Друзі!

Сьогодні світ відзначає сучасне свято – Хелловін, відоме також як «День всіх святих». Цього дня прийнято прикрашати оселю саморобними ліхтарями з гарбузів, перевдягатися у моторошні костюми, випрошувати цукерки та розповідати страшні історії. Для України це свято нове – тільки за кілька десятирічь після здобуття незалежності молодь почала святкувати його, відвідуючи вечірки, а дітлахи почали ходити по сусідах, питаючи «Цукерки чи життя?».

Та наші пращури – слов’яни теж відзначали схоже свято у цей день. Звалося воно Велесовою ніччю. У цей день особливо відчувався зв’язок між світами, коли духи предків та майбутніх нащадків ставали єдиним цілим.

Вважалося, що Велесова ніч – це сімейне свято. У цей день духи предків нібито відвідують своїх нащадків, аби перевірити, як вони живуть, дати їм свій урок чи просто благословити на добрий рік. За традицією, на підвіконня ставилася свічка, аби душі рідних змогли знайти дорогу додому. На стіл клали яблука, гарбузи, кабачки, осінні квіти.

Велику роль у цей день приділяли вогню. З настанням ночі розпалювали вогнище, аби стрибати крізь нього та ходити босоніж вугіллям. Це мало звільнити людину від злого духу. Запалювали вогонь і удома: якщо виходило не одразу, значить у будинку є нечиста сила, яку треба вигнати.

У цей день було безліч обрядів, я розповім вам про один із них. Часто людина відчуває себе у скруті, вона не знає, як вчинити у тій чи іншій ситуації. Аби вирішити свою долю, наші пращури чекали саме Велесової ночі, тоді просили допомоги у родичів, що померли. Казали: «Мама, тато (або інший родич), сьогодні тобі в наш світ приходити, мені пораду приносити. Підкажи, як мені бути, ніж завершити справу». Після чого задавили питання. Люди вірили, що таким чином зможуть отримати відповідь від близьких у сні та вирішити свою біду.

Так само як і старий кельтський Хелловін, Велесова ніч – це час, коли найголовніше бути із сім’єю та згадати рідних, яких вже немає поряд. На мою думку, робити це важливо не лише у відведені дні, а як можна частіше. Тож як би ви не ставились до таких свят, як Хелловін, обов’язково знайдіть хвилинку для того, аби без жалю згадати людей, яких ви любите та любили!

Друзі!

Хочу поділитися з вами чудовими роботами ізраїльської художниці та скульптора Сігаліт Ландау, які сколихнули світ. Зовсім нещодавно вони підкорили відвідувачів лондонської галереї, і я розповім чому.

Зветься проект «Соляна наречена», аби створити його Сігаліт на кілька місяців занурила чорну сукну у Мертве море. Вбрання вибрала не випадкове. Саме таке носила героїня п’єси «Діббук» Семена Ан-ського – відомого письменника єврейського походження. Цей твір зробив його знаменитим та прославив на довгі роки.

В основу п’єси лягла історія, знайома будь-якому українцеві, бо надзвичайно перекликається з українською літературною традицією. Бідний хлопець Ханан та багата дівчина Лея кохають одне одного, але батько закоханої не дозволяє їм бути разом. Він хоче видати її заміж за старигана-сусіда.

А ось тут – трохи не звичний крок. Хлопець вдається до каббали (а займатися нею може лише одружений чоловік після 40 років) і помирає. Лея приходить на його могилу і молить забрати її із собою. Минає час, настає день її весілля і у неї вселяється Діббук. За єврейськими легендами – це злий дух, який контролює тіло. Цадик (духовний провідник) виганяє зло з дівчини, але та, опинившись між двох світів, вже не хоче повертатись назад і помирає.

Цю любов, печаль і відчуття перебування між двома світами і хотіла відобразити ізраїльська художниця Сігаліт Ландау. Процес кристалізації диво-сукні знімали 8 разів, аби було видно чарівний результат. За кілька місяців чорне, як ніч, вбрання перетворилося на казкову сукню нареченої.

Таким чином художниця привернула увагу і до історії, і до природи Ізраїлю: легенда та море, що може бути краще?

