Друзі!

Друзі! Цього дня у 1819 році народився визначний український письменник Пантелеймон Куліш. Він – автор першої фонетичної абетки української мови - кулішівки, що заклала підвалини українського правопису. Крім абетки, Куліш створив і перший україномовний історичний роман – легендарну «Чорну раду».

Пантелеймон Куліш народився у містечку Вороніж на Сумщині. Його батько походив з відомого козацького роду Кулішів, був дрібним маєтковим дворянином. Для нього шлюб із матір’ю Пантелеймона був другим. В дитинстві Панько, як усі діти, любив слухати казки, легенди та особливо – народні пісні, які співала мама. Одна з маминих оповідок лягла в основу першого оповідання Куліша під назвою «Циган».

Була у хлопця і «духовна мати». Сусідка Уляна Мужиловська привила хлопцю любов до книги та наполягла на його навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Вчитися Пантелеймону було важко. Попри те, що він був надзвичайно здібним та розумним, Паньку складно було говорити російською мовою.

Наприкінці 1830-х Куліш став слухачем лекцій у Київському університеті. Там він познайомився з професором Михайлом Максимовичем. Той усіляко підтримував студента, давав йому читати додаткову літературу. Але мрії Куліша стати студентом вишу не судилося збутися - чоловік не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — не мав права навчатися в університеті. Утім він продовжував слухати лекції. Тоді почав писати свої перші оповідання російською — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

Пізніше Куліш став викладачем у Луцькому дворянському училищі. Там він продовжив весь свій вільний час віддавати письменницькій праці. Згодом Пантелеймон працював у Києві та Рівному. У 1845 році в журналі «Современник» почали виходити перші розділи його роману «Чорна рада» - і це стало значущою подією у літературному світі. Тоді ректор Петербурзького університету запросив Куліша на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво. На навчання він поїхав зі своєю дружиною Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок). Вони побралися 22 січня 1847 року. Нареченій було 18. А боярином на їхньому святі був друг Куліша Тарас Шевченко.

У Варшаві Пантелеймона Куліша заарештували як члена Кирило-Мефодіївського товариства. Одразу повернули до Санкт-Петербурга. Там кілька місяців допитували, але членство у братстві довести не змогли. Та все ж постановили: «за те, що був дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Пізніше покарання переглянули, Куліша два місяці тримали у арештантському відділенні військового шпиталю, Після цього – понад три роки на засланні у Тулі. Для подружжя Кулішів це стало важким випробуванням. Вони бідували, жили впроголодь. Попри це Пантелеймон продовжував писати. Минув час і Куліш навіть здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Пізніше Пантелеймону дозволили повернутися у Санкт-Петербург. Але перший час йому було заборонено друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікував у «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Найбільшим своїм творчим успіхом Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». Про неї Т. Г. Шевченко писав: « Цю книгу скоро напам' ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.» Саме ця збірка була написана кулішівкою - першим українським фонетичним правописом, який вигадав Пантелеймон Куліш.

Зоряним роком для Куліша був 1857 – «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував. Крім цього, Куліш відкрив власну друкарню. А от відкрити український журнал Пантелеймону не дозволили. Тому він створив альманах «Хата». Коли з’явилося видання «Основи», він усі свої сили поклав на те, щоб готувати матеріали, які мали на меті історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина».

У 1862 році Куліш випустив у Петербурзі поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми». Тоді про нього дізналися і на Галичині. Після впровадження Валуєвського циркуляру, який забороняв друк українською мовою, Куліш переїхав до Варшави.

Та у Варшаві він кинув всі свої сили на написання дуже суперечливої праці під назвою «История воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням.

Останні роки свого життя Куліш провів на хуторі Мотронівка. Там продовжував писати, підготував цілу збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу.

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шіллера, Гейне, готував до видання в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», до видання у Відні — повний український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши». Пішов з життя видатний український письменник на тому ж хуторі – 14 лютого 1897 року.

Друзі!

Друзі! Сьогодні День народження голлівудської кінозірки Віри Фарміги. Вона зіграла десятки чудових ролей, зокрема, у фільмах «Суддя», «Початковий код», «Вище неба» та інших. А ще – вона чудово говорить українською, може затанцювати гопака та має активну проукраїнську позицію.

