Друзі!

Друзі, сьогодні в Україні День Скорботи і вшанування пам’яті жертв війни.

Саме цього дня у 1941 році українська земля відчула перші удари ворога. Під час Другої світової війни загинув кожен п’ятий українець. Загалом, саме Україна найбільше потерпіла від гітлерівської агресії та від згубних прорахунків сталінського керівництва. 

Український напрям був одним з найголовніших відповідно до плану «Барбаросса». Десятки тисяч ні в чому не винних людей потрапили у криваві коліщата війни. Неможливо не згадати всі жахи Голокосту на українській землі. Ніколи не зітреться з пам’яті найбільша трагедія часів окупації – винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві. Усього за роки війни в Україні загинуло 3,9 млн цивільних людей.

Іншою страшною трагедією була масова депортація - до Німеччини з України було вивезено близько 2,4 млн чоловік. Десятки тисяч з них загинули. Загалом, Україна втратила у Другій світовій більше людей, ніж Велика Британія, Канада, США та Франція разом узяті, загальні втрати за різними підрахунками сягають 10 мільйонів чоловік. На руїни перетворилося 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тисяч сіл.

Ми заплатили занадто високу ціну через зіткнення двох тоталітарних режимів. Прикро те, що війна пішла з українських земель ненадовго, і зараз українці так само обороняють свою Батьківщину від окупантів. У цей день варто згадати всіх, кого вже немає серед нас, хто заплатив високу ціну за наше з вами майбутнє. А також побажати здоров’я, сил та наснаги тим, хто зараз зі зброєю у руках продовжує захищати наше сьогодення. Вічна подяка.

Друзі!

Друзі!


Сьогодні вночі у Львові стався кричущий інцидент. Невідомі спотворили стелу на площі Синагог провокативними написами та символами.

Я сподіваюся, що винних якнайшвидше затримають. Тим паче, інцидент зафільмували камери відеоспостереження. Я вдячний меру Львова за те, що він особисто звернувся до поліції та СБУ, аби прискорити пошуки. Я впевнений, що міська влада зробить усе можливе, щоб покарати винних.

Звісно, я вкрай обурений, що такий випадок стався у Львові – одному з найтолерантніших міст. Що спаплюжено одну зі стел «Простору Синагог», який не так давно відкрився. Це неприпустимі речі. Шкода, що покладаючи стільки зусиль для розвитку україно-ізраїльської дружби, все одно є люди, які роблять такі витівки, аби залишити негативний слід. Вдвічі більш неприємно, що це – молодь, як кажуть очевидці події.


Антисемітизм та расизм мають знищуватись у самому зародку. Ми маємо докладати для цього максимум зусиль. Я впевнений, що ця спроба розпалювання міжнаціональної ненависті не пройде.

Друзі!

Друзі! Учора відвідав відкриття виставки графіки ізраїльського художника KLONE під назвою «Іноземна Батьківщина». Вона проходить у київському арт-просторі Educatorium.

Цікаво, що KLONE народився в 1983 році в Україні, у місті Харків. Зараз він живе та працює в Тель-Авіві. Ця його виставка – про вигаданий ним самим «код кочівника». Про те, що всередині кожної людини є ген, закладений пращурами, які змушені були мігрувати через погодні зміни чи інший дискомфорт. Про те, як він розкривається й досі – у мігрантах, біженцях, шукачах пригод. А ще про те, як відчути свою Батьківщину – навіть якщо від згадок про неї лишилися самі обрії. KLONE не був в Україні 22 роки, тому для нього це поняття має особливий сенс.

Спершу художник здебільшого малював графіті. Згодом його почали запрошувати створювати мурали у Європі, на Близькому Сході та в Сполучених Штатах. Зараз із його графічними роботами можуть познайомитись і поціновувачі сучасного мистецтва з України – виставка триватиме відсьогодні до 6 липня за адресою: Київ, вул. Рейтарська 8б. Вхід вільний.

Я не раз говорив про те, що українці та ізраїльтяни мають більше пізнавати саме сучасну культуру одне одного, а не жити старими уявленнями про неї. На мою думку, ця виставка – гарний шанс зазирнути у цікавий світ графіки від україно-ізраїльського творця.

Друзі!

Друзі, цього дня у 1929 році помер видатний український громадський діяч, благодійник, меценат, видавець щоденної української газети «Рада» Євген Чикаленко. Він був людиною, для якої Україна стояла на першому місці, мріяв про українське національне відродження і робив усе, що було в його силах, аби країна процвітала.

