Друзі!

Сьогодні розпочався офіційний візит прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана до Ізраїлю. У його рамках очільник українського уряду візьме участь у більш як двох десятках різних заходів, зокрема, йдеться про зустрічі із президентом Ізраїлю Реувеном Рівліном, прем’єр-міністром Біньяміном Нетаньягу, спікером Кнесету Йоелем Едельштейном та інші.

Під час зустрічі з Реувеном Рівліном, яка нещодавно закінчилася, Володимир Гройсман підняв одну з найважливіших тем – визнання Ізраїлем Голодомору геноцидом українського народу. Він підкреслив, що цей крок має надзвичайно важливе значення для українського суспільства та двосторонніх відносин. Я впевнений, що прохання українського прем’єра буде почуте, бо для розгляду та прийняття цього рішення вже було докладено безліч зусиль, про що я розповідав вам раніше.

Також Реувен Рівлін запевнив українського прем’єра, що Ізраїль підтримує суверенітет України та територіальну цілісність держави. Разом із Володимиром Гройсманом вони говорили про протистояння російській агресії та Мінські домовленості.

Під час зустрічі із прем’єр-міністром Ізраїлю Біньяміном Нетаньягу було підписано низку двосторонніх документів а також Меморандум про співробітництво в галузі охорони здоров’я, який допоможе Україні перейняти досвід Ізраїлю як однієї з провідних країн у цій сфері.

Між зустрічами прем’єр-міністр України разом із дружиною відвідали Меморіальний комплекс «Яд Вашем» в Єрусалимі. А ще Володимир Гройсман посадив оливкове дерево у «Гаю націй» як символ миру для наших країн та народів, бо саме українці та ізраїльтяни розуміють ціну мирного неба над головою як ніхто інший.

Я багато разів наголошував на тому, що Україна та Ізраїль – це країни-друзі. І що стосунки між нашими державами стають дедалі більш міцними та плідними. Візит Володимира Гройсмана та заяви, які виголошують з цього приводу, ще раз підтверджують це. Я впевнений, співпраця між нашими країнами відсьогодні буде розвиватися ще швидше.

Друзі!

Друзі! Сьогодні в Україні відзначають День Матері.

Вперше ідея виділити окремий день для відзначення єдності матерів у боротьбі за мир з’явилася у пацифістів. Але вона не отримала широкої підтримки. Натомість у 1907 році американка Анна Джарвіс з Філадельфії виступила з ініціативою вшанування матерів та їхньої ролі у житті кожної людини. Вона хотіла зробити це у пам’ять про свою матір, Анну Марію Рівз-Джарвіс, яка була відомою громадською діячкою, боролася за розвиток сфери охорони здоров’я у США. Свою ідею Анні вдалося втілити: вона написала зворушливі листи усюди, куди могла, починаючи від державних установ і закінчуючи видатними особами. Вона просила відвести один день на рік вшануванню матерів.

Вперше День матері визнали офіційним святом у штаті Вірджинія у 1910 році. Через чотири роки, 1914-го, президент США Вудро Вільсон оголосив другу неділю травня національним святом на честь усіх матерів. Після завершення Першої світової війни День Матері почали відзначати і в Європі.

Українська громада вперше відсвяткувала День матері у 1928 році. Щоправда, у Канаді. Ініціатором дійства був Союз українок Канади. Вже за рік свято відзначили у Львові. Ініціативу канадських жінок підтримала головна редакторка тижневика «Жіноча доля» Олена Кисілевська. З 1929 року свято впровадили і на Тернопільщині. Згодом різні організації влаштовували концерти, конференції, фестивалі з нагоди Дня матері по всій Західній Україні.

Але у 1939 році свято заборонила радянська влада. Лише через понад половину століття, у 1990 році День матері повернувся в Україну за ініціативи все того ж Союзу українок. Офіційно День матері в Україні встановили у 1999 році, відзначають його щороку у другу неділю травня.

