ЄРУСАЛИМ СТОЛИЦЯ ІЗРАЇЛЮ

ГЕНАСАМБЛЕЯ ООН ЗАКЛИКАЛА НЕ ВИЗНАВАТИ ЄРУСАЛИМ СТОЛИЦЕЮ ІЗРАЇЛЮ

Резолюцію підтримали усі постійні члени Радбезу ООН крім США.

«За» проголосували Франція, Велика Британія, Німеччина, Росія.

Дев'ять країн виступили проти, серед них Ізраїль та США. Ще 35, серед яких Канада, Латвія та Австралія – утрималися. Загалом у голосуванні взяли участь 128 країн.

Представники України, Грузії та Молдови голосування просто проігнорували і не з’явилися на нього.

Підсумки цього голосування не стали несподіванкою. Антиізраїльські резолюції в ООН – не новинка, вони приймаються систематично, при чому з усе більш безглуздими формулюваннями. Ця резолюція – чергова нісенітниця, до якої неможливо поставитись серйозно. А театру абсурду, який відбувається в ООН, давно слід покласти край. Я вдячний усім країнам, які не підтримали це рішення, і, зокрема, Україні.

Єрусалим завжди буде столицею Ізраїлю, ніщо не змінить це.

Іван Козловський

«Моя душа в Україні» – говорив видатний український оперний та камерний співак Іван Козловський. І підтверджував це на ділі: записував платівки з українськими піснями, виступав з оркестром українських народних інструментів, відкрив музичну школу у рідному селі та щороку запрошував дітлахів-співаків у гості. Він не боявся виконувати пісні, які співала його душа, попри те, що його могли за це покарати, наприклад, за «Мені однаково» на слова Шевченка. Сьогодні День пам’яті Івана Козловського і ми з вами маємо вшанувати його невмирущий талант.

Іван Козловський народився 24 березня 1900 року у селі Мар’янівка, що на Київщині. Батько Івана був кравцем, любив грати на гармоні. Син теж любив музику – від народження був обдарований винятковим слухом та мелодійним голосом. У 8 років хлопця віддали до Києва, де він почав співати у хорі Михайлівського Золотоверхого собору. Кажуть, саме там його почув Микола Лисенко та відзначив його винятковий талант.

Пізніше його зацікавив театр – вже з 15 років Іван Козловський брав участь у постановках Товариства Українських Акторів як хорист. У 1917 хлопець вступив до Київського музично-драматичного інституту. Дебютував Козловський у театрі Садовського - в ролі Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм». Кажуть, сама Марія Заньковецька розгледіла талант юного співака. Почувши його голос, вона сказала Івану Козловському: «Співаєш як соловей, співай людям на радість».

Брат Івана Федір у складі хору відправився на гастролі закордон, а сам Іван не поїхав, його мобілізували до Червоної армії. Хор не повернувся в Україну, бо там запанувала Радянська влада. Побачилися брати аж через пів століття, а через те, що брат не повернувся, Івана не випускали на гастролі закордон.

Коли служба добігла кінця, голос Івана знову залунав – тепер вже у Харківському оперному театрі. Козловський дебютував у «Фаусті» Гуно і одразу зайняв провідне місце в трупі. Ще за рік він став солістом Свердловського оперного театру. у 1925 році ім’я Івана Козловського з’явилося на афіші Большого театру в Москві. Першою роллю для нього стала невелика партія Юродивого в опері «Борис Годунов». Він перетворив цього героя з другорядного чи не на головного завдяки своєму голосу та харизмі. І зараз актори по всьому світу намагаються повторювати його манеру виконання, бо тоді він зчинив фурор.

У 1920 році Козловський одружився із акторкою Олександрою Герцик. Вона чудово грала ліричні ролі, була на 14 років старша за коханого. Лірично закінчилися і їхні стосунки - через 14 років шлюбу Іван пішов від дружини до молодої кінозірки – 20-річної Галини Сергєєвої. Але і їх шлюб згодом розпався. Галина мала ще кількох чоловіків і востаннє вийшла заміж у 76 років, але Козловський залишався один. Та мав безліч запеклих шанувальниць і двох вірних подруг – секретарку Ніну та наукову помічницю Ольгу.

У 54 роки Іван Козловський залишив сцену Большого театру, але своєї концертної діяльності не полишав. Виступав із сольними концертами аж до 87-річного віку.

У 1970 році, до свого ювілею Іван сам зробив собі подарунок – записав платівку «Українські колядки». Але значну частину цього тиражу в Український РСР було знищено.