Євген Чикаленко народився 21 грудня 1861 року у селі Перешори на Херсонщині. Його батько Харлампій був поміщиком, а у родині крім Євгена було ще двоє дітей – брат Іван і сестра Галина. Після того, як батьки розійшлися, усі діти залишилися з чоловіком. Харлампій помер, коли Євгенові було всього 10 років. Дітей виховував дядько. Навчався хлопець у Єлисаветградській реальній школі, разом з такими знаковими особистостями, як Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий та Олександр Тарковський. Після закінчення навчання у 1881 році поїхав у Київ, але там йому не вдалося стати студентом через формальні причини. Позаяк у цей час Чикаленко познайомився з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим та іншими. Разом вони брали участь у роботі «Словарної комісії», діяльність якої згодом переросла у відомий «Словар української мови» за редакцією Бориса Грінченка.

Пізніше Євген Чикаленко вступив на природничий факультет ­Харківського університету. Там познайомився із майбутньою дружиною – Марією Садиковою. Дядько-опікун Євгена був проти їхнього шлюбу, бо мав для хлопця наречену із більшим приданим. Але їхнє кохання було сильнішим за гроші, тому врешті дядькові довелося змиритися. Під час навчання вступив до «Громади». За участь у громадській діяльності Чикаленка засудили на п'ять років перебування під наглядом поліції у Перешорах. Там Євген займався господарством, впровадив найсучасніші аграрні новації. Після цього захотів навчити селян нових знань у сфері сільського господарства.

У 1884 році Чикаленко з родиною переїхав до Одеси. Там він активно включився у громадську діяльність. Він був відомим меценатом, дав гроші на видання «Русско-українського словаря» Уманця-Комарова, виділив нагороду за найкраще написану історію України та сплачував гонорари за українські твори письменства, друковані в «Киевской Старине», був головним фундатором «Академічного Дому» у Львові, заохочував наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова...

1897 року в Одесі вийшла перша книжка Чикаленка «Розмова про сільське господарство. Чорний пар, плодозміни і сіяна трава», яка мала величезний успіх у селянства. Усього автор написав 6 книжок.

Євген Чикаленко – це людина, яка захоплювалася українським національним рухом «не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», як він сам і казав. І він дійсно робив так багато, як міг. Коли Михайло Грушевський закликав жертвувати гроші на будівництво Академічного дому у Львові, Євген Чикаленко виділив 25 тисяч рублів з умовою надання там кімнат насамперед студентам з Наддніпрянської України. За це вдячні студенти 8 грудня 1930 року відкрили на стіні закладу пам'ятну дошку з написом: «На вічну пам'ять великого громадянина Євгена Чикаленка, засновника цього Дому. — Українське студентство. 7.ХІІ.1930.»

У 1905 році Євген Чикаленко вирішив ­видавати першу на Наддніпрянщині щоденну українську ­газету. Спершу вона називалася «Громадська думка», а потім – «Рада». Він витрачав на видання шалені кошти, коли жодного прибутку – не було. Але Євген Чикаленко був упевнений, що українці повинні мати своє щоденне видання. Для того, щоб фінансувати газету, довелось продати частину землі у Перешорах. Часопис виходив до початку Першої світової війни.

Восени 1914 року через загрозу арешту Чикаленко виїхав до Фінляндії. Повернувся до Києва у 1917, йому навіть пропонували очолити Центральну Раду – але він відмовився через стан здоров’я. У 1919 Євген переїхав у Галичину, а звідти був інтернований поляками. З 1920 року перебував у Австрії, а 1925 року переїхав до Чехословаччини, де працював Головою Термінологічної комісії при Українській господарській академії у Подєбрадах. В еміграції жив у великій бідності. Українська нью-йоркська газета "Свобода" навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Помер 1929 року у Чехії, заповівши розвіяти його прах у рідному селі Перешори.

«Хоч український народ багато втратив від того, що загубив свою стародавню назву і безліч його талановитих синів збагачували скарбниці сусідів, а все-таки наближали час, коли український народ таки займе рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою «українців» - писав Євген Чикаленко. Вічна пам’ять цьому чоловіку, який вірив та любив Україну понад усе.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1984 році померла Клавдія Шульженко – відома українська співачка, голос якої підіймав дух бійців Другої світової війни.

Клавдія народилася 24 березня 1906 року. Існує декілька версій, де саме: за однією – у Харкові, за іншою – в селі Гущівка на Черкащині. Співати дівчинка почала з дитинства. Найбільше любила народні пісні – виконувала їх майстерно, пропускала крізь свою душу. У 17 років пішла на проби до Харківського драматичного театру. Там просто заспівала «Розпрягайте, хлопці, коней». Вона зробила це настільки душевно та чудово, що її одразу прийняли. Але головних ролей не пропонували і врешті Клавдія зрозуміла, що хоче бути на сцені, але не як акторка, а як співачка.