«Рідна мати моя, ти ночей недоспала..» Українські поети знайшли безліч різних теплих слів, якими ви сьогодні можете привітати своїх матерів. Вони – найцінніше, що є у нашому житті. Я дякую кожній матері, яка читає ці слова, за зусилля у вихованні своїх дітей, за тепле серце, щирі слова та грандіозну підтримку, яку ви даруєте своїм найріднішим. Бажаю вам здоров’я, тепла та щастя!

Друзі!

Друзі! Сьогодні після заходу сонця іудеї почитають святкувати Лаг ба-Омер. Ця свято незвичайне і поєднує в собі декілька подій. З одного боку, воно має містичну сторону – це день пам’яті великого кабаліста рабина Шимона Бар-Йохая, автора книги «Зофар», що розкриває містичні таємниці Тори.

За традицією, у цей день прийнято розпалювати багаття. Бо у кожному дереві є вогонь, який ми не бачимо одразу, але його «закладено» в середину дерева, який вивільняється, якщо ми його підпалимо. Так само і Тора – з першого погляду здається, що там просто переказані історії, які сталися із нашими предками та закони, які потрібно наслідувати. Але всередині неї – теж своє вогнище.

Також цей день має і історичну традицію. Сьогодні діти йдуть у ліс стріляти з лука, аби вшанувати пам’ять про повстання Бар-Кохби проти римлян, яке відбулося у 135 році до н.е.

Містичний та історичний аспекти свята пов’язані третім аспектом – рабином Аківою. Лаг ба-Омер святкують у день, коли закінчилася смертельна епідемія, яка лютувала серед учнів рабі Аківи і забрала життя 24 тисяч осіб. Шимон Бар-Йохай був одним з тих небагатьох учнів, які залишилися в живих після цієї епідемії. Через багато років цього ж дня рабі Шимон Бар-Йохай помер. Тому сьогодні віруючі відвідують його могилу на горі Мерон. Крім цього, рабин Аківа був великим борцем за незалежність євреїв, він не лише підтримував повстання Бар-Кохби, він вважав його «потенційним месією».

Лаг ба-Омер святкується між Днем незалежності Ізраїлю та Днем Єрусалиму. Це теж дуже символічно. Бо це свято поєднує у собі мудрість та духовність, а з іншого – потяг до відродження нації. Я вважаю, що такі свята – глибокі та багатозначні є надзвичайно актуальними. Я вітаю ізраїльтян, які сьогодні згадуватимуть свою історію та палитимуть багаття в пошуках свого особистого сенсу.

Друзі!

Друзі! 168 років тому у цей день народився Панас Якович Руденко, відомий нам з вами як Панас Мирний – відомий український письменник, драматург і громадський діяч.

Панас Якович народився 13 травня 1849 у Миргороді, в родині бухгалтера повітового казначейства. Він був спокійною та замкнутою дитиною, попри те, що мав трьох братів і сестру. Жила родина бідно – батько отримував мізерну зарплатню, мати була безграмотною і не працювала, поралася на городі.

Аби допомогти родині, Панас рано почав працювати – у 14 років. До цього він трохи повчився в училищах, достатньо, аби отримати роботу писаря у суді, а згодом – помічника бухгалтера. Сірі будні, рутинна робота та простенький відпочинок за картами та пляшкою алкоголю після роботи з колегами – аж ніяк не тішили Панаса. Він хотів проводити час за книгами на самоті. Тому щодня йшов на роботу із важким серцем. Але до самої роботи ставився по-іншому: робив її скрупульозно, за що отримав безліч нагород і навіть став статським радником. У 1871 році Панас Руденко став чиновником у полтавській казенній палаті, цій роботі він віддав аж 40 років свого життя.

