Друзі!

Друзі, цього дня у 1919 році помер Олександр Мурашко – український живописець, педагог і громадський діяч. Його називали першим українським європейцем. Та у історію він увійшов як неперевершений український портретист.

Олександр Мурашко народився 7 вересня 1875 року у Києві. До 7 років його виховувала бабуся у містечку Борзни на Чернігівщині. Вона багато розповідала онукові про козацькі часи, оповідала казки, зробила найважливіше – розбудила уяву хлопця. Згодом мати Олександра Марія все ж оговталася та забрала дитину до себе. Вона переїхала з сином до обранця Олександра у Чернігів.

Вітчим Олександра мав власну майстерню з іконопису і почав залучати хлопця у свою діяльність. Новому батьку запропонували роботу у Києві – тож вся родина перебралася до відомого будинку на вулиці Малій Житомирській, 14. Малий Олександр на свої очі бачив величну подію – оздоблення Володимирського собору. Він закохався у малювання.

Як часто буває, Олександр Мурашко спершу не знайшов спільної мови з вітчимом і у 15 років був змушений почати заробляти на життя. Але важка робота, життя впроголодь та ночівлі на вулиці далися в знаки – хлопець важко захворів. Після цього він повернувся у родину. Вітчим усиновив хлопця і дав йому своє прізвище. А ще – підготував до вступу в академію. Разом з вітчимом Олександром малюванню юнака вчив його названий дядько – Микола Мурашко.

Восени 1894 року Олександр Мурашко вступив до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а в 1896 став студентом майстерні відомого Іллі Рєпіна. Як і з вітчимом, спершу стосунки з Рєпіним в Олександра не складалися. Але пихатість молодого таланту з часом пройшла. Під наставництвом Рєпіна він навіть виграв конкурс на поїздку за кордон. Відвідав Рим та Венецію, встиг пожити у Мюнхені і Римі.

Олександр довго та плідно працював над самовдосконаленням і це дало свій результат. Наприклад, картина «Карусель», написана у 1906 році, принесла Мурашкові світове визнання. Її представили на Мюнхенській міжнародній виставці, там вона отримала золоту медаль. Талановитого митця почали запрошувати до різних столиць європейських країн.

Художник відкрив шлях у кращий світ не лише для себе, а й для всього українського мистецтва. Він підняв його до загальноєвропейського рівня. Після такого ажіотажу Олександр повернувся додому – у 1907 році він переїхав у Київ. За два роки чоловік зустрів свою другу половинку – одружився з Маргаритою Крюгер. Дітей у сім'ї Мурашка не було, пізніше вони удочерили дівчинку Катерину.

Олександр мріяв про великі досягнення не лише для себе, а й для усього Києва. Хотів перетворити його на великий художній центр, яким того часу були Мюнхен та Париж, відкрити Академію мистецтв. Він учив малювати інших – спершу викладав у Київському художньому училищі, згодом відкрив власну студію мистецтв.

Талановитий художник справді горів своєю справою, у нього було безліч мистецьких планів. Одну з його мрій було втілено – у 1917 відкрилася Українська Академія образотворчого мистецтва. Але життя Олександра Мурашка забрали чекісти. Він саме повертався з дружиною додому, коли його убили пострілом у потилицю. Натомість, преса того часу написала, що він «був пограбований і забитий бандитами». Похований Олександр Мурашко неподалік від свого дому на Лук’янівському кладовищі.

Але обманути людей з мистецьких кіл було неможливо, вони одними з перших помітили кровавий слід червоного терору. Після смерті талановитого художника усі зібралися на найбільшу виставку його робіт, ініційовану Федором Ернстом.

Вічна пам’ять цьому талановитому чоловіку, який понад століття тому вписав українське мистецтво в один ряд з західноєвропейським.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1874 році народився Іван Семанюк – український письменник та адвокат, більш відомий під псевдонімом Марко Черемшина.

Іван Семанюк народився у селі Кобаки на Івано-Франківщині 13 червня 1874 року у звичайній селянській родині. Батько й мати важко працювали, тому хлопця фактично ростили дідусь та бабуся. Саме вони передали онукові атмосферу, в якій має зростати кожна дитина: сповнену традицій, національних пісень та легенд.