Іван Козловський помер 24 грудня 1993 року від запалення легенів у Кремлівській лікарні. Остання книжка, яку він читав, була про містечко Васильків. Ми з вами, друзі, маємо пам’ятати про те, що Іван Козловський – це видатна для України людина. Як би не хотіли зараз росіяни привласнити його талант у скарбницю своєї історії, Козловський завжди підкреслював, що він – українець.

Все життя Іван Козловський мріяв, щоб українській фольклор, всі народні пісні і розповіді – поширювалися. Він щиро вірив, що згадуючи померлих, ми продовжуємо їхнє життя. Тож давайте сьогодні поєднаємо дві ці речі, і увімкнемо українську пісню у виконанні Івана Козловського. Вічна пам’ять видатному співаку!

Василь Сліпак

«Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну!» - казав воїн, захисник України та відомий оперний співак Василь Сліпак. Сьогодні йому мало б виповнитися 43 роки. Але Василь, позивний «Міф», загинув у бою на Світлодарській дузі 29 червня 2016 року від кулі снайпера.

Василь народився 20 грудня 1974 року у Львові. Співати хлопець любив змалку. У сім'ї ніхто не був пов'язаний із музикою професійно – мама Василя працювала у конструкторському бюро, батько був спеціалістом виробничого підрозділу. Але дідусь, на честь якого хлопця й назвали, мав унікальний голос, який передався і онуку.

Вже в шість років стався перший виступ Сліпака — на сільському весіллі Василько заспівав пісню тріо Мареничів «Тиша навкруги». Усі були у захваті. Коли хлопцю було 9 років, старший брат Орест відвів його до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик». Саме там сформувався смак та світогляд у майбутньому видатного українського оперного співака. Із «Дудариком» Василь Сліпак виступав у найпрестижніших концертних залах України і світу: від Національної опери України до Карнегі-Холу у Нью-Йорку. У хоровій капелі Василь Співак співав до 1994 року.

Під час навчання і після закінчення Львівської консерваторії, Сліпак багато виступав та брав участь у різноманітних конкурсах. У 1997 році Василь успішно пройшов відбір на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти українець дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в місті Ліоні, що у Франції.

Василь Сліпак завжди мав активну громадянську позицію. Одразу після здобуття Україною незалежності він долучився до руху «Віра і світло», який був покликаний допомогти людям з особливими потребами. Разом з братом Орестом організовував концерти у колоніях для неповнолітніх, аби морально підтримати тих, хто опинився за ґратами. Під час подій Революції гідності не міг приїхати в Україну, бо мав контракт у Опері, але координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України, відправляв українцям передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти.

Коли на Донбасі почалася війна, Василь створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, а згодом і сам долучився до них. Сліпак тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2014 року, воював у Пісках у районі Донецького аеропорту, брав участь у боях за Авдіївку. На війні Василь Сліпак взяв собі позивний «Міф» – на честь найулюбленішої арії – партії Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст».

Вдруге Василь поїхав на фронт у вересні 2015 року, у село Водяне під Маріуполем, просто на лінію зіткнення. Згодом повернувся до Парижа. Втретє і востаннє Сліпак повернувся на Донбас 18 червня 2016 року, щоб доправити зібрану допомогу захисникам-добровольцям. Він планував залишитися на війні на пів року. Але через 11 днів загинув від ворожої кулі, яку випустив снайпер з великокаліберної гвинтівки. Василь Сліпак ціною власного життя врятував побратимів. Тоді українські військові відбили атаку на селище міського типу Луганське та перейшли у контрнаступ.

30 червня 2016 року Василь Сліпак був посмертно нагороджений Орденом «За мужність» I ступеня. Він став першим Героєм України серед добровольців. Поховали оперного співака та воїна на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.

Василь Сліпак – маяк української нації. Своїм душевним світлом він вказав усім шлях, шлях добра, відданості, жертовності та патріотичності. І хоча його насильно загасили, українці мають йти далі та не змінювати дорогу.

В ІЗРАЇЛІ ВІДБУВСЯ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ТА РОМАНСУ

В ІЗРАЇЛІ ВІДБУВСЯ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ-КОНКУРС УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ ТА РОМАНСУ

У місті Реховот Ізраїльський фольклорний театр організував дійство, в якому взяли участь 50 учасників з різних країн, різного віку, які змагалися у двох категоріях – професіонали та початківці. Обов’язковою умовою конкурсу стало виконання однієї пісні українською мовою.

