Друзі!

Друзі! Сьогодні весь світ відзначає Міжнародний день молоді.

Це свято запровадили у 1999 році. Цьогорічна тема Міжнародного дня молоді – «На шляху до 2030 року: ліквідація злиднів і досягнення відповідального споживання і виробництва». На сьогодні у світі нараховується до 2 мільярдів жителів віком до 25 років. Найбільше молоді мешкає в Азії, зокрема у Китаю та Індії.

«Старі завжди радять молодим заощаджувати гроші. Це погана порада. Не збирайте копійки. Вкладайте в себе. Я в житті не заощадив і долара, поки не досяг 40 років». Так казав відомий американський винахідник та промисловець Генрі Форд. Сьогодні я хочу побажати кожній молодій людині йти за своєю мрією, щодня займатися самоосвітою, приділяти свій час розвитку особистості та завжди брати активну участь у громадському житті. Немає нікого сильнішого за молодь, яка гуртується. Я часто розповідаю на своїй сторінці історії видатних українців і найчастіше всі вони були частиною молодіжних організацій, що прагнули просвітництва.

Ізраїль – нація стартапів, левову частку яких створюють саме ті, хто же вчиться у вишах. В Україні теж багато розумної молоді, і я щиро сподіваюся, що її будуть чути та підтримувати.

Я бажаю вам сил, знань, здоров’я та мудрості. А ще – наснаги, бо за вами – майбутнє!

Друзі

Друзі, сьогодні День народження Стіва Возняка – одного із співтворців першого персонального комп'ютера, легендарного технологічного гіганта компанії Apple, що має українське коріння.

Стів народився 11 серпня 1950 року в місті Сан-Хосе, що у Каліфорнії, в сім'ї інженера і домогосподарки. Першим, хто дослідив родовід Возняка, був український журналіст Віталій Абліцов. У своїй книзі «Галактика Україна. Українська діаспора: видатні постаті» автор розповів, що Батьки Возняка – вихідці з Буковини: «Його батько — виходець із Буковини, звідки переїхав до США після Другої світової війни. Мати — німецького походження. Він це визнає. Але оскільки його інтернаціональна сім'я в Америці ніколи не дотримувалась українських традицій, а на момент виїзду батьків до Сполучених Штатів частина Буковини належала Польщі, то на запитання про їх походження Стів, не вдаючись до подробиць, відповідає: «Моя мати приїхала з Німеччини, а батько — з Польщі». Сам Возняк відповідаючи на питання про власне походження каже так: «Я деякою мірою бажав би бути українцем. Ці люди здаються найбільш подібними до американців, як я сам, з усіх інших європейців».

Після закінчення школи Стів вступив до Каліфорнійського університету – Берклі. Закінчивши навчання він влаштувався на роботу у Hewlett-Packard, де проектував калькулятори. Разом з шкільними друзями – Стівом Джобсом та Джоном Дрейпером хлопці займалися різними технологічними витребеньками – зокрема, вигадували засоби для злому телефонних автоматів, щоб дзвонити безкоштовно.

На початку 1975 року у продажі з'явився перший персональний комп'ютер Altair 8800. Возняк не міг собі його купити – він коштував 400 доларів, яких у Стіва не було й близько. Тоді він вирішив зібрати комп'ютер сам. Пізніше Стів Джобс запропонував Возняку серйозно спробувати себе у цій справі та створити модель ПК для пересічних користувачів. У гаражі, який належав батькам Джобса, вони створили плату, що стала частиною прототипу комп'ютера Apple I. Місцевий торговець електронним обладнанням замовив їм 25 таких пристроїв, після чого Возняк залишив колишню роботу, щоб стати віце-президентом нової компанії.

1 квітня 1976 Джобс і Возняк заснували компанію Apple Computer, Inc. Назва сама впала в око – улюблений гурт хлопців The Beatles часто використовував зображення яблука на обкладинках своїх альбомів.

Першим комп’ютером став Apple I ціною в 666,66 доларів, що відрізнявся простотою і компактністю. Всього було продано 600 таких машин. Apple II, що з'явився незабаром, став ще компактнішим і зручнішим у використанні. У 1980 році Apple II вийшов у публічний продаж і зробив Джобса і Возняка мільйонерами. Комп’ютер здобув неймовірну популярність і згодом став найбільш розповсюдженим ПК десятиліття.

