«Мир Вашому дому!»

Друзі! Ще раз щиро дякую всім, хто прийшов на вчорашній кінопоказ. Мені було дуже приємно побачитися з вами особисто, почути ваші слова підтримки та побачити посмішки.

Я перепрошую, якщо комусь було незручно – вас зібралося понад 350 людей, це був великий сюрприз. Ми швидко вирішили це питання і сподіваюся, що всі змогли переглянути фільм у комфортній атмосфері.

Стрічка «Мир Вашому дому!» Володимира Лерта перевищила усі мої, і, я думаю, ваші сподівання. Фільм торкався самої душі, проводив глядача важкою стежкою між трагедією та комедією. Багато хто навіть пустив сльозу і щиро признався мені у цьому після сеансу. Я щасливий, що вам сподобалося. Дуже радий тому, що цей вечір залишить по собі добрі спогади.

До нових зустрічей, друзі!

інтернат «Маноф

Як допомогти «важкій» дитині адаптуватися у соціумі? Це питання, відповідь на яке шукають у кожній країні. Особливо, якщо йдеться про тих дітей, які живуть у інтернатах. Особливо, коли у них вже є судимості, а для багатьох це – сигнал, що шляху назад зі слизької стежки немає.

Але це не так. В ізраїльському інтернаті «Маноф» знайшли цікавий підхід для того, як допомогти дітям змінитися. Назва інтернату означає «підйомний кран» і тут дійсно піднімають із самого дна.

Історії підлітків, що потрапляють у інтернат, схожі між собою. Здебільшого, їхні батьки – репатріанти, що нещодавно переїхали у країну, почали шукати роботу і через надмірну заклопотаність перестали звертати увагу на дитину. А та, в свою чергу, залишившись на самоті, пішла шукати друзів на вулиці. Але частіше за все, там можна нажити біду. В Ізраїлі суворі закони – серйозна бійка на вулиці може потягнути за собою судимість та умовний строк покарання. Неповнолітнім його часто заміняють на навчання у спеціалізованому інтернаті, наприкінці якого судимість можуть зняти, якщо підліток поводився добре. Але як зробити так, щоб шибеник, який має образу у душі на суспільство та дорослих, почав дивитися на світ інакше?

Це можливо. І, уявіть собі, після навчання у «Манофі» деякі з учнів йдуть служити у поліцію. Як так сталося?

Усе просто. Інтернат запровадив окремий предмет – кінологію. Чому саме його і саме у цьому інтернаті? Колись тут вчився учень, репатріант з Аргентини Аріель Бар-Маймон. Він був одним з найпроблемніших хлопців навіть для цього учбового закладу. Він кілька разів втікав з інтернату, але його повертали. Одного разу Аріель, наплювавши на всі правила, приніс з собою цуцика. І сталося диво – з шибеника хлопець перетворився на доброго господаря, який любив свою собачку та піклувався про неї. Аріель випустився з інтернату, але у 2002 році загинув у теракті. Ще за кілька років померла його мати. Усі свої гроші жінка заповіла «Манофу», аби там побудували собачий розплідник.

Куратор кінологічного спецпроекту у інтернаті – легендарний кінолог Аркадій Шульман. Він вчить підлітків, як потрібно тренувати чотирилапих бійців. І, врешті, після закінчення собачого вишколу, песиків беруть у поліцію чи армію, а за ними часто йдуть і самі колишні розбишаки. Вони стають професійними кінологами. Найгірше покарання для учнів інтернату – коли їх відсторонюють від занять з собаками. Діти щиро чекають та люблять їх, бо чотирилапі друзі віддають їм цю любов, не засуджують, розуміють.

Звісно, крім кінологічних уроків у цьому інтернаті є й інша купа потрібних форм-факторів для адаптації підлітків. Гарне харчування, чиста територія, сама будівля – колишній палац з фонтанами та басейнами. Крім цього, діти активно працюють, ведуть справжнє господарство: тут і вівці, і кози, і сад з городом.

От так і виявилося, що відповісти на питання, як допомогти дітям, від яких через важкий характер відмовились усі – не так вже і важко. Просто не слід читати нудні лекції чи карати їх. Варто зайняти підлітків тим, що їх зацікавить. Директорка «Манофу» Заава Атракці каже: «Є золоте правило: «Немає поганої дитини – буває, що дитині погано». Ніхто не народжується з комплексами, вони з’являються з плином життя». Я вважаю, найголовніше – якщо дитина заплуталася, ви завжди маєте підставити їй своє плече.

