Друзі!

Друзі! Зараз у Ізраїлі усі втирають сльози за загиблими у війнах та знову підіймають державний прапор, бо з заходом сонця розпочинається головне державне свято Ізраїлю – День незалежності. Я щиро вітаю ізраїльтян у цей радісний та щасливий день!

День незалежності Ізраїлю святкують 5 іяра за єврейським календарем, бо у цей день (у 1948 році він припав на 14 травня) Давид Бен-Гуріон оголосив про створення Держави Ізраїль.

День незалежності Ізраїлю, або Йом а-Ацмаут – найжаданіший день для усього єврейства. Доля Ізраїлю була вирішена ще 29 листопада 1947 року, коли резолюцією ООН було проголошено створення 2 незалежних держав на території Палестини. За 8 годин до закінчення британського мандату на ізраїльській землі майбутній прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон зачитав Декларацію незалежності Ізраїлю. Нарешті євреї могли порадіти та відчути себе удома. Та минуло усього 5 годин після проголошення незалежності, коли сусідні країни оголосили Ізраїлю війну. Тож ізраїльтянам знову довелося стати до зброї та обороняти щойно створену державу.

Тому зараз у День незалежності люди збираються на площах усіх міст Ізраїлю та роблять те, що не змогли зробити 69 років тому – святкують, щиро та безтурботно! Звідусіль грає музика, будинки прикрашають державною символікою, у синагогах лунає молитва «Галель». Найбільше ізраїльтяни люблять ходити на природу та влаштовувати пікніки, відпочивати із родинами. А ввечері – знову танцюють та весело проводять час.

Друзі! Ізраїль – близький друг України. Це доводить міцний історичний зв’язок між українцями та ізраїльтянами. Бо ті, хто побудував незалежну державу на Близькому Сході у багатьох випадках до цього жили по сусідству з нами. Для них Україна була першою історичною Батьківщиною. І зараз в Ізраїлі живе понад півмільйона вихідців з України, які продовжують розвивати та вдосконалювати країну.

Тому ми маємо продовжувати розвивати стосунки між народами та нашими країнами. Бо долі Ізраїлю та України – схожі, незалежність для них – не просто слово, а те, за що вже довелося і надалі доводиться платити високу ціну.

Я вдячний ізраїльтянам, які у важкий для України момент простягнули руку допомоги українцям: в Ізраїлі пройшли лікування і реабілітацію десятки українських солдат, ізраїльтяни відправили гуманітарні вантажі для переселенців, діляться безцінним досвідом з українськими психологами, медиками та волонтерами. Я, як Почесний консул Держави Ізраїль і далі докладатиму зусиль для зміцнення всебічних відносин між Україною та Ізраїлем.

Я вітаю ізраїльтян з Днем незалежності і бажаю жителям Ізраїлю добра, миру і процвітання!

Друзі!

Друзі, сьогодні ввечері в Ізраїлі розпочинається Йом ха-Зікарон. Це – День пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та жертв терору. У цей день вшановують пам’ять військових ЦАХАЛу, поліцейських, представників служб безпеки, бійців підпільних організацій, які віддали свої життя за країну, її незалежність та спокій. А також тих, хто загинув у терористичних атаках.

Цей день припадає на 4 іяра, траурні події за єврейською традицією починаються звечора, коли наступає новий день. Дату обрали не випадково. 4 іяра 5708 року за єврейським календарем (13 травня 1948 року) захисники провінції Гуш-Еціон були жорстоко вбиті і ніколи не дізналися, що всього через 10 годин буде проголошено незалежність Держави Ізраїль.

О 20:00 в Ізраїлі пролунає сирена. Під її звук у траурному мовчанні завмирають усі, зупиняються машини та транспорт, люди мовчки стоять або моляться в пам’ять про своїх відважних співвітчизників.

Офіційна церемонія проходить біля Стіни Плачу на Храмовій горі у Єрусалимі. Тоді ж прапор Ізраїлю приспускають на знак трауру.

Друга сирена звучить об 11 ранку. Вона лунає дві хвилини і ізраїльтяни знову стоять мовчки та думають про тих, кого втратили та ким пишаються. Уявіть, навіть якщо люди їдуть потягом і не чують звук сирени, у відповідний час машиніст зупиняє його, а всі люди могли піднятися зі своїх місць та вшанувати пам’ять загиблих.

