Друзі!

Сьогодні виповнилося 80 років від дня народження видатного українця Миколи Вінграновського. Я хочу, аби усі ви пам’ятали про нього, бо шанувати таких чудових митців, які оспівували і возвеличували Україну, потрібно крізь віки. Тож розкажу кілька цікавий фактів, які ви, можливо, не знали.

Народився Микола Вінграновський на Миколаївщині. Це зараз ми знаємо його як відомого актора, кінорежисера, та найбільше – поета-шістдесятника, а в дитинстві він був простим сільським хлопцем, хіба що трохи замріяним, міг піти пасти череду та загубити половину, поки роздивлявся навкруги. Зате помічав він усе те, що око пересічної людини пропускає, і вмів радіти цьому.

Вінграновський був надзвичайно талановитим та харизматичним. Це допомогло йому вступити до театрально вишу у Києві. Усе вирішив екзамен, де чоловікові потрібно було грати глядача фільму про Чарлі Чапліна. Усі абітурієнти до нього реготали та вдавали веселощі, а Вінграновський просто сів на стілець і заснув. Так він підкорив усю комісію, а згодом – самого Олександра Довженка. Майстер приїхав до Києва набирати групу найкращих студентів, які згодом поїхали вчитися до нього у Москву. Микола Вінграновський став його учнем і це не аби як вплинуло на його творчість.

Саме Вінграновський зіграв головну роль у фільмі за Довженковим сценарієм «Повість полум'яних літ», за що навіть отримав нагороду у Лос-Анджелесі. По закінченню вишу почав працювати на Київській кіностудії. Здається, це було так давно, та під час роботи він побачив ту різницю між українцями та росіянами, яка стала очевидною для всіх лише через десятиліття:

«Режисери-постановники на київській кіностудії були якісь трохи дивні: говорили повільно, з паузами, наче задихали глибоко в себе повітря і не могли те повітря із себе видихнути. Зате коли говорили, то говорили! Голоси в них були — наче оббиті міддю! А от прийшляки з Росії поводилися — ніби вони маршали Жукови! І на своїх режисерів-колег-аборигенів дивилися з висоти кремлівських рубінових зір! Схоже, що із тієї ж кремлівської вишини сприймали вони і нас з Роланом Сергієнком. Але після грандіозного успіху «Повісті полум'яних літ» всі вони разом були для мене «по барабану».

Ще у часи студентства Вінграновський почав писати вірші, а після успіху кінокартини Довженка випустив свою першу книжку поезій «Атомні прелюди». Його слова були надзвичайно важливими для України того часу, у якій лише 5 років тому розвінчали культ Сталіна і все починало розвиватися по-іншому. Критики казали, що Вінграновський має щось від двох – від Шевченка та від Довженка і з цим неможливо не погодитись. Цей сильний образ України, любов до неї та розуміння ролі народу та його долі – ось основні риси творчості Миколи Вінграновського. У нього була унікальна мова, якою він говорив про Батьківщину, про батьків, про кохання. Слова, які стануть дороговказом для багатьох минулих і прийдешніх поколінь.

Микола Вінграновський, нажаль, помер до того, як його народ вкотре почав боротися за незалежність та свободу – речі, які він поважав найбільше. Та попри це, його невмирущі слова не раз звучали зі сцени Майдану у різні роки, закликаючи українців боротися за Батьківщину та правду.

«Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро —
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски
Твого буття, що ти — це ти,
І твого слова кращі зблиски
Пошлю у Всесвіту світи.

Бо Всесвіт — не поле, і люд — не глядач.
І час — не ворота футбольних моментів,
І куля земна — не футбольний м'яч
В ногах генералів і президентів!»

До смерті він жив у Києві, та палко хотів повернутися у село – хотів придбати невеличкий трактор і ним обробляти землю. І не тому, що був старий, йому було усього 67 років. Просто у цьому він вбачав подальший розвиток України, який, як і його життя, розпочався із роботи на землі, яку чомусь подальші покоління перестали цінувати. Друзі, цінуйте свою Землю і своїх героїв!

