Друзі!

Завтра у широкий прокат виходить цікавий український фільм «Моя бабуся – Фані Каплан». Ця кінострічка вже встигла кілька разів зібрати повні зали на кінофестивалях у Будапешті, Лондоні та Одесі. Глядачам дуже подобається ця історія, і я розповім вам, чому.

Історія життя Фейги Хаїмовни Ройтблат-Каплан дуже заплутана. З того, що точно відомо – вона народилася в Волинській губернії в родині вчителя єврейської початкової школи. Назвав він доньку дуже романтично, з івриту її ім’я перекладається як «фіалка». Так само, під зіркою кохання, пройшло й усе життя Фані. У 1905 році в Одесі вона зустріла Віктора Гарського. Їй було усього 15, хлопець був на кілька років старшим, але почуття були шаленими. Саме він, ніби-то, надихнув її долучитися до лав анархістів.

Коханці готували замах на генерал-губернатора Сухомлинова, привезли саморобну вибухівку до готелю «Купецький», що у Києві, де жили під іншими іменами. Раптом – вона спрацювала прямо там. Через це Фані була поранена і частково втратила зір. Тим часом Гарський утік. А жінку затримали та відправили на каторгу.

В неволі жінка пробула не один рік. Аж раптом – Лютнева революція, амністія. І їй, і її коханому вдалося вийти на волю. Зустрілися вдруге вони вже через 11 років, та любов минула. У цей час Фані встигла познайомитись із братом Леніна – Дмитром Ульяновим. Той допоміг влаштувати їй операцію для відновлення зору. Які стосунки пов’язували їх зараз неможливо достовірно дізнатися, та режисер фільму Олена Дем’яненко розповіла, що коли вони зі знімальною групою шукали інформацію про зв’язок цих двох людей: «Ми змогли знайти про це інформацію тільки у слідчій справі Фані Каплан, яка до 1993 року була під грифом «Цілком таємно». Цікаво, що з цієї справи вирвано десять сторінок». Чи не дивно?

Особливо, якщо врахувати, що найбільше Фані Каплан відома своїм замахом на Леніна, який було скоєно на задвірку після мітингу робітників у серпні 1918. Зробила це саме вона чи ні – зараз невідомо. Але гірку ціну заплатила саме Каплан. Через три дні після замаху її вивели у двір Кремля та розстріляли. Потім тіло запхали у діжку та підпалили.

Сама режисерка називає свій фільм актом декомунізації. І вчить, що життя людини – це надважлива річ, яку потрібно цінувати, з усіма стражданнями та перемогами. Держава ж немає жодного права втручатися у нього.

Інший факт про цей фільм, який я теж не можу не згадати - за день до завершення зйомок помер виконавець ролі Леніна актор Олексій Девотченко. Його смерть відбулася при дуже незрозумілих обставинах. Російська правозахисниця Ольга Курносова вважає, що його «прибрали» російські спецслужби. Ось вам і аналогія.

Друзі, раджу усім переглянути фільм «Моя бабуся – Фані Каплан», та взагалі розібратися у цій історії, бо скільки людей – стільки й думок, а всі вони важливі.

Друзі!

Сьогодні в Україні відзначають День Збройних Сил! А саме – ювілей їх становлення – 25 років.

Саме 6 грудня 1991 року Верховна Рада України прийняла закон «Про Збройні Сили України» та «Про оборону України». Завдяки ним на документальному рівні затвердили основні принципи та напрями розбудови українського війська.

Після розпаду СРСР українське військо було надзвичайно добре оснащене. На той момент було багато сучасної техніки, понад це – ядерна зброя. Роки незалежності минали, і, нажаль, замість того, аби розвивати цю базу, усе сталося навпаки – її знищили майже вщент. Армія стала однією з найбезперспективніших галузей, військових скорочували, самі вони не бачили майбутнього у професії.

Зараз ЗСУ переживають нову віху своєї історії. Після активізації ворога, який забрав Крим та продовжує агресію на Донбасі, українській армії довелося переродитися з попелу, немов феніксу. Нажаль, безліч найвідважніших людей віддали своє життя задля захисту інших українців. Саме вони, нові відважні військові – це обличчя української армії та її гордість.