Після ранкової сирени розпочинаються траурні заходи, люди навідують загиблих на кладовищах.

Найголовніше – в Ізраїлі немає «безіменних» загиблих. Держава не тільки точно знає, скільки людей загинуло, а й намагається зробити усе, щоб імена цих людей пам’ятали усі співвітчизники. Мені здається, це надзвичайно важливо. Бо люди – це не черговий «+1» у статистиці втрат, це життя, родини, історії. Вони мають жити у нашій пам’яті. Я вважаю, що українці мають чинити так само, зважаючи на ситуацію на Донбасі.

Вже на наступний день Ізраїль святкуватиме День незалежності і проведення Дня вшанування пам’яті загиблих у війнах Ізраїлю та жертв терору у його переддень має глибокий символізм. Таким чином ізраїльтяни ніколи не забувають, якою ціною далася країні незалежність. Юні військові приносять клятви захищати Батьківщину на могилах тих, хто віддав за неї життя. Це надзвичайно сильна та важлива традиція, яка дозволяє стверджувати, що подвиг відважних ізраїльтян ніколи не буде забутий.

Вічна шана.

Друзі!

Друзі, чи знали ви, що одним з найкращих аніматорів в історії студії «Дісней» був українцем? Саме він, Володимир Титла, створив персонажів гномів у «Білосніжці», Страмболі у «Піноккіо», слоненятка Дамбо, корову Клорабель у мультфільмі «Міккі Маус».

Володимир Титла народився 25 жовтня 1904 року у Нью-Йорку в родині українських емігрантів. Свого часу вони емігрували з села Підгайці Тернопільської області. Але і в США сім’ї було непереливки. Батько працював на виробництві бочок для риб, грошей було небагато. Юнак з дитинства навчився втікати від суворої реальності завдяки фантазії та вмінню малювати. Коли Володимиру було 9 років, тітка взяла його на екскурсію, де вперше він побачив анімацію. Ця подія вплинула на усе життя хлопця.

Спершу хлопець пішов вчитися до Нью-Йоркської школи промислового дизайну, але вже у 16 років отримав роботу і кинув навчання. Він створював титри для студії «Парамаунт», а пізніше почав малювати героїв для мультфільмів «Байки Езопа».

Тоді ще Титла не знав, що анімація стане пристрастю усього його життя. Друга робота чоловіка теж була на студії «Джон Терріс». Батькам потрібна була його грошова допомога, тож Володимир викладався на усі сто і швидко завоював великий авторитет.

Гарний заробіток дозволив Володимиру довчитися – він поїхав набиратися нових знань у Париж. Він вдосконалював свої навички, брав уроки найвидатніших ілюстраторів. Навіть устиг побувати на Батьківщині батьків – на Тернопільщині. Там він полюбив українську пісню, завжди слухав її у вільних час. Врешті Володимир повернувся у Америку, аби далі продовжувати свій творчий шлях.

Повернувшись, Титла влаштувався на студію «Терітюнс» - третьосортну, що випускала не вельми якісні мультфільми. Йому не подобалося там працювати, але часи були складні. Та згодом Володимир все ж ризикнув і відправився у Голівуд, аби познайомитись із Уолтом Діснеєм. Був 1934 рік. Його талант одразу помітили і Титла став частиною головної команди, яка робила перші повнометражні мультфільми.

Через 4 роки Володимир Титла взяв шлюб з моделлю, що позувала для аніматорів, на ім’я Адріен ле Клерк. Незабаром у них з’явився син, якого назвали Петро, саме його реакції та емоції аніматор зобразив в образі слоненятка Дамбо.

Але у 1943 році Володимир Титла полишив студію Діснея. Тоді працівники зібралися на страйк через скорочення, до яких вдався Уолт через економічну кризу. Звільнився Титла за власним бажанням, але шкодував про це рішення до кінця життя.

Тоді ж родина переїхала у Коннектикут на власну ферму. Коріння давало про себе знати – ще одним хоббі великого аніматора було просте порання у землі.

Поряд з цим, Володимир продовжував працювати аніматором і створив ще кілька відомих персонажів, наприклад, маленького привида Каспера.
Помер Володимир Титла 29 грудня 1968 року у штаті Коннектикут.



Друзі! Багато талановитих українців своїм прикладом вчать нас – потрібно йти до мети, продовжувати вчитися та ніколи не опускати руки. Тоді можна стати кращим з кращих у своїй справі.

Друзі!