Віра народилася 6 серпня 1973 року в окрузі Пассаїк, Нью-Джерсі, в сім'ї українських іммігрантів. Її мати Любов Спас була вчителькою, батько Михайло Фарміга – аналітиком комп'ютерних систем. Сім’я голлівудської зірки чимала – троє братів і три сестри. Бабуся та дідусь акторки по маминій лінії – Надія та Федір – зустрілися у таборі для переміщених осіб у Німеччині під час Другої світової війни. У 1946 році вони одружилися у Мюнхені, а через чотири роки переїхали у США. Батько Віри народився в Україні, а виріс в Аргентині. Він хотів стати професійним футболістом, але через травму коліна переїхав до США.

Віра росла в українській громаді в Ірвінгтоні (Нью-Джерсі), вивчала українську як рідну. Вона стала вчити англійську тільки коли їй виповнилося шість. Коли дівчинці було 12, її сім'я переїхала в інше місто, де Віра почала вчитися в українській католицькій школі. Крім цього вона ходила в український ансамбль народних танців під назвою «Сизокрилі». Фарміга була членом «Пласту», знаменитої організації української скаутів, заснованої ще в 1911 році.

У 1991 році Фарміга закінчила Центральну окружну середню школу Хантердон. В одинадцятому класі Віру не взяли у шкільну футбольну команду, що дуже її засмутило. Тоді подруга, аби розрадити дівчину, порадила їй взяти участь у шкільному спектаклі. На сцені Віра Фарміга виглядала настільки впевнено, що їй одразу дали головну роль. Після закінчення школи майбутня зірка кіно вступила на факультет візуальних і виконавських мистецтв до престижного Сирак`юзського університеті в Нью-Йорку, закінчивши в 1995 році.

У 1996 році Віра дебютувала на Бродвеї – зіграла роль Еммі Штраубе за п'єсою англійського драматурга Роналда Харвуда «На чиєму боці» про проблему нацизму в Америці. На телебаченні Фарміга дебютувала на каналі Fox в фантастико-пригодницькому телесеріалі «Рев» з Хітом Леджером. Справжній успіх до Віри прийшов після фільму «До мозку кісток». За свою акторську майстерність у цій стрічці Віра Фарміга отримала визнання від Асоціації кінокритиків Лос-Анджелесу як краща актриса. Думаю, у кожного є улюблені фільми, де грає Віра. Мій - «Хлопчик у смугастій піжамі», сильна картина про Голокост.

Перший чоловік актриси - французький актор Себастьян Роше, з яким вона знялася в серіалі «Рев». У 2005 році після восьми років шлюбу вони розлучилися. 13 вересня 2008 відбулося її весілля з музикантом Ренном Хоукі, якого Віра підкорила… своїм борщем! У пари є син та донька.

Віра активно підтримувала українців у період Євромайдану, після побиття студентів вона записала відеозвернення, де заявила, що повністю підтримує активістів: «Як американка, що пишається своїм українським походженням, я хочу висловити свою солідарність з українським народом», - казала вона. Фарміга різко засудила і вторгнення російських військ на Донбас. Тоді вона згадала український фольклор: «В українській мові є багато приказок, зокрема, «Не рухай лайно — не буде смердіти».

Вітаю з Днем народження цю талановиту, неймовірно красиву та розумну актрису. Зичу довгих років життя, цікавих ролей, нових звершень!

Друзі!

Друзі! У цей день у 1893 році народилася Віра Холодна - найвідоміша кінодіва початку ХХ століття, зірка німого кіно.

Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 року в Полтаві. Її батько, Василь Андрійович Левченко був учителем. Коли дідусь Віри помер, родина переїхала у Москву. Там дівчинку відправили у балетне училище Большого театру. Але згодом вона була змушена кинути цю справу – бабуся була проти. Утім дівчина не припинила марити сценою.