Батько Івана був дуже порядною і чемною людиною, пишався знайомством із письменником Юрієм Федковичем, розділяв його погляди стосовно українського національного відродження. Юрій Семанюк навчив сина любити книжки, а по закінченню школи у 1889 році – підготував до вступу у Коломийську гімназію.

У гімназії Іванові було нелегко – з нього часто насміхалися через походження. До всього, лекції велися польською мовою, яку хлопець не знав. Але він був не з тих, хто здається. Попри все він став одним з найкращих учнів.

Під час навчання юнак зацікавився життям у Галичині і на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. Він сам починає писати – першим став твір-драма «Несамовиті», який молодий письменник відправив на конкурс, оголошений львівським журналом "Зоря". Критики оцінили його позитивно, але в підсумку «Несамовитих» не надрукували. Та вже через рік під псевдонімом Марко Черемшина (за однією з версій, на честь річки Черемош), Іван надіслав своє оповідання «Керманич» у газету «Буковина». І його таки надрукували у 1896. Цього ж року Іван закінчив гімназію і вирішив вступити на медичний факультет Віденьского університету. Але грошей йому не вистачило, тому записатися довелось на найдешевший тоді факультет – юридичний.

У віденському помешканні письменника збирались свідомі українці. Обговорювали різні теми – від літератури до політики. Семанюк продовжував займатися літературною діяльністю, писав рецензії на книги, робив переклади відомих світових творів. Писав казки, які друкував у журналі «Дзвінок».

Навчання хлопець закінчив у 1901, а після отримання диплому влаштувався помічником адвоката у гуцульському містечку Делятин, там він і пізнав усі радощі та проблеми гуцульського життя, присвятив їм значну частину своїх творів. У 1912 Іван Семанюк переїхав до Снятина, де відкрив власну адвокатську контору. Там само познайомився з майбутньою дружиною – Наталею Карп’юк. У 1914 вони взяли шлюб.

Саме канцелярія Черемшини стала центром громадсько-просвітницького життя на Снятинщині. Утім під час Першої світової війни подружжю довелося переїхати з міста до рідного села письменника Кобаки. У цій атмосфері Черемшина написав твори «Поменник», «Щоденник», та новели, які увійшли до відомої збірки «Село вигибає».

Крім Першої світової війни, Черемшина побачив на власні очі іншу трагедію – поразку української революції, після якої західноукраїнські землі опинилися під владою польської шляхти. Він продовжував вірити у те, що ідея національного відродження України має ось-ось розквітнути. Часто закликав молодь згуртуватися в один народ, проводив просвітницьку роботу.

Життя письменника обірвалось раптово – 25 квітня 1927 року пішов навідати могилу батька, вийшов з кладовища та помер просто біля брами. Іванові Семанюку було всього 52 роки.

Друзі! Думаю, ви розумієте, що ідеї українського національного відродження – не нові, їх сповідували десятиліття тому. Але головне – втілювати та продовжувати справу таких людей, як Іван Семанюк та знати, що міцну націю ніхто не подолає.

Друзі!

Друзі! Цього дня 86 років тому народилася Євгенія Мірошниченко. Її називали останньою примадонною української опери – такого розмаху був її талант. Саме вона доклала безліч зусиль для заснування Київської малої опери, аби молоді музиканти могли розвивати свій талант. Але так і не встигла побачити реалізацію свого сміливого задуму.

Євгенія Семенівна народилася 12 червня 1931 року в селі Графському, що на Харківщині. Любов до пісні вона взяла від матері. Батько ж Євгенії помер на війні у 1943. Дівчинку-напівсироту відправили у Харківське ремісниче училище. Саме там вперше викладачі відзначили її характер – норовливий, трохи хуліганський. Під час навчання Євгенія почала займатися танцями, але продовжувала любити співи. Одного разу вона чергувала в училищі і наспівувала пісню, коли її побачив керівник хору. Він вмовив дівчинку прийти в ансамбль «Трудові резерви». Всього за кілька місяців талановита Мірошниченко стала його солісткою.

