Єрусалим

Вчора Організації Ісламського співробітництва визнала Єрусалим столицею Палестини.

Зокрема, Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган закликав міжнародне співтовариство визнати державу Палестина і проголосити Єрусалим столицею цієї «окупованої Ізраїлем» країни.

Сказати, що це нісенітниця – це нічого не сказати. Визнати Єрусалим столицею Палестини – це все одно, що оголосити Париж центром Зімбабве, або киянам «зібрати валізи» і визнати юрисдикцію Гондурасу.

Такі рішення – не більше, аніж маніпуляція у власних інтересах. Це просто жалюгідна спроба Ердогана схилити електорат на свою сторону напередодні виборів.



За свою довгу історію Єрусалим був як мінімум двічі зруйнований, безліч разів взятий в облогу і атакований. І цю «атаку» переживемо. Єрусалим – столиця держави Ізраїль. Так було три тисячоліття тому, і так буде завжди.

Микола Леонтович

140 років тому цього дня народився український композитор Микола Леонтович, автор обробки «Щедрика», який підкорив увесь світ під назвою «Carol of the Bells»! На честь дня народження великого маестро я розповім вам кілька фактів про його життя та історію легендарного твору.

1. Микола Леонтович з’явився на світ у селі Монастирок, що на Вінниччині. Батько хлопця був сільським священником, але володів багатьма інструментами і навчив сина грати на віолончелі, скрипці, гітарі, цитрі та балалайці. Мати композитора Марія Йосипівна була людиною «унікальної духовної та фізичної краси», гарно співала, навчила сина народних пісень. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер.

2. Батьки хотіли, аби Микола був священником. Після закінчення Шаргородської бурси він навчався у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Але Миколу все одно тягнуло до музики, він займався самоосвітою. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працював вчителем сільської школи в Чукові, де організовував хор, оркестр, залучив туди учнів. На власні кошти купив для нього інструменти. При місячній зарплаті 27 крб, за кожен інструмент віддавав по 25-40 крб. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля».

3. Кілька років Леонтович був викладачем співів на Донеччині та Поділлі. Під час революції 1905 року Леонтович організував хор робітників, який виступав на мітингах. Це привернуло увагу поліції, через що Леонтович був змушений переїхати.

4. Значну частину свого життя ( а Леонтович прожив усього 43 роки), композитор поклав на роботу над «Щедриком». Перша авторська редакція з’явилася 1901 року, остання – 1919. Вперше «Щедрик» виконав хор Київського університету у 1916 році, а у 1921 його почули у США – твір виконали у Карнегі Холі в Нью-Йорку. Всесвітньо відома «колядка дзвонів» з'явилася у 1936 році. Тоді американець українського походження Петро Вільховський створив англійську версію слів. З тих пір під назвою «Carol of the Bells» українського «Щедрика» знає увесь світ. Почути легендарну пісню можна і у сучасних фільмах, зокрема «Сам удома», «Гаррі Поттер», «Міцний горішок» та інших. «Щедрик» став невід’ємним атрибутом різдвяних свят.

5. Видатного українського композитора вбили 23 січня 1921 року, коли він приїхав гостювати до батька. Багато років цю інформацію приховували, але зараз відомо, що вбивцею Леонтовича був чекіст Афанасій Грищенко, який напросився в хату переночувати. Вранці він пограбував будинок і застрелив Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім'я вбивці композитора, оприлюднили лише у 1990-х роках.

Крім «Щедрика», у доробку Миколи Леонтовича – цілих 150 чудових творів, серед яких такі відомі, як «Дударик», «Пряля», «Козака несуть». Сьогодні увімкну «Щедрика», аби насолодитися невмирущим талантом великого українського композитора!

Радісного свята світла!

Друзі! Сьогодні з першою зіркою розпочнеться свято Хануки!

Його історія сягає давніх давен. Сирійський цар Антіох IV у 167 році до н.е. засудив іудаїзм. Тора стала забороненою книгою, слідування єврейським законам – злочином. Більше того, двох єврейок та їхніх малюків, яким вони потай зробили обрізання, стратили. Через це спалахнуло єврейське повстання. Армія була невеликою, погано оснащеною. Утім їй знадобилося усього три роки, аби витіснити Антіоха із військом зі своїх земель. Після того, як контроль над Єрусалимом встановило військо Юди Маккавея, євреям вдалося відновити Другий іудейський Храм.

