Друзі!

Друзі! 4 серпня день пам’яті Зеєва Жаботинського. Він публіцист і політик, один із символів становлення Ізраїлю, людина, що передбачила незалежність України. Він давно наполягав на тому, що українці та євреї мають не сваритися, а діяти, як єдине ціле.

Зеєв, або тоді ще Володимир – народився у Одесі 18 жовтня 1880 року. Одними з найбільших потрясінь в житті Жаботинського були криваві погроми, які прокотилися Російською імперією на початку ХХ століття. Тоді він вирішив будь-якою ціною боротися з антисемітизмом, а ще покласти максимум зусиль для відродження єврейської держави. Він почав вивчати рідну мову, розірвав зв’язки зі своїм колишнім оточенням, незабаром перестав писати у загальній пресі.

Жаботинський як ніхто знав та розумів, що таке справжній націоналізм. Він знав, на що готовий йти задля створення єврейської держави і тому підтримував тих, хто мріяв про українську. Ще тоді, в Російській імперії він звернувся до євреїв із закликом підтримати місцеві національні рухи, а особливо – українців. Бо вони – сильні союзники у боротьбі проти спільного ворога. Жаботинський казав: «Я, націоналіст, за жадну ціну не визнаю себе в Росії громадянином другої кляси. Я вважаю себе принципово таким самим господарем у цій державі, як і росіянин; я вимагаю, щоб держава пристосовувалася до моїх національних вимог точнісінько так, як вона мусить пристосовуватися до вимог росіян, українців, поляків, татар тощо».

Зеєв був високоосвіченим чоловіком, але його розум, знання та віра робили його і провидцем. Бо саме він був єдиним публіцистом, що передбачив створення української та єврейської держав, коли це здавалося чимось нездійсненним.

Жаботинський зробив усе можливе, аби протидіяти погромам в Україні у 1917-1920 роках. Він був ініціатором створення єврейських збройних формувань для захисту від погромів. Але це рішення було відхилене в Центральній Раді.

«Коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це людина, що підписала угоду з Петлюрою», – казав Жаботинський. У цій угоді йшлося про створення загонів єврейської збройної самооборони як складової армії Української Народної Республіки. Підписуючи угоду, Жаботинський сподівався, що війська Директорії рішуче придушуватимуть будь-які спроби погромів на зайнятій ними території. Він казав: «…ні Петлюра, ні Вин­ниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

Під час Першої світової Жаботинський воював у складі створеного ним самим Єврейського легіону британської армії. Після війни створив у Єрусалимі єврейську самооборону, що стала зародком ізраїльських збройних сил. 1920 року самооборона дала відсіч арабським екстремістам, що намагалися влаштувати погром. Британська влада звинуватила Жаботинського й засудила до 15 років каторги. Але світова громадськість висловила протест, і його невдовзі відпустили.

На жаль, Жаботинський не встиг побачити на власні очі ті речі, які він предбачив – ані незалежну Державу Ізраїль, ані Україну. Він помер 4 серпня 1940 року у Нью-Йорку і заповів поховати себе у Єрусалимі. Але багато років зробити це не вдавалося. Політичні опоненти робили усе, аби заповіт не був виконаний.

Врешті, у 1964-му, Жаботинського перепоховали на горі Герцля.



Жаботинський був справжнім націоналістом, одним з символів Ізраїлю, мудрою та щирою людиною. Він ніколи не боявся бути білою вороною та приймав рішення, за які його засуджували навіть самі євреї. Та врешті він залишив визначний слід у державотворенні Ізраїлю, у його становленні і в тому, що ця фантастична колись ідея відбулася. Залишив він урок і для українців – якщо ви бачите щось, з чим не можете миритися, не сидіть склавши руки, а дійте.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1888 році народився Кость Буревій - український поет, драматург та літературний критик, якого розстріляли у київській тюрмі НКВС 15 грудня 1934 року.