Вірі було 17, коли на випускному вечорі вона познайомилася з юнаком — Володимиром Холодним. Він був дуже цікавим хлопцем – правник за фахом, захоплювався автоспортом, брав участь в автоперегонах, навіть видавав газету «Авто». На перше побачення хлопець запросив Віру у кіно, де вона побачила німий фільм. Тоді Віра по-справжньому закохалася: і у Володимира, і у кіно. Незабаром вони побралися, попри те, що батьки обох молодих були проти раннього шлюбу. А у 1912 у Віри та Володі народилася донька, яку назвали Євгенією. Під час пологів лікарі попередили подружжя, що народження другої дитини може бути небезпечним для життя Віри. Тому вони вирішили всиновити ще одну дівчинку. Життя було щасливим, якби не одне але – Володимир страшенно ревнував Віру до інших.

Під час Першої світової війни Володимир Холодний пішов на фронт. Вірі було дуже тяжко – вона змушена була опікуватися і доньками, і матір’ю, і сестрами… Вона вирішили випробувати долю і піти на кінопроби. Але давати молодій дівчині без досвіду гри у кадрі бодай якусь роль режисери не хотіли. Один, побачивши проби, навмисно відправив Холодну до свого конкурента Євгена Бауера. А той, раптово, вирішив дати їй головну роль у своєму фільмі. Бауер віддав роль Вірі через яскраву зовнішність, а вона виправдала надії режисера. Стрічка принесла акторці приголомшливий успіх.

Актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із зізнаннями в коханні. Були навіть такі, які писали, що вкоротять собі віку через почуття до неї. До Віри залицялися усі – від простих робітників до князів. Закохався у Холодну і видатний співак Олександр Вертинський. Але ніхто не міг зайняти місце у її серці, бо там завжди був Володимир.


Коли Віра отримала звістку про те, що чоловіка поранили, вона покинула зйомки і поїхала шукати шпиталь під Варшавою. Шанси вижити у чоловіка були незначні, але завдяки старанням лікарів та цілодобовому догляду дружини Володимир одужав.

Він повернувся додому з контузією і планував зайнятися бізнесом, але прогорів. Віра повернулася до роботи і перейшла у нове кіноательє до Дмитра Харитонова, де більше платили, аби утримувати сім’ю.

У 24 роки Віра поїхала на зйомки до Одеси, та чоловіка не пустили із нею – більшовики закидали Володимиру Холодному шпигунство.

У Одесі жінка вперше відчула себе не просто актрисою, а справжньою королевою. У захваті від неї були усі. Але щастя загального визнання було недовгим. 8 лютого 1919 року у Віри Холодної діагностували «іспанку». З цього моменту їй залишилося жити усього кілька днів. Тоді під вікнами зірки на Соборній площі стояла вся Одеса.

16 лютого Віра Холодна померла. Їй було усього 25 років. Ця смерть викликала багато здогадок. Хтось вважав, що насправді Холодна жива і просто втекла закордон, інші казали, що її отруїли. Чоловік Віри Володимир прожив лише кілька місяців після смерті дружини та помер від тифу.

Поховали Віру Холодну 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі в Одесі. У 1937 році тодішня влада зруйнувала цвинтар та відкрила там «Парк Ілліча» і, частково, зоопарк.

Друзі! Ось така вона, цікава та печальна історія життя діви німого кіно, чудової українки Віри Холодної. Обов’язково розкажіть історію життя української легенди кінематографу тим, хто ще її не знає.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1854 році народилася Марія Заньковецька, провідна зірка українського театру, «цариця української сцени».

Марія Костянтинівна Адовська (а таке справжнє прізвище Заньковецької) з’явилася на світ у с. Заньки Ніжинського повіту Чернігівської області. Вона стала 5-тою дитиною у родині збіднілих дворян. Навчалася дівчинка у Чернігівському пансіоні Осовської. Разом з батьком Марія виступала на сімейних вечорах – вони чудово співали дуетом.

Коли дівчині було 17 років, вона стала дружиною артилерійського офіцера Хлистова і опинилася в Бессарабії, у фортеці Бендери. Саме там її вперше побачив чоловік, який став коханням усього життя майбутньої королеви українського театру – Микола Садовський. Він почув, як співає Марія, і закохався у неї. Разом вони співали на концертах.