 Цього дня у 1908 році у місті Світави ( нині Чехія) народився Оскар Шиндлер – німецький промисловець, що врятував 1200 євреїв під час Голокосту. Він – єдиний член нацистської партії, якого поховали на горі Сіон у Єрусалимі. Історія подвигу Оскара Шиндлера лягла в основу книги «Ковчег Шиндлера» та фільму «Список Шиндлера».

Оскар Шиндлер народився в родині німців-католиків Ганса Шиндлера і Францишки Лузер. Спочатку займався бізнесом, але в роки Великої депресії збанкрутів.

Коли Оскару було 19 він одружився на Емілії – доньці німецьких євреїв. Вона була на рік старша та безтями закохана у Оскара. Їй у придане батьки дали цілих 100 тисяч чеських крон. Сімейне життя подружжя не було безхмарним – Оскар часто зраджував дружину, у великому серці чоловіка одночасно могли жевріти декілька кохань. Але й для добра у ньому було багато місця.

У 1939 році Шиндлер вступив до Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини, заснував завод з виробництва металевого посуду. Ще один завод у Кракові він отримав через антисемітську політику у Польщі.

Але вони з дружиною дійсно дуже допомагали євреям, хоча це означало, що їхнє життя постійно було під загрозою: у будь-який момент воно могло закінчитися в газовій камері, як і життя працівників його фабрик. Останній викуп євреїв, які мали потрапити в Аушвітц, коштував Шиндлерам 2,6 млн рейхсмарок.. Але вдячні люди допомогли і їм: від лінчування радянськими солдатами Шиндлерів врятувала російськомовна кухарка, що працювала у них. Саме вона розповіла, що ці німці – хороші і мають жити.

Після війни Оскар Шиндлер емігрував до Аргентини, але через десять років повернувся до Німеччини, уже без дружини- він покинув її саму. Їздив у різні країни, де жили врятовані ним люди. У 1967 Оскар Шиндлер був названий Праведником народів світу.

В останні роки свого життя він жив на допомогу єврейських організацій та подарунки врятованих ним людей.

Особа Оскара Шиндлера з плином часу викликала багато суперечок, мовляв, він зовсім не герой. Однією з причин тому стала репліка його дружини Емілії, яка сказала, що: «цей «герой» був бабієм та спалювачем власного життя!». Але на той момент жінці уже було 94 роки і вона дуже обурилася, що у фільмі Стівена Спілберга «Список Шиндлера» не розкрили її роль, як головної помічниці у порятунку євреїв. Але справжню вдячність не підробити. На жаль, герої не завжди ідеальні, як ми їх собі малюємо. Але головне – їхні відважні вчинки, які залишаються в історії на віки.

Друзі!

Друзі! Нещодавно своє 75-річчя відзначила одна з найвидатніших американських акторок єврейського походження – Барбара Стрейзанд. Та чи знали ви, що коріння відомої актриси та співачки – українське?

Дід Барбари Стрейзанд – Ісаак народився у Західній Україні, в містечку Бережани, що на Тернопільщині. Його родина жила бідно, хата з двох кімнат, де на лавках спали і бабуся, і дідусь, і батько, і матір, і сестра, і брат. Від скрути Ісаак вирішив шукати кращого життя і у 1898 році поїхав з Бережан. Як виявилось, назавжди.

Він емігрував до Америки, пережив 15 страшних діб на кораблі. Тоді така виснажлива подорож коштувала багатьом емігрантам життя, їхні тіла просто викидали за борт.
На митному контролі Ісаак Стрейзанд заповнив митну декларацію так: «Національність: галицька. Останнє місце проживання: Бережани. Грошей не має».

Двоюрідний брат Ісаака тоді вже деякий час жив у Нью-Йорку. Тож він переїхав до нього.
Пізніше він взяв шлюб із Анною Кестон, теж емігранткою. Дехто стверджує, що вона народилася в Галичині, інші кажуть – на Волині.

Ісаак та Анна теж жили не у розкошах. У них було п’ятеро дітей, старший з яких – Еммануїл – став батьком Барбари Стрейзанд. Вона народилася 24 квітня 1942 року у Брукліні. Її мати у юності була співачкою, але зі сценою не склалося, і вона стала шкільним секретарем. Батько був шкільним учителем – там вони і познайомились. Коли Барбарі був усього рік, Еммануїл загинув. Мати одружилася вдруге, але вітчим не дуже любив Барбару, яка була замкненою, не вельми симпатичною, але надзвичайно самовпевненою. Не любили дівчину і однокласники.