Друзі!

Друзі! Справжнє покликання можна знайти, коли ти знаєш, чого хочеш. Сьогодні я розповім вам історію чоловіка, який знав не лише, чого хоче він, а й чого хочуть… жінки.

Чарльз Хаскелл Ревсон народився 11 жовтня 1906 року у Массачусетсі, в містечку Сомервілль. Батько хлопця Семюел до еміграції жив на литовській землі, що входила до Російської імперії. Свою майбутню дружину – Джейнет – Чарльз зустрів вже в США. Вона з родиною емігрувала з Австро-Угорщини. Молоді люди швидко подружилися – мали спільні інтереси, симпатію, обидва походили з єврейських сімей. Незабаром вони вирішили побратися, а згодом у них з’явилося троє синів, середнім з яких був Чарльз.

Родина жила небагато, батько та мати не мали стабільної роботи, через що часто змінювали домівки. Головною місією батьки вважали дати освіту своїм дітлахам, бо це допомогло б їм не поневірятися Америкою, а знайти собі серйозну професію. Чарльз зруйнував мрію своїх батьків і після закінчення школи вирішив не вступати у коледж. Вони були у розпачі – хлопець був дуже здібним, а отже міг досягти висот… та він просто вибачився перед ними і став продавцем у магазині жіночого одягу.

Це був магазин фабрики Pickwick Dress Company, що займалася, зокрема, виготовленням одягу на замовлення. Кілька років Чарльз допомагав жінкам підбирати сукні, тканини, фасони, кольори. Його полюбили клієнтки – здавалося, він міг читати їхні думки. Ревсон вирішив не зупинятися на досягнутому – він експериментував, і щоб фінальний результат замовлення був ідеальним, часто замовляв різні відтінки тканин, відмовлявся, якщо бодай щось йому не підходило. Таким чином він не заробляв на сукнях, а навпаки – загнав фабрику у борги. Чарльза звільнили за марнотратство. Утім, йому не довелося довго бути безробітним.

Вже скоро він став торговим представником фірми Elka, яка виготовляла емаль для нігтів. Юнак мав продавати лаки. Чарльз чудово знав підхід до жінок, і у будь-якому салоні краси, куди він заходив, збирався цілий натовп, аби подивитися на його товар. Тоді жінки користувалися пудрами та іншими засобами для того, аби доглядати за нігтями. Лак, який допомагав прискорити довгі жіночі процедури, був унікальним продуктом.

Ревсон помітив, що продажі можна збільшити і вирішив піти до керівництва з пропозицією – він зробить це, за що отримає нову посаду та більшу зарплатню. Його вислухали і… знову звільнили.

Тоді Ревсон вирішив домовитись із хіміком, який займався виготовленням лаків, що віддасть 50% заробітку своєї новоствореної компанії, якщо той поділиться з ним формулою. Той погодився і вже у

1932 році на американському ринку з’явилася нова компанія – Revlon (Чарльз замінив у назві одну літеру свого прізвища).

В той самий час виготовленням лаків, крім компанії Elka, вирішив зайнятися і відомий усім Макс Фактор. Але обидві ці фірми боялися експериментувати з кольорами та пігментами. А Чарльз Ревсон витрачав довгі дні у лабораторії з хіміками. Над Ревсоном жартували, що він став першим чоловіком у світі з нафарбованими нігтями – Чарльз мав бути впевнений, що його продукт найкращий і часто тестував лаки на собі. А ще він вдавався до цього у салонах краси, де став живим тестером для клієнток.

Ревсон зробив неймовірне – завдяки магії маркетингу він змусив жінок, які раніше купували лак для нігтів лише коли він закінчувався, ставитись до нього не як до косметики, а як до аксесуару. Компанія Revlon набрала обертів – за лаками стала випускати помади, інші засоби. Всі вони мали успіх, бо Чарльз Ревсон дійсно знав, чого хочуть жінки.

Може тому він тричі був одружений, мав двох рідних і двох прийомних синів.

У 1956 році Ревсон заснував благодійний фонд, який фінансував школи, лікарні та інші організації єврейської спільноти. Після смерті він залишив фонду у спадок 68 мільйонів доларів.