У 1882 році Марія отримала запрошення до української трупи. Чоловік був проти, але рідний брат акторки його переконав. Тоді вона назвалася Заньковецькою, в пам’ять про рідне село Заньки. 27 жовтня у Єлизаветграді, де тоді жив Садовський, відбувся дебют Марії у «Наталці Полтавці» під орудою Кропивницького. Останній був настільки зворушений її грою, що після вистави зняв свій перстень та віддав зі словами: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!» Цю обручку Заньковецька носила все життя.

Вона знайшла себе у житті. Ось – улюблена справа, коханий чоловік Микола Садовський – поряд. Її запрошують працювати у найпопулярніші й найпрофесійніші українські трупи Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Івана Карпенка-Карого. Її гра вражала всіх. Антон Чехов казав про неї: «Заньковецька – страшна сила. Це королева, яку Україна не забуде!». Вона давала кожному образу, який грала, щось від себе, наповнювала його атмосферою та національним колоритом. Вона незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.

Здавалося, ось воно, щастя. Але Марія Заньковецька була однолюбом, а ось Садовський – ні. І попри те, що перший чоловік Хлистов дав жінці розлучення після семи років її роману з Садовським, бути «разом та назавжди» вони не могли. Стосунки акторів були схожими на поєдинки, де хтось один залишається у програші. У 1905 році на зло акторці Садовський одружився з Євгенією Базилевською. Жінка народила йому двох синів, а він заснував у Львові театр, став його директором і режисером. Та невдовзі чоловік повернувся до Заньковецької і разом вони заснували перший стаціонарний театр.

Заньковецька багато зробила для українського театру не лише як акторка, а й як активістка. Вона домагалася відкриття в Ніжині стаціонарного державного театру, у 1918-му організувала народний театр «Українська трупа під орудою М. К. Заньковецької».

Останні роки свого життя Марія Заньковецька жила з родиною своєї племінниці Наталії Олександрівни Волик (Адасовської) у Києві в будинку по вул. Великій Васильківській, 121. Саме туди, до дверей її квартири часто повертався Садовський, прохаючи: «Маню, впусти!». Але вона не могла пробачити чергову зраду.

Коли Садовський помер, його труну спеціально пронесли повз будинок Заньковецької, щоб вона могла попрощатися. Вона плакала та пробачила. Через кілька місяців, 4 жовтня 1934 року не стало і самої акторки – вона померла у Ніжині. Поховали Марію Костянтинівну на Байковому кладовищі.

Друзі! Марія Заньковецька була надзвичайно талановитою акторкою, яка залишила значний слід в історії українського театру. Шануймо її пам’ять!

Друзі!

Друзі! 4 серпня день пам’яті Зеєва Жаботинського. Він публіцист і політик, один із символів становлення Ізраїлю, людина, що передбачила незалежність України. Він давно наполягав на тому, що українці та євреї мають не сваритися, а діяти, як єдине ціле.

Зеєв, або тоді ще Володимир – народився у Одесі 18 жовтня 1880 року. Одними з найбільших потрясінь в житті Жаботинського були криваві погроми, які прокотилися Російською імперією на початку ХХ століття. Тоді він вирішив будь-якою ціною боротися з антисемітизмом, а ще покласти максимум зусиль для відродження єврейської держави. Він почав вивчати рідну мову, розірвав зв’язки зі своїм колишнім оточенням, незабаром перестав писати у загальній пресі.

Жаботинський як ніхто знав та розумів, що таке справжній націоналізм. Він знав, на що готовий йти задля створення єврейської держави і тому підтримував тих, хто мріяв про українську. Ще тоді, в Російській імперії він звернувся до євреїв із закликом підтримати місцеві національні рухи, а особливо – українців. Бо вони – сильні союзники у боротьбі проти спільного ворога. Жаботинський казав: «Я, націоналіст, за жадну ціну не визнаю себе в Росії громадянином другої кляси. Я вважаю себе принципово таким самим господарем у цій державі, як і росіянин; я вимагаю, щоб держава пристосовувалася до моїх національних вимог точнісінько так, як вона мусить пристосовуватися до вимог росіян, українців, поляків, татар тощо».

Зеєв був високоосвіченим чоловіком, але його розум, знання та віра робили його і провидцем. Бо саме він був єдиним публіцистом, що передбачив створення української та єврейської держав, коли це здавалося чимось нездійсненним.