Народився Кость Степанович в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині. Родина була багатодітною, а от грошей було мало. Тому навчався Кость всього чотири роки у сільській школі. Але хлопець був дуже розумним, уже в 15 років він став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і писав матеріали у нелегальні газети.

Навчатися далі Буревій став у найбільш незвичному для цього місці – у в’язниці. Під час першого заслання за революційну діяльність інші засуджені, які переважно були студентами, допомагали Костю підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Він багато читав, вивчив німецьку та французьку. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Кость Буревій брав активну участь у двох революціях – 1905 і 1917 років. Вперше Буревія арештували у 1905, вдруге – у 1911, втретє – у 1914. З останнього заслання Кость утік – і знову поїхав у Петербург, на цей раз – готувати замах на Кабінет міністрів. Аде в жовтні 1916 Костя знову арештували і відправили до Сбіру на п’ять років. Він знову став готуватись до втечі, аж тут – Лютнева революція і амністія.

Буревій повернувся у Воронеж, він став членом Центрального комітету Партії соціалістів-революціонерів. На цій посаді боровся проти більшовицької диктатури, став одним з керівників повстання на Поволжі. Тоді ж його вперше заарештували чекісти. На межі 1922-23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність. Натомість – закінчує писати книги.

У Костя була дружина Клавдія та дочка Оксана. Їм теж доводилось непереливки. Жила родина лише за рахунок літературних гонорарів. У 1925 році вийшов друком уривок із роману Буревія «Хами», а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов'язану з «Березолем» Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво «Село і місто», в організації якого Буревій відіграв провідну роль. Він боровся за те, щоб радянська влада виділяла бюджет на культурні установи української меншини у Москві, як в Україні виділяли для російської меншини.

Кость Буревій залишив свій слід в українській літературній дискусії. Він критикував стиль панфутуризму та письменника Михайла Семенка. Для цього навіть створив пародію на нього –персонажа Едварда Стріху, завдяки якому автор висміював пристосуванців до вимог компартії. Семенко цього не зрозумів і кілька років друкував пародії на Стріху, навіть не здогадуючись, що робить їх на себе.

Едвард Стріха продовжував випускати гострі сатиричні твори. Вони одразу попали у поле зору ЦК партії. Почали копати, хто ж цей нахаба? Виявилося, що Стріхи не існує. А він продовжував писати.

Згодом Буревій видав драму «Павло Полуботок» - про непростий період в історії України. У цьому сильному творі розкривається трагедія вибору гетьмана Полуботка – коли його відмова боротися за незалежність України від Російської імперії коштувала самому Павлу життя, а Україні – поневолення. Такого нахабства Костю ніхто пробачати не збирався. Його позбавили будь-яких заробітків, а всю громадськість через газети готували до арешту Буревія.

У 1932-33 роках письменник намагався знайти роботу в Україні, але у нього не вийшло. Бодай якісь копійки в нього виходило заробляти, друкуючи поодинокі статті під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборенг». Але тиск влади не припиняється, жити ставало все важче і важче. У 1934 році Кость залишає родину у Харкові а сам їде до Москви – рятуватися від арешту та шукати підробіток. Звідти він встиг надіслати родині лише одного листа. Через місяць його заарештували.

Так само, як і 27 інших представників української групи «терористів-білогвардійців». Серед них – Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, та інші. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади» Буревія було засуджено до розстрілу.

Кость Буревій не боявся в’язниць – він бував у них не раз. Як розповідають очевидці, після оголошення вироку Буревій вигукнув на всю судову залу: «Слава Україні! Смерть катам!». Це були його останні слова, що залишилися у згадку нащадкам.

Поховали письменника у братській могилі на Лук'янівському кладовищі. У 1949 році його сім'я емігрувала до США, де дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частина врятованого спадщини батька.

Друзі. Історія життя Костя Буревія – це приклад того, як людина впродовж свого життя вчиться і розуміє істину. Останнє десятиліття життя Костя Буревія було присвячене Україні. Його позиція була чіткою, зрозумілою, і коштувала йому дорого. Але він помер, як герой, і залишиться героєм назавжди.