Друзі!

Хочу розповісти вам дещо надзвичайно цікаве. Чи чули ви про таємний загін розвідки в Армії оборони Ізраїлю? Він називається 9900, займається розвідкою електронних даних. Та його особливість – не у цьому. Там служать люди, що мають аутизм.

Завдяки певним порушенням нервової системи солдати з особливостями опрацьовують інформацію у кілька разів швидше, специфічні можливості допомагають їм впоратися із надзвичайно великим масивом даних, та помічати те, що око пересічної людини може пропустити. Такі вміння вже врятували сотні життів.

Уперше новобранців-аутистів до лав розвідки набрали у 2013. Ідея виникла раптово. В одній родині ізраїльського військового помер син, який служив на кордоні із Сектором Гази. На похорон приїхали батькові армійські друзі. Один з них поділився проблемою, мовляв, його два сини наче живі, а нібито й ні – через аутизм з ними ніхто не хоче контактувати. Про це почув розвідник у відставці. Саме йому згодом спало на думку, чому б не скористатися унікальними навичками аутистів? Ідею розвідника підтримав директор служби зовнішньої розвідки «Моссад» Тамір Пардо. Він напрацював відповідний план дій, розробив програму для підготовки новобранців, до якої входять навіть курси соціалізації, аби їм було легко співпрацювати із командирами та колегами.

Минуло 3 роки і цей підрозділ уже один з найелітніших. Та це не межа. Зараз Ізраїльська армія запустила проект «Роім рехок» ( «Бачимо далко»). Це – спеціалізоване тримісячне навчання, по закінченню якого солдати з особливостями психічного розвитку можуть отримати більш широкі знання, які допоможуть їм перейти у будь-який інший загін ЦАХАЛу.

Таким чином ізраїльські військові змогли не лише вирішити проблему працевлаштування аутистів, їхньої подальшої соціалізації, а й вкотре підняли Армію оборони Ізраїлю на новий рівень, бо здібності нових солдатів допомогли виконувати потрібну роботу якісніше та швидше.

Я впевнений, українська армія поки ще знаходиться на етапі свого становлення, бо десятки років без фінансування та вдосконалення матеріальної бази все ж не минули повз. Тож вона має запозичувати подібні ідеї. Потрібно не боятися кардинальних та подекуди ризикованих рішень, які можуть докорінно змінити армію та водночас піднести її на новий рівень.

Друзі!

У кожного з нас є особливе поняття власного щастя, яке виникає через переживання та досвід, які ми отримуємо в житті. Та я впевнений, що найбільше щасливою людину робить допомога іншим. Вона насичує душу добром і вдячністю, надає сил та сенсу існування. Я намагаюся завжди підтримувати та допомагати тим, хто найбільше цього потребує.

Особливо – дітям. І йдеться навіть не про якусь глобальну допомогу. Повірте, найменший жест для тих, кому це потрібно – це вже велика справа. Нещодавно до мене звернулися представники благодійної організації «Допомога заради майбутнього». Вони попросили про дрібницю – білети в кінотеатр для діточок, що лікуються у дитячій лікарні «ОХМАТДИТ».

Ви знаєте, що там є десятки дітей, які мають важкі діагнози і тривалий час не виходять з лікарні. Безліч із них ніколи навіть не були у кінотеатрі! А для дітлахів з зони АТО це взагалі небувала пригода. Це настільки прикро та сумно, що важко уявити.

Після відвідин мені написав головний лікар. «Гарний день – це мало сказано, день був просто СУПЕР! Ви не повірите, але у дітей з діабетом цукор був у нормі, хоча вони наїлися смаколиків досхочу. А яку радість отримали дітлахи з Донбасу, а саме з Донецька, Луганська, Волновахи, Добропілля, Костянтинівки!»