Жаботинський зробив усе можливе, аби протидіяти погромам в Україні у 1917-1920 роках. Він був ініціатором створення єврейських збройних формувань для захисту від погромів. Але це рішення було відхилене в Центральній Раді.

«Коли я помру, ви можете написати на моїй могилі: «Це людина, що підписала угоду з Петлюрою», – казав Жаботинський. У цій угоді йшлося про створення загонів єврейської збройної самооборони як складової армії Української Народної Республіки. Підписуючи угоду, Жаботинський сподівався, що війська Директорії рішуче придушуватимуть будь-які спроби погромів на зайнятій ними території. Він казав: «…ні Петлюра, ні Вин­ниченко, ні решта видатних членів цього українського уряду ніколи не були тими, як їх називають, «погромниками». Хоча я їх особисто не знав, усе ж таки я добре знаю цей тип українського інтелігента-націоналіста з соціалістичними поглядами. Я з ними виріс, разом з ними провадив боротьбу проти антисемітів і русифікаторів – єврейських та українських. Ані мене, ані решту думаючих сіоністів Південної Росії не переконають, що людей цього типу можна вважати за антисемітів».

Під час Першої світової Жаботинський воював у складі створеного ним самим Єврейського легіону британської армії. Після війни створив у Єрусалимі єврейську самооборону, що стала зародком ізраїльських збройних сил. 1920 року самооборона дала відсіч арабським екстремістам, що намагалися влаштувати погром. Британська влада звинуватила Жаботинського й засудила до 15 років каторги. Але світова громадськість висловила протест, і його невдовзі відпустили.

На жаль, Жаботинський не встиг побачити на власні очі ті речі, які він предбачив – ані незалежну Державу Ізраїль, ані Україну. Він помер 4 серпня 1940 року у Нью-Йорку і заповів поховати себе у Єрусалимі. Але багато років зробити це не вдавалося. Політичні опоненти робили усе, аби заповіт не був виконаний.

Врешті, у 1964-му, Жаботинського перепоховали на горі Герцля.



Жаботинський був справжнім націоналістом, одним з символів Ізраїлю, мудрою та щирою людиною. Він ніколи не боявся бути білою вороною та приймав рішення, за які його засуджували навіть самі євреї. Та врешті він залишив визначний слід у державотворенні Ізраїлю, у його становленні і в тому, що ця фантастична колись ідея відбулася. Залишив він урок і для українців – якщо ви бачите щось, з чим не можете миритися, не сидіть склавши руки, а дійте.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1888 році народився Кость Буревій - український поет, драматург та літературний критик, якого розстріляли у київській тюрмі НКВС 15 грудня 1934 року.

Народився Кость Степанович в селі Великі Меженки на Вороніжчині в українській родині. Родина була багатодітною, а от грошей було мало. Тому навчався Кость всього чотири роки у сільській школі. Але хлопець був дуже розумним, уже в 15 років він став членом російської Партії соціалістів-революціонерів і писав матеріали у нелегальні газети.

Навчатися далі Буревій став у найбільш незвичному для цього місці – у в’язниці. Під час першого заслання за революційну діяльність інші засуджені, які переважно були студентами, допомагали Костю підготуватися до гімназійного іспиту на атестат зрілості. Він багато читав, вивчив німецьку та французьку. Після другого заслання вчився на Вищих комерційних курсах у Петербурзі.

Кость Буревій брав активну участь у двох революціях – 1905 і 1917 років. Вперше Буревія арештували у 1905, вдруге – у 1911, втретє – у 1914. З останнього заслання Кость утік – і знову поїхав у Петербург, на цей раз – готувати замах на Кабінет міністрів. Аде в жовтні 1916 Костя знову арештували і відправили до Сбіру на п’ять років. Він знову став готуватись до втечі, аж тут – Лютнева революція і амністія.

Буревій повернувся у Воронеж, він став членом Центрального комітету Партії соціалістів-революціонерів. На цій посаді боровся проти більшовицької диктатури, став одним з керівників повстання на Поволжі. Тоді ж його вперше заарештували чекісти. На межі 1922-23 рр. Буревій припиняє активну політичну діяльність. Натомість – закінчує писати книги.