Друзі!

Друзі! Сьогодні день пам’яті видатного українського оперного і камерного співака Бориса Гмирі.

Борис Гмиря народився 5 серпня 1903 року в Лебедині на Сумщині. Батько Роман був каменярем, мати Ганна – швачкою. Родина була настільки бідною, що навіть хліб ділили ниткою. В 11 років Борис закінчив школу і одразу пішов працювати. Був і кур’єром у суді, і кочегаром, і матросом, і вантажником. Недоїдав, носив вантажі, через що травмував спину.

У 1930, коли Гмирі було вже 27 років, він врешті продовжив освіту - вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Це були дуже важкі роки. Безгрошів’я, постійна втома та найстрашніше – Голодомор на українських землях. Він забрав у Бориса найрідніших – батька та сестру, а маму хлопець дивом врятував. І у таких життєвих умовах він ще знаходив сили... на спів.

Його голос був надзвичайним. Подарунком вищих сил. На четвертому курсі прямо на студентському концерті Бориса запросили на навчання до консерваторії. При цьому, інститут Гмиря не кинув – закінчив його з відзнакою у 1935 році, ще рік був аспірантом. І одночасно – ще одне виключення – його, ще студентом, запросили працювати у Харківський оперний театр.

Після закінчення консерваторії Гмиря став лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів. Тоді він отримав друге місце, а перше не посів ніхто. Після цього Великий театр, Ленінградський і Мінський оперний одночасно запросили Гмирю на нечувано вигідних умовах, але тоді він вже почав працювати у Києві і відмовився залишати місто.
У Київському театрі опери та балету Борис Романович працював з 1939 по 1957 роки з перервою. Ще майже рік – у Кам’янці-Подільському.

У червні 1941 року Борис Гмиря поїхав у літню відпустку у Крим. Друзі відправили йому звістку – у Київ увійшли німецькі війська, повертатися не слід. Тому Гмиря поїхав до Харкова. Там зірвав спину, коли ніс важкі валізи і потрапив до лікарні. Коли він лікувався, до міста теж увійшли німецькі війська.

Попри це, співати йому не заборонили. Навпаки, існує легенда, що український співак виступав перед Гітлером. Він розучив арію із опери Вагнера, яку ще ніхто в світі не виконував і мав заспівати саме її. Але план був іншим – радянська влада збиралася кинути бомбу на театр саме під час концерту Гмирі. Але сталося так, що й Гітлера не було, і бомба – не вибухнула, тріснула сама лише стеля.
Перша дружина Бориса Гмирі Анна Іванівна Грецька важко хворіла і померла у 1950 році. Своє друге кохання Борис Романович зустрів на відпочинку – жінка на ім’я Віра була фізіологом, її чоловік пропав без вісти у роки війни. Жили вони спокійно та мирно – він любив, як кохана готує, підтримував її під час написання наукових робіт, вона – підтримувала злагоду та тепло у домі.

Його голос обожнювали тисячі слухачів. Радянська влада не випускала співака на виступи закордон, попри те, що масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голландії. Відповідь була одна: «Гмиря хворий». Але не давали спокійно працювати і вдома - співак зазнавав постійних утисків, замість басових партій йому доручали виконувати партії для баритона та тенора. Врешті-решт, його змусили взагалі залишити Київський оперний театр.

Але де б Борис Романович не виступав, він завжди виконував українські народні пісні та твори на вірші Кобзаря. Так розповідав один з глядачів: «Я був на концерті, в Ленінграді, в якому Гмиря виконував твори Тараса Григоровича. В якийсь момент виходить не ведуча, а сам Борис Романович і своїм м’яким, оксамитовим голосом оголошує «Думи мої, думи мої» з коментарем: «Цей вірш Тарас Шевченко написав тут, у Петербурзі, у 1839 році. В ньому він з надзвичайною силою виразив свою любов і тугу за рідною Україною, і свою безнадійність знову побувати в рідних місцях».