У 1981 році Возняк потрапив у аварію на своєму літаку. Він отримав амнезію, проходив важкий період реабілітації і тоді вперше вирішив не повертатися назад у Apple, де він був віце-президентом. Усе через постійні конфлікти з Стівом Джобсом. Та врешті його вмовили. Але терпіти сварки Возняк зміг всього кілька років і 6 лютого 1987 року Стів пішов з компанії, після 12 років плідної роботи. Але й досі він лишається консультантом Apple і має свій пакет акцій.

Після припинення активної роботи в Apple Стів Возняк заснував низку високотехнологічних компаній. У вересні 2000 року Возняк увійшов до Національного залу слави винахідників. Стів дійсно став частиною комп’ютерної революції. Про свій внесок він детально розповів у автобіографічній книзі iWoz.

До речі, вже у вересні Стів Возняк може приїхати до Києва - він планує взяти участь у форумі Olerom Forum 1, що відбудеться у Палаці спорту. «Я б із задоволенням зустрівся з багатьма українцями. Я відчуваю спорідненість із Україною через своє ім'я» - відповів він на запрошення на захід.

З Днем народження, Стіве!

Друзі

Друзі, чи знали ви, що колись звичайна українська дівчина Катерина була принцесою Сіаму (нині Таїланд)? Ні? Тоді я розповім вам цю захоплюючу історію про українську Попелюшку із унікальною вдачею та міцним характером.

Катерина Десницька народилася 9 травня 1886 року у Луцьку. Її батько був головою місцевого суду. Але коли дівчинці було усього 2 роки, тато помер. А у його вдови Марії Михайлівни залишилось 12 дітей! Жінка продала все, що мала та переїхала з сім’єю до Києва. Вона була впевнена, що найголовніше – дати дітям гарну освіту, тому старші вступили до Київського університету, молодші – у гімназію. Катерину мати віддала у найкращий заклад освіти для дівчат – Фундуклеївську жіночу гімназію неподалік Хрещатика. Та за рік до випуску мама дівчинки померла від раку. У 1904 році Катерину забрав до себе старший брат Іван, який саме влаштувався у Петербурзі. Дівчина не сиділа без діла, влаштувалася на курси медсестер у шпиталі імператриці Марії Федорівни на Фонтанці.

У Києві в дівчини лишився залицяльник на ім’я Ігор. Одного разу він написав їй листа, що йде на фронт – саме почалася війна з Японією. Катерина теж вирішила не стояти осторонь і піти сестрою-жалібницею, аби лікувати поранених. Та перед тим, як відбути на війну, сталося доленосне знайомство. За однією з версій, на одному з святкових балів вона познайомилася з гвардійським гусаром. Він виявився принцом Сіаму на ім’я Чакрабарон. У Петербурзі хлопець жив та вчився з 1898 року, його батько таким чином хотів вбити двох зайців – налагодити стосунки з Росією та дати синові гарну освіту. У серпні 1902 року принц став корнетом лейб-гвардії імператорського гусарського полку і вступив до Академії Генштабу.

Дізнавшись про рішення відважної українки, Чакрабон теж попросився на фронт, але Микола ІІ його не пустив. Тоді принц вирішив вразити Катерину інакше - до шпиталю імператриці Марії Федорівни під"їхала карета з імператорськими гербами. Катерина працювала там медсестрою. Весь медперсонал вийшов на ґанок, подивитися що ж це буде. Тоді принц Чакрабон подарував Катерині сумочку з емаллю роботи ювеліра Карла Фаберже. На ній стояли ініціали красуні — «К.Д.». Але це не зупинило ініціативну дівчину. Оки вона лікувала поранених, безтями закоханий хлопець писав їй любовні листи. Коли дівчина повернулася, Чакрабарон запропонував їй одружитися. Але робити це доводилось таємно, бо батько принца – король Рама V ніколи б не дав дозвіл на шлюб із «фаранг» - білою іноземкою.

Але Чакрабарон, який був буддистом, навіть погодився на православне вінчання, таким було його кохання. Молодята провели медовий місяць у Єгипті. Король, не здогадуючись про синове одруження, подарував принцу щойно збудований палац Парускаван. Туди принц і привіз Катерину. Як і очікували, дівчину при дворі не прийняли. Не врятувала ситуацію навіть народження дитини - королівського онука Чули.