Україна вже близька до того, аби шанувати професію військового так само, як у Ізраїлі. Для ізраїльтян немає більшої шани, аніж служити у армії та обороняти державу. Я впевнений, що так само буде і в Україні, і молоді люди, замість того, щоб «косити» від служби, будуть займати черги до найелітніших батальйонів. Українська армія наразі довела, що неможливого – не існує. Шана вам, відважні українці, справжні нащадки запорізьких козаків, ви наша головна опора! Пишаємося вами!

Друзі!

Сьогодні могло б виповнитися 85 років відомому українському письменнику Григору Тютюннику. Винятковий новеліст, надталановитий прозаїк, він прожив важке життя, кожен день якого давався високою ціною.

Народився Григір у селі Шилівка Полтавської області. У автобіографії він описував родину так: «Батько плотникував, косив, пиляв осокорчики довгою дворучною пилкою, нишком готувався до екзаменів у вчительський вуз. Мати працювала на різних роботах — полола, в’язала, поливала і подавала снопи в барабан». Для батька це був вже другий шлюб, у першому в нього теж був син, Григорій, як не дивно – ще один відомий український письменник, автор роману «Вир».

В дитинстві Григір пережив Голодомор, цей страшний період наклав вагомий слід на все його подальше життя. Моторошні спогади про те, як пухла з голоду родина, а дідусь – помер, залишилися з ним назавжди. Минуло всього кілька років і батька Григора, Михайла Тютюнника, заарештували та відправили до Сибіру. Самого ж хлопця забрав до себе дядько, який жив на Донеччині. Так хлопець фактично став сиротою. Але побачив життя з іншого боку. Дружина дядька була вчителькою, вона привчила його читати та любити найбільше сімейне багатство - невеличку бібліотеку.

Григір учився у ремісничому училищі, після чого його направили працювати на завод до Харкова. Не відробивши належних три роки, хлопець втік до села. За це його арештували, 4 місяці він провів у колонії. Після цього відслужив у армії, радистом на флоті.

Згодом йому нарешті вдалося втілити у життя мрію. У 1961 р. в журналі «Крестьянка» вийшла перша новела Григора «В сумерках». Тоді він ще писав російською. Утім, того ж року помер його брат Григорій. Це надзвичайно вплинуло на нього, врешті, Григір вирішив далі творити лише українською.

Жилося авторові не легко. Усі його твори піддавали цензурі. А ще – за ним слідкували вірні пси КДБ. Григір Михайлович завжди був душею компанії, розповідав різноманітні історії, веселі та сумні. Він знав, усі його розмови прослуховують, тому казав: «На кожного Авеля по три Каїни». Друзі письменника розповідають, що він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, через що наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужності, він був вкрай вразливим. Це доводить його відома цитата:

«Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю розумом – тобто страждаю двічі з одного приводу. Боже, як важко».

Складнощі життя привели Григора Михайловича до не менш трагічного фіналу – він вкоротив собі віку. Раніше розповідали, що все через премію - за життя він отримав лише відзнаку імені Лесі Українки за свої дитячі твори, а серйозні оминули увагою. Та це не правда. Вже по смерті самі читачі висунули улюбленого автора на Шевченківську премію. Він просто не витримав усіх поневірянь, які довелося пережити. А українська література – втратила яскраву зірку.

Друзі, нажаль, мало хто зараз згадує про цього великого письменника. Раджу вам перечитати його новели, якщо ви раптом з ними не знайомі. Наостанок приведу вам, на мою думку, його пророцтво: «І захотілося раптом, щоб коли помру, крізь прах мого серця проріс дубовий корінь, а з нього вимахав могутній дуб і щоб гілля його пішло на кілки — бити тупих і немічних серцем людей.»

Друзі!

Сьогодні я хочу розповісти вам історію однієї з найелітніших бригад Армії Оборони Ізраїлю, що зветься «Цанханім». Це слово перекладається з івриту як «парашутист», тож думаю, що ви вже здогадалися – мова піде про парашутно-десантну бригаду.