У день його освяти потрібно було запалити менору та підтримувати її вогонь. Але оливкової олії для лампад не було, лишився лише один глечик. А виготовлення достатньої кількості зайняло б цілих вісім днів. Та євреї все одно вирішили запалювати свічки. І вони горіли на тій олії цілих 8 днів, замість одного. Це було просто диво! Тому мудреці вирішили, що, починаючи з 25 числа місяця кіслев, протягом 8 днів іудеї матимуть дні для радощів та веселощів, читатимуть молитву подяки Галель та запалюватимуть свічки.

Свято назвали Ханукою, що означає «урочисте відкриття, освята». Цього дня відновили богослужіння у Єрусалимському Храмі. Ще одне пояснення назви – «хану» означає відпочили, «ка» - 25 число місяця кіслев.

На Хануку сім’ї збираються за великим столом та шикарною трапезою. Співають традиційних пісень та розповідають про чудеса, які Бог втілив для пращурів. Ласують пончиками з варенням, що називаються суфганієт та, уявіть собі, дерунами! Щоправда, вони називаються «латкес». Дітлахи саме відпочивають на канікулах, тому найбільше люблять свято вони. За традицією, малечі дарують безліч іграшок та грошей, частину з яких вони мають віддати на благодійність.

Друзі, існує мудрий єврейський вислів: «Трохи світла достатньо, аби розсіяти велику темряву.» У це велике для єврейського народу свято я закликаю вас ніколи не розчаровуватись та не зневірюватись. Дива знаходяться зовсім поряд із нами, потрібно лише вірити, і вони справдяться.

Хаг самеах! Радісного свята світла!

Israeli Friends of Ukraine

«Ти існуєш за рахунок того, що отримуєш. Ти живеш, коли віддаєш», - казав Вінстон Черчилль. У неділю я мав честь виступити перед людьми, які дійсно живуть – українськими та ізраїльськими волонтерами. Громадська організація Israeli Friends of Ukraine 10 та 11 грудня проводить семінар-практикум по темі співпраці волонтерських та громадських організацій Ізраїлю та України.

Я бачив найвідданіших людей з усіх куточків України: з Вінниці, Харкова, Одеси, Житомира… А також людей з великим серцем з Ізраїлю, які щиро хочуть допомагати українцям. Метою заходу став розвиток спільних проектів та їхній запуск в Україні.

Я щиро підтримую такі ініціативи, бо впевнений, що одвічний зв’язок двох наших народів має міцнішати. Нові мости між українцями та ізраїльтянами, які простягають одне одному руку допомоги – це основа основ, на якій будується дружба. Міжособистісні контакти, підтримка та розуміння обов’язкові атрибути міцних стосунків між нашими народами.

Я хочу побажати волонтерам, щоб їхня співпраця стрімко розвивалася та була замкнена у міцне кільце. Бо це допомагає тисячам людей жити краще. Ще раз дякую усім благодійникам за їхню важку працю та щиру допомогу.

День Гідності та Свободи

Друзі, сьогодні українці відзначають День Гідності та Свободи!

Цього дня ми згадуємо дві важливі події, що сколихнули новітню історію України – Помаранчеву революцію 2004 року та Революцію Гідності 2013 року. День Гідності та Свободи став своєрідним наступником свята Дня Свободи, що відзначався на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, але згодом був скасований указом Віктора Януковича.

І, звісно, саме 21 листопада 2013 року розпочалися перші акції протесту на Майдані і у відповідь на рішення тодішньої влади щодо припинення курсу на євроінтеграцію.

Я думаю, що і зараз ви пам’ятаєте події Революції Гідності, ніби вони розгорталися вчора. Країна втомилася від засилля корупції, постійного обкрадання, свавілля правоохоронних органів, зневаги до прав людини і вирішила сказати «ні», боротися за краще майбутнє для себе та своїх нащадків .Це був єдиний порив небайдужих до долі своєї держави людей. Минуло небагато часу і на мирних мітингах пролилася кров. Тоді революція стала іншою, всеохоплюючою, загальною. Кровопролиття стала певним символом бажання влади придушити тих, хто має інакшу позицію. Побиття студентів, палаючі шини, зброя-бруківка, «коктейлі Молотова», Беркут, снайпери, розстріл та «Небесна сотня» – всі ці страшні речі так чи інакше уособлюють події Революції Гідності. Однієї з найтрагічніших і найпотрібніших подій в історії сучасної України. Три місяці протестів, 106 загиблих і понад 2 тисячі поранених – ось вона, страшна ціна, яку довелося заплатити.