Друзі!

Зараз у Тель-Авіві планують реконструювати одну з найвідоміших площ – площу Дізенгоф. Її відкрили ще у 1934 році, та й досі відпочивати там люблять усі ізраїльтяни. Перлина площі – фонтан «Вогонь та вода», що чарує своєю конструкцією, задумкою та втіленням.

Та ви знаєте, що найулюбленіша площа ізраїльтян названа на честь дівчини з Житомира на ім’я Зіна? Вона була донькою житомирського рабин, коли зустріла офіцера царської армії Меїра Дізенгофа, родом з Бесарабії. Він саме служив у місті. Дівчина була ще неповнолітньою, а чоловік – вдвічі старшим від неї, утім він терпляче чекав 18-річчя обраниці. Щоправда, за цей час встиг побувати у царській в’язниці та вивчитись у Парижі. Після цього Меїр прийняв пропозицію барона Ротшильда запустити завод з виробництва винних пляшок у Палестині, та їхати туди один – не захотів.

Тому відправився у Житомир, аби попросити руки коханої Зіни. У 1983 вони побралися. Щоправда, у консульстві змінили першу букву в імені дружини, з тих пір її знали вже не як Зіну, а як Ціну.

Пізніше Меїр Дізенгоф став першим мером Тель-Авіву, а дружина підтримувала його в усьому. Була незалежною жінкою – давала уроки вокалу та французької. Ціну обожнювало усе місто, її називали його «матір’ю». Та справжнє материнство жінка відчула лише на трошки: єдина дитина Дізенгофів померла у ранньому дитинстві.

Ціна пішла з життя раніше за Меїра, він дуже переживав її смерть. Та щиро зрадів, коли містяни вирішили назвати центральну площу міста на її честь.

Ця пара, родом з України, зробила багато для того, аби Тель-Авів став таким, яким ми знаємо його сьогодні. До речі, після смерті усі гроші родина залишила на благо міста. Та найбільше вони залишили у ньому любові, завдяки якій воно цвіте і зараз. Я від щирого серця сподіваюсь на нове покоління українців, яке любитиме рідні міста так само, як Ціна та Меїр любили Тель-Авів. І вдихнуть нове життя у звичні вулиці.

Дорогі друзі!

28 жовтня Україна відзначає День визволення від німецько-фашистських загарбників.

У цей день у 1944 році завершилася Карпатська операція, що тривала з півтора місяця, після якої радянські війська вийшли на сучасний кордон України. Ця перемога надзвичайно вплинула на подальший хід війни.

Давайте згадаємо деякі цифри, які має знати будь-який українець. Воєнні дії Другої світової війни на території України тривали 40 місяців – із 22 червня 1941 року до кінця жовтня 1944 року. За цей час втрати сягнули небувалих розмірів. За різними даними, включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими, евакуйованими й тими, що рушили у вигнання разом із відступаючими нацистами Україна втратила приблизно 14 млн. чоловік. Загарбники зруйнували понад 700 міст і 28 тисяч сіл, 250 з яких спалили разом з жителями.

Не легко жилось потім і під крилом «визволителів», але сам факт того, що саме українці доклали надзвичайних зусиль, аби вибороти перемогу у Другій світовій війні – беззаперечний.

Шануємо світлу пам'ять наших предків. Маємо молотися за них та дякувати за усе, що вони зробили для того, щоб Україна була вільною від окупації. Вони поклали свої життя і наша вічна вдячність – їхня головна нагорода.

Українці не раз за свою історію платили страшну ціну за волю та незалежність. Зараз знову настав один з таких періодів історії, коли доводиться воювати із ворогом, що прийшов на твою землю. У мене немає жодних сумнівів, що Україна переможе, бо вміння виборювати Батьківщину в українців тече у крові. У цей день хочу, аби всі пам’ятали рядки з поеми Тараса Шевченка: «Борітеся — поборете, Вам Бог помагає!»

Друзі, сьогодні я вкотре хочу довести вам, що неможливого – не існує.

Для цього розповім історію 14-тирічного єврейського хлопчика Тейлора Розенталя, який мав нагоду продати власну ідею за 30 млн доларів, але відмовився. Інтригує?