Крім цього, гості заходу могли помилуватися чудовими роботами з Петриківського розпису заслуженого майстра народної творчості України Тамари Вакуленко.

Фестиваль відвідали ізраїльтяни, зокрема, вихідці з України, представники Посольства України в Державі Ізраїль, а також гості-українці і журналісти.

Пізнання культури наших народів надзвичайно зближує українців та ізраїльтян. Я щиро вдячний організаторам за їхню ініціативу, покликану поглибити дружні зв’язки між Україною та Ізраїлем. Я впевнений, що неповторна українська пісня підкорила слухачів і не залишила нікого байдужим

Микола Куліш

«Кожен з нас живе в віках, бо ми, перш за все, — ідеї», — писав видатний український письменник, драматург, режисер та громадський діяч Микола Куліш. Сьогодні виповнюється 125 років від дня його народження.

Микола народився у Чаплинці (нині – Херсонщина), у родині наймитів. Хлопчик змалку наймитував, вже у 5 років став до праці. Незабаром померла мати Куліша, батько одружився вдруге, став пиячити. Микола жив у притулку. Він був дуже здібним до навчання, це помітив вчитель церковно-парафіяльної школи і вирішив зібрати гроші для того, аби відправити хлопця вчитися. Він знайшов цілих 100 карбованців, завдяки яким Куліш поїхав у Олешківське училище. Там він почав писати, за що його і вигнали – сатиричні вірші Миколи не стали до душі керівництву училища.

Микола оселився у кімнаті в родини Невеллів, закохався у їхню доньку Тосю і згодом взяв із нею шлюб. Вона народила йому двох чудових дітей – доньку Ольгу та сина Володимира.

Сам же Куліш, якому було 22 роки, надіслав документи до Одеського університету на історико-філологічний факультет. Його зарахували на перший курс. Однак навчатися юнаку довелося Одеській школі прапорщиків, адже почалася Перша світова війна. Військову службу Микола ніс у Смоленську, потрапив на передову. На війні отримав поранення, контузію. Куліш повернувся додому зовсім іншою людиною.

У 1925 році разом із родиною Микола переїхав до головного культурного центру – Харкова. Там мешкав у будинку для малолітніх злочинців. Через це, до речі, бездомність теж стала однією з тем його творчості.

Саме у Харкові Куліш познайомився з найвідомішими українськими письменниками, зокрема, Остапом Вишнею, Миколою Хвильовим, Аркадієм Любченком. Та, певно, найголовнішою була зустріч із Лесем Курбасом. Разом вони створили новий український театр.

Їх творчий тандем був надзвичайним, знання Курбаса та інтуїтивні почуття Куліша дозволяли творити шедеври. Наприклад, п’єсу «97». Усі були вражені їхніми задумками та вмінням показувати душу крізь театр, відчувати образами.

Крім цього, у Харкові Куліш займався громадською діяльністю, 1926 року очолив літературну організацію ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), редагував її журнал. Також був редактором «Пролітфронту» і «Літературної ярмарки».

Микола Куліш надзвичайно переживав за долю свого народу: «Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглись образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна», - писав він. Про чоловіка під час Голодомору 1933 року Антоніна Куліш згадувала так: «Я бачила, що голод знищує мою дитину (доньку Ольгу) і просила Миколу дістати десь грошей, щоб купити продуктів. Микола мені відповів: «Що Ольга?! Коли помирає від голоду цілий народ, вся Україна?» Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував і про себе, ледве пересуваючи ноги: був виснажений до краю».

Тоді ж проти Куліша розгорнули ідеологічну кампанію, а п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» назвали ворожими комуністичному режиму.

Останнім твором Куліша стала «Маклена Ґраса». Соціально-психологічна драма оповідала про протистояння людини і суспільства. На жаль, для Миколи це протистояння було вирішене. 7 грудня 1934 р. його заарештували, згодом засудили до 10 років ув’язнення із конфіскацією майна. Під арештом він захворів на туберкульоз. Але помер не від нього.

Разом з другом Курбасом його розстріляли 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох.



«Хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора!» - закликав українців Куліш. Стільки десятиліть минуло, а його слова досі лишаються актуальними для нас з вами.

ХАНУКА – ТОРЖЕСТВО МИРУ, СВІТЛА І ДОБРА

ХАНУКА – ТОРЖЕСТВО МИРУ, СВІТЛА І ДОБРА

Щоб поділитись частинкою дива з малечею, ми влаштували свято Хануки в Почесному консульстві Держави Ізраїль у Західному регіоні України, що знаходиться у Львові.