Та вона мала величезні амбіції та прямо казала усім: «Я буду кінозіркою та заспіваю для президента США». Від таких слів реготали навіть її батьки, але дівчинку це не зупиняло. Після закінчення школи вона не забула про свою мрію. Попри те, що всі навколо казали: у такої негарної дівчини немає майбутнього у шоубізі, Барбара була впевнена, що головне – це оригінальність. Спершу вона влаштувалася співачкою у місцевий бар. Коли вона прийшла на прослуховування, гості закладу почали свистіти. Але коли почули її чарівний голос – замовкли. Це була перша перемога Барбари Стрейзанд.

Тоді вона змінила ім’я на «Барбра», щоб було оригінальніше. Вперше на велику сцену вона вийшла у 1962 році, зіграла у мюзиклі. Її помітили продюсери і підписали контракт на перший альбом «The Barbra Streisand Album», який приніс їй надзвичайну популярність.

Але Барбрі було цього замало – вона хотіла зніматись у кіно! Вона грала у бродвейському мюзиклі «Кумедна дівчина», коли його запланували зробити фільмом. Барбра розуміла, що їй потрібно зробити усе можливе, аби отримати головну роль. На пробах потрібно було зіграти сцену із поцілунком між двома акторами. Тоді Стрейзанд так палко накинулася на актора Омара Шаріфа, що з його вуст пішла кров. Він жахнувся від неї, але знімальна група зрозуміла – це те, що треба. І не прогадала, бо за роль у «Кумедній дівчинці» Барбра отримала свого першого «Оскара» як краща актриса.

Хоча зовнішність Барбри критикували з дитинства, проблем з чоловіками у неї не було. Вона навіть створила «феномен Стрейзанд». Найкраще його пояснив актор Омар Шаріф. Спершу, коли хтось бачив Барбру, здавалося, що вона надзвичайно негарна. Потім це відчуття пом’якшувалось а за цим переростало у глибоку закоханість її талантом.

Барбра виконала усі свої мрії – навіть заспівала для президента! Коли Біллові Клінтону було 49, вона подзвонила і заспівала йому «Happy Birthday».

Друзі, Барбра виконала усі свої мрії – і зараз живе щасливим життям із коханою людиною. Я хотів би, щоб ви всі пам’ятали приклад цієї відважної жінки, яка йшла до мети попри всі перепони. Казки справджуються і історія попелюшки Стрейзанд – прямий доказ цього.

Друзі!

31 рік тому сталася страшна трагедія – аварія на Чорнобильській АЕС. Це найбільша техногенно-екологічна катастрофа сучасності, наслідки якої ми відчуваємо і нині.

26 квітня 1986 року о 01:23 на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС стався потужний вибух. Через нього почалася пожежа – палав дах третього енергоблоку. Одразу зреагували пожежники – прибули гасити полум’я. Вони працювали до 5 ранку, але всередині 4 блоку пожежу закінчили ліквідовувати аж 10 травня.

Факт аварії ретельно приховували. Але радіоактивна хмара нависла не лише над Україною, а й над країнами Європи. Швеція першою відзначила високий рівень радіації. Тоді, через 2 дні після вибуху, СРСР зробило перше повідомлення.

У 1986 році зруйнований реактор накрили саркофагом. Зараз над ним височіє нове «Укриття». За задумом проектувальників, нова споруда зможе вирішити проблему, як мінімум, на сто років, хоча ліквідувати станцію планують у 2065 році.

Друзі! Можна забути про те, яким був цей день у 1986 році. Але ніколи не можна забувати тих, хто віддав своє життя задля ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Людей, що намагалися врятувати світ від страшної техногенної катастрофи, «воїнів Чорнобиля».

Лише їхня відвага та самопожертва мінімізувати наслідки однієї з найстрашніших трагедій в сучасній історії людства. Вічна вам шана, дорогі герої!

Друзі!

 Цього дня у 1913 році помер видатний український письменник Михайло Коцюбинський. Його творчість незабутня – оригінальна, новаторська, сповнена любові та розуміння до людей. Коцюбинський був великим прозаїком європейського рівня.

Михайло Коцюбинський народився у Вінниці. Його батько був звичайним державним службовцем, працьовитим, але непокірним до несправедливості. Він часто міняв роботу через запальний характер, сварився із керівництвом. Мати Коцюбинського дуже любила його, вкладала у виховання усю душу.