Чарльз Ревсон був головою компанії Revlon до самої смерті 24 серпня 1975 року. Він був легендарним бізнесменом, одна з найвідоміших цитат Чарльза: «На фабриках ми виготовляємо косметику, а у магазинах продаємо надію». Надія – ось, чого прагнула кожна жінка від часів Ревсона і до сьогодні.

Дорогі друзі

Дорогі друзі! 14 жовтня – особливий день для всіх українців, бо споконвіку він був святковим та мав важливе значення.
За легендою, у цього дня у 860 році князь Аскольд узяв в облогу Константинополь. Мешканцям міста нічого не лишалося, як просити порятунку у Бога. Тоді перед людьми з’явилася Богородиця і вкрила усіх своїм покровом, що по-церковному зветься омофором. Після цього військо Аскольда вже не могло побачити цих людей.

Крім цього, Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорізьких козаків. Вони надзвичайно шанували ікону Покрови, будували однойменні храми. Першу церкву на честь Покрови козаки побудували в 1659 році на Чортомлицькій Січі. За свідченням українського історика Дмитра Яворницького, за час існування Січі було побудовано 13 церков Покрови Богородиці.


Французький дипломат Жан-Бенуа Шерер ще у далекому 1788 році видав історичну працю, де йшлося, зокрема, про важливість цього дня для усіх українців. Він розповідав, що Покрова – найбільше свято для мужніх та хоробрих козаків. Вони настільки цінували його, що саме цього дня обирали нових членів старшини, дії яких мала благословити Богородиця.

На Покрову українці одружувались, бо саме до цього дня мав випасти перший сніг, який нагадував вбрання нареченої. Крім цього, чоловіки ремонтували хату перед святом, бо якщо не встигнеш до свята – проведеш зиму у холоді.

Сьогодні ми відзначаємо і свято наймужніших, найпатріотичніших та найхоробріших чоловіків сучасної України – її захисників. В Україні зараз немає людей, яких би поважали, шанували та цінували більше за тих, хто вже четвертий рік боронить Батьківщину на Сході України. Ви – найбільший скарб цієї нації.

На Покрову будь хто може звернутися за благословенням до Пресвятої Богородиці, бо Вона все чує та готова захистити. Я впевнений, що сьогодні найважливіше, чого ми можемо просити – здоров’я та сили нашим воїнам, які відважно захищають Україну.

Я бажаю справжнім українським захисникам сили, мужності та віри. Вічна пам’ять тим, хто віддав свої життя за те, щоб ми з вами жили у безпеці. Нехай всіх береже Господь.

Друзі!

Друзі! Сьогодні з першою зіркою добігає кінця найбільш радісне іудейське свято Суккот. На цьому фото з родиною головного рабина міста Києва Йонатана Марковича я тримаю головний символ цього свята – лулав, букет з чотирьох рослин, які збирають спеціально на Суккот.

Кожна з цих рослин символізує певний тип людей: етрог (вид цитрусових, який ви можете сплутати з лимоном), має і смак, і запах – це євреї, що знають Тору і роблять добрі справи. Лист фінікової пальми, яка дає солодкий плід без запаху, - це євреї, які знають Тору, але не роблять добрих справ. Мирт - рослина неїстівна, але з приємним запахом - це євреї, від яких, як аромат, виходять добрі справи. І наостанок верба, у якої немає ні смаку, ні запаху, - це євреї, які не знають Тору і не чинять добра. Та не зважаючи на це, бог об’єднав усі ці рослини в один букет, а людей – в один народ, щоб допомагали один одному, підставляли плече, вчили.

Я хочу щоб усі ви ще раз згадали, що сила нації у єдності, в підтримці, у взаєморозумінні.

З першою зіркою в Ізраїлі святкуватимуть останні осінні свята – Шміні-Ацерет та Сімхат-Тора. В Ізраїлі вони неподільні, а от діаспора відзначає їх окремо.

Розповім вам про кожне із свят. Шміні-Ацерет у перекладі з івриту дослівно означає «восьмий день, хтось затримався». Усе тому, що відзначають свято на восьмий день Суккот, щоправда зі спільного у них лише атмосфера радості та щастя. Шміні-Ацерет – окремий день, записаний у Торі: «На восьмий день у вас буде свято». Саме зараз євреї закінчують читати П’ятикнижжя Мойсеєве. Крім того, свято має й інший сенс. Тисячі років тому мудреці були упевнені, що саме цього дня Небесний суд вирішує, чи буде йти дощ наступного року. Тижнем раніше дощ був би карою для євреїв – не сильно радітимеш йому, коли живеш у курені на Суккот. Тож молитися про потрібні погодні умови починали на 8-ий день, священні слова для цього записані у молитві Мусаф, яку повторюють усі – від малого до старого.