Я щасливий, що бодай трохи доклав зусиль для того, аби вони стали щасливішими. Зичу їм якомога скорішого одужання, світлих днів та яскравих вражень!

І вас, шановні друзі, закликаю не бути байдужими. Протягуйте руку допомоги тим, хто її потребує і ви точно станете багатшими. Принаймні, духовно.

«Мир укладають не з другом. Мир укладають із ворогом».

Це невмируща цитата Іцхака Рабина, прем’єр-міністра Ізраїлю, чоловіка міцного і рішучого. Саме в цей день 21 рік тому його вбили. Підступно. Пострілом у спину.

Іцхак Рабин народився в Єрусалимі, та ви не здивуєтесь, коли я розповім вам, що походив він, як і багато відомих ізраїльських діячів, з України. Його дід, Менахім Рабічов жив на Київщині, а батько емігрував до США, коли досяг повноліття.

Іцхак, дитина Ізраїлю, був відданим йому повністю. Він був легендарним військовим та керував головними операціями у війні 1947 – 1949 років. У 1967, коли розгорнулася Шестиденна війна, саме він очолював Генштаб та під його командуванням Ізраїль виборов блискучу перемогу над Єгиптом, Сирією та Йорданією, Іраком та Алжиром.

Ізраїльтяни любили його і, понад це, вірили. Чоловік, який на власні очі бачив війну і закликав «трощити кістки палестинцям», зовсім змінив свій погляд, коли сів у прем’єрське крісло вдруге. Як виважена людина він розумів, що громадяни втомилися від війни, від терористів, від постійної загрози життю. Він вирішив піти на підписання Угоди в Осло, яка мала принести на ізраїльську землю мир та спокій. Перед численними камерами він потиснув руку своєму найгіршому ворогу – Ясіру Арафату, лідеру Організації визволення Палестини. За це вони обидва та ще Шимон Перес отримали Нобелівську премію миру. Такою могла бути нова сторінка історії Ізраїлю. Сторінка, на яку чекали ізраїльтяни.

Та сталося не так, як гадалося. Екстреміст Ігаль Амір вирішив, що Іцхак Рабин зрадив усіх і заслуговує на смерть. А себе він сам визначив «божим посланцем», який має відправити його на той світ. Кілька разів він намагався скоїти вбивство, та не вдавалося. Але страшний день настав. Іцхак Рабин прийшов виступити перед людьми, на площі Царів Ізраїлю у Тель-Авіві, з цієї нагоди зібрались сотні тисяч ізраїльтян. Він довго говорив з ними про мир. Коли вже йшов зі сцени, прямо на парковці, біля його машини, чекав убивця. Кілька пострілів з пістолету «Беретта» у спину, охоронці заштовхують Рабина у машину і везуть до лікарні рятувати. Та шлях до неї займає в кілька разів більше часу, ніж зазвичай. Тисячі людей зупиняються, аби привітати машину прем’єра та подякувати і навіть не здогадуються, що він смертельно поранений та за кілька годин помре.

Смерть Іцхака відіграла велику роль на мирному процесі із Палестиною. Точніше, на його закінченні. Його наступникам не вдалося домовитись із Арафатом на гідних умовах. Він не поважав нікого, крім Рабина. Після смерті навіть навідав його дружину Лею, аби висловити слова співчуття.

А вбивця прем’єра досі живий. Ігаля Аміра засудили до довічного ув’язнення. Він дуже пишається своїм вчинком і вважає себе національним героєм. Вже у тюрмі він одружився – на росіянці Ларисі. Яка іронія долі, правда? Пізніше вона народила від нього дитину - сина Їнона. Церемонію обрізання хлопчика провели 4 листопада, у 12 роковини смерті Рабина. Здається, слова тут зайві.