У січні 1954 року у 890 десантний батальйон увійшов підрозділ під керуванням Аріеля Шарона. Через два роки його переформували у бригаду, яку очолив цей відомий військовий, а у майбутньому – генерал-майор ЦАХАЛу та прем’єр-міністр Ізраїлю. Перша операція «Цанахіму» пройшла 10 жовтня 1956 року. Вона називалася «Шамрон» і була надзвичайно складною. Тоді парашутисти втратили 18 людей. Особливо вирізнився боєць Ной Пінхас, який вступив у рукопашний бій із 9-ма йорданськими солдатами, за що отримав медаль «За героїзм».

З того часу бійці «Цанахіму» брали участь в тисячах рейдів, спецоперацій та повномасштабних боїв. Це – єдина бригада ЦАХАЛу, що пересувається на всюдиходах та спеціальній мобільній техніці. Не дивно, що у такий елітний підрозділ хочуть вступити безліч призовників. Конкурс на одне місце сягає 5-ти людей. Звісно, вони розуміють – служба у «Цанахімі» відкриває двері у світле майбутнє. І це не дивно, бо саме з цієї бригади вийшло 5 керівників Генштабу та 3 міністри оборони.

Насправді, високе звання бригада отримала завдяки важкій праці. Потрапити туди не легко не через привілеї, а тому, що відбувається дуже жорсткий відбір. Спершу потрібно пройти серйозні фізичні та психологічні тести. Тих, хто витримає їх, очікує наступна сходинка – над тяжкі навчання із високим навантаженням. В такому режими новобранці живуть рік. На фінальному етапі бійцю потрібно пройти 90-кілометровий марш-кидок. Саме по його проходженню новобранець врешті зможе отримати омріяний краповий берет.

Цікава і емблема бригади. Це – шфіфон, «палестинська гадюка» із крилами.

Друзі, я упевнений, що за ізраїльським зразком, українці так само мають любити та шанувати своє військо. Бо люди, які там служать сьогодні – герої. Задача на майбутнє, звісно, зрозуміла. Якомога більше різноманітних підрозділів української армії мають стати так само елітними, як «Цанахім». Аби кожен молодий українець марив служити там, а значить – захищати свою Батьківщину.

Друзі!

Саме у цей день у далекому 1722 році народився великий український діяч Григорій Савич Сковорода. Визнання цей видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст отримав ще за життя, тому не дивно, що й зараз про нього та його значний вклад у історію знають усі українці. Та на честь дня народження Григорія Сковороди я хотів би пригадати кілька цікавих фактів та легенд про нього.

Одна з найвідоміших легенд про Сковороду полягає у тому, що Григорій Савич умів передбачати долю. Доводять це двома історіями. Перша розповідає про його гостини у Києві. Мовляв, одного разу він приїздив у гості до друга Іустина. Пішов прогулятися Подолом – аж раптом відчув трупний запах. Сковорода зібрав речі і поїхав геть з міста, а за кілька тижнів у Києві розпочалася епідемія чуми, а місто закрили.

За іншою легендою, Григорій Савич точно знав дату своєї смерті. За переказами, 9 листопада 1794 року після обіду поет узяв лопату, викопав собі могилу, потім пішов у кімнату, надів чисту білизну, підклав під голову сумку з власними пожитками і ліг спати, ніколи більше не прокинувшись.

До речі, за розповідями, Георгій Сковорода був вегетаріанцем. Він дуже вірив у реальність сновидінь, одного разу у сні він побачив, як люди їдять одне одного. Тоді він і відмовився їсти м’ясо.

Є ще й історія про знайомство Григорія Сковороди із Катериною II. Мовляв, одного разу вона вирішила познайомитись із відомим філософом та запросила його до свого палацу. Сковороду завели до прийомної зали. Згодом увійшла цариця і всі присутні вклонилися їй. Один Григорій Савич стояв рівно. Катерина II обурилася та запитала, чому він не вклоняється повелительці? На що філософ відповів: «Не я бажав вас бачити, це ви хотіли на мене подивитися. Як же ви мене роздивитесь, коли я буду зігнутий удвоє?»