Сімхат-Тора – свято протилежне. Перекладається як «Радість Тори». У цей день, навпаки, розпочинають читання П’ятикнижжя Мойсеєва. Для цього мають спеціальний обряд. З арон а-кодеш (місця зберігання сувоїв Тори) виносять сувої і влаштовують видовищний хоровод навколо зали синагоги. Люди різного віку та соціальних класів радіють і співають із Торою в руках. Не брати участь в хороводі – гріх. Процесію повторюють аж сім разів, щоб якомога більше охочих могли потримати сувої у руках.

В ці свята веселощів та радості хочу нагадати вам – не забувайте учитися. Бо історично, ці дні стосуються саме читання, яке є важливою частиною саморозвитку. Сила будь-якої людини у знаннях, які вона має. Тож вчіться, не зважаючи на те, скільки вам років, або як сильно ви втомлюєтесь. Знання – це сила!

Друзі

Друзі, сьогодні виповнюється 70 років видатній українській співачці Ніні Матвієнко. Її голос – неповторна перлина у намисті української творчості. У всьому світі знають, що українська пісня сучасності звучить голосом цієї прекрасної та талановитої жінки.

Ніна Митрофанівна народилася 10 жовтня 1947 року у селі Неділище на Житомирщині. Була шостою з 11 дітей у родині! З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі. «Я в такій сім'ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали…»

Співочий талант дівчина отримала від мами – Антоніна Ільківна могла співати і в три, і в чотири голоси. Оскільки сім’я жила дуже бідно, Ніну вирішили віддати в інтернат. Батьки думали, що дівчина сильніша за інших дітей, а тому їй буде легше пережити розлуку з родиною. В 11 років Ніна стала ученицею школи-інтернату у селищі Потіївка Радомишльського району. Це були надзвичайно важкі часи – дівчинка була одинокою, її часто карали вихователі і змушували годинами стояти у кутку. Після закінчення цієї школи-інтернату, у 9 клас Матвієнко перевели до Коростеня. Там вона займалася легкою атлетикою й акробатикою, любила співати пісні Людмили Зикіної. Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні спробувати серйозно зайнятись співом і піти на прослуховування в Український народний хор імені Верьовки. Вона мріяла про це понад усе, відвідала студію при хорі, але реальність взяла гору, і після закінчення навчання Ніна влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею.

Аж раптом їй випав шанс. У Житомирі саме набирали дівчат-учасниць в естрадний вокальний ансамбль. Ніна поїхала на проби, але їй відмовили – її голос був надто особливим і не підходив для естрадного колективу. До речі, тоді вибрали іншу відому українську співачку – Раїсу Кириченко.

Але Ніна не склала руки. У 1966 вона знову пішла в студію Хору імені Григорія Верьовки. Дівчина вчилася там два роки, після яких стала солісткою хору. Вже за рік голос Ніни Матвієнко звучав на кращих майданчиках усього світу, вона з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.

У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора і художника мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну на концерті в Києві у 1968 році. З першого погляду чоловік відчув – Ніна буде його дружиною. Згодом Петра та Ніну познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір». За рік після одруження у пари народився перший син – Іванко. А за ним ще двоє дітей: Андрійко та Антоніна. Сини пішли у батька, стали талановитими художниками, але пізніше, у 2005 році Іван здійснив постриг і став ченцем. Донька Антоніна пішла маминим слідом – вона чудова українська співачка із своїм неповторним голосом та манерою виконання, має власне коло шанувальників.

У 1975 році Ніна Матвієнко заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і почала активно займатися літературною творчістю. Мало хто знає, але ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Також вона написала біографічну книгу «Ой виорю нивку широкую», де подано пісенний матеріал з її репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів). У 2004 році Ніни Матвієнко завершила книгу спогадів «Уже так не буде, як є».

Офіційний співочий стаж Ніни Матвієнко – 50 років. Вона є уособленням цілої епохи українського мистецтва, бо Ніна Матвієнко була неперевершеною у всьому, чим займалася: музикою, театром, кіно. Ця жінка із сильною громадською позицією, гострим розумом та дуже чуйним серцем викликає захват. Не раз у інтерв’ю вона казала, що не любить голосних епітетів поряд зі своїм іменем. Але вона справді велика жінка. З Днем народження! Найщиріші та найтепліші побажання і головне – многая літа!