Важливо, щоб змалку діти поважали традиції і вчили історію. Рабин Сіва Файнерман майстерно в ігровій формі розповів дітлахам про диво Хануки і разом з ними запалив третю ханукальну свічку.

Свято без сюрпризів – не свято! Тому для малечі виступив театр ляльок «Долина казок» з виставою про вічні цінності – добро, дружбу, підтримку та любов до батьків. А особливо дітки були у захваті, коли кожного «занурювали» у величезну мильну «домівку», під час шоу бульбашок.

Батькам доводиться віддавати безліч власних сил для того, аби виховати свою дитину порядною, людинолюбною, чесною та доброю особистістю. Свята дають нам змогу у легкій та ненав’язливій формі закласти підвалини розвитку малечі.

Наприклад, на Хануку дітям за традицією дарують гроші. На ідиші це називають «хануке гелт» - ханукальні гроші, на івриті – «дмей ханука». З цими грошима дитина може робити, що захоче – одразу купити собі щось чи відкласти на майбутнє.

Але є один непохитний обов’язок – частину отриманих грошей слід віддати на цдаку – благодійність. Так навіть найменших дітей вчать допомагати тим, хто цього потребує. Бо завжди люди, в яких немає грошей на подарунки та свята.

Діти – наше майбутнє!

Нехай ваші серця гріє тепло та доброта!

Хаг Ханука самеах!

Михайло Старицький

«Як я люблю безрадісно тебе,
Народе мій, убожеством прибитий,
Знеможений і темністю сповитий,
Що вже забув і поважать себе,
Потративши свої колишні сили...
Як я люблю твої сумні могили,
Україно! Як я люблю тебе!»

Ці пронизливі слова у 1878 році написав видатний український письменник, актор, режисер, театральний і громадсько-культурний діяч Михайло Старицький. 177 років тому він народився у селі Кліщинці (нині – Черкаська область).

Старицький – автор понад 30 п’єс, серед яких драма «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», та інші. Крім оригінальних п’єс, він перероблював за сценічними правилами твори інших авторів. Зокрема, «Різдвяну ніч», «За двома зайцями», «Лимерівну», тощо. Саме завдяки Михайлу Старицькому ці твори стали надзвичайно популярними серед глядачів.

Народився Михайло Старицький у шляхетській родині. Батько – відставний ротмістр, мати походила з видатного роду Лисенків. Коли хлопцю було 8 років, помер тато. У 12 років він залишився без мами. Виховував Старицького мамин брат Віталій, батько композитора Миколи Лисенка.

З Миколою Лисенком пов’язана значна частина життя Михайла. Разом з ним його виховували, разом вони вступили до Харківського університету, і з ним же у 1871 почав працювати над створенням «Товариства українських сценічних акторів» у Києві. Михайло записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

У 1861 році Старицький повернувся до рідного села, щоб отримати батьківський спадок. Тоді він вперше по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Він пішов до батька дівчини, аби попросити про побачення, але та виявилася зарученою. Їй Старицький присвятив рядки:

«Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна, видно, хоч голки збирай. Вийди коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай…».



Ці слова Микола Лисенко поклав на музику, проте відомою пісня стала з мелодією Андрія Волощенка та Василя Овчиннікова. Зараз її взагалі вважають народною.



Нещасливе кохання Старицькому допомогла пережити сестра Миколи Лисенка Софія. Їй було усього 14 років, коли молоді побралися. У пари було 5 дітей.

У 1882 році Старицький організував першу українську професійну трупу разом з Марком Кропивницьким. Видатний український актор Іван Мар’яненко згадував: «Вклавши всі свої кошти в антрепризу, він зразу ж поставив роботу театру на широку ногу: підняв акторські ставки до рівня російських театрів, зібрав великий оркестр і хор, прекрасно оформляв вистави, запрошував кращих художників-декораторів; було пошито нові костюми та набуто бутафорію».

Розвиток українського театру був справою всього свого життя Михайла Старицького. Він витрачав на це усі свої статки і заощадження. Театр був життям Старицького, аби поставити на високий рівень першу українську професійну трупу, він продав власний маєток та сухарний завод... Старицького запросили до театру передусім як мецената, і він повністю виконав свою шляхетну місію. Уже в похилому віці видатний театральний діяч казав: «Убухав на театр все своє, яке мав, добро і на старість зостався жебраком…»

1895 року Михайло Старицький залишив театральну діяльність і займався лише літературою. Помер Михайло Старицький у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.