Як майстра слова його знали і учні Харківського колегіуму, де він викладав. У Григорія Савича була власна система оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки, наприклад "вельми туп", "справжнє безглуздя", "досить гострий", або "звєрок востроє". Попри це, він всеодно був легендарним учителем, якого любили усі.

Друзі, можливо всі ці історії про Сковороду – вікова вигадка. Та я хотів, аби ви посміхнулися та зацікавилися, читаючи їх. Бо легенди – це теж надзвичайно важлива частина українського епосу. Особливо, коли вони стосуються таких визначних людей, як Григорій Сковорода. Єдине, про що не можна посперечатися – це мудрість цієї людини. Наостанок наведу вам його цитату, яка змусить замислитися кожного: «Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване.»

Друзі!

Сьогодні могло б виповнитися 39 років надзвичайно самобутній українській художниці Саші Путрі. Нажаль, вона померла, коли їй було усього 11 років. Але за цей час вона встигла створити 2 тисячі унікальних мистецьких робіт. Я хотів би розповісти вам її історію.

Олександра Путря народилася у Полтаві, її батько був художником, а мати – викладачкою музики. Малювати дівчинка почала, коли їй було усього три роки. В садочок вона не ходила, весь час проводила із фарбами, мала власний стіл, поряд із татовим, де творила свої мистецькі шедеври.

Саша була справжнім вундеркіндом, ніколи не просила ні в кого допомоги, навіть у тата. Іноді, коли їй була потрібна батькова порада, вона клала на його стіл записку зі словами: «Таточко, прийди!». Та вчитися у художній школі відмовилася навідріз. Вона нікого не копіювала, а всі ідеї для малюнків брала із власної фантазії.

Коли їй було 5 років, лікарі поставили дівчинці страшний діагноз – лейкоз. Та вона не перестала творити. Батьки розуміли, що Саша почуває себе добре, коли у день вона могла намалювати декілька малюнків. Вона цікавилася астрологією, вірила у існування інших світів, ці теми дуже вдало відображені у її мистецтві. Коли їй було 9, вона подивилася фільм «Танцюрист диско» та закохалася у Індію. А ще більше – у актора Мітхуна Чакраборті. Як будь-яка дитина, вона фантазувала, що колись одружиться із ним і буде жити щасливо. Тому часто малювала свої автопортрети в образі індійської жінки, а портрет коханого носила біля серця.

Коли Саша вже була у лікарні, вона попросила тата покласти руку на листок, обвела її, а згодом – так само обвела власну руку. Зверху вона намалювала зірку Сиріус. Це картина стала останньою у доробку художниці Саші Путрі.

Вже після смерті доньки її батько дізнався, що мовою хінді «путрі» означає «донька». Такий невимовний символізм просто вдарив у серце. Нажаль, Саша не побачила за життя жодну з виставок своїх картин, хоча їх було сотні по всьому світу.

Я впевнений, що ми з вами маємо пам’ятати такі історії, бо Україна сповнена талановитих людей, чий вклад у мистецький фонд країни неможливо переоцінити.

Друзі!

Сьогодні усе українство відзначає важливу дату. Рівно 25 років тому відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Тоді народ України підтвердив Акт проголошення незалежності України, який 24 серпня 1991 року ухвалила Верховна Рада.

У цей день чверть сторіччя тому за Україною слідкував увесь світ, а самі українці насправді власноруч поклали край Радянському Союзу. Ліна Костенко тоді зверталася до усіх з надважливими словами: «Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!». І люди почули її - 90,92 відсотки виборців відповили «Так» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». І якщо ви думаєте, що незалежність України підтримували лише у центральних та західних регіонах, то аж ніяк! У Криму за незалежність проголосували 54,19 відсотка громадян, у Севастополі – 57,07 відсотка, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80 відсотків громадян. Це був свідомий вибір людей, результат вікової боротьби за самостійність.

Ця дата не менш важлива для Українців, ніж День незалежності. Потрібно пам’ятати, яку величезну силу несе у собі український народ. Він може змінити все, вплинути на хід історії, на долю власної країни. Нажаль, боротьба – це постійний процес, що не закінчився для нашого народу і досі. Просто завжди знаєте, що основна рушійна сила – це ми з вами, і ніхто ніколи це не змінить.