У 1910 році раптово помер король Рама V, і престол під іменем Рами VI посів його старший син. Він офіційно визнав шлюб свого брата, а Десницька одержала титул принцеси Сіаму вищого рангу під іменем На Пхітсанулок (за назвою провінції, шефом якої був її чоловік). Чакрабарон став спадкоємцем престолу, бо новий король не мав дітей. До всього – його призначили очільником Генерального штабу сіамської армії.

Родина жила щасливо, Катерина намагалася впровадити у країні інновації, як на своїй батьківщині. Разом з королем у 1911 вони навіть відвідали Київ. Та минали роки, а «фаранг» досі лишалася чужою у Сіамі. А ще кудись поділося кохання і Чакрабарон завів коханку - принцесу Чаваліт, дочку принца Роді, свого далекого родича. Катерина важко це переживала, адже в королівській родині Сіаму практикували багатожонство, і чоловік просив її змиритися із суперницею. Та вони вирішила – ділити його ні з ким не зможе. І стала вимагати розлучення. Відмовилася від великих аліментів, згодилася лише на 1200 фунтів річних.

Подружжя розлучилося. Їхній син Чула залишився у Сіамі, бо був сином спадкоємця престолу, а Катерина Десницька влітку 1919 року виїхала до свого брата-дипломата в Шанхай. Там працювала у Червоному Хресті.

Та і Чакрабарон не отримав жаданого щастя – король заборонив йому одружуватися з Чаваліт, бо вона була його племінницею. Пара жила в цивільному шлюбі. Одного разу закохані вирішили влаштувати собі відпочинок на яхті. Чакрабарон застудився, а за кілька тижнів помер від запалення легень. Усе своє майно він заповів лише синові й Чаваліт. Проте король наказав розділити статки на трьох.

Катерина придбала в Шанхаї будинок. Одним із її квартирантів був американський електрик Ґарі Клінтон. Невдовзі вони побралися. Із сином Чулою Катерина бачилася 1923 року (він навчався в приватній школі в Англії). Син не вибачив матері того, що вона покинула батька.

Через японсько-китайські воєнні дії у 1930-х роках Катерина і Ґарі переїхали в Америку, у Портленд. Невдовзі вони розлучилися. Після закінчення Другої світової війни Катерина переїхала до Франції. Оселилася біля Парижа, де мешкала вдова її брата Івана з дітьми.

Катерина Десницька померла від серцевого нападу 3 січня 1960 року у Парижі. Її син Чула закінчив Кембридж, став істориком. У Лондоні одружився з англійкою Елізабет Хантер. У 1950-х роках він був коментатором лондонського радіо, а ще - написав історію сіамської королівської династії Чакрі, до якої належав сам, де розповів про долю своїх батьків – романтичну та трагічну одночасно.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1819 році народився визначний український письменник Пантелеймон Куліш. Він – автор першої фонетичної абетки української мови - кулішівки, що заклала підвалини українського правопису. Крім абетки, Куліш створив і перший україномовний історичний роман – легендарну «Чорну раду».

Пантелеймон Куліш народився у містечку Вороніж на Сумщині. Його батько походив з відомого козацького роду Кулішів, був дрібним маєтковим дворянином. Для нього шлюб із матір’ю Пантелеймона був другим. В дитинстві Панько, як усі діти, любив слухати казки, легенди та особливо – народні пісні, які співала мама. Одна з маминих оповідок лягла в основу першого оповідання Куліша під назвою «Циган».

Була у хлопця і «духовна мати». Сусідка Уляна Мужиловська привила хлопцю любов до книги та наполягла на його навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Вчитися Пантелеймону було важко. Попри те, що він був надзвичайно здібним та розумним, Паньку складно було говорити російською мовою.