Цей день має назавжди закарбуватися у нашій пам’яті на честь тих, хто віддав життя за зміни в Україні. Помаранчева революція та Революція Гідності були першими поштовхами для того, аби ми ніколи не поверталися у минуле, а боролися за майбутнє – самостійне, вільне, незалежне. Процес змін триває й досі. Але не зважаючи на злети та падіння, радощі та розчарування, перемоги та втрати, процес, який розпочався тоді, має дійти до кінця. Бо саме ми відповідальні за те, в якій державі житимуть наші нащадки і маємо докладати максимум зусиль, об’єднуватись, працювати на благо свої країни.

Бажаю усім вам сили, мужності, терпіння. Залишайтеся чесними перед собою та своєю Батьківщиною та ніколи не впадайте у відчай! Вічна пам’ять усім, хто загинув за те, щоб ми жили краще.

Бандурист Євген Адамцевич.

Чи чули ви славетний «Запорозький марш»? Коли ця мелодія вперше пролунала в залі Київського оперного театру ім. Т. Г. Шевченка, ніхто не сумнівався – це музика незалежності. Минули роки, «Запорозький марш» став народним твором і мало хто пам’ятає, що у нього був талановитий автор – бандурист Євген Адамцевич.

Величний український музикант народився 1 січня 1904 року у селі Солониця, що на Полтавщині, у родині станційного службовця. Коли Євгену було всього два роки, він втратив зір внаслідок хвороби. Але це не змусило хлопця втратити жагу до життя. Батьки відправили його вчитися у Київську школу для незрячих. Там Євген навчився гри на бандурі, скрипці та сопілці. Він чудово співав – його баритон охоплював дві октави. Вчитель з гри на бандурі Мусій Олексієнко не робив хлопцю поблажок через вади зору, вчив його грати на найважчому інструменті. Євгенові було нелегко, він часто збивав пучки пальців до крові, граючи на бандурі.

Згодом юнак перебрався жити до бабусі у Ромни, місто, яке у 1920-х було визначним регіональним культурним центром. Там працював драматичний театр, був значний осередок кобзарів. Євген Адамцевич приєднався до Миргородської капели бандуристів, виступав з нею та самостійно з 1927 року.

Видатний музикант за життя пережив багато горя: тяжкі 30-ті роки винищення кобзарства та бандурництва, переслідування, бідність, репресії та утиски. Проте Адамцевич мав сильний дух та ніколи не складав руки.

Саме у такого сильного, мужнього та талановитого красеня-велета закохалася дівчина Лідія. Симпатична молода жінка кинула все, втекла з дому, просто заради того, щоб бути поруч з коханим Євгеном. У пари народилося троє дочок, для яких Євген звів хатку біля залізничної колії у Ромнах.

На життя Євген заробляв важко, співав на роменському базарі. Радянська влада трактувала це як жебрацтво, тому талановитого бандуриста нерідко переслідували. Були випадки, що його, сліпого, міліціонери вивозили далеко від міста, кидали одного на безлюдді, інколи арештовували.

Нелегким було життя кобзаря після Другої світової війни, бо трудового стажу він не мав, пенсії не заробив. Знову й знов йому доводилося повертатися до гри на базарі. Матеріальне становище родини поліпшилося, коли з’явилося Об'єднання співців-кобзарів. Там почали організовувати концерти та платити за них бодай якісь гроші.

А тепер уявіть: Київський оперний театр імені Т.Г Шевченка, концерт кобзарів і лірників. Юні дівчата виводять на сцену сліпого бандуриста – Євгена Адамцевича. Високий і дужий кобзар торкається струн бандури, і несміливо каже: «Запорозький марш». Спочатку зал завмер, вслухаючись у незнайому для багатьох мелодію, потім люди почали підніматися з місць…зал вибухнув оплесками. Цей твір одразу став чимось важливим для всіх українців. Мелодією сили духу, яка промовляла з серця нескореного бандуриста.


У ніч з 12-го на 13-е січня 1972 року відбувся другий покос інтелігенції. Кобзарське об'єднання згорнуло свою діяльність. Хворий Адамцевич із дружиною переїхав до дочки в село Холмівку Бахчисарайського району в Криму. Там Євген Адамцевич і помер – 45 років тому, 19 листопада 1972 року. Йому було 67.