За що ж таку велику суму хотіли заплатити юнакові? Його ідея, на першу думку, завжди лежала на поверхні. Хлопчина вигадав автомати, які замість цукерок та води містили б набори першої допомоги. Ідея прийшла до Тейлора просто – він грає у шкільній бейсбольній команді, часто сам отримує травми, а знайти навіть звичайний пластир інколи дуже важко. Спершу юний бізнесмен хотів встановити аптечні кіоски біля стадіонів, та підрахував: зарплата продавців зведе прибуток до нуля. Тож вирішив, що саме автомат – це саме те, що треба.

Вперше проект автомату хлопець розробив у Школі молодих підприємців. Втілити задум у життя Тейлору допомогли батьки – медики, вони разом розробили та запатентували винахід. На відомій бізнес-конференції у Брукліні він отримав 100 тисяч доларів приватних інвестицій і неймовірну пропозицію – продати проект за 30 мільйонів доларів. Та юнак відхилив його. «В той момент я подумав, що така угода – неправильна. Я відчував, що хочу, аби моя компанія росла такою, яка вона є, а ці гроші потягнули б мене униз».

Минуло кілька місяців, зараз він вже готовий до продажу і хоче за свою ідею не багато, не мало – 50 мільйонів.

Чому я розповідаю вам про це? По-перше, аби ви розуміли, що будь які власні ідеї можуть перевернути ваше життя з ніг на голову. Не бійтесь втілювати свої задуми, якої б сфери життя вони не стосувалися. Таким чином вам можуть відкритися нові шляхи, які ви собі навіть не уявляєте.

По-друге, звертайте увагу на своїх дітей. Не забороняйте їм вигадувати, допомагайте втілювати їхні ідеї. Може одного разу і ваша дитина створить старт-ап вартістю в сотні тисяч доларів?

Друзі, ви уявляєте собі, що 7% території України – це сміття?

Звалища приблизно дорівнюють площі Данії або ж 14-тьом Києвам! За різними підрахунками, по всій країні їх аж 30 тисяч. І це – справжня проблема.

По-перше, вона з’явилася через халатність будь-якої міської влади до цього питання. Для багатьох можновладців воно не першочергове, сміття ж нікому не заважає, на перший погляд. Та друге глибинна причина – це загальне ставлення українців до сміття. Деякі люди вважають, що платити за його утилізацію – зайве, сортувати – не потрібно, ба більше, навіть прибирати після відпочинку на природі – не варто. Це дивує мене.

Уявіть собі, що зі смердючого смітника можна зробити квітучий парк. І я не жартую!

У 1920 році британці, що за Мандатом Ліги Націй керували Землею Ізраїльською, створили перше сміттєзвалище у Тель-Авіві. Місто було ще молоде, усього 15 років. Місце для смітника обрали зручне, у долині між двома річками. Минали роки, Тель-Авів розрісся, звалище теж стало гігантським та почало викликати великі проблеми. По-перше, страшенний сморід заважав жити усім людям поблизу, а по-друге – тисячі чайок прилітали пообідати рештками їжі. Поблизу смітника знаходяться авіашляхи аеропорту імені Бен-Гуріона, тож птахи, що літали ними у величезній кількості, ставили авіаперевезення під небезпеку.

У 2004 уряд Аріеля Шарона вирішив покласти край сміттєвому жахіттю та створити на його місці справжній екологічний оазис.Знадобилися роки праці, утім зараз на місці звалища – чудовий парк, який, до речі, назвали на честь прем’єра, який повірив у цю ідею і виділив чималі кошти з бюджету.

Зараз красень-парк Аріеля Шарона викликає тільки захват. З нього відкривається приголомшуючий панорамний вид на Тель-Авів. Тут ростуть інжири та оливки, в прозорому штучному озері плавають білі та блакитні лотоси, буяє зелень. По завершенню цей об’єкт за розмірами стане втричі більшим за гордість Нью-Йорка – Центральний парк. Останні екологічні технології дозволили зробити так, що навіть десятирічний запах сміттєзвалища просто зник. Тепер це місце для відпочинку одне з найулюбленіших серед ізраїльтян.