Наприкінці 1830-х Куліш став слухачем лекцій у Київському університеті. Там він познайомився з професором Михайлом Максимовичем. Той усіляко підтримував студента, давав йому читати додаткову літературу. Але мрії Куліша стати студентом вишу не судилося збутися - чоловік не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — не мав права навчатися в університеті. Утім він продовжував слухати лекції. Тоді почав писати свої перші оповідання російською — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

Пізніше Куліш став викладачем у Луцькому дворянському училищі. Там він продовжив весь свій вільний час віддавати письменницькій праці. Згодом Пантелеймон працював у Києві та Рівному. У 1845 році в журналі «Современник» почали виходити перші розділи його роману «Чорна рада» - і це стало значущою подією у літературному світі. Тоді ректор Петербурзького університету запросив Куліша на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво. На навчання він поїхав зі своєю дружиною Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок). Вони побралися 22 січня 1847 року. Нареченій було 18. А боярином на їхньому святі був друг Куліша Тарас Шевченко.

У Варшаві Пантелеймона Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Одразу повернули до Санкт-Петербурга. Там кілька місяців допитували, але членство у братстві довести не змогли. Та все ж постановили: «за те, що був дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Пізніше покарання переглянули, Куліша два місяці тримали у арештантському відділенні військового шпиталю, Після цього – понад три роки на засланні у Тулі. Для подружжя Кулішів це стало важким випробуванням. Вони бідували, жили впроголодь. Попри це Пантелеймон продовжував писати. Минув час і Куліш навіть здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Пізніше Пантелеймону дозволили повернутися у Санкт-Петербург. Але перший час йому було заборонено друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікував у «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Найбільшим своїм творчим успіхом Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Про неї Т. Г. Шевченко писав: « Цю книгу скоро напам' ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.» Саме ця збірка була написана кулішівкою - першим українським фонетичним правописом, який вигадав Пантелеймон Куліш.

Зоряним роком для Куліша був 1857 – «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Крім цього, Куліш відкрив власну друкарню. А от відкрити український журнал Пантелеймону не дозволили. Тому він створив альманах «Хата». Коли з’явилося видання «Основи», він усі свої сили поклав на те, щоб готувати матеріали, які мали на меті історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина».

У 1862 році Куліш випустив у Петербурзі поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми». Тоді про нього дізналися і на Галичині. Після впровадження Валуєвського циркуляру, який забороняв друк українською мовою, Куліш переїхав до Варшави.

Та у Варшаві він кинув всі свої сили на написання дуже суперечливої праці під назвою «История воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Останні роки свого життя Куліш провів на хуторі Мотронівка. Там продовжував писати, підготував цілу збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу.

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шіллера, Гейне, готував до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», до видання у Відні — повний український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши». Пішов з життя видатний український письменник на тому ж хуторі – 14 лютого 1897 року.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День народження голлівудської кінозірки Віри Фарміги. Вона зіграла десятки чудових ролей, зокрема, у фільмах «Суддя», «Початковий код», «Вище неба» та інших. А ще – вона чудово говорить українською, може затанцювати гопака та має активну проукраїнську позицію.

Віра народилася 6 серпня 1973 року в окрузі Пассаїк, Нью-Джерсі, в сім'ї українських іммігрантів. Її мати Любов Спас була вчителькою, батько Михайло Фарміга – аналітиком комп'ютерних систем. Сім’я голлівудської зірки чимала – троє братів і три сестри. Бабуся та дідусь акторки по маминій лінії – Надія та Федір – зустрілися у таборі для переміщених осіб у Німеччині під час Другої світової війни. У 1946 році вони одружилися у Мюнхені, а через чотири роки переїхали у США. Батько Віри народився в Україні, а виріс в Аргентині. Він хотів стати професійним футболістом, але через травму коліна переїхав до США.

Віра росла в українській громаді в Ірвінгтоні (Нью-Джерсі), вивчала українську як рідну. Вона стала вчити англійську тільки коли їй виповнилося шість. Коли дівчинці було 12, її сім'я переїхала в інше місто, де Віра почала вчитися в українській католицькій школі. Крім цього вона ходила в український ансамбль народних танців під назвою «Сизокрилі». Фарміга була членом «Пласту», знаменитої організації української скаутів, заснованої ще в 1911 році.

У 1991 році Фарміга закінчила Центральну окружну середню школу Хантердон. В одинадцятому класі Віру не взяли у шкільну футбольну команду, що дуже її засмутило. Тоді подруга, аби розрадити дівчину, порадила їй взяти участь у шкільному спектаклі. На сцені Віра Фарміга виглядала настільки впевнено, що їй одразу дали головну роль. Після закінчення школи майбутня зірка кіно вступила на факультет візуальних і виконавських мистецтв до престижного Сирак`юзського університеті в Нью-Йорку, закінчивши в 1995 році.