У Костя була дружина Клавдія та дочка Оксана. Їм теж доводилось непереливки. Жила родина лише за рахунок літературних гонорарів. У 1925 році вийшов друком уривок із роману Буревія «Хами», а також нариси про життя чисельної української колонії в Москві, про Український клуб, про пов'язану з «Березолем» Українську театральну студію (в ній Кость Степанович викладав історію театру), про видавництво «Село і місто», в організації якого Буревій відіграв провідну роль. Він боровся за те, щоб радянська влада виділяла бюджет на культурні установи української меншини у Москві, як в Україні виділяли для російської меншини.

Кость Буревій залишив свій слід в українській літературній дискусії. Він критикував стиль панфутуризму та письменника Михайла Семенка. Для цього навіть створив пародію на нього –персонажа Едварда Стріху, завдяки якому автор висміював пристосуванців до вимог компартії. Семенко цього не зрозумів і кілька років друкував пародії на Стріху, навіть не здогадуючись, що робить їх на себе.

Едвард Стріха продовжував випускати гострі сатиричні твори. Вони одразу попали у поле зору ЦК партії. Почали копати, хто ж цей нахаба? Виявилося, що Стріхи не існує. А він продовжував писати.

Згодом Буревій видав драму «Павло Полуботок» - про непростий період в історії України. У цьому сильному творі розкривається трагедія вибору гетьмана Полуботка – коли його відмова боротися за незалежність України від Російської імперії коштувала самому Павлу життя, а Україні – поневолення. Такого нахабства Костю ніхто пробачати не збирався. Його позбавили будь-яких заробітків, а всю громадськість через газети готували до арешту Буревія.

У 1932-33 роках письменник намагався знайти роботу в Україні, але у нього не вийшло. Бодай якісь копійки в нього виходило заробляти, друкуючи поодинокі статті під псевдонімами «Варвара Жукова» або «Нахтенборенг». Але тиск влади не припиняється, жити ставало все важче і важче. У 1934 році Кость залишає родину у Харкові а сам їде до Москви – рятуватися від арешту та шукати підробіток. Звідти він встиг надіслати родині лише одного листа. Через місяць його заарештували.

Так само, як і 27 інших представників української групи «терористів-білогвардійців». Серед них – Олекса Влизько, Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, та інші. 13-15 грудня 1934 року виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників радянської влади» Буревія було засуджено до розстрілу.

Кость Буревій не боявся в’язниць – він бував у них не раз. Як розповідають очевидці, після оголошення вироку Буревій вигукнув на всю судову залу: «Слава Україні! Смерть катам!». Це були його останні слова, що залишилися у згадку нащадкам.

Поховали письменника у братській могилі на Лук'янівському кладовищі. У 1949 році його сім'я емігрувала до США, де дочка Оксана Буревій-Яценко видала окремою збіркою частина врятованого спадщини батька.

Друзі. Історія життя Костя Буревія – це приклад того, як людина впродовж свого життя вчиться і розуміє істину. Останнє десятиліття життя Костя Буревія було присвячене Україні. Його позиція була чіткою, зрозумілою, і коштувала йому дорого. Але він помер, як герой, і залишиться героєм назавжди.

Друзі!

Друзі! Сьогодні день пам’яті видатного українського оперного і камерного співака Бориса Гмирі.

Борис Гмиря народився 5 серпня 1903 року в Лебедині на Сумщині. Батько Роман був каменярем, мати Ганна – швачкою. Родина була настільки бідною, що навіть хліб ділили ниткою. В 11 років Борис закінчив школу і одразу пішов працювати. Був і кур’єром у суді, і кочегаром, і матросом, і вантажником. Недоїдав, носив вантажі, через що травмував спину.

У 1930, коли Гмирі було вже 27 років, він врешті продовжив освіту - вступив до Харківського інженерно-будівельного інституту. Це були дуже важкі роки. Безгрошів’я, постійна втома та найстрашніше – Голодомор на українських землях. Він забрав у Бориса найрідніших – батька та сестру, а маму хлопець дивом врятував. І у таких життєвих умовах він ще знаходив сили... на спів.