У 1950 році, коли Євгенія з ансамблем виступала у Києві, її почув директор Київської консерваторії Олександр Клімов. Він запросив дівчину прийти заспівати до вишу. Голос дівчини настільки сподобався викладачам, що її запросили навчатися, не зважаючи на те, що в неї не було навіть свідоцтва про середню освіту. Талановита Євгенія навчалася у класі іншої відомої оперної співачки – Марії Донець-Тессейр.

Але норов дівчини давався у знаки – кілька разів вона навіть хотіла кинути навчання! Та викладачі вмовляли її повернутись. Спершу вона не цінувала свій голос. Утім важка праця дала плоди і вже на 4 курсі Євгенію Мірошниченко запросили співати у Київську оперу. У 1957 році вона стала його солісткою. Дебютом оперної співачки була «Травіата». Потім вона виконувала провідні партії в операх: «Севільський цирульник», «Золотий півник», «Чарівна флейта», «Енеїда».

У 1961 році талановита співачка стажувалася в міланському театрі «Ла Скала», але ніколи не думала про те, щоб покинути свою Батьківщину. Вона ігнорувала запрошення переїхати у Москву, завжди жартувала: «Мені з вулиці на вулицю складно переїхати, а ви кажете країну змінити». Навіть велике кохання до румунського співака Ніколає Херлі не змусила її відступитися від своїх принципів.

Євгенія Мірошниченко була талановитою викладачкою – з 1980 викладала у Київській консерваторії, з 1990 - у Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Вона виховала цілу плеяду гідних учнів, серед яких Михайло Дідик, Валентина Степова, Сусанна Чахоян, Ольга Пасічник.

Останні роки свого життя Євгенія Семенівнапровела у боротьбі. З хворобою та тодішньою владою, яка не хотіла сприяти відкриттю Київської малої опери.

Євгенія Мірошниченко померла 27 квітня 2009 року. У пам’яті всіх, хто любив та цінував її творчість ця чудова жінка лишилася сильною, талановитою та неперевершеною.

Друзі!

Друзі! Ви знаєте, що Ізраїль – країна, головний пріоритет якої – безпека. Тому держава підтримує та фінансує усі інноваційні розробки оборонної галузі. Нещодавно на конференції International Ground Warfare & Logistics бригадний генерал Діді Бен-Йоаш з Міноборони Ізраїлю презентував програму, в рамках якої для Армії оборони Ізраїлю розробляють перспективні бойові машини.

Це – так звані «міні-танки», над створенням яких працюють одразу три ізраїльські компанії (IAI, Rafael і Elbit Systems). Генерал запевнив, що нові бойові машини стануть «квантовим стрибком» порівняно з усіма іншими моделями, які зараз існують.

Використовувати «міні-танки» можна буде для різних потреб. Екіпаж складатиметься усього з двох осіб. Люди тільки прийматимуть рішення, а усі задачі виконуватимуть автоматизовані системи. Також передбачено місце для командира бойового підрозділу.

Двигун танку буде гібридним, а система захисту універсальною, аби бойову машину можна було застосовувати як на відкритій місцевості, так і в умовах боїв у місті. На «міні-танк» можна буде встановити будь-яку зброю: від кулеметів до ракет.

Я впевнений, що Україна має брати приклад з Ізраїлю у питанні оборони, бо українська армія зараз надзвичайно потребує підтримки та інноваційних розробок, які допоможуть українським військовим захищати державу.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1911 році народився Петро Вескляров – відомий всім українцям Дід Панас, який понад два десятиліття розповідав дітлахам з радіо та телеприймачів вечірню казку.

Петро Вескляров народився у місті Тальне, що на Черкащині.

Разом з батьками він жив у комуні в Здобутку, що на околиці мiста. Справжнє прізвище Петра Юхимовича – Вескляр, утім з якихось причин він його приховував. Можливо, через єврейське коріння, за іншою версією – бо втік з полону. З юнацтва Петра цікавив театр, він відвідував місцевий драмгурток.

На велику сцену вперше Вескляров потрапив у 1932 – його помітили артисти з Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони і запросили його стати актором.