А потім полилася ця туга і безнадійність так, що зал плакав, а я повік не забуду це виконання Гмирею. Потім я купив платівку і безперестанку слухав його Шевченкові «Думи». Так Шевченкові твори більше ніхто не виконував, та навряд чи коли-небудь і виконає.»

Борис Гмиря мріяв про українські варіанти «Зимнего пути» Ф. Шуберта, всіх творів на музику П. Чайковського. З цього приводу звертався до відомих українських поетів В. Сосюри, О. Новицького, І. Пучка, але всі їхні переклади забракував, а самому здійснити задумане забракло часу — він раптово помер.

Помер Борис Гмиря 1 серпня 1969 року. Похований видатний український на Байковому цвинтарі в Києві.

Друзі! Борис Гмиря був не просто талановитим співаком, він був генієм пісні. На жаль, в Україні його ім’я згадують не так часто, як це варто робити. Тому сьогодні обов’язково послухайте його шедеври або розкажіть історію життя своїм друзям.

Друзі!

Друзі! В Ізраїлі кажуть: «Людина є ніщо інше, як зліпок ландшафту її Батьківщини». Саме ці слова спадають на думку, коли вперше потрапляєш в один з найбільш незвичайних парків Ізраїлю – «Парк Олив» у південній частині Єрусалиму.

До 1967 року поряд із цим місцем знаходився кордон між Ізраїлем та Йорданією. Тут проходили важкі бої в період Шестиденної війни. Минув час і до 30-річчя перемоги Ізраїлю у цьому протистоянні скульптор Ран Морін зумів втілити незвичайну ідею. Він вирішив встановити три 15 метрові колони, а на самій горі посадити три дерева оливи.

Коріння олив, що тягнеться до землі, означає вічну тягу єврейського народу до своєї Батьківщини. А острівець з дерев символізує Єрусалим.

Уся ця краса будувалася доволі довго – 10 років. Спершу привезли окремо дерева, що призначалися для верхівки скульптури. Їх посадили в окремі резервуари, де вони пройшли акліматизацію. Поряд висадили 200 інших олив з різних країн. Врешті встановили колони зі спеціальною системою поливу та закінчили композицію. Зараз парк складається з 27 рядів дерев і цієї могутньої скульптури.

Це не перша цікава робота Рана Моріна. Якщо ви бували у старому Яффо, то одразу пригадаєте іншу його роботу – «Апельсинове дерево». Це дерево у прямому сенсі парить над землею.

Друзі! Варто завжди пам’ятати хто ти є і з якого ландшафту зліплений.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День пам’яті видатного українського співака та композитора Миколи Мозгового. Його серце перестало битися сім років тому, але любов до цього великого таланту не згасає у серцях шанувальників і досі.

Народився Микола Петрович 1 вересня 1947 в селі Сарнів, Хмельницької області. Закінчив Чернівецьке музичне училище імені Сидора Воробкевича. Згодом одночасно начався у двох вишах – Харківському юридичному інституті та Республіканській студії естрадно-циркового мистецтва у Києві. Закінчив і Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського.

З 1971 впродовж 23 років Микола Мозговий був солістом «Укрконцерту». Пізніше став художнім керівником у франківському ВІА «Беркут». У 1977 році Мозгового запросили до Київського мюзик-холу. Але гучна слава прийшла до нього спершу не як до співака, а як до композитора. В 1979 році Софія Ротару заспівала його пісню «Рідний край».

Микола Петрович співав тільки свої пісні. Він подарував слухачам такі хіти, як «Моя перша любов», «Горянка», «Вперше», «Минає день», «Зачаровані слова», «Дві качелі» та безліч інших. Його голос був могутнім, щирим та справжнім. Жодної фонограми, Мозговий її просто ненавидів, а тих, хто під неї співав – зневажав.