Згодом родина Коцюбинських залишила Вінницю, і переїхала жити в село, а потім у місто Бар. Тут в 1875 році Михайло пішов у початкову школу. Де одразу відзначився – завдяки своєму непересічному розуму та вмінням. Пізніше Михайло навчався у духовному училищі у Шаргороді. Йому було усього 12, коли він закохався у 16-річну дівчину. Тоді, щоб привернути її увагу, Коцюбинський вирішив стати «великою людиною» і з десятикратною силою накинувся на книжки. Його улюбленими письменниками були тарас Шевченко та Марко Вовчок, вони надихнули Коцюбинського стати на творчий шлях. Його талант одразу помітили вчителі – про Михайла казали: «Будемо мати свого літератора». Та тоді ніхто не уявляв, якого рівня буде цей великий письменник.

Після закінчення семінарії Михайло мріяв вступити до університету, але мрія не здійснилася. Родина опинилася у матеріальній скруті: батько часто міняв роботу, мати втратила зір, сам Михайло був змушений давати приватні уроки аби бодай якось підтримувати сім’ю. За кілька років батько помер, тому Михайло був єдиним, хто піклувався про всю родину.

Але Коцюбинський продовжував вчитися, і завдяки самоосвіті склав іспит на народного учителя при реальному училищі у Вінниці. Через прихильність до самостійницьких ідей, Коцюбинського взяли на облік жандарми. У його квартир було кілька обшуків, а сам Михайло потрапив під тимчасовий нагляд.

Тому з Вінниці Коцюбинський виїхав у село Лопатинці, де працював репетитором дітей бухгалтера цукрозаводу. Там він і вивчав селянське життя, образ якого вималювався у його творчості.

Перший твір Михайла «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» критики не схвалили. А от вірш «Наша хатка», який опублікував львівських дитячий журнал «Дзвінок» у 1890 році навпаки став точкою відліку в успішній кар’єрі Коцюбинського. У Львові Михайло познайомився з Іваном Франком, домовився із виданнями про публікацію творів. Тоді ж вийшли його оповідання про дітей «Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник», «П'ятизлотник», повість «На віру», притчі та багато інших майстерних творів.

Через певний час Коцюбинський приїхав до Чернігова. Там він зустрів кохання свого життя – на рік старшу бібліотекарку Віру Дейшу. Один із друзів Михайла запросив його на "український гурток", там була й Віра. Цікава дівчина із не менш цікавою історією: донька збіднілих дворян, яка провела півроку у варшавській в'язниці за приналежність до лівої молодіжної організації. Після від’їзду письменник рахував дні до нової зустрічі і згодом освідчився Вірі. Пара одружилася, придбала будинок у Чернігові, куди згодом переїхала Михайлова матір та одна з сестер. Він натомість був змушений працювати в інших містах. А у Чернігові, тим часом, на світ народився первісток Коцюбинського – Юрасик. Через те, що Михайла аж надто тягнуло додому, він навіть пережив неврастенію. Але минув час і він врешті отримав місце у Чернігівській земській управі.

Взагалі дітей у Михайла було четверо: Юрій, Оксана, Ірина та Роман. Батько був гарним прикладом для дітей: надзвичайно талановитий та розумний, він знав дев'ять іноземних мов, серед яких грецька, кримськотатарська та циганська.

У 1911 році «Товариство прихильників української науки і мистецтва» призначило Михайлу Коцюбинському довічну стипендію у розмірі 2000 рублів на рік, щоб він міг звільнитися від служби і віддатися мистецькій роботі. Але його надзвичайно мучили хвороби: астма і туберкульоз. Задля того, щоб вилікуватись, Коцюбинський їздив на острів Капрі. Там він зустрічався з Максимом Горьким, взимку 1911-1912 навіть жив у нього і написав там свої відомі твори «Коні не винні» і «Подарунок на іменини».

Чудовий письменник помер навесні 1913 року. Похований на Болдиній горі в Чернігові на правому березі Десни.

Друзі! Михайло Коцюбинський – справді великий український письменник. Думаю, кожен з вас знає та щиро любить якийсь з його невмирущих творів, чи то «Тіні забутих предків», «Intermezzo», «Fata Morgana» чи якісь інші. Тому згадуйте та шануйте цього талановитого автора!