Дівчині вдалося потрапити у Харківську консерваторію. Там вже на першому прослуховуванні сказали, що у неї – природний талант. Так вона стала на шлях співачки. Її співочий дебют стався у 1928 році. А у 1936 році з’явилися перші грамофонні записи.

Своє кохання Клавдія Шульженко зустріла в Одесі. Її чоловіком став Володимир Кораллі, гуморист. Він був особливим – підтримував її талант, вчив триматися на сцені. Саме завдяки його почуттям та силам, які він вкладав у вдосконалення образу Шульженко, вона стала саме такою, якою її запам’ятав глядач – неперевершеною.

Чоловік ішов із Клавдією і у вогонь, і у воду. Під час Другої світової війни вони разом давали концерти просто в окопах. А було таких виступів – 500.

Через те, що жінка не боялася бути поряд у найскладніші моменти, її пісні надихали бійців. І це вони розповідали самі у листах подяки. У 1946 після концерту в Одесі Клавдія отримала квіти з запискою від пілота-бомбардувальника. Він розповідав, що одного разу, коли повертався з завдання, його підбили. Він мріяв тільки про одне – дотягнути до рідної землі. Аж раптом по рації хтось ввімкнув пісню «Мама», і чоловік відчув прилив сили. Він вижив і дякував голосу Шульженко як символу.

Інша жінка надіслала листа з не менш чутливою історією -розповіла, що вона – вихователька у дитячому садку. Якось його взяли в оточення, а вона із 20 діточками – сховалася. Але як вийти з нього, не знала. Аж раптом у ночі почула пісню Клавдії і зрозуміли – треба йти на її голос. Так вони і вибралися.

Після війни жінка продовжила співати. Разом із чоловіком їм виділили квартиру у Москві. Та прожили вони разом не довго, їх весь час оточували плітки і кохання врешті зійшло нанівець.

Доживала жінка у громадянському шлюбі із кінооператором Георгієм Єпіфановим. Отримувала скромну пенсію та сутужно зводила кінці з кінцями. Померла Клавдія Шульженко 17 червня 1984 року.

Друзі!

Друзі! Чи знаєте ви, кого називають найпопулярнішою ізраїльтянкою сьогодення? Гал Гадот, актрису, які зіграла головну роль у фільмі «Диво-жінка», який ви мали змогу побачити у кіно.

Гал народилася у невеликому ізраїльському місті Рош-ха-Аїн 30 квітня 1985 року. Батько дівчинки звичайний інженер, мама – шкільна вчителька. Родина дуже шанує єврейські традиції. Великий вплив на усю сім’ю Гадот зробили розповіді одного з дідусів Гал, якого в часи Голокосту утримували у концтаборі. Уся родина переживала його біль і прийняла рішення змінити європеїзоване прізвище Грінстей на Гадот, що з івриту означає «берег річки». Дівчинка теж отримала «водяне» ім’я – Гал, що в перекладі означає «хвиля».

Гал була дуже спритною дівчиною, її цікавило все навколо. Спершу вона хотіла бути хореографом, потім юристом, згодом біологом і так по колу. Але її майбутнє знайшло її самостійно. Дівчину з цікавою зовнішністю помітили у модельному агентстві. В 18 років Гадот вирішила ризикнути і взяти участь у конкурсі «Міс Ізраїль - 2004».І вона виборола там перемогу. А згодом – прийняла участь у конкурсі «Міс Всесвіт». Сходинки модельної кар’єри тільки й чекали, коли на них ступить Гал. Але як усі дівчата, після цього успіху дівчина… пішла у армію. Пізніше в інтерв’ю Гадот розповідала, що два роки у ЦАХАЛі навчили її повазі та дисципліні. А навик стріляти, який вона отримала під час служби, взагалі допоміг їй отримати свою першу гучну роль у кіно – у фільмі «Форсаж».

Але до цього вона ще намагалася знайти себе у серйознішій професії – стати юристом. Та згодом зрозуміла – це не її. Вона поїхала до Голівуду і спробувала себе на кастингу у фільм про Джеймса Бонда. Але тоді кастинг-менеджери віддали перевагу українці Ользі Куриленко. Після зйомок у «Форсажі», Гал почали запрошувати і на інші цікаві ролі. Але справжнім успіхом був фільм «Бетмен проти Супермена», у якому Гадот вперше зіграла Диво-жінку. І вже за рік у прокат вийшов фільм, присвячений лише їй.