Ізраїль виніс власний урок з цієї трагедії. Контррозвідка, до якої через убивство Рабина було безліч питань, зазнала серйозних чисток та змін. Також вдосконалили й рівень підготовки спецслужб, бо раніше загрози чекали тільки ззовні країни, а ця ситуація навчила дивитися на проблему з усіх боків. Та й досі дуже важко зрозуміти, що одна людина може змінити хід історії країни на віки. Щоправда, як у поганому, так і в доброму сенсі.

Друзі!

У нас з вами часто виникає питання, де ж вона – справжня українська еліта? І мова не про людей, які займають певні посади чи хизуються статками, а про тих, хто мав би будувати Україну, вливаючи у неї свої зусилля, розум та навички?

Я відповім на це питання. Справжня українська еліта, дії якої надзвичайно розвинули Україну та її культуру, зробили її знову вагомою та основною на своїй землі, майже уся полягла в урочищі Сандармох, що у Карелії. Майже три сотні найкращих українців, серед них 25 - єврейського походження. Усіх їх розстріляли за 5 днів. Такий собі кривавий подарунок сталінському режиму на честь річниці Жовтневого перевороту – смерть справжнього відродження України. Та ще багатьох інших. Загалом з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року там убили 1 111 в’язнів. Їхні імена ми знаємо завдяки відчайдушним людям, які левову частку життя присвячують вивченню цього питання, наприклад, журналісту та письменнику Сергію Шевченку.

Саме 3 листопада загинули найвідоміші українські діячі - Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Григорій Епік, троє хлопців з родини Крушельницьких та ще понад сотня прекрасних людей. У списках катів вони значились як «українські буржуазні націоналісти», а значить були надзвичайно небезпечними для сталінського режиму. Усі відрізнялися прекрасними талантами, кожен був сильним у своїй стихії. Лесь Курбас - як засновник нового українського театру, Микола Зеров – як представник українських «неокласиків», талановитий науковець, Микола Куліш – як драматург та діяч освіти, Валер’ян Підмогильний – як видатний прозаїк, а Григорій Епік – письменник із сильним соціологічним поглядом. А скільки було їх, просто освічених українців, які любили свою землю і полягли, бо сталінський режим вважав це «терором»? Усі вони були молодими, спраглими, талановитими. Я переконаний, вони присвятили усе своє життя до останнього дня своїй Батьківщині і зробили б ще більше, якби лишились живими.

Та зараз їхні образи дивляться із триметрового хреста в урочищі Сандармох. Це символ страшної втрати, яка, безперечно, вплинула на хід історії. В одне десятиліття загубити еліту репресіями, а селянство – Голодомором, що жахливіше можна було зробити для України?

Я впевнений, кожен українець має пам’ятати цей трагічний епізод з історії і знати, що були люди, які поклали свої життя за те, що ми можемо сьогодні робити хоч щодня – розвивати, прославляти, вдосконалювати Україну. Саме це має бути метою життя молоді та старшого покоління. Заплативши таку високу ціну, складати зараз руки – це найбільша поразка.

Друзі!

Учора на прийомі у Надзвичайного та Повноважного посла Держави Ізраїль в Україні пана Еліава Бєлоцерковські я мав велику честь познайомитись із легендарним ізраїльським скрипалем. Його звуть Шломо Мінц. Мене вразила історія успіху цього талановитого чоловіка, тож я розповім її і вам.

Шломо Мінц – людина, яку можна назвати генієм сучасності. Народився він у Москві у 1957 році, та коли йому було 2 роки, родина переїхала до Ізраїлю. Хлопець змалку цікавився музикою, а батьки підтримували його талант. Майбутній віртуоз учився у різних педагогів, та найвідоміший його наставник – видатний американський скрипаль єврейського походження Ісаак Стерн. Саме він змусив Шломо повірити у свій талант та піднести його на надзвичайний рівень.