У 1996 році Віра дебютувала на Бродвеї – зіграла роль Еммі Штраубе за п'єсою англійського драматурга Роналда Харвуда «На чиєму боці» про проблему нацизму в Америці. На телебаченні Фарміга дебютувала на каналі Fox в фантастико-пригодницькому телесеріалі «Рев» з Хітом Леджером. Справжній успіх до Віри прийшов після фільму «До мозку кісток». За свою акторську майстерність у цій стрічці Віра Фарміга отримала визнання від Асоціації кінокритиків Лос-Анджелесу як краща актриса. Думаю, у кожного є улюблені фільми, де грає Віра. Мій - «Хлопчик у смугастій піжамі», сильна картина про Голокост.

Перший чоловік актриси - французький актор Себастьян Роше, з яким вона знялася в серіалі «Рев». У 2005 році після восьми років шлюбу вони розлучилися. 13 вересня 2008 відбулося її весілля з музикантом Ренном Хоукі, якого Віра підкорила… своїм борщем! У пари є син та донька.

Віра активно підтримувала українців у період Євромайдану, після побиття студентів вона записала відеозвернення, де заявила, що повністю підтримує активістів: «Як американка, що пишається своїм українським походженням, я хочу висловити свою солідарність з українським народом», - казала вона. Фарміга різко засудила і вторгнення російських військ на Донбас. Тоді вона згадала український фольклор: «В українській мові є багато приказок, зокрема, «Не рухай лайно — не буде смердіти».

Вітаю з Днем народження цю талановиту, неймовірно красиву та розумну актрису. Зичу довгих років життя, цікавих ролей, нових звершень!

Друзі!

Друзі! У цей день у 1893 році народилася Віра Холодна - найвідоміша кінодіва початку ХХ століття, зірка німого кіно.

Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві. Її батько, Василь Андрійович Левченко був учителем. Коли дідусь Віри помер, родина переїхала у Москву. Там дівчинку відправили у балетне училище Большого театру. Але згодом вона була змушена кинути цю справу – бабуся була проти. Утім дівчина не припинила марити сценою.

Вірі було 17, коли на випускному вечорі вона познайомилася з юнаком — Володимиром Холодним. Він був дуже цікавим хлопцем – правник за фахом, захоплювався автоспортом, брав участь в автоперегонах, навіть видавав газету «Авто». На перше побачення хлопець запросив Віру у кіно, де вона побачила німий фільм. Тоді Віра по-справжньому закохалася: і у Володимира, і у кіно. Незабаром вони побралися, попри те, що батьки обох молодих були проти раннього шлюбу. А у 1912 у Віри та Володі народилася донька, яку назвали Євгенією. Під час пологів лікарі попередили подружжя, що народження другої дитини може бути небезпечним для життя Віри. Тому вони вирішили всиновити ще одну дівчинку. Життя було щасливим, якби не одне але – Володимир страшенно ревнував Віру до інших.

Під час Першої світової війни Володимир Холодний пішов на фронт. Вірі було дуже тяжко – вона змушена була опікуватися і доньками, і матір’ю, і сестрами… Вона вирішили випробувати долю і піти на кінопроби. Але давати молодій дівчині без досвіду гри у кадрі бодай якусь роль режисери не хотіли. Один, побачивши проби, навмисно відправив Холодну до свого конкурента Євгена Бауера. А той, раптово, вирішив дати їй головну роль у своєму фільмі. Бауер віддав роль Вірі через яскраву зовнішність, а вона виправдала надії режисера. Стрічка принесла акторці приголомшливий успіх.

Актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із зізнаннями в коханні. Були навіть такі, які писали, що вкоротять собі віку через почуття до неї. До Віри залицялися усі – від простих робітників до князів. Закохався у Холодну і видатний співак Олександр Вертинський. Але ніхто не міг зайняти місце у її серці, бо там завжди був Володимир.


Коли Віра отримала звістку про те, що чоловіка поранили, вона покинула зйомки і поїхала шукати шпиталь під Варшавою. Шанси вижити у чоловіка були незначні, але завдяки старанням лікарів та цілодобовому догляду дружини Володимир одужав.