З цікавинок, у «Диво-жінці» акторка знімалася на 5 місяці вагітності. Але настільки професійно працювала, що це непомітно. Вдячні ізраїльтяни на честь прем’єри фільму навіть залишили для Гал послання на хмарочосах одного з торгівельних центрів. Там було написано: «Пишаємося тобою, Гал Гадот! Диво-жінка наша!».

Ось така історія найпопулярнішої ізраїльтянки сьогодення.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1941 році народився видатний український актор Іван Миколайчук. 34 ролі у кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи. Його називали символом українського кінематографу, душею українського кіно, а він усім серцем любив свою справу. Сергій Параджанов казав про Миколайчука: «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко». Ця особистість величезного масштабу могла б сьогодні святкувати своє 76-річчя. Але на жаль, генія українського кіно вже немає серед нас.

Іван Миколайчук народився у селі Чортория 15 червня 1941 року. Його батьки були звичайними селянами, мали аж 13 дітей. Тяга до мистецтва з’явилася у хлопця з дитинства – з 12 років він грав у сільському самодіяльному театрі. Потім – вступив у Чернівецьке музичне училище, закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської. В останньому майбутня зірка кінематографу зустріла свою другу половину – Марію Карп’юк. Історія їхнього знайомства вельми кумедна – дівчина мала грати жабку, а хлопець – квакати за неї з-за лаштунків. Але кумедна на перший погляд історія переросла у величезне кохання.

У 1963 році Миколайчук поїхав вчитися у Київ – став студентом Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенко-Карого. Перший кінодебют припав саме на студентські роки, коли хлопця запросив знятися у своїй курсовій роботі «Двоє» Леонід Осика.

Навчаючись на другому курсі, Миколайчук почав зніматися одразу у двох фільмах, які зробили його не просто відомим, а справжнім улюбленцем телеглядачів. Перша стрічка – «Сон», де актор зіграв роль Тараса Шевченка. Він не лише популяризував образ поета, він подав його, пропустивши через себе, зумів передати величезну любов Кобзаря до України. Друга гучна роль – Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Цей фільм і досі візитівка українського кіно для всього світу. Свого часу він отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях і увійшов до Книги рекордів Гіннеса. Те, що зробив Миколайчук на екрані – було неймовірним. Його образ протягом багатьох років надихав українських художників, письменників, акторів і співаків повертатися до власного коріння. Це було надзвичайно важливо, враховуючи, у які часи доводилось жити. Одним з доказів реальності цього впливу є й інцидент, що стався на прем’єрі фільму в Києві, коли група творчої інтелігенції, серед якої був Василь Стус, піднялася зі своїх місць на знак протесту проти утисків проукраїнськи налаштованих інтелігентів.

Іван Миколайчук подарував нам безліч прекрасних ролей. Думаю, кожен з вас має свою улюблену картину і немає сенсу перераховувати всі.

У 1970-х для усієї творчої еліти та для Івана Миколайчука зокрема почалися важкі часи. Сергія Параджанова заарештували, а Миколайчуку почали закидати «націоналізм». Інцидент закінчився доносом у Київ, де відомого актора кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Після виходу фільму «Білий птах з чорною ознакою» допити актора взагалі почали проходити регулярно.

Поступово актора витіснили з екранів. Впродовж 5 років, за вказівками тодішньої влади, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча самі режисери хотіли бачити актора у своїх фільмах.

Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки легендарного фільму "Вавилон ХХ". Звісно, фільм піддався жорсткій цензурі. Дружина актора пізніше розповідала – саме відсторонення від роботи та цензура «Вавілону» стали причиною серйозних переживань, які потім призвели до захворювання Миколайчука на рак.

Миколайчук знявся ще в кількох фільмах, готував сценарій до кінострічки «Небилиці про Івана», але задовго чекав дозвіл на його зйомку. У 1986 році коли фільм врешті можна було знімати, актор вже не міг цього зробити. Іван Миколайчук помер 3 серпня 1987 року у Києві.

Друзі! Іван Миколайчук – не просто актор. Своїм талантом він показував українцям, хто вони є насправді. Не той образ, який був популярним у радянські часи – українця, який мислить приземленими категоріями, піклується лише про власну ситість та добробут. Він зламав цей стереотип та показав усім справжню українську душу – глибоку, готову піти на подвиг заради своєї нації. Вічна подяка та пам’ять.