Шломо Мінц підіймався музичним Олімпом у неймовірному темпі. В 11 років він уже грав на одній сцені із Ізраїльським філармонічним оркестром. У 16 – дебютував у всесвітньо відомому Карнегі-холі з Пітсбурзьким симфонічним оркестром. В 20 років Шломо Мінтц уперше провів цілий тур Європою.

З тих пір легендарний скрипаль виступає лише у кращих залах світу, із знаними оркестрами та диригентами. Сьогодні, 2 листопада, він гратиме у Києві – у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка. Разом з ним виступатиме оркестр «Віртуози Києва», вони представлять твори з невмирущої класики. Я впевнений, глядачі дійства будуть вражені!

Дорогі українці, цінуйте талановитих людей поряд з вами та не забувайте розвивати власні таланти. Це надзвичайно важливо!

Друзі!

Думаю, усі ви знаєте, що таке російська пропаганда. Один із російських журналістів назвав Ізраїль «хлопчиком з підворіття», який шукав допомоги у «великих дядьків». Це так він описав для рупора Кремля – видання «РИА Новости» - Синайську кампанію, що розпочалася саме цими днями 60 років тому! Мовляв, тоді Ізраїль хотів анексувати Суецький канал, як от Росія анексувала Крим, і немає в цьому нічого такого. А ще, звісно, згадує Грузію – мовляв Ізраїль із допомогою «могутніх сусідів» був першим, а вона – другою. Як вам таке?

(https://ria.ru/analytics/20161029/1480207544.html)

Як же все було? Тоді Ізраїль погодився на військові дії зовсім не для того, щоб завойовувати території. Головною метою було знищення війська Єгипту, яке прагнуло нанести удар по країні з півдня; ліквідація терористів – фідаїв, що вбивали, грабували, ґвалтували ізраїльтян, а потім спокійно поверталися додому. Ну і останнє – відновлення доступу до Тиранських протоків, щобув перекритий.

Загальносвітова картина на той момент була такою: колоніальна система постала перед прірвою змін, а Ізраїль якраз межує із країнами, що під неї підпадали – Африкою та арабським Ближнім Сходом. Тодішній прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон, голова Генштабу Моше Даян та генеральний директор міністерства оборони Шимон Перес вирішили, що потрібно стати дружнішими з Францією та Британією, аби побороти арабський терор.

Відправною точкою удару цієї, спершу таємної, коаліції стала одностороння націоналізація Суецького каналу Єгиптом. Тоді країни вигадали операцію, відповідно до якої, першим у війну мав вступити Ізраїль, а офіційні Лондон та Париж – запропонувати посередництво у вирішенні конфлікту. Єгипет не міг на таке пристати, тож це призвело б до військової інтервенції. Тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон дуже вагався на рахунок цього рішення. Він знав, у підсумку ситуацію вирішуватимуть США і СРСР. Радянський союз був не аби як зацікавлений у перемозі Єгипту, на той час навіть постачав туди зброю.

Та все ж операція відбулася. В історію вона ввійшла під назвою «Кадеш». За кілька днів ЦАХАЛ захопив Газу, вийшов до Суецького каналу. Такого від Армії Ізраїлю не очікував ніхто. У підсумку, під натиском Генасамблеї ООН(на яку все ж вплинули США та СРСР) війська швидко вивели. Так невелика молода країна – Ізраїль відчула себе сильною. Їй удалося досягти усіх поставлених на початку цілей.

Зараз російські пропагнадисти хочуть навіть історію Ізраїлю подати так, як їм зручно. Це – нонсенс. Я впевнений, Україна вже скоро має виконати свою місію та зупинити російську агресію, яка розгорнулася не лише у Криму та на Сході України, а й у людських головах. Машина російської пропаганди запущена вже давно, вона шириться по світу і торкається різних країн. І з нею потрібно невпинно боротися. Лише зробивши це, здобувши комплексну перемогу, українці зможуть дістати мир.