Після початку війни Петра Юхимовича відправили у військовий театр Південно-Західного фронту. Одного разу Вескляров з іншими потрапив у оточення, але йому вдалося утекти. Він переїхав до Києва, де влаштувався на роботу на залізницю, а згодом організував там театральний гурток. Після закінчення війни актор переїхав до Луцька, влаштувався у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працював понад десятиліття. Там він зіграв чимало гарних ролей - Миколу Задорожнього з «Украденого щастя», Командора з «Камінного господаря» та інші.

Саме під час роботи у театрі Петро Юхимович знайшов свою другу половину. Секретаркою у театрі працювала чарівна дівчина Галина, яка полонила серце актора. Вони побралися і у пари народився син Борис.

Пізніше Петра Юхимовича почали запрошувати грати ролі у кіно. Аби приділяти зйомкам більше часу, родина переїхала до Києва. Найчастіше актор грав ролі другого плану, але вони запам’ятовувалися завдяки його майстерності та харизмі. Зокрема, це були стрічки «Олекса Довбуш», «Лісова пісня», «Вій» та багато інших. Знаменитим поза межами України Вескляров не став, бо не знав і не хотів вчити російську мову.

В 50-тих на українському радіо працював актор, який називав себе Дід Панас. Петро Юхимович одного разу підмінив його, бо чоловік був уже в літах і погано себе почував. А врешті і взагалі замінив. Діти обожнювали слухати казки Діда Панаса, який дитячі україномовні твори частіше за все писав сам.


З появою телебачення програму з казками вирішили перенести на блакитні екрани. На роль Діда Панаса претендувало дві сотні осіб, але переміг все одно Петро Вескляров. Так він і став головним дитячим героєм. Традиційно Петро Юхимович на зйомки вдягав вишиванку. За що, в купі з мовою, йому часто закидали націоналізм. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Важливу роль зіграли обурені глядачі – вони писали тисячі листів у редакцію з вимогами повернути Петра Весклярова.


Утім програму все ж закрили у 1988 році. Петро Юхимович вийшов на пенсію, жив скромно: в однокімнатній квартирі разом із дружиною. Помер найвідоміший телевізійний дідусь 5 січня 1994 року.

«Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Це я, дід Панас...» - цю легендарну фразу знають навіть ті, хто не бачив жодної програми «На добраніч, діти». Мені здається образ Діда Панаса так само вічний, як і цінності, які сповідував Петро Вескляров – любов до Батьківщини, возвеличення традицій. Давайте частіше згадувати таких людей.

Друзі!

Друзі! Цього дня у 1878 році народився Іван Мар’яненко, чудовий український актор, педагог та театральний діяч. За своє життя він зіграв понад триста ролей - Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Гната Голого та багатьох інших. Був сильним у різних жанрах – від побутової комедії до проникливої драми.

Іван Мар’яненко народився 9 червня 1878 року на хуторі Сочеванова поблизу села Мар'янівка. Тяга до мистецтва була у хлопця в крові – рідний брат батька – Марко Кропивницький був письменником та драматургом, рідний брат самого Івана Марко теж пішов творчим шляхом. Сценічну діяльність Іван почав у трупі дядька Марка. Хлопцю було усього 17 років, коли Кропивницький дозволив йому прочитати кілька фраз зі сцени. Це була роль Герасима у п’єсі «Чмир». Тоді відбувся конфуз – Іван вийшов на сцену і завмер. Партнерша сказала свою репліку, а він закляк, навіть язиком поворухнути не міг. Суфлер кричав так, що чув увесь зал, партнерша вигукувала лайку та трясла його за плечі, аж раптом він ледь-ледь заговорив. Швидко відчитавши свої репліки юний актор втік за лаштунки, публіка вибухнула від сміху…Не вигнали Івана лише тому, що у дядька було гарне почуття гумору і він пробачив бідоласі це шоу.