Він повернувся додому з контузією і планував зайнятися бізнесом, але прогорів. Віра повернулася до роботи і перейшла у нове кіноательє до Дмитра Харитонова, де більше платили, аби утримувати сім’ю.

У 24 роки Віра поїхала на зйомки до Одеси, та чоловіка не пустили із нею – більшовики закидали Володимиру Холодному шпигунство.

У Одесі жінка вперше відчула себе не просто актрисою, а справжньою королевою. У захваті від неї були усі. Але щастя загального визнання було недовгим. 8 лютого 1919 року у Віри Холодної діагностували «іспанку». З цього моменту їй залишилося жити усього кілька днів. Тоді під вікнами зірки на Соборній площі стояла вся Одеса.

16 лютого Віра Холодна померла. Їй було усього 25 років. Ця смерть викликала багато здогадок. Хтось вважав, що насправді Холодна жива і просто втекла закордон, інші казали, що її отруїли. Чоловік Віри Володимир прожив лише кілька місяців після смерті дружини та помер від тифу.

Поховали Віру Холодну 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі в Одесі. У 1937 році тодішня влада зруйнувала цвинтар та відкрила там «Парк Ілліча» і, частково, зоопарк.

Друзі! Ось така вона, цікава та печальна історія життя діви німого кіно, чудової українки Віри Холодної. Обов’язково розкажіть історію життя української легенди кінематографу тим, хто ще її не знає.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1854 році народилася Марія Заньковецька, провідна зірка українського театру, «цариця української сцени».

Марія Костянтинівна Адовська (а таке справжнє прізвище Заньковецької) з’явилася на світ у с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської області. Вона стала 5-тою дитиною у родині збіднілих дворян. Навчалася дівчинка у Чернігівському пансіоні Осовської. Разом з батьком Марія виступала на сімейних вечорах – вони чудово співали дуетом.

Коли дівчині було 17 років, вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова і опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. Саме там її вперше побачив чоловік, який став коханням усього життя майбутньої королеви українського театру – Микола Садовський. Він почув, як співає Марія, і закохався у неї. Разом вони співали на концертах.

У 1882 році Марія отримала запрошення до української трупи. Чоловік був проти, але рідний брат акторки його переконав. Тоді вона назвалася Заньковецькою, в пам’ять про рідне село Заньки. 27 жовтня у Єлизаветграді, де тоді жив Садовський, відбувся дебют Марії у «Наталці Полтавці» під орудою Кропивницького. Останній був настільки зворушений її грою, що після вистави зняв свій перстень та віддав зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Цю обручку Заньковецька носила все життя.

Вона знайшла себе у житті. Ось – улюблена справа, коханий чоловік Микола Садовський – поряд. Її запрошують працювати у найпопулярніші й найпрофесійніші українські трупи Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. Її гра вражала всіх. Антон Чехов казав про неї: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде!». Вона давала кожному образу, який грала, щось від себе, наповнювала його атмосферою та національним колоритом. Вона незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.

Здавалося, ось воно, щастя. Але Марія Заньковецька була однолюбом, а ось Садовський – ні. І попри те, що перший чоловік Хлистов дав жінці розлучення після семи років її роману з Садовським, бути «разом та назавжди» вони не могли. Стосунки акторів були схожими на поєдинки, де хтось один залишається у програші. У 1905 році на зло акторці Садовський одружився з Євгенією Базилевською. Жінка народила йому двох синів, а він заснував у Львові театр, став його директором і режисером. Та невдовзі чоловік повернувся до Заньковецької і разом вони заснували перший стаціонарний театр.

Заньковецька багато зробила для українського театру не лише як акторка, а й як активістка. Вона домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру, у 1918-му організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької».

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Саме туди, до дверей її квартири часто повертався Садовський, прохаючи: «Маню, впусти!». Але вона не могла пробачити чергову зраду.

Коли Садовський помер, його труну спеціально пронесли повз будинок Заньковецької, щоб вона могла попрощатися. Вона плакала та пробачила. Через кілька місяців, 4 жовтня 1934 року не стало і самої акторки – вона померла у Ніжині. Поховали Марію Костянтинівну на Байковому кладовищі.

Друзі! Марія Заньковецька була надзвичайно талановитою акторкою, яка залишила значний слід в історії українського театру. Шануймо її пам’ять!