Ось така вона, печальна, повчальна, сповнена сили та віри історія видатного українського бандуриста Євгена Адамцевича. Він прожив нелегке життя, але умів закликати українців не здаватися та вірити в світле майбутнє. Тож давайте слідувати його закликам.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День пам’яті Василя Кричевського, українського маляра, архітектора та графіка. Саме він – автор українського державного герба, прийнятого Центральною Радою, людина, що спроектувала дизайн грошей та державних знаків УНР. Василь Кричевський – чоловік, який відродив загублене з XVIII віку мистецтво оформлення української книги. Він був талановитим архітектором та маляром, представником «українського імпресіонізму» та доклав руку до того, про що ви може й не здогадуєтесь.

Василь Григорович народився 12 січня 1873 року у селі Ворожба (нині – Сумщина). Він був найстаршим з 8-ми дітей міщанина, повітового земського фельдшера Григора Кричевського та його дружини Прасковії. Навчався Василь Кричевський у Харкові, у залізнично-технічному училищі. По закінченні влаштувався помічником міського архітектора.

Свою мистецьку діяльність Кричевський почав наприкінці 1890-х років і понад півсотні років життя присвятив мистецькій науковій та педагогічній роботі. Він був самобутнім маляром-пейзажистом. Нині значна частина робіт Василя Кричевського перебуває за кордоном, більшість — в Українському музеї Нью-Йорка. У 2003 онука Василя Кричевського Оксана де Лінде передала приблизно 300 робіт Кричевського до Харкова, Полтави, Лебедина, Києва в дарунок українським музеям. Зокрема, до 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею. Унікальна колекція картин художника зберігається в Музеї української діаспори у Києві.

У 1903 році його план будівництва переміг на конкурсі будинку Полтавського Земства. Він став зразком нового архітектурного стилю – Український архітектурний модерн. До 1908 року Василь Кричевський брав участь у керівництві будівництвом та художньому оформленні цього будинку. Кричевський доклав свою руку до зведення різних цікавих будинків, зокрема, будинку письменників «Роліт», Літературно-меморіального музею Шевченка на Тарасовій горі, Прибуткового будинку по вул. Стрілецька, 28 у Києві та інших.

У 1912-1913 Василь Кричевський керував майстернями килимів Ханенків і керамічною школою в Миргороді. На замовлення відомого мецената-мільйонера Богдана Ханенка Василь Кричевський робив ескізи виробів на теми українського народного мистецтва. Оленівська майстерня виткала ті килими для подружжя Ханенків.

Кричевський був одним з організаторів і першим ректором Української Академії Мистецтв. Протягом довгих років Василь Григорович збирав предмети української народної творчості. Він склав перший в Україні підручник українського народного мистецтва, який, на жаль, не встигли видати. Збірка Кричевського, яка знаходилася в будинку Михайла Грушевського, згоріла під час артилерійського обстрілу більшовиками у 1918 році.

Настали часи Української Народної Республіки. Василь Кричевський був у добрих стосунках з Михайлом Грушевським. Саме його попросили зробити перші державні печатки. Далі постала задача розробити герб. Обговорювали кілька ідей – «знак неясного значіння, щось вроді тризубця» з монет часів князя Володимира, арбалет — старий герб Києва, і козак з мушкетом, що був гербом Гетьманщини у ХVІІ–ХVІІІ ст., галицький лев та київський Архістратиг Михаїл. Врешті, Мала Рада затвердила великий та малий державні герби, а також велику й малу печатки УНР. Тризуб— знак Володимира Великого — підкреслював спадковість нової держави від Київської Русі. «Се оздоба питоменна, не запозичена, зв’язана з нашою тисячолітньою державною політичною і культурною історією», — зазначав Михайло Грушевський. Стилізований оливковий вінок, що оточував Тризуб в обох гербах, виконаних Кричевським, символізував мирну політику Української Народної Республіки.

Також Василь Кричевський керував мистецькою частиною у виробництві великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Борислав сміється», «Звенигора», «Назар Стодоля» та першого в Україні кольорового фільму «Сорочинський ярмарок».



Під час Другої світової війни Василь Кричевський разом з дружиною та донькою спершу переїхав до Львова, де був ректором Вищої образотворчої студії. Восени 1943 Кричевські емігрували спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, Німеччини, Франції. На початку 1948 року оселилися у Венесуелі. Помер видатний митець та архітектор 15 листопада 1952 року, рівно 65 років тому у місті Каракасі. У 1975 році Кричевського перепоховали на українському цвинтарі святого Андрія в місті Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі, США.