднесло течією. На щастя, юнак не отримав серйозних травм. Кілька днів він шукав друга, але йому не вдалося знайти Кевіна.

Ґінсберґ залишився один на один зі страшними джунглями і на його долю випали усі види мук, які вони могли підготувати для людини. Його тіло кусали величезні червоні мурахи, комарі. Кілька разів Йоссі ледве не з’їли хижаки. Двічі йому доводилось вибиратися з болота. Юнак потрапив у потом, в якому ледве вижив. Так минуло понад два тижні. Останніх 5 днів Йоссі нічого не їв, страждав від галюцинацій. Аж раптом – почув звук мотора. Ґінсберґ думав, це чергова примара, але це була пошукова група аборигенів, які шукали його вже кілька днів. Виявилось, фотограф Кевін Гейл вижив. Через кілька днів його знайшли аборигени і він розповів їм про Йоссі. Знайшли ізраїльського мандрівника тоді, коли жодного шансу на його порятунок вже не було.

На жаль, знайти двох інших членів команди – «геолога» Карла Рупрехтера та учителя Марка Стемма не вдалося нікому.

Після порятунку Йоссі три місяці лікувався у госпіталі. Він повністю відновився, вступив до Тель-Авівського університету на факультет єврейської філософії та ділового адміністрування.

Якщо ви думаєте, що це була остання подорож Ґінсберґа до Амазонії, ви дуже помиляєтесь. Він повернувся туди знову через 10 років. Йоссі допоміг мешканцям поселення Сан-Хосе-Учупіамонс отримати грант на $1,25 млн у Міжамериканському банку розвитку на будівництво сонячних батарей у джунглях. Ґінсберґ прожив у поселенні 3 роки – з 1992 по 1995, поміг звести еко-будинки «Chalalan» у болівійському національному парку Мадіді. Він зробив ще безліч корисних речей, зокрема, захищав інтелектуальну власність корінних народів регіону.

У 1995 році Міжнародний центр дослідження та лікування наркоманії (CITA) запросив Йоссі на посаду віце-президента компанії з розвитку. Ґінсберґ створив 12 центрів лікування від опійної наркоманії по всьому світу, від Мексики до Китаю. У 2009 він залишив посаду і відкрив власний лікувальний центр того ж профілю у Австралії.

Згодом Йоссі повернувся в Ізраїль і заснував дизайнерську компанію. У 2013 став одним із співзасновників стартапу «Headbox», зараз працює генеральним директором у Blinq.com, компанії, що базується у Силіконовій долині.

Йоссі Ґінсберґ – людина, яку називають одним з найбільш мотивуючих особистостей сучасності. Він уособлює у собі те, що віра, стійкість духу, моральна сила та віддана праця можуть допомогти стати на ноги не зважаючи на те, через що ви пройшли. Ніколи не можна складати руки – ні в надзвичайних, ні у буденних ситуаціях.

«Мир Вашому дому!»

Друзі! Ще раз щиро дякую всім, хто прийшов на вчорашній кінопоказ. Мені було дуже приємно побачитися з вами особисто, почути ваші слова підтримки та побачити посмішки.

Я перепрошую, якщо комусь було незручно – вас зібралося понад 350 людей, це був великий сюрприз. Ми швидко вирішили це питання і сподіваюся, що всі змогли переглянути фільм у комфортній атмосфері.

Стрічка «Мир Вашому дому!» Володимира Лерта перевищила усі мої, і, я думаю, ваші сподівання. Фільм торкався самої душі, проводив глядача важкою стежкою між трагедією та комедією. Багато хто навіть пустив сльозу і щиро признався мені у цьому після сеансу. Я щасливий, що вам сподобалося. Дуже радий тому, що цей вечір залишить по собі добрі спогади.

До нових зустрічей, друзі!

інтернат «Маноф

Як допомогти «важкій» дитині адаптуватися у соціумі? Це питання, відповідь на яке шукають у кожній країні. Особливо, якщо йдеться про тих дітей, які живуть у інтернатах. Особливо, коли у них вже є судимості, а для багатьох це – сигнал, що шляху назад зі слизької стежки немає.

Але це не так. В ізраїльському інтернаті «Маноф» знайшли цікавий підхід для того, як допомогти дітям змінитися. Назва інтернату означає «підйомний кран» і тут дійсно піднімають із самого дна.

Історії підлітків, що потрапляють у інтернат, схожі між собою. Здебільшого, їхні батьки – репатріанти, що нещодавно переїхали у країну, почали шукати роботу і через надмірну заклопотаність перестали звертати увагу на дитину. А та, в свою чергу, залишившись на самоті, пішла шукати друзів на вулиці. Але частіше за все, там можна нажити біду. В Ізраїлі суворі закони – серйозна бійка на вулиці може потягнути за собою судимість та умовний строк покарання. Неповнолітнім його часто заміняють на навчання у спеціалізованому інтернаті, наприкінці якого судимість можуть зняти, якщо підліток поводився добре. Але як зробити так, щоб шибеник, який має образу у душі на суспільство та дорослих, почав дивитися на світ інакше?

Це можливо. І, уявіть собі, після навчання у «Манофі» деякі з учнів йдуть служити у поліцію. Як так сталося?

Усе просто. Інтернат запровадив окремий предмет – кінологію. Чому саме його і саме у цьому інтернаті? Колись тут вчився учень, репатріант з Аргентини Аріель Бар-Маймон. Він був одним з найпроблемніших хлопців навіть для цього учбового закладу. Він кілька разів втікав з інтернату, але його повертали. Одного разу Аріель, наплювавши на всі правила, приніс з собою цуцика. І сталося диво – з шибеника хлопець перетворився на доброго господаря, який любив свою собачку та піклувався про неї. Аріель випустився з інтернату, але у 2002 році загинув у теракті. Ще за кілька років померла його мати. Усі свої гроші жінка заповіла «Манофу», аби там побудували собачий розплідник.

Куратор кінологічного спецпроекту у інтернаті – легендарний кінолог Аркадій Шульман. Він вчить підлітків, як потрібно тренувати чотирилапих бійців. І, врешті, після закінчення собачого вишколу, песиків беруть у поліцію чи армію, а за ними часто йдуть і самі колишні розбишаки. Вони стають професійними кінологами. Найгірше покарання для учнів інтернату – коли їх відсторонюють від занять з собаками. Діти щиро чекають та люблять їх, бо чотирилапі друзі віддають їм цю любов, не засуджують, розуміють.

Звісно, крім кінологічних уроків у цьому інтернаті є й інша купа потрібних форм-факторів для адаптації підлітків. Гарне харчування, чиста територія, сама будівля – колишній палац з фонтанами та басейнами. Крім цього, діти активно працюють, ведуть справжнє господарство: тут і вівці, і кози, і сад з городом.

От так і виявилося, що відповісти на питання, як допомогти дітям, від яких через важкий характер відмовились усі – не так вже і важко. Просто не слід читати нудні лекції чи карати їх. Варто зайняти підлітків тим, що їх зацікавить. Директорка «Манофу» Заава Атракці каже: «Є золоте правило: «Немає поганої дитини – буває, що дитині погано». Ніхто не народжується з комплексами, вони з’являються з плином життя». Я вважаю, найголовніше – якщо дитина заплуталася, ви завжди маєте підставити їй своє плече.