Його голос був надзвичайним. Подарунком вищих сил. На четвертому курсі прямо на студентському концерті Бориса запросили на навчання до консерваторії. При цьому, інститут Гмиря не кинув – закінчив його з відзнакою у 1935 році, ще рік був аспірантом. І одночасно – ще одне виключення – його, ще студентом, запросили працювати у Харківський оперний театр.

Після закінчення консерваторії Гмиря став лауреатом Всесоюзного конкурсу вокалістів. Тоді він отримав друге місце, а перше не посів ніхто. Після цього Великий театр, Ленінградський і Мінський оперний одночасно запросили Гмирю на нечувано вигідних умовах, але тоді він вже почав працювати у Києві і відмовився залишати місто.
У Київському театрі опери та балету Борис Романович працював з 1939 по 1957 роки з перервою. Ще майже рік – у Кам’янці-Подільському.

У червні 1941 року Борис Гмиря поїхав у літню відпустку у Крим. Друзі відправили йому звістку – у Київ увійшли німецькі війська, повертатися не слід. Тому Гмиря поїхав до Харкова. Там зірвав спину, коли ніс важкі валізи і потрапив до лікарні. Коли він лікувався, до міста теж увійшли німецькі війська.

Попри це, співати йому не заборонили. Навпаки, існує легенда, що український співак виступав перед Гітлером. Він розучив арію із опери Вагнера, яку ще ніхто в світі не виконував і мав заспівати саме її. Але план був іншим – радянська влада збиралася кинути бомбу на театр саме під час концерту Гмирі. Але сталося так, що й Гітлера не було, і бомба – не вибухнула, тріснула сама лише стеля.
Перша дружина Бориса Гмирі Анна Іванівна Грецька важко хворіла і померла у 1950 році. Своє друге кохання Борис Романович зустрів на відпочинку – жінка на ім’я Віра була фізіологом, її чоловік пропав без вісти у роки війни. Жили вони спокійно та мирно – він любив, як кохана готує, підтримував її під час написання наукових робіт, вона – підтримувала злагоду та тепло у домі.

Його голос обожнювали тисячі слухачів. Радянська влада не випускала співака на виступи закордон, попри те, що масово надходили заявки на виступи Гмирі в концертах і оперних партіях із США, Канади, Італії, Англії, Голландії. Відповідь була одна: «Гмиря хворий». Але не давали спокійно працювати і вдома - співак зазнавав постійних утисків, замість басових партій йому доручали виконувати партії для баритона та тенора. Врешті-решт, його змусили взагалі залишити Київський оперний театр.

Але де б Борис Романович не виступав, він завжди виконував українські народні пісні та твори на вірші Кобзаря. Так розповідав один з глядачів: «Я був на концерті, в Ленінграді, в якому Гмиря виконував твори Тараса Григоровича. В якийсь момент виходить не ведуча, а сам Борис Романович і своїм м’яким, оксамитовим голосом оголошує «Думи мої, думи мої» з коментарем: «Цей вірш Тарас Шевченко написав тут, у Петербурзі, у 1839 році. В ньому він з надзвичайною силою виразив свою любов і тугу за рідною Україною, і свою безнадійність знову побувати в рідних місцях».

А потім полилася ця туга і безнадійність так, що зал плакав, а я повік не забуду це виконання Гмирею. Потім я купив платівку і безперестанку слухав його Шевченкові «Думи». Так Шевченкові твори більше ніхто не виконував, та навряд чи коли-небудь і виконає.»

Борис Гмиря мріяв про українські варіанти «Зимнего пути» Ф. Шуберта, всіх творів на музику П. Чайковського. З цього приводу звертався до відомих українських поетів В. Сосюри, О. Новицького, І. Пучка, але всі їхні переклади забракував, а самому здійснити задумане забракло часу — він раптово помер.

Помер Борис Гмиря 1 серпня 1969 року. Похований видатний український на Байковому цвинтарі в Києві.

Друзі! Борис Гмиря був не просто талановитим співаком, він був генієм пісні. На жаль, в Україні його ім’я згадують не так часто, як це варто робити. Тому сьогодні обов’язково послухайте його шедеври або розкажіть історію життя своїм друзям.