Досвід перетворення звалища на парк зараз намагаються запозичити безліч країн. Тим більше, такий проект приносить чималі кошти. Я впевнений, подібне легко можна втілити і в Україні. Волонтери займаються такими речами, та глобального проекту – немає, тож ентузіастам варто замислитись над цим. Українці мають переглянути своє ставлення до сміття, бо інакше наступним поколінням буде надзвичайно важко жити на цій землі.

Друзі, я часто пишу для вас про великих діячів Ізраїлю, які своїм прикладом надихають на звершення.

Досвід життя яких викликає захоплення. Діяння яких приголомшують. Я читаю усі ваші коментарі, часто ви пишете – шкода, що таких людей немає серед українців. У сьогоднішньому своєму дописі, повному гордості і скорботи, я хочу показати вам – такі люди є, варто про них знати та пишатися.

Учора на 91-му році життя на той світ пішов величний український діяч. Богдан Гаврилишин – людина, якою неможливо не пишатися, про яку не можна мовчати, особливо зараз, у часи, коли Україна потребує гарних людських прикладів. «Один із найвпливовіших українців у світі», «консультант урядів та президентів», «член Римського клубу». Усе це про нього, і навіть цих гучних слів – замало.

Богдан Дмитрович із тих людей, про яких кажуть: «Він зробив себе сам». Народився на Тернопільщині, але вже у 18 років його арештували німці та відправили до трудового табору у Німеччині. Жив там із біженцями і дивом зміг утекти до Канади, де влаштувався на роботу лісорубом. Після цього став барменом і своїми силами вступив до Торонтського університету. Вивчився на інженера, та освіту не полишив – вдосконалював знання. Пізніше закінчив Міжнародний інститут менеджменту у Швейцарії. Там він і залишився на кілька десятирічь: спершу викладачем, пізніше – директором.

Чи чули ви про Всесвітній економічний форум у Давосі, щорічний захід, присвячений економічному розвитку країн? Упевнений, що так. А вгадайте, хто був його співзасновником? Вірно, Богдан Гаврилишин. У далекому 1969 із професором Клаусом Швабом вони організували двотижневий симпозіум для топ-менеджерів, який пізніше перетворився на захід світового масштабу.

А хто доклав безліч зусиль до створення в Україні Міжнародного фонду «Відродження»? Теж Богдан Дмитрович. Він же очолював його на початку. Пізніше Гаврилишин відкрив і власний благодійний фонд, який займається допомогою молодим українцям, що мають втілювати успішний досвід інших країн на Батьківщині.

Він дуже любив молодь. Ще у 1940 році став членом скаутської організації «Пласт», що займається патріотичним самовихованням українців. Пишався цим надзвичайно, коли приймав у гості інтерв’юерів, частіше за все вдягався саме у форму «пластуна».

Він взагалі просто пишався тим, ким він є. Не зважаючи на те, що Богдана Дмитровича можна назвати людиною світу, бо жив він у кількох країнах. Та на зустрічах із президентами, багатіями, бізнесменами, політиками, він завжди протягував руку і казав: «Богдан Гаврилишин, українець».

Він був радником багатьох українських політиків, навіть прем’єр-міністрів та президентів. Та під кінець життя зізнався, що розчарувався в цій справі, бо його ніхто так і не послухав. Після Революції Гідності хотів допомогти Петру Порошенку, та той до нього навіть не звернувся. Це дуже ображало Богдана Дмитровича. Хоча він знав істину, яка допоможе Україні: «Що значить ефективна країна? Це такий уклад життя, при якому наріжним каменем ставиться розвиток екосистеми – людини, бізнесу та природи, де кожне управлінське рішення приймається з урахуванням інтересів наступних поколінь».

Богдан Гаврилишин дуже хотів, щоб Україна стала успішною. Я хочу того ж самого, тому й звертаю вашу увагу на досвід життя таких людей, як він. Українцям не слід складати руки, бо за світле майбутнє потрібно боротися. Пишайтеся тим, ким ви є, і робіть ще більше, вдосконалюйте себе та світ навколо, аби інші пишалися вами.