Нова робота змусила його переїхати – тепер Панас жив у Полтаві. Наряду з роботою, яка не викликала захоплення, Панас Руденко знайшов для себе улюблену справу – писати. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 1860-х публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Перші твори під псевдонімом «Панас Мирний» – вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав» вийшли друком у львівському журналі «Правда» у 1872 році. Друкувати твори у Російській імперії він не міг – цензура тоді переслідувала україномовні твори. Тому Панас Мирний друкувався за кордоном і невеликими накладами у Наддніпрянській Україні.

У 1875 році у співавторстві із братом, Панас Мирний закінчив роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Вони навіть подали його до цензури, аби видати в Україні, але Емським указом 1876 року видавництво подібних україномовних творів було заборонено. Тому роман вперше побачив світ у 1880 році в Женеві.

Видання творів Мирного на Наддніпрянщині підтримував Михайло Старицький, який випускав альманах «Рада», саме там були опубліковані перші дві частини роману «Повія» та деякі оповідання.

Панас Мирний дотримувався революційних поглядів ще з юності – він був пов’язаний з визвольним рухом, брав участь у революційному гуртку «Унія», під час обшуку в нього знайшли заборонені політичні видання. Коли у 1914 році було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник висловив свій глибокий протест і обурення діями російської влади. Таким чином вже за рік він потрапив до списків розшуку як «політично підозріла особа».

Одружився письменник аж у 40 років – побрався із молодою вчителькою музики Полтавського інституту шляхетних дівиць Олександрою Михайлівною Шейдеман.

Він жив подвійним життям – вдень чиновник, вночі – проукраїнський письменник. В одному з листів Панас Мирний писав: «Що стосується питання про розкриття мого літературного псевдоніма, то дуже б Вас просив цього не робити. Хоча багато моїх знайомих знають, хто такий «Панас Мирний», але я за життя свого не хотів би рекламувати свого прізвища, серйозно вважаючи себе негідним тих прославлянь, які створилися навколо імені Мирного. Нехай коли я помру (а жити мені, ймовірно, залишилося вже недовго), люди дізнаються, хто я і що доброго зробив для своєї батьківщини, якщо тільки дійсно зробив щось добре».

«Не хочу тієї слави, їй Богу, не хочу. Вся моя слава - Україна, - записав він у молодості в щоденнику. - Якби я їй добра хоч на макове зернятко зробив, то б мені і була слава». Такою була позиція цього визначного українського письменника. Панас Мирний помер у Полтаві 28 січня 1920 року. Але слова, якими він правдиво описував Україну та українців, залишаються актуальними і нині.

Друзі!

Друзі! Саме у цей день у 2008 році в Варшаві померла Ірена Сендлер – людина з великої літери, Праведниця народів світу, що під час Голокосту врятувала 2500 єврейських дітей. «Кожна дитина, яка врятувалася за моєї допомоги, а також за допомоги чудових таємних посильних, яких вже немає серед живих – це причина мого існування на землі, але не причина для слави». Вочевидь, вдячність врятованих була сильною – Ірена Сендлер прожила довгих 98 років.

Ірена Сендлер народилася 15 лютого 1910 року у Варшаві. Її батько був лікарем, і коли дівчинці було всього 7 років, він помер –підхопив тиф від пацієнта. Ірена та її мама опинилися у матеріальній скруті. Аж раптом родину навідали представники місцевої єврейської громади. Вони хотіли віддячити за безкоштовну медичну допомогу, яку надавав їм батько Ірени. Вони запропонували платити за навчання Ірени, поки вона не стане повнолітньою. Мати дівчинки відмовила, але розповіла про пропозицію донці. Ця щира готовність допомогти вразила Ірену Сендлер у саме серце.

У грудні 1942 32-річніа Ірена стала керівницею дитячого відділу щойно створеної Ради Допомоги Євреям («Жеґоти»). Німецька адміністрація дуже боялася сипного тифу, епідемія якого саме ширилася єврейським гетто. Це зіграло на руку Ірені – вона мала перепустку у гетто, аби роздавати ліки та контролювати санітарно-гігієнічний стан. У гетто Ірена носила Зірку Давида на знак солідарності із євреями. Кожен її похід у гетто міг коштувати Ірені життя – щоразу вона вивозила звідти єврейських дітей, у тому числі немовлят, переважно сиріт.