Микола Мозговий підтримував молоде покоління справжніх музикантів. Він очолював Український мистецький фонд імені В. Івасюка. Був засновником і незмінним головою журі двох міжнародних телевізійних фестивалів: «Пісня буде поміж нас» (фестиваль сучасної української пісні імені Володимира Івасюка, який проводили у Чернівцях) та «Море друзів» ( Ялта), де обирав кращих з кращих молодих виконавців. Вчив він і як викладач – був завідувачем кафедри теорії та методики постановки голосу Інституту мистецтв Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.

З 2005 року він працював як генеральний директор-художній керівник Національного палацу мистецтв «Україна». У маестро був складний характер, він часто міг грубо висловитися стосовно стану української естради та окремих виконавців. Але йому це пробачали, бо які б гіркі слова він не казав – вони були правдою. В одному зі своїх інтерв’ю Микола Мозговий сказав: «Справжнє мистецтво не постає на пустирищі. Воно вимагає праці. І не має значення що за вікном – день чи ніч. Воно, те мистецтво, вимагає самопожертви, обмеження. Спершу треба вчитися, купу літ прожити, аби збагнути хто ти і що ти, чого, власне, вартий…»

Сподіваюся, наступне покоління митців буде пам’ятати ці пророчі слова. Вічна шана, Миколо Петровичу.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1817 році народився Іван Айвазовський – відомий художник-мариніст. Море, яке він малював, неповторне. Його картини – світові шедеври.

Іван Айвазовський народився у місті Феодосія. Його батько Костянтин – вірменин, тривалий час разом з дружиною вони жили на території Галичини поблизу Львова. Згодом переїхали до Криму. Але за кожної можливості батько приймав у себе мандрівних бандуристів, що приходили з материкової України. Їхні мелодії залишили значний слід у пам’яті Айвазовського, і в майбутньому він не раз їх відтворював.

Сім'я жила дуже бідно, тому вже у 10 років Іван був змушений піти працювати. Спершу – у кав’ярню. Але це не заважало хлопцю розвиватися – він прекрасно грав на скрипці і співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Ці малюнки помітив архітектор Яків Кох, який подарував Івану перші олівці і папір. Згодом Кох показав твори хлопця градоначальнику Олександру Казначеєву. Коли той став губернатором, він перевіз Айвазовського з собою до Сімферополя та віддав вчитися у гімназію.

Першим його учителем малювання Айвазовського був Йоганн Людвиг Гросс. У 1833 Іван вступив у Петербурзьку Академію мистецтв. Його талант був беззаперечним, завдяки йому та тяжкій праці Айвазовський став кращим випускником.

Після навчання Іван кілька років мандрував Європою, працював у Римі, Неаполі, Парижі, Лондоні, Амстердамі. А ще – на особисте запрошення турецького султана приїздив у Стамбул. Після цього візиту Айвазовський повертався туди вісім разів.

У 27 років Іван Айвазовський вже був художником зі світовим ім’ям. За його картинами полювали. У цей час він повернувся до Феодосії – раз і назавжди.

Для свого міста він був справжнім героєм. Там він звів собі будинок та майстерню, де проводив різноманітні виставки. А гроші від них забирав не собі, а віддавав на благочинність. У 1880 році Іван Айвазовський відкрив картинну галерею. Завдяки йому спорудили торговий порт, залізницю, музеї, а головне водопровід, який щодня надавав місту 50 тисяч відер джерельної води.

Звісно, головне натхнення для своїх картин Айвазовський брав з морської природи. Але чимало у його творчості і українських мотивів: Дніпро, степ, чумаки або ж весільні сценки. До всього, митець вільно розмовляв українською мовою. Це допомогло йому познайомитися з Миколою Гоголем у Венеції.

Айвазовський був надзвичайно працьовитою людиною. Він творив до самої смерті, до останніх годин життя – тоді він працював над картиною «Вибух турецького корабля». За життя він створив понад 6000 творів. І взяв участь у 131 виставці – справжній рекорд!