У 1906 році Іван Мар’яненко вступив до театру Миколи Садовського, де працював до 1914 року. Наступного року він сформував Товариство українських акторів, до складу якого увійшли як молоді актори, так і корифеї театру: Панас Саксаганський і Марія Заньковецька. У 1917 році Мар’яненко став директором і режисером Національного зразкового театру, за рік - актором Державного драматичного театру. У 1926 році Іван вступив до мистецького об’єднання «Березіль», разом з ним переїхав до Харкова. Засновником цього театру-студії був Лесь Курбас. Коли тодішня влада почала гоніння на Леся Курбаса, Мар’яненко виступив на захист режисера. Але усе було безуспішно. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було зачинено, акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Іван Мар’яненко був викладачем акторської майстерності, зокрема, з 1944 викладав у Харківському музично-драматичному інституті. Серед його учнів були такі відомі актори як Іван Козловський, Наталя Ужвій, Василь Василько та інші.

Крім цього, актор грав і у кіно - в стрічках «Наймичка», «Наталка Полтавка», «Злива», «Фата Моргана», «Коліївщина», «Прометей», «Любов на світанні».

Іван Мар’яненко помер у Харкові 4 листопада 1962 року. Про нього говорили, що це людина виняткової чесності та правдивості. Історія його життя доводить, що кожен має слідувати своїм шляхом, яким би важким він не був і які б перепони не з’являлися на ньому.

Друзі!

Друзі! Сьогодні я хочу розповісти вам історію про Євгеніуша Лазовського та Станіслава Матулевича – польських лікарів, які врятували близько 8 тисяч євреїв у часи Голокосту завдяки одній науковій хитрощі.

Євгеніуш народився у 1913 році у Польщі, у місті Ченстохова. Він отримав медичну освіту перед самим початком Другої світової війни. Закінчив Університет імені Юзефа Пілсудського у Варшаві. Після закінченна навчання записався добровольцем на фронт, утім майже одразу потрапив у полон. Втік звідти і став займатися партизанською роботою. Але згодом зрозумів, що медичні навички набагато корисніші у військові часи. Разом з дружиною та маленькою донькою він переїхав у місто Розвадів, біля якого розташовувалось кілька сіл та єврейське гетто. Лазовський влаштувався на роботу лікарем, працював пліч-о-пліч зі своїм другом – доктором Станіславом Матулевичем.

Євгеніуш таємно почав допомагати тим, хто потребував лікарської допомоги у гетто. Він попросив своїх пацієнтів відзначати двері тих будинків, де потрібен лікар, вночі приходив та лікував хворих.

Але чоловік розумів – так євреїв не врятувати. Потрібен був більш глобальних план. І він вигадав, як допомогти усім – полякам від насильного виселення на роботи до Німеччини, а євреям – врятувати життя.

Ще до війни друг Лазовського Матулевич зробив відкриття: якщо до крові людини ввести мертві бактерії Proteus OX19, то тест на тиф дасть позитивний результат. При цьому пацієнт залишається здоровим. Таким чином лікарі «заразили» тифом поляків, бо хворих євреїв не лікували б, а вбили на місці.

Німецькі військові залишили місто, де «вирувала епідемія». І оголосили карантин на всій навколишній території. Але кількість загиблих внаслідок епідемії була занадто малою, тому до Розвадова відправили лікаря, який мав перевірити ситуацію. Той приїхав з двома студентами.

Лазовський та Матулевич заздалегідь дізналися про гостя і підготували йому теплий прийом. Після застілля він відправив брати аналізи своїх помічників. Ті дуже боялися підхопити хворобу, тому перевірили лише кілька хворих ( у яких насправді був тиф).

Після повернення з відрядження лікар підтвердив наявність епідемії у Розвадові, а таким чином ще якийсь час для міста та мешканців навколишніх територій вдалося виграти. Як виявилося, достатньо, аби дочекатися кінця німецької окупації.

Після закінчення Другої світової війни Євгеніуш переїхав у Америку, завдяки гранту Фонду Рокфеллера.  Там далі працював лікарем і викладав в Університеті Іллінойсу. Він жив у місті Юджин в штаті Орегон до самої смерті у 2006 році. Про доктора Євгеніуша навіть зняли документальний фільм «Приватна війна», що заснований на історіях людей, чиї родини вдалося врятувати завдяки фіктивній епідемії та мемуарах самого Лазовського.

Друзі, історії таких людей, як Євгеніуш Лазовський надихають. Коли людина поєднує у собі розум та людяність, вона здатна творити величні справи. Бажаю кожному прагнути цього.