Весь час доводилось вигадувати нові методи втечі, дітлахів виводили з гетто через каналізацію або підвали сусідніх будинків, найменших виносили у сумках, ховали під сидіння трамваю, що ходив крізь гетто. Ще одним варіантом було ховати дітлахів у мішки зі сміттям та вивозити їх. Дітям вводили заспокійливе, щоб вони не кричали, але вигадали план і для форс-мажорних ситуацій – водій санітарної машини навчив свою собаку голосно гавкати по команді, коли потрібно було минати охорону.

Ірена часто згадувала, наскільки боляче було забирати дітей від їхніх батьків. Вони усі намагалися отримати гарантію, що діти будуть у безпеці, але гарантувати таке не міг ніхто. Деякі плакали і не віддавали дітей – Ірена минала такі сім’ї. Та найстрашніше, коли вона поверталася у гетто за деякий час, дізнавалася, що їх усіх із дітьми забрали до концтаборів. Врятованих дітей Ірена Сендлер віддавала у перевірені родини, притулки чи монастирі.

Аж тут на неї написали анонімний донос у Гестапо. Ірену Сендлер арештували у 1943 році. Її катували, поламали руки та ноги, засудили до страти. На щастя «Жеґоті» вдалося її врятувати. Організація знайшла кому дати хабаря і їм’я «Ірена Сендлер» потрапило у список вже розстріляних людей.

Якщо ви думаєте, що близька смерть та муки зупинили цю визначну жінку, то ні – впродовж усієї війни Ірена продовжувала працювати у підпіллі та рятувати єврейських дітей, попри те, що змушена була ходити на милицях.

Загалом Ірена Сендлер врятувала близько 2 500 дітей, у тому числі майже 800 — із Варшавського гетто. Вона змогла зберегти усі дані про врятованих, бо закопувала скляні банки із нотатками про їх походження у своєму саду.

У 1965 році Ізраїль віддав шану героїні: Ірена Сендлер була названа Праведником народів світу. А от Нобелівську премію вона не отримала, хоча мала шанс у 2006 році. У квітні 2009 року вийшла кінострічка «Хоробре серце Ірени Сендлер», що розповідає про подвиг цієї простої і чемної жінки.

«В дитинстві мене вчили: якщо тоне людина, її слід врятувати незалежно від релігійної та національної приналежності». Я вклоняюся перед подвигом Ірени Сендлер і вважаю, що любов до людей, взаємна підтримка та допомога – те, на чому має будуватися суспільство розумних людей, для яких гуманізм – не пустий звук.

Друзі!

Сьогодні минає 135 років від дня смерті Надії Тобілевич-Тарковської, відомої акторки, дружини українського письменника та драматурга Івана Карпенко-Карого, тітка письменника Олександра Тарковського та внучата тітка відомого кінорежисера Андрія Тарковського. Ось такий він – міцний творчий дух, що поєднував усі ці серця, і, без сумніву, жеврів у серці Надії Тарковської.

Надія народилася 13 березня 1852 року у селі Тимофіївка (нині — Миколаївка Кіровоградської області) у шляхетській родині. Її батько був військовим, мати – дочкою поміщика. З дитинства займалася благодійністю – допомагала шити білизну для притулків та лікарень, збирала книжки для місцевої бібліотеки.

У 16 років Надійка зустріла Івана Тобілевича. Він запросив її грати в аматорському театральному гуртку. Вже за рік вона вийшла за нього заміж, хоча батьки намагалися зробити все, щоб заборонити цей шлюб.

Але вони не знали, що залишать Надію із міцним плечем, на яке вона могла спертися. Батьки дівчини померли через рік після того, як вона одружилася. Причина тому – страшна холера. Молодшого брата Олександра Надія взяла жити до себе. Це він згодом стане визначним громадським діячем. А його син Арсеній – відомим поетом, а онук Андрій – всесвітньовідомим кінорежисером.