Дорога на той світ...

Дорога на той світ... ніхто ніби не знає, як вона виглядає. Але 76 років тому її бачили тисячі людей. Вона вела у Бабин Яр – місце, де у людей насильно відбирали життя.

«Наказується всім жидам міста Києва та околиць зібратися в понеділок 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника - Доктерівській (коло кладовища).
Всі повинні забрати з собою документи, гроші і цінні речі, а також теплий одяг, білизну та ін.
Хто з жидів не виконає цього розпорядження і буде знайдений в іншому місці, буде розстріляний.
Хто з громадян проникне в залишені жидами квартири і привласнить собі речі, буде розстріляний».

Вони всі прийшли зранку – жінки та діти, люди похилого віку та ті, хто з різних причин не змогли піти на фронт. Але це був їх останній шлях. Тих, хто потрапляв за дріт назад уже не випускали. У людей забирали документи і цінні речі. Вишикували у шеренги на схилах яру і … розстрілювали… Свинцеві кулі впивалися у тіла людей, вони падали донизу і останнє, що відчували в житті – страх, який не можна передати словами. Тих, хто вижив, добивали у ямі. Після кількох таких розстрілів тіла присипали землею, щоб знову скидати туди нові. Бабин яр тоді, здавалося, був бездонним – тисячі тіл падали у нього, мов у чорну діру. Аби заглушити крики людей, які все розуміли, убивці голосно вмикали музику, а над яром безперервно кружляв літак.

За 2 дні 29 і 30 вересня 1941 року було вбито 33771 особу (і це не враховуючи дітей до трьох років, яких теж розстрілювали, але не рахували). Загалом із 29 вересня по 11 жовтня 1941 року есесівці розстріляли майже все єврейське населення міста – понад 50 тисяч чоловіків, жінок, дітей. В яру убивали не лише євреїв - в'язнів Сирецького концтабору, заручників, засуджених до смерті підпільників та українських патріотів, ромів. Загалом за період окупації за різними оцінками тут було знищено від 70 до 200 тисяч людей. Найстаршою жертвою трагедії стала 103-річна жінка, наймолодшою - триденна дівчинка.

Декому все ж вдалося вижити. Але ця цифра мізерна – 29 людей. Серед врятованих була й тридцятирічна актриса лялькового театру Діна Миронівна Пронічева (Діна Миронівна Вассерман). Вона розповідала про побачене так: «Перед очима моїми людей роздягали, били, вони істерично сміялися, мабуть, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Немовлят виривали в матерів і кидали вгору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по дві-три людини та вели на якесь узвишшя до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили й не поверталися».

Масштаб злочину, вчиненого тут, усвідомити дуже складно, настільки він гігантський. За радянських часів про страшну подію воліли мовчати. Аби позбутися спогадів про жахіття, влада вирішила позбутися самого яру! Туди закачали глину з розташованого неподалік цегельного заводу, а на його місці влаштували парк атракціонів. Але у 1961 дамба, яка стримувала глину, не витримала. Лавина з бруду в сотні тисяч кубометрів, заввишки до 14 метрів бурхливим потоком пішла на Куренівку і забрала життя десятків людей – працівників депо, пацієнтів та персонал Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні № 1 імені академіка І.П.Павлова, мешканців району. За офіційними даними загинуло 145 чоловік. За неофіційними – півтори тисячі. Так одна трагедія потягнула за собою другу через мовчання.

Тишу навколо трагедії Бабиного Яру одними з перших порушили письменники Віктор Некрасов, Анатолій Кузнецов, а також дисидент Іван Дзюба, який саме цього дня 1966 року виступив з промовою перед учасниками скорботної церемонії, назвавши Бабин Яр «спільною трагедією єврейського і українського народів».

Час минає і стирає ті страшні деталі, той невимовних жах, з яким асоціюється трагедія Бабиного Яру. Ми не маємо права забути це. Ми не маємо права допустити повторення подібних злочинів. Ця страшна сторінка спільної україно-єврейської історії нагадує, що воля однієї людини може забрати тисячі життів. Але коли тисячі людей гуртуються навколо одне одного – немає тих, кого вони не зможуть побороти.