Друзі! Іван Айвазовський – це справжній талант, який назавжди залишиться в історії світового мистецтва. Але його історія – це історія свідомого чоловіка, який обожнював свою Батьківщину настільки, що віддавав їй усе можливе і під час життя, і після смерті – залишив своєму місту у спадок і будинок, і майстерню. Цей приклад надзвичайно надихає.

Друзі!

Друзі! Сьогодні 15 роковини Скнилівської трагедії – однієї з найбільших аварій під час авіашоу. Тоді на глядачів впав винищувач Су-27. 78 осіб загинули ( з них 28 – діти), понад 500 – постраждали.

У суботу, 27 липня 2002 року на аеродромі у Скнилові святкували 60-річчя 14-го авіаційного корпусу ВПС України. Подивитися захоплююче шоу прийшло понад 10 тисяч людей.

Команду військових пілотів представляла пілотажна група "Українські Соколи", створена у 1995 році, що спеціалізувалась на виконанні фігур вищого пілотажу на бойових літаках. На літаку Су-27 виступали полковник Володимир Топонар і другий пілот полковник Юрій Єгоров. Під час виконання фігури «коса петля з поворотом» літак опустився на критично низьку висоту і зачепив стабілізатором дерево. Після цього вдарився об бетонне покриття, врізався у літаки, що стояли на аеродромі і тоді вже впав у натовп глядачів. Екіпаж встиг катапультуватися. Обидва пілоти вижили.

Розслідуванням авіакатастрофи займалася Генеральна прокуратура України і спеціальна комісія Міністерства Оборони України. Розслідування довело, що були порушені правила проведення авіашоу. Крім того, через заміну літака, пілот Володимир Толонар неправильно оцінив його вагу, через що допустив небезпечне наближення до землі. Але навіть зараз, через 15 років після трагедії, немає одноголосної думки відносно причин, що призвели до настільки жахливих наслідків.

До відповідальності за трагедію було притягнуто 10 осіб, з яких 5 були виправдані. Зокрема, Володимир Топонар отримав 14 років ув'язнення і штраф 1,3 млн доларів, Юрій Єгоров - 8 років і штраф 450 тисяч доларів, командувач 14-го авіаційного корпусу генерал-майор Анатолій Третьяков - 6 років і 130 тисяч доларів, керівник польотів на землі підполковник Юрій Яцюк - 5 років і 130 тисяч доларів, начальник служби безпеки польотів 14-го авіакорпусу Анатолій Лукіних - 4 роки і 35 тисяч доларів. Жоден із засуджених свою провину не визнав.

7 листопада 2007 року Президент Віктор Ющенко помилував Анатолія Третьякова і скоротив строк ув'язнення Юрію Єгорову з 8 до 3 років, а 11 червня 2008 року Військовий апеляційний суд виправдав ще чотирьох генералів, обвинувачених по справі трагедії у Скнилові, а також суттєво зменшив суми штрафів засудженим.

Постраждалі, яким вдалося вижити у той страшний день та родичі жертв і досі нарікають на те, що не отримали ні моральної допомоги, ні адекватної матеріальної компенсації. Незважаючи на те, що у багатьох постраждалих й досі спостерігаються психологічні проблеми, вони не мають статусу постраждалих і нічого не можуть отримувати від держави.

Деякі потерпілі вирішили звернутися зі скаргами у Європейський Суд з прав людини. Нарікали на якість розслідування справи та організацію роботи медичної служби. За словами очевидців, під час евакуації медпрацівники не могли ані дістатися до травмованих, ані виїхати з ними з аеропорту. Розгляд справи в ЄСПЛ тривав 10 років. У підсумку, заяви потерпілих визнали не обґрунтованими.

Сьогодні усі, хто пам’ятають цей чорний та страшний день, вшанують пам’ять загиблих біля пам’ятника на місці падіння літака. Львів’яни щороку приходять сюди з квітами та лампадками, звучить поминальний молебень.

Вічна пам’ять усім, чиї життя забрала ця страшна трагедія. Здоров’я та сил тим, хто вижив у один з найважчих днів в історії сучасної України.