На землях, які перейшли у спадок Надії, разом із усіма боргами, Тобілевичі звели перший будинок, потім там з’явився цілий хутір. Задля цього Іван Тобілевич взяв позику у банку. І не марно, згодом саме це місце стане «театральною столицею України». А назвуть його на честь дружини Карпенка-Карого - хутір Надія.

Надія Карлівна продовжувала грати у театрі, виступала на благодійних виставах Єлисаветградського аматорського гуртка. Разом з іншими громадськими діячами вона активно долучалася до популяризації української мови, зокрема, підписала лист російському вченому Олександру Пипіну, з цього питання.

У шлюбі з Іваном Тобілевичем вона народила 4 дітей, 2 синів та 2 дочок. Одну з дочок – Галю - вона повезла на лікування на лиман під Одесу. Там Надія застудилася, а згодом застуда переросла у туберкульоз легенів. Від якого чарівна українська жінка померла 11 травня 1882 року. Їй було всього лише 30 років.



Цікаво, що «Хутір Надія» зберігся і до сьогодні. Це державний заповідник-музей у селі Миколаївка. Свого часу безліч сил для його врятування доклали Арсеній та Андрій Тарковські – нащадки того самого Олександра, якого прихистила сестра. Тож відвідайте це місце з цікавою історією та чарівною творчою атмосферою за нагоди.

Друзі!

Сьогодні виповнюється 56 років Івану Малковичу – українському поету та видавцю, який є директором видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Я впевнений, кожен з вас чув про книжки, які видає Іван Антонович. Щонайменше, саме він видав українською всю серію книжок про Гаррі Поттера. Спершу – малим накладом, але потім, книжки про юного чарівника, які аудиторія наче «звикла» читати російською, почали купувати виключно українською, бо переклад був не лише якісним – нові видання українці могли прочитати одними з перших, настільки швидко та відповідально готувався матеріал.

Зараз «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» - одне з провідних українських видавництв. З ним співпрацювали Юрій Андрухович, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Сашко Дерманський, Марина та Сергій Дяченки, Андрій Кокотюха, Всеволод Нестайко, Дмитро Павличко, Володимир Рутківський, Юрій Винничук та інші відомі українські автори. Важливу роль відіграють і ілюстрації до книжок – вони дуже красиві та добре запам’ятовуються.

Іван Малкович – людина, що викликає захват. Не лише завдяки внеску в українське книговидавництво. Цього року йому присудили Національну премію України імені Тараса Шевченка. Промова, яку виголосив Іван Антонович, зачепила усіх. Якщо ви її не читали, раджу зробити це, бо там йшлося про все – від самого Тараса Шевченка до важливості української мови. Наведу вам одну його цитату: «Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здава¬лося, жодних шансів на успіх, створив сам себе. І це його світіння бачили всі – і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, – а читає він найкраще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло Енгельгардт…»

Друзі! Цікаво, що в Німеччині саме 10 травня проводять акцію День книги. У 1933 році в Берліні, на площі перед будівлею Державної опери під звуки музики Штрауса та військових маршів, нацисти спалювали на вогнищі книжки всесвітньо відомих авторів. Тисячі творів, перлин світової культури, палали у величезному вогні у Берліні та інших містах Німеччини. В пам’ять про це зараз там знаходиться меморіал «Бібліотека, що потонула», який створив відомий ізраїльський скульптор Міха Ульман. На ньому викарбувані слова Генріха Гейне: «Там, де спалюють книги, врешті-решт, спалюють і людей».

Через кілька десятиліть у день, коли над книгами знущалися, народилася людина, що докладає безліч зусиль для того, щоб українська книжка жила, розвивалася, знала кращої долі. Щоб ваші діти та онуки могли читати якісну літературу рідною мовою. Я щиро вітаю Івана Малковича з Днем народження, бажаю довгих років життя та